Музика – вид мистецтва, що виражає дійсність у художньо-звукових образах.

Вона супроводжує людину з давніх-давен і до сьогодні. Особливо багато музики звучить тепер, в час радіо і телебачення, коли так доступні концерти і практично кожен може навчитися грати на будь-якому інструменті.

Як і будь-яке мистецтво, музика може з великою силою виражати те, чим живуть люди: горе і радість, заповітні сподівання і мрії про щастя. Музика проходить складний шлях від її творця до слухача, тому що вона має бути не лише створеною у свідомості та записаною – музику необхідно виконати. Отже, музика, звичайно ж, мистецтво виконання, яке втілює в собі творчу інтерпретацію самовиконаного тексту.

Спочатку музика мала прикладний характер, оскільки була тісно пов’язана з трудовими процесами, первинною магією, але водночас і невіддільна від інших різновидів мистецтва: поезії, танців. Музика не може, як слово, виражати конкретні поняття і наочно, як образотворче мистецтво, зображувати зміст (їм властиві розвиток, перетворення і зіткнення узагальнених образів) емоцій, що в нашій свідомості можуть порівнюватися з явищами природи. Як важливий засіб духовного виховання людини, вона формує естетичні смаки та ідеали, розвиває емоційну чутливість, відчуття прекрасного, впливає на сферу почуттів, інтелект людини, скеровує її поведінку.

Музика виникла як наслідування голосів природи, невід’ємних елементів трудової діяльності людини, культових обрядів, розваг, військових походів і була пов’язана з ритмікою праці, танцю, поезії. Про це свідчать літописи, живописні й архітектурні пам’ятки стародавніх цивілізацій: Індії, Китаю, Вавилону, Єгипту і Греції. Поступово відбувалося виділення музики як окремого виду мистецтва, і у Стародавній Греції музична культура (на базі основної тенденції якої зародилася європейська музика) досягла значного рівня, вдосконалювалися музичні інструменти (арфа, ліра), розвивалось професійне виконавство на них, розвивались музично – естетичні смаки. За середньовіччя західноєвропейська музика розвивалась як професійно – церковна, а також світська і народна, які впливали на культуру. Цікаво, що існувала система запису музики за допомогою різних знаків: рисок, крапок, ком, – яка лише приблизно вказувала напрямок мелодичної лінії. Винайдена в 11 столітті Твідо Д’Ареццо лінійна нотація дала можливість точно зафіксувати висоту тонів, пізніше її раз у раз вдосконалювали.

(3 книги «Українська культура: історія і сучасність»)

Пісня як серце народу

Пісня – серце народу, його душа, його крила, тому що витворена народом пісня пахне травневими дощами, і синіми льонами, і материними руками. Вона часом потрясає нашу пам’ять, будьмо пильні, а то черкне ластів’їним крильцем вечірній небокрай, торкнеться нашого серця і добуде чисту сльозинку з наших очей. Такої неземної сили наша народна пісня! Скільки людей, затамувавши подих, слухали її трепетне і лагідне тужіння…

Українським соловейком назвав Дмитро Гнатюк Ніну Матвієнко. І справді, у неї неповторний фольклорний стиль співу. Ніна – дуже тонка душа, завжди безпосередня у своєму співі. Сольний спів Матвієнко своєрідний, оригінальний, він, як чисте раннє повітря, непомітно проникає в серце, зачаровуючи магією м’якого голосу, глибиною почуттів і трагізмом людським. Співачка майже ніколи не повторює один і той же репертуар. Майстерністю народної артистки України, лауреата Державної премії імені Тараса Григоровича Шевченка, Ніною Матвієнко захоплювалися у багатьох країнах світу: Франції. Канаді, Мексиці та інших, – але найбільшої глибини сягнула співачка у виконанні народної пісні. На відміну від багатьох естрадних співаків вона живе піснею, глибоко переживає під час співу, співає серцем своїм щедрим таким.

Її народність бере витоки з історії отчого краю, його легенд і балад, від мудрої селянської філософії, в основі якої – розум, доброта, внутрішній протест проти неправди.

Прислухайтесь, як співає Ніна Матвієнко, і ви станете щедрішими, чистішими у помислах і ділах своїх.

Скрипка

Бувало, коли всі поснуть, він тихо прокрадався з хати. Тоді шамотливі стебла кукурудзи сурово обступають його звідусіль, і високі мовчазні соняхи в круглих брилях, як невідомі солдати, беруть його в полон. Він один-однісінький на городі, десятилітній хлопчик Лукаш, і страшенно далекі від нього зорі тремтять-мерехтять на темному небі. Він притаїться на городі, принишкне і слухає. А найбільше він слухав коників-цвіркунів: було їх на городі сила-силенна, і так вони на скрипочках своїх вигравали, що, бувало, місяць зупиниться на верхівці тополі, слухає їхній марш, а потім ураз схаменеться і котиться далі. В такі-от хвилини Лукаш забував геть-чисто все на світі – весь світ здавався йому тоді величезним чарівним оркестром, і, немовби уві сні, згадував тоді хлопець про свою скрипку, на якій грав у шкільному музичному гуртку. А що, коли все-таки попросити її у вчителя? Він добрий, він дасть скрипку додому пограти, а тоді Лукаш прийде сюди, на зелений город, і заграє.

(За О. Донченком)