Як соціальна держава Україна здійснює однойменну політику, основою якої є питання народонаселення, виховання та освіти, зростання доходів громадян, оплати праці та мотивації до неї, зайнятості, регулювання трудових відносин, реформування соціального забезпечення, соціальної сфери, будівництва житла тощо. Під соціальною політикою слід розуміти систему правових, організаційних та інших заходів державних і недержавних установ і організацій, що враховують економічний потенціал країни і спрямовані на підтримання соціальної стабільності у суспільстві, створення умов для постійного зростання добробуту працездатних осіб та забезпечення належного рівня життя тих, хто через непрацездатність чи інші життєві обставини не має достатніх засобів до існування.

Законодавчою базою для проведення соціальної політики є статті 41—52 Конституції України, де закріплено соціально-економічні права людини, особливістю яких є те, що їх реалізація, насамперед, залежить від рівня розвитку економіки. На відміну від особистих і політичних прав названі права непросто забезпечити юридичними засобами.

Поняття «соціальне забезпечення» у науковій літературі вживалося чи вживається у різних значеннях: суспільно-історичний тип матеріального забезпечення перестарілих і непрацездатних; особлива форма розподільчих відносин, що виникають при поділі частини суспільних фондів споживання; предмет соціальної політики країни; невід’ємний елемент способу життя і його особливості; самостійна функція держави; правова форма матеріального забезпечення певних категорій осіб; форма опосередкованого стимулювання активної участі громадян у соціально-економічному житті суспільства; конституційне соціальне право людини; галузь права тощо.

У радянський період фахівцями сформульовано розмаїття визначень поняття «соціальне забезпечення», зокрема, це:

— частина заробітної плати робітничого класу, а також сукупність окремих актів, заходів, настанов, тобто діяльність людей, спрямована на підтримання стабільності майнового становища пролетаріату при настанні тих небезпек, які йому загрожують ;

— ті види матеріальних благ і послуг, отриманих громадянами від суспільства у безоплатному порядку (медичне обслуговування, пенсії і допомоги з держбюджету, система заходів санаторно-курортного обслуговування, забезпечення членів кооперативно-колгоспних організацій через фонди суспільного споживання, забезпечення з коштів громадських організацій і системи взаємодопомоги тощо;

— діяльність публічної адміністрації, спрямована на усунення соціальних небезпек, що загрожують життю і рівню існування різних прошарків населення, шляхом надання їм грошової чи соціальної допомоги ;

— одна з правових форм матеріального забезпечення громадян у старості і при непрацездатності за рахунок державного фонду, що утворюється з прямих асигнувань держбюджету;

— система державних і громадських заходів з матеріального забезпечення громадян у старості, в разі настання інвалідності, хвороби, втрати годувальника і у інших випадках, встановлених законом ;

— сукупність певних соціально-економічних заходів, пов’язаних із забезпеченням матері і дитини, громадян у старості і в разі непрацездатності, з медичним лікуванням і обслуговуванням як важливим засобом профілактики і поновлення працездатності ;

— сукупність суспільних відносин, що виникають при задоволенні із суспільних фондів споживання, які утворюються державою за рахунок суспільства, особистих матеріальних потреб його членів у індивідуальній формі замість оплати за працю або як доповнення до неї у випадках, передбачених державою;

— форма розподілення, що гарантує громадянам на умовах, встановлених законом, нормальний рівень життєвого і культурного стандарту понад винагороду за працю в старості, в разі втрати працездатності і годувальника, з метою охорони здоров’я, материнства і дитинства, при потребі в інших видах соціальної захищеності, шляхом справедливого розподілення державою з урахуванням громадських організацій і трудових колективів фондів соціального забезпечення, які створюються без будь-яких вирахувань із заробітку трудящих і в основному за рахунок необхідного продукту суспільства.

Таким чином, наведені та інші визначення цього поняття дають можливість зробити висновок, що одні вчені соціальне забезпечення розглядали у вузькому розумінні як забезпе­чення за рахунок суспільних фондів споживання тільки непрацездатних громадян, а також сімей, у яких є неповнолітні діти; інші — у ширшому розумінні, і включали заходи з охорони материнства і дитинства, в тому числі утримання і виховання підростаючого покоління за рахунок суспільства, а також медичне обслуговування і лікування як засіб профілактики і поновлення працездатності; треті — у найширшому розумінні як надання всіх благ із суспільних фондів споживання, що здійснюється безоплатно на засадах рівного доступу до них кожного громадянина пропорційно потребам або урахуванням трудового внеску чи матеріальної забезпеченості, або з частковою і, як правило, з незначною оплатою.

На нашу думку, соціальне забезпечення — це ті види і форми матеріального забезпечення, що надаються на умовах, передбачених законом чи договором, із спеціально створених для цього фондів особам, які через незалежні від них життєві обставини не мають достатніх засобів до існування.