Материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления пользователям Интернета и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
© 2018 - 2024
Контрольна робота
З дисципл і ни : «Конституційне право»
На тему: Територіальна автономія в Україні .
Соціально –культурні права і свободи громадян України.
Студента 2 курсу юридичного факультету
Заочної форми навчання гр. ЗП-21
Гузій Юрій Васильович
Бровари - 2008
План
Вступ
1. Адміністративно-територіальна
2. Національно-територіальна автономія
3. Національно-державна автономія
4. Форми територіальної автономії
Автономна Республіка Крим
6. СОЦІАЛЬНІ ПРАВА ГРОМАДЯН УКРАЇНИ
- право на соціальний захист;
- право на житло;
- право на достатній життєвий рівень;
- право на охорону здоров’я.
7. КУЛЬТУРНІ ПРАВА ГРОМАДЯН УКРАЇНИ
- право на освіту;
- право на свободу культурної, наукової та творчої діяльності.
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
В умовах побудови в Україні правової держави та становлення конституційного ладу нашої держави, особливого значення набуває проблема становлення, визначення та гарантування прав людини і громадянина.
Відповідно до Конституції України громадянин для цього має повний комплекс економічних соціальних та культурних прав та свобод і гарантій їх реалізації. Необхідно сказати, що законодавство, яке спрямоване на реалізацію відповідних положень Конституції стосовно економічних, соціальних та культурних прав громадянина, перебуває на даний час на стадії становлення. Тобто воно визначено чинним законодавством, але не всі положення його виконуються у відповідності до закону в звязку з тим , що деякі норми чинного законодавства, ще не повністю пристосовано до стану в якому перебуває наша держава. До цих прав можна віднести право на житло, право на достатній життєвий рівень, на охорону здоров’я та на соціальний захист.
Наприклад, право на достатній життєвий рівень, визначає певний рівень грошових виплат, які б задовільняли мінімальні потреби громадян. Але на даний час такі суми настільки низькі, що на громадяни не взмозі задовільнитисвої потреби навіть на половину. До речі, за порушення даного права законодавством України не передбачається і юридична відповідальність. Тобто такі обставини сприяють активному порушенню цього права.
Ще один яскравий доказ того, що чинне законодавство не є достатньо врегульоване свідчить те, як виконується право на охорону здоров’я. Теоретично охорона здоровя в Україні вважається безкоштовною, але фактично за переважну більшість послуг громадяни зобовязані платити самостійно. Тобто держава повинна детально врегулювати виконаня даних прав, щоб не виникало певних неузгоджень.
Це й обумовлює актуальність обраної теми кваліфікаційного дослідження та її значення для практики державного будівництва Української держави.
Метою даного кваліфікаційного дослідження є опрацювання нормативної бази та наукової літератури з даного прлемного питання.
Перед даною кваліфікаційною роботою ставляться наступні завдання:
- висвітлити міжнародні стандарти економічних, соціальних та культурних прав, які закріплені в міжнародних документах таких, як Загальна декларація з прав людини та Міжнародного Пакту про економічні, соціальні та культурні права людини;
- докладно висвітлити економічні, соціальні та культурні права громадян, які закріплені в Конституції України;
- дослідити механізм реалізації і гарантії прав та свобод людини і громадянина, його відмінні риси та проблеми становлення на сучасному етапі розвитку законодавства України.
Структурно кваліфікаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, та списку використаних джерел.
Автономна республіка Крим
Конституція України закріпила цілісність і недоторканість території України в межах існуючих кордонів, а також визначила її унітарною державою. Це дістало підтвердження і в тому, що Автономну Республіку Крим визначено як складову частину України.
Право на житло
Право на житло не означає, що кожний громадянин має безоплатно і в певні строки отримати від держави якісне і таке, що повністю задовольняло б його бажання, житло. Держава гарантує лише, що вона:1) буде створювати умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду; 2) разом з органами місцевого самоврядування надаватимуть громадянам, які потребують соціального захисту, безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону; 3) вживатиме всіляких заходів дотого, щоб ніхто не був примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Середня забезпеченість житлом в Україні становить приблизно двадцять квадратних метрів загальної площі в розрахунку на одну особу (це нижче рівня забезпеченості в розвинутих країнах у 2,5—3 рази). При цьому майже 6 млн. сімей і самотніх людей, або близько 17 млн. чоловік (понад третини населення), проживають у незадовільних умовах — гуртожитках, комунальних квартирах в орендованих приміщеннях із забезпеченістю менше 9 квадратних метрів жилої площі на одну особу. Понад 2 млн. сімей (у тому числі сім’ї, що мають право на першочергове одержання квартири) роками й десятиріччями перебувають на обліку як такі, що потребують поліпшення житлових умов. Проте обсяги житлового будівництва щорічно зменшуються.[31; c 5] Відповідно до Концепції державної житлової політики, затвердженої постановою Верховної Ради України від ЗО червня 1995 р., до громадян, які потребують соціального захисту, віднесені малозабезпечені, інваліди, ветерани війни, військовослужбовці, особи, які постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, деякі інші категорії громадян. Проте поняття соціальної незахищеності має визначатися тільки за критеріями фактичних майнового стану й умов проживання, а не відповідно до заслуг особи перед державою, відношення її до військової служби тощо.
Основним актом законодавства України, який регулює житлові права громадян, є Житловий кодекс (ЖК) Української РСР. Його було прийнято ще ЗО червня 1983 р. і звичайно, що за час, який минув, він суттєво застарів: житлове законодавство повинно передбачати конкретний механізм реалізації положень, які містяться у ст. 47 Конституції України, а чинний ЖК УРСР їх не містить. Поки що побудувати житло або придбати його у власність (не враховуючи можливості приватизувати державний житловий фонд), має змогу лише невелика частина громадян. Водночас, значна кількість співвітчизників, переважно тих, що потребують соціального захисту, не має ані власного житла, ані перспективи отримати його в оренду у держави. Стосовно конституційного положення про те, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду, слід зазначити таке. ЖК УРСР передбачає майже тридцять різних підстав для примусового виселення громадян і членів їх сімей із жилих приміщень, і половина із них — виселення без надання іншого жилого приміщення. При цьому значна кількість норм ЖК УРСР суперечить нормі, встановленій у ст. ЗО Конституції України, якою кожному гарантується недоторканість житла. Так, виселення без надання іншого жилого приміщення за чинним ЖК України можливе, зокрема: якщо наймач або члени його сім’ї систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними; відносно осіб, які самоправне зайняли жиле приміщення; із службових приміщень — робітників і службовців, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією; у разі здачі жилого приміщення в піднайом з порушенням встановлених житловим законодавством вимог; у разі виключення з кооперативу члена житлово-будівельного кооперативу (у тому числі разом з членами його сім’ї). Наведений перелік не є вичерпним. Право на житло, відповідно до ст. 64 Конституції України, не може бути обмежене навіть в умовах воєнного та надзвичайного стану. Єдине можливе обмеження цього права, як зазначено вище, може стосуватися врегульованих законом випадків примусового позбавлення житла.
Тому необхідно створити відповідну нормативну базу, яка регулюватиме ринок житла та забезпечить функціонування ринкових структур у житловому господарстві. Неодмінним є визначення важелів для стимулювання підприємств, установ і організацій, які будують житло для своїх працівників. Нині і в майбутньому необхідно:
• розумно та справедливо регулювати розміри плати за користування житлом; у першу чергу забезпечити земельними ділянками під індивідуальну забудову громадян, які потребують поліпшення житлових умов.
Разом з тим, державі слід підвищувати відповідальність власників і користувачів квартир (будинків) за їх належну експлуатацію та утримання, не допускати використання державного житлового фонду не за призначенням, здійснювати суворий контроль за його використанням.
Реформування відносин власності через приватизацію житлового фонду покликане сприяти створенню соціально орієнтованої економічної системи, яка знайде своє відображення і в правовому плані. Адже обов'язком нашої держави є створення державного житлового фонду соціального призначення, щоб громадянин України, який не має житла, мав можливість отримати тимчасове житло на умовах найму за доступну для нього плату.
Держава повинна не тільки брати участь, а й відповідати за забезпечення громадян житлом, і не може перекладати повністю відповідальність за вирішення житлових проблем на плечі самих громадян
Право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло.
Це єдина норма розділу II Конституції України, яка не містить спеціальних конституційних гарантій відповідного права і не конкретизує його. У ст. 48 Основного Закону лише зазначається, що достатній життєвий рівень включає тільки достатнє харчування, одяг і житло. До речі, за порушення цього права законодавством України не передбачається і юридична відповідальність.
Як зазначено в Основах законодавства України про охорону здоров’я, з метою забезпечення достатнього життєвого рівня, на основі науково обґрунтованих медичних, фізіологічних та санітарно-гігієнічних вимог держава: а) встановлює єдині мінімальні норми заробітної плати, пенсій, стипендій, соціальної допомоги та інших доходів населення; б) організує натуральне, в тому числі безплатне, забезпечення найбільш вразливих верств населення продуктами харчування, одягом, ліками та іншими предметами першої необхідності; в) здійснює комплекс заходів щодо задоволення життєвих потреб біженців, безпритульних та інших осіб, які не мають певного місця проживання; г) безплатно надає медичну допомогу і соціальне обслуговування особам, які перебувають у важкому матеріальному становищі, загрозливому для їх життя і здоров’я.
Медичні, фізіологічні та санітарно-гігієнічні вимоги щодо життєвого рівня населення затверджуються Верховною Радою України.
Так згідно з ЗУ “Про оплату праці”визначається мінімальна заробітна плата у розмірі не нижчому за вартісну величину межі малозабезпеченості з розрахунком на працездатну особу.
Законом України „Про мінімальний споживчий бюджет” встановлена структура набору продовольчих і непродовольчих товарів та послуг у натуральному і вартісному вираженні, що повинні забезпечувати задоволення основних фізіологічних і соціально-культурних потреб людини, але склад споживчих кошиків надано право затверджувати і не рідше, ніж раз на п’ять років, переглядати Кабінету Міністрів України.
В умовах кризового стану економіки та спаду виробництва життєвий рівень населення повинен визначатися також на підставі іншого соціального нормативу — межі малозабезпеченості. Відповідно до Закону „Про межу малозабезпеченості ця межа означає величину середньодушового сукупного доходу, який забезпечує непрацездатному громадянинові споживання товарів і послуг на мінімальному рівні, встановленому законодавством. Набір продовольчих товарів і послуг для визначення величини вартості межі малозабезпеченості розробляється Кабінетом Міністрів України за участю профспілок, а зазначена величина щорічно затверджується Верховною Радою України, як правило, при затвердженні Державного бюджету України і періодично переглядається відповідно до зростання індексу цін на споживчі товари і послуги.
Наприклад, вартісна величина межі малозабезпеченості з 1 січня 1998 р. була встановлена в розмірі 73,7 грн., з 1 січня 1999 р. — 90,7 грн., з 1 липня 1999 р. — 118,3грн
Закон України „Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям” передбачає надання за заявочним принципом щомісячної допомоги малозабезпеченим сім’ям у грошовій формі в розмірі, що визначається як різниця між прожитковим мінімумом для сім’ї та її середньомісячним сукупним доходом, але не може бути більшим, ніж 75 відсотків прожиткового мінімуму для сім’ї.
Указом Президента України від 15 серпня 2001 р. № 637 затверджена Стратегія подолання бідності, у якій бідність визначена як неможливість унаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу.
Відповідно до ст. 64 Конституції України право на достатній життєвий рівень може обмежуватися в умовах воєнного і надзвичайного стану.
Право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування.
Відповідно до ст. 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права кожна людина має право на медичну допомогу та медичний догляд у разі хвороби. Це невід’ємне право людини знайшло відображення у ч. 1 ст. 49 Конституції, яка наголошує, що кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування.
Кожний громадянин України має право на охорону здоров’я, що передбачає:
життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров’я людини; безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище; санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де він проживає; безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку; кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров’я; достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров’я і здоров’я населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь; участь в обговоренні проектів законодавчих актів і внесення пропозицій щодо формування державної політики в галузі охорони здоров’я; відшкодування заподіяної здоров’ю шкоди; оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров’я; можливість проведення незалежної медичної експертизи у разі незгоди громадянина з висновками державної медичної експертизи, застосування до нього заходів примусового лікування та в інших випадках, коли діями працівників охорони здоров’я можуть бути ущемлені загальновизнані права людини і громадянина.
Законодавством України може бути визначено й інші права громадян у галузі охорони здоров’я.
Держава згідно з Конституцією України гарантує всім громадянам реалізацію їх прав у галузі охорони здоров’я шляхом:
а) створення розгалуженої мережі закладів охорони здоров’я; б) організації і проведення системи державних і громадських заходів щодо охорони та зміцнення здоров’я; в) подання всім громадянам гарантованого рівня
медико-санітарної допомоги у обсязі, що встановлюється Кабінетом Міністрів України; г) здійснення державного і можливості громадського контролю та нагляду в галузі охорони здоров’я; д) організації державної системи збирання, обробки і аналізу соціальної, екологічної та спеціальної медичної статистичної інформації; е) встановлення відповідальності за порушення прав і законних інтересів громадян у галузі охорони здоров’я.
Слід зауважити, що такими ж правами користуються іноземні громадяни та особи без громадянства, які постійно проживають на території України, якщо інше не передбачено міжнародним договором чи законодавством України (ст. 11 Основ законодавства про охорону здоров’я).
Безпосередню охорону здоров’я населення забезпечують санітарно-профілактичні,лікувально-профілактичні,фізкультурно-оздоровчі, санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні та інші заклади охорони здоров’я.
Порядок і умови створення закладів охорони здоров’я, державної реєстрації та акредитації цих закладів, а також порядок ліцензування медичної та фармацевтичної практики визначаються актами законодавства України.
Фінансування охорони здоров’я здійснюється за рахунок Державного бюджету України, бюджету Республіки Крим, бюджетів місцевого та регіонального самоврядування, фондів медичного страхування, благодійних фондів та будь-яких інших джерел, не заборонених законодавством.
Обсяги бюджетного фінансування визначаються на підставі науково обґрунтованих нормативів з розрахунку на одного жителя.
Держава забезпечує створення і функціонування системи медичного страхування населення. Страхування громадян здійснюється за рахунок Державного бюджету України, коштів підприємств, установ і організацій та власних внесків громадян. Питання організації медичного страхування населення і використання страхових коштів визначаються відповідним законодавством.
Важливим напрямом охорони здоров’я є надання громадянам медичних послуг, їх ефективність і доступність забезпечується державою шляхом сприяння розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності, надання безоплатної медичної допомоги в державних і комунальних установах охорони здоров’я, існуючу мережу яких заборонено скорочувати, охоплення населення всіма видами медичних послуг: профілактичними, лікувально-діагностичними, реабілітаційними, протезно-ортопедичними і зубопротезними, а також доглядом за хворими, непрацездатними та інвалідами.
Культурні права громадян
КУЛЬТУРНІ ПРАВА ЛЮДИНИ ТА ГРОМАДЯНИНА – це можливості доступу людини до духовних цінностей свого народу та всього людства. Вони у Конституції України передбачені правом на освіту (ст.53); гарантуванням свободи літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захистом інтелектуальної власності, авторських, моральних інтересів громадян, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності(ст.54).
Право на освіту.
Право на освіту є одним із головних прав людини в цивілізованому суспільстві. Без належної освіти особа не спроможна сприймати себе як частину суспільства, як вільну постать, не спроможна навіть зрозуміти сутність тих прав і свобод, які гарантує Конституція. Не даремно ЦК УРСР надає суду право визнавати недієздатним громадянина, який внаслідок недоумства не може розуміти значення своїх дій, і встановлювати над ним опіку. В медицині ж визнається, що недоумство як стан психіки може бути обумовлене як хворобою, так і браком виховання і освіти.
Відповідно до Закону України „Про освіту” освіта — це основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави. Метою освіти є, зокрема, всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору.
Ст. 53 Конституції України передбачене право кожного на освіту. У цій статті також прямо або через визначення обов’язків держави як гарантій права на освіту уточнюється, що це право полягає у тому, що:
1) повна загальна середня освіта є обов’язковою; 2) громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі; 3) дошкільна, повна загальна середня, професійно-технічна, вища освіта в державних і комунальних навчальних закладах є доступними і безоплатними у тій мірі, в якій це здатна забезпечити держава; 4) держава забезпечує розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навмання; 5) держава забезпечує надання державних стипендій та пільг учням і студентам; 6) громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.
Законом України „Про освіту” встановлено право громадян на безкоштовну освіту в усіх державних навчальних закладах, яке забезпечується: розгалуженою мережею закладів освіти, наукових установ, закладів післядипломної освіти; відкритим характером закладів освіти, створенням умов для вибору профілю навчання і виховання відповідно до здібностей, інтересів громадянина; різними формами навчання — очною, вечірньою, заочною, екстернатом, а також педагогічним патронажем.
Для реалізації права на освіту вихованці, учні, студенти, курсанти, слухачі, стажисти, клінічні ординатори, аспіранти, докторанти під час навчання наділені гарантованим державою правом на: вибір закладу освіти, форми навчання, освітньо-професійних та індивідуальних програм, позакласних занять; продовження освіти за професією, спеціальністю на основі одержаного освітньо-кваліфікаційного рівня, здобуття додаткової освіти; користування навчальною, науковою, виробничою, культурною, спортивною, побутовою, оздоровчою базою закладу освіти, доступ до інформації в усіх галузях знань тощо.
Закон України „Про вищу освіту” встановлює, що громадяни України мають право безоплатно здобувати вищу освіту в державних і комунальних вищих навчальних закладах на конкурсній основі в межах стандартів вищої освіти, якщо певний освітньо-кваліфікаційний рівень громадянин здобуває вперше. Вони вільні у виборі форми здобуття вищої освіти, вищого навчального закладу, напряму підготовки і спеціальності. Іноземці ж та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, мають право на здобуття вищої освіти, крім права на здобуття вищої освіти за рахунок коштів Державного бюджету України, місцевих бюджетів, якщо інше не встановлено міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
У Законі України „Про професійно-технічну освіту” зазначено, що громадяни України мають рівні права на здобуття професійно-технічної освіти відповідно до своїх здібностей і нахилів. Обмеження допускаються за медичними та віковими показниками, а також показниками професійної придатності, що визначаються Кабінетом Міністрів України. Але професійно-технічна освіта добувається громадянином України безоплатно, за рахунок держави, лише у державних і комунальних навчальних закладах.
Відповідно до Закону України „Про загальну середню освіту” доступність і безоплатність здобуття повної загальної середньої освіти у державних і комунальних навчальних закладах забезпечується громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах Крім того, вказані особи мають право на здобуття повної загальної середньої освіти у приватних навчальних закладах.
Законом України „Про позашкільну освіту” встановлено, що вихованці, учні і слухачі мають право на здобуття позашкільної освіти відповідно до їх здібностей, обдарувань, уподобань та інтересів. Позашкільна освіта здобувається громадянами у позаурочний та позанавчальний час у позашкільних навчальних закладах та інших навчальних закладах як центрах позашкільної освіти.
Закон України „Про освіту” передбачає, що фінансування державних закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти здійснюється в основному за рахунок коштів відповідних бюджетів, а також інших коштів. При цьому держава повинна забезпечувати бюджетні асигнування на освіту в розмірі, не меншому десяти відсотків національного доходу, а також валютні асигнування на основну діяльність. Таким чином, існують необхідні правові гарантії для того, щоб кожний громадянин здійснив своє право на освіту.
Але постійне зменшення бюджетних видатків на освіту є причиною скорочення існуючих державних закладів освіти, зокрема, дошкільних закладів, шкіл і професійно-технічних закладів, збільшення частини дітей, які не відвідують середню школу, фактичної часткової оплати за рахунок батьків дошкільної і загальної середньої освіти, а також того факту, що лише 35 відсотків випускників середніх шкіл, які бажають продовжити навчання у вузах, мають таку можливість. Недостатність фінансування змушує керівників державних закладів освіти запроваджувати плату за навчання, розширювати на шкоду навчальному процесу та якості освіти господарську діяльність, в першу чергу, в галузі надання додаткових освітніх, послуг (деякі з яких важко назвати додатковими), вимагати від зацікавлених юридичних і фізичних осіб „добровільних” внесків, вчинювати інші протиправні дії. Постійно зростає частка студентів, які навчаються у вузах на контрактній основ. Зазначені фактори насправді обмежують право людини на освіту, хоча за Конституцією України воно може бути тимчасово обмежене тільки в умовах воєнного та надзвичайного стану.
Право громадян на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності.
У ст. 54 Конституції України визначаються зміст свободи творчості і права на результати інтелектуальної, творчої діяльності та їх гарантії. Відповідно до цієї статті, громадянам гарантуються: 1) свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості; 2) захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності; 3) право на результати їхньої інтелектуальної, творчої діяльності. При цьому Конституція забороняє будь-яке використання або поширювання цих результатів без згоди їх власників, за винятками, встановленими законом.
Як випливає із Закону України „Про наукову і науково-технічну діяльність”, наукова і науково-технічна діяльність є інтелектуальною творчою діяльністю, спрямованою на одержання і використання нових знань.
Цим Законом встановлені певні права вчених, наукових і науково-педагогічних працівників, інших суб’єктів наукової та науково-технічної діяльності. Так, відповідно до ст. 6 Закону вчений має право, зокрема: обирати форми, напрями і засоби наукової і науково-технічної діяльності відповідно до своїх інтересів, творчих можливостей та загальнолюдських цінностей; здобувати визнання авторства на наукові і науково-технічні результати своєї діяльності; публікувати результати своїх досліджень або оприлюднювати їх іншим способом, у порядку, встановленому законодавством України; отримувати, передавати та поширювати наукову інформацію; здобувати державне і громадське визнання.
Згідно з Законом України „Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки”, обсяг коштів на фінансування державних наукових і науково-технічних програм за пріоритетними напрямами науки і техніки затверджується у законі про Державний бюджет України на відповідний рік у розмірі не менше ЗО відсотків загального обсягу фінансування видатків на науку з Державного бюджету України.
Основами законодавства України про культуру (ст. 5-10, 13 та ін) встановлено, що громадяни у сфері культури мають право, зокрема, на:
а) свободу творчості. Творчі працівники мають право на розповсюдження та популяризацію творів літератури та мистецтва, самостійно визначають репертуар і програми, зміст і форми гастрольної, виставкової та іншої діяльності. Забороняється розповсюдження тільки таких творів, які містять заклики до зміни насильницьким шляхом конституційного ладу, пропаганду війни, насилля, жорстокості, расової, національної, релігійної ворожнечі або ненависті, порнографію, підбурювання до вчинення злочинів; б) вільний вибір будь-якого виду культурної діяльності, засобів і сфер застосування творчих здібностей та самостійне визначення долі своїх творів, не допускаються втручання у творчий процес, цензура у сфері творчої діяльності (згідно з ст. 15 Конституції України цензура заборонена не тільки у сфері творчої діяльності). Разом з тим створюються умови для розвитку літературної та художньої критики, інших форм об’єктивної оцінки історико-культурних процесів; в) здійснення професійної та аматорської діяльності на індивідуальній чи колективній основі, самостійно чи з допомогою будь-яких форм посередництва; г) створення закладів, підприємств і організацій культури, об’єднання у творчі спілки, національно-культурні товариства, фонди, асоціації, інші громадські об’єднання, які діють у сфері культури; д) захист інтелектуальної власності. Встановлено, що твори літератури та мистецтва є інтелектуальною власністю їх творців; з) здобуття спеціальної освіти в галузі культури.
Законом України „Про власність” передбачено, що об’єктами права інтелектуальної власності є твори науки, літератури та мистецтва, відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів і послуг, результати науково-дослідних робіт та будь-які інші результати інтелектуальної праці (топографії інтегральних мікросхем, комп’ютерні програми та бази даних, „ноу-хау”), навіть такі, які не є результатами творчості, але становлять значну виробничу, комерційну цінність.
Право на інтелектуальну власність має двоїсте значення, оскільки передбачає наявність як майнових, так і особистих прав.
До творів, що охороняються авторським правом, як випливає із Закону України „Про авторське право і суміжні права”, належать як обнародувані, так і необнародувані у галузі науки, літератури і мистецтва, а саме: літературні письмові твори белетристичного, наукового, технічного або практичного характеру (книги, брошури, статті тощо); виступи, лекції, промови, проповіді та інші усні твори; музичні твори; драматичні, хореографічні твори, пантоміми тощо; аудіовізуальні твори; скульптури, картини, малюнки, гравюри, інші твори образотворчого мистецтва; твори архітектури; фотографії та ін.
Відповідно до Закону України „Про авторське право і суміжні права” автору належать такі особисті (немайнові) права: а) вимагати визнання свого авторства; б) забороняти під час публічного використання твору згадування свого імені, якщо він як автор твору бажає залишитись анонімом; в) вибирати псевдонім, зазначати і вимагати зазначення псевдоніма замість справжнього імені автора на творі і його примірниках і під час будь-якого його публічного використання; г) вимагати збереження цілісності твору і протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі і репутації автора. До майнових прав автора або іншої особи, яка має авторське право, належать: а) виключне право на використання твору, яке дозволяє йому використовувати твір у будь-якій формі і будь-яким способом; б) виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами.
Це право передбачає можливість дозволяти або забороняти: відтворення творів; публічне виконання і публічне сповіщення творів; публічну демонстрацію і публічний показ; розповсюдження творів; здавання в майновий найм і (або) комерційний прокат; імпорт примірників творів тощо.
З метою створення умов для вільного користування громадянами культурною спадщиною України держава, відповідно до ст. 4, 14 Закону України „Про охорону культурної спадщини”, заносить усі її об’єкти (археологічні, історичні, монументального мистецтва, архітектури та містобудування, садово-паркового мистецтва і ландшафтні) до Державного реєстру нерухомих пам’яток України, визначає порядок здійснення права власності на об’єкти культурної спадщини, режим їх утримання та використання, надання їх у користування, їх консервації, реставрації, реабілітації, музеєфікації і ремонту, визначає заходи щодо охорони пам’яток, забороняє діяльність, яка створює їм загрозу, здійснює інші необхідні заходи.
Висновок
Отже, вище були викладені економічні, соціальні та культурні права людини та громадян в Україні та їх гарантії, закріплені у розділі 2 Конституції України, який має назву “Права, свободи та обов”язки людини і громадянина”. Необхідність конституційного регламентування економічних, соціальних та культурних прав та їх гарантій зумовлена тим, що їм повинна приділятися належна увага, інакше ж вони залишаться символами. Але закріплення прав і свобод у Конституції є лише їх формальним проголошенням за відсутності механізму їх реалізації у законах. Тому, у соціально неоднорідному суспільстві тільки держава має не лише закріплювати особисті права і свободи людини, але й забезпечувати умови, необхідні для їх здійснення та захисту. Створення таких умов є неодмінним соціальним покликанням будь-якої цивілізованої держави. Можна сказати, що держава є демократичною настільки, наскільки її законодавство відповідає загально-визнаним правам людини і наскільки реально громадянам надано право реалізовувати свої права та свободи.
Комплекс економічних, соціальних та культурних прав громадян України в цілому відповідає положенням міжнародно-правових документів у галузі прав людини, зокрема, Загальній декларації прав людини 1948р, про економічні, соціальні та культурні права. Міжнародному Пакту
Разом з тим, в Україні залишається проблематичною реалізація ряду прав, передбачених Загальною декларацією прав людини, особливо соціальних і культурних, значна частина яких нині є символічною. Це пов”язується, головним чином, з економічною кризою. Що стосується пропозицій, я вважав би доцільним прийняття в Україні: єдиного кодифікованого акту з прав людини — Кодексу прав і свобод людини і громадянина. У ньому слід було б закріпити загальні принципи правового статусу особи, питання громадянства, основні права і свободи людини і громадянина, у тому числі й особисті, детальний порядок їх реалізації, їх юридичні гарантії та інші питання. Це мало б сприяти більш повній реалізації прав і свобод людини та більш ефективному їх гарантуванню;
Отже, розглянувши основні питання по даній темі, стає очевидним те, що Україна твердо стала на шлях демократичного розвитку. Грунтуючись на верховенстві права, зокрема, на верховенстві прав і свобод людини, Україна, тим самим, претендує на статус правової держави. Однак, недостатньо лише прийняти відповідні нормативно-правові акти, важливо також розробити налагоджений механізм їх реалізації, що зробити надзвичайно складно. Слід підкреслити, що закріплені в Конституції України права та свободи людини, в тому числі й економічні, соціальні та культурні, є реальним шляхом до побудови правової держави, усвідомлення її абсолютної цінності, піднесення особистості, забезпечення правового характеру взаємовідносин громадянина і держави, спілкування громадян та інших осіб між собою. Тому, хочеться вірити, що Україна буде успішно розвиватися по обраному шляху, і завдання кожного громадянина України — всіляко сприяти цьому процесу.
Контрольна робота
З дисципл і ни : «Конституційне право»
Дата: 2019-05-28, просмотров: 190.