До форм територіальної автономії можна віднести:

а) у федеративних державах – самостійність суб’єктів федерації у вирішенні питань, віднесених конституцією до їх відання;

б) в унітарних державах – місцеве та регіональне самоврядування.

Але, на відміну від звичайного місцевого самоврядування, територіальна автономія функціонує у відносно небагатьох державах. До держав, які повністю поділяються на відповідні територіальні утворення найвищого рівня зі статусом автономії, традиційно належать лише Іспанія та Італія (вони в науковій літературі визначаються як регіоналістські держави). Існування адміністративно-територіальних одиниць з автономним статусом зумовлене комплексом чинників: історичних, політичних, економічних, соціально-культурних, географічних, етнічних, релігійних, мовних.

Територіальна автономія є проявом складного процесу регіоналізації, що невпинно протікає у багатьох сучасних державах, в тому числі в Україні.

Нормативно-правовим закріпленням процесу регіоналізації є Декларація щодо регіоналізму в Європі, яка була схвалена на засіданні Асамблеї європейських регіонів 04.12.1996 р. Регіон, згідно з ч.1 ст.1 Декларації – „територіальне утворення, сформоване в законодавчому порядку на рівні, що є безпосередньо нижчим після загальнодержавного, та наділене політичним самоврядуванням”. Таким чином, регіон має бути визнаним на законодавчому рівні. Саме конституція або конституційний закон гарантують автономію регіону.

Територіальні автономії в унітарній державі не порушують її єдину сутність. Вони є проявом децентралізації функцій повноважень як виконавчої, так і законодавчої влади (децентралізація влади у федераціях поширюється не тільки на законодавчу і виконавчу владу, а й на судову).

Регіональна політика є ключовим фактором соціально-економічного розвитку держави. Але сьогодні в Україні немає сучасної регіональної політики, яка відповідала б викликам, що стоять перед країною . Регіональна політика торкається трьох найважливіших питань, якими є: 1) територіальна справедливість (у 2006 р., на жаль, бюджет залишає у розпорядженні центру більше 70% всіх бюджетних надходжень); 2) збалансована економічна ефективність на рівні регіонів (столиця України за соціально-економічними показниками випереджає найрозвинутіші промислові області України – Донецьку, Харківську, Дніпропетровську – у 4 – 5 разів, а ті, у свою чергу, випереджають Сумську, Херсонську, Житомирську області у 2 – 3 рази); 3) політична стабільність (поляризація політичних уподобань регіонів досягла вже найвищої точки). Таким чином, сучасна регіональна політика держави не тільки не забезпечує єдність регіонів, а, навпаки, сприяє економічному та політичному розмежуванню. Таку політику слід реформувати в державі, яка завжди історично, географічно, економічно, етнічно, релігійно, мовно була країною різноманітною. Головними принципами нової регіональної політики, з соціально-філософської точки зору, мають стати: демократизм, децентралізація влади, законодавче забезпечення високого рівня місцевого самоврядування, мультикультуралізм, єдність держави в її різноманітті (тобто слід враховувати і поважати особливості кожного регіону).

У сучасних умовах державотворення територіальна автономія слугує цілям децентралізації державної влади, що є показником рівня демократичності держави.

Протягом всього періоду незалежності України однією з нагальних проблем розвитку нашої державності була і залишається проблема децентралізації влади. Ця проблема стає ще більш актуальною у зв’язку з:

– проголошенням курсу держави на демократизацію всіх сфер суспільного життя;

– бажанням затвердити в країні європейський правопорядок;

– планомірною інтеграцією України до європейської спільноти, де чітко визнано, що жодна держава не може вважати себе демократичною, якщо вона не має територіальної децентралізації державної влади.