У цей час будучи прийнятим у члени лікарської професії: 

ü я урочисто зобов’язуюсь присвятити своє життя службі людству;

ü я віддам моїм вчителям належну повагу і подяку;

ü я працюватиму в своїй професії сумлінно і з гідністю;

ü здоров’я мого хворого буде моєю першою турботою;

ü я поважатиму таємниці, які довіряють мені, навіть після того, як хворий помер;

ü я підтримуватиму всіма засобами, які в моїх силах, честь і шляхетні традиції лікарської професії;

ü мої колеги будуть моїми сестрами та братами;

ü я не дозволятиму міркуванням віку, хвороби або інвалідності, віросповідання, етнічного походження, статі, громадянства, політичних переконань, раси, статевої орієнтації або суспільного становища чи будь-якого іншого чинника втрутитися між моїм обов’язком і моїм хворим;

ü я підтримуватиму всю можливу повагу до людського життя;

ü я не використовуватиму свої лікарські знання для порушення прав людини і громадянських свобод, навіть під загрозою;

ü я роблю ці обіцянки урочисто, добровільно і з честю (лікарська професія) були вільні визначати стандарти лікарської освіти і лікарської практики

Сьогодні, вступаючи в співтовариство лікарів, кожний лікар приймає «Клятву» і урочисто присягає:

– присвятити своє життя службі на благо людини;

– з повагою і подякою відноситися до моїх вчителів;

– сумлінно і гідно виконувати свій професійний обов'язок;

– піклуватися, перш за все, про здоров'я мого пацієнта;

– зберігати довірені мені таємниці, навіть після смерті пацієнта;

– всіма доступними мені засобами затверджувати чесні та благородні традиції професії лікаря;

– відноситися до моїх колег, як до братів і сестер;

– не дозволяти обставинам, пов'язаним з віком, станом здоров'я, віросповіданням, расовою приналежністю, статтю, національністю, політичними переконаннями, сексуальною орієнтацією або соціальним положенням, перешкоджати виконанню мого обов´язку перед пацієнтом;

– незважаючи ні на що, затверджувати людське життя з самого його початку як найвищу цінність, і не використовувати свої знання лікаря всупереч законам гуманності;

– цю урочисту присягу я приймаю добровільно і присягаюся честю слідувати їй.

Женевська декларація вперше була прийнята ІІ Генеральною Асамблеєю Всесвітньої Медичної Асоціації (ВМА), Женева, Швейцарія, вересень 1948 року, переглянута ХLVI Генеральною асамблеєю ВМА, Стокгольм, Швейцарія, вересень 1994 року.

3. Міжнародний кодекс медичної етики (1949 р.).  

На додаток до «Женевської декларації» розроблений Міжнародний кодекс медичної етики. Прийнятий 3-ю Генеральною асамблеєю ВМА (Лондон, Англія, жовтень 1949 р.) Міжнародний кодекс медичної етики (Міжнародний кодекс з деонтології, що конкретизував ряд положень Женевської декларації, схвалений генеральним директором ВООЗ) і є найбільш поширеним документом, на який посилаються багато дослідників проблем медичної деонтології. В ньому звертається увага на питання оплати лікарської допомоги, на неприпустимість переманювання пацієнтів, самореклами і т. п.

Загальні обов'язки лікаря. Лікар повинен:

Ø завжди затверджувати найвищі стандарти професійної діяльності;

Ø незважаючи на вид медичної практики, самовіддано надавати компетентну медичну допомогу з повною технічною і моральною незалежністю, із співчуттям і пошаною до людської гідності;

Ø бути чесний з пацієнтами і колегами, повинен боротися з професійними і особистими недоліками інших лікарів, повинен викривати обман і шахрайство;

Ø поважати права пацієнта, колег, іншого медичного персоналу і повинен дотримуватись конфіденційності відносно пацієнта;

Ø діяти тільки на користь пацієнта в тих випадках, коли він застосовує такі види медичної допомоги, які можуть ослабити фізичний або психічний стан пацієнта;

Ø дотримуватися найбільшої обережності, поширюючи відомості про відкриття, нову техніку, або лікувальні методики, з непрофесійних каналів;

Ø засвідчувати тільки те, що він сам перевірив;

Лікар не повинен дозволяти фінансовим інтересам впливати на вільне і незалежне виконання професійних рішень на користь пацієнтів.

Неетичними визнаються випадки видів діяльності:

– самореклама лікаря, окрім тих випадків, коли це дозволено законом даної країни і Міжнародний кодексом медичної етики Національної Медичної Асоціації;

– оплата або отримання будь-якої винагороди тільки за передачу чиїхось рекомендацій і рекомендацій будь-якого характеру.

Обов'язки лікаря по відношенню до хворих.

· Лікар завжди повинен розуміти зобов'язання зберігати людське життя.

· Лікар повинен надавати пацієнтові всі ресурси своєї науки. Якщо лікар не має можливості провести обстеження або лікування, він повинен привернути іншого лікаря, у якого такі можливості є.

· Лікар повинен утримувати в абсолютній таємниці все, що він знає про свого пацієнта, навіть після смерті останнього.

· Лікар повинен поводитися по відношенню до своїх колег так, як він хотів би, щоб вони поводилися по відношенню до нього.

· Лікар не повинен переманювати пацієнтів у своїх колег.

· Лікар повинен дотримувати принципи Женевської декларації, прийнятої Генеральною асамблеєю ВМА.

4. Гельсінська декларація (1964 р.).  У липні 1964 р. ВМА на своїй ХІХ Асамблеї в Гельсінкі прийняла Декларацію, де доповнюється і поглиблюється «Нюрнберзький кодекс». Суперечності, що виникають в умовах бурхливого науково-технічного прогресу, в медицині між традиційно клінічними, терапевтичними цілями і суто науковими завданнями і відобразила Гельсінська декларація: «Для розвитку науки і на користь стражденного людства абсолютно необхідно, щоб результати лабораторних експериментів застосовувалися до людини».

ВМА підготувала рекомендації по проведенню клінічних випробувань на людині. Такий кодекс повинен лягти в основу моралі медиків всього світу. Це не виключає відповідальності лікарів згідно юридичним, цивільним і моральним нормам своєї країни.

Основні рекомендації Гельсінської декларації неодноразово оновлювалися: Токіо (Японія, 1975); Венеція (Італія, 1983); Гонконг (Китай, 1989); Сомерсет Уест (Південно-Африканська Республіка, 1996); Единбург (Шотландія, 2000); Вашингтон (США, 2002). Декларація містить вимоги, що пред'являються до лікарів, які беруть участь в біомедичних дослідженнях. Декларація містить конкретні рекомендації щодо клінічних випробувань, які проводяться з метою діагностичних і лікувальних втручань на користь хворого, і неклінічних досліджень, які проводяться з науковою метою і не мають прямого діагностичного або лікувального значення для пацієнта.

Чітке розмежування в одних випадках поняття «хворий», а в інших – поняття «досліджуваний» – основоположний момент Гельсінської декларації. Власне морально-етичні рекомендації Декларації складаються з трьох розділів. У першому розділі «Основні принципи» підкреслюється однакова важливість наукового обґрунтування клінічних випробувань та їх моральне виправдання. Особлива увага приділяється оцінці передбачуваного ризику для хворого або досліджуваного, заходам профілактики передбаченої і непередбачуваної шкоди для людини – об'єкту клінічних досліджень.

Другий розділ «Дослідження терапевтичного характеру» перш за все підкреслює право лікаря на застосування нових терапевтичних засобів з метою врятування життя, відновлення здоров'я або полегшення страждань хворого.

Далі в Гельсінській декларації слідує положення про «добровільну згоду» як неодмінну умову клінічних випробувань: «З урахуванням психічних особливостей хворого лікареві слід заручитися згодою хворого на випробування, якщо це юридично або фізично неможливо, то згодою законних опікунів хворого». Тут враховується найважливіша вимога моралі – відноситися до людини (хворого, досліджуваного) як до суб'єкта вільного морального вибору, тим самим лікар, медицина в цілому виражають пошану до особи хворого, суверенності його свідомості, законності його прав.

Одним з важливих принципів Гельсінської декларації є те, що «лікар має право поєднувати випробування з лікуванням для отримання нових даних в тій мірі, в якій це виправдано користю для хворого» і далі «…при проведенні на людині випробування з суто науковою метою лікар повинен весь час залишатися в ролі захисника життя і здоров'я досліджуваного». Іншими словами, терапевтична користь для хворого – первинна, нові наукові дані завжди вторинні.

5. Міжнародна Конвенція Генеральної Асамблеї ООН з цивільних і політичних прав (1966 р.) визначила принципи проведення всіх досліджень із залученням людини. У відмінності від Гельсінської декларації, вона регламентує морально-етичні принципи медичної практики. Основні положення Конвенції розглядають:

– пріоритет інтересів і благ конкретної людини в порівнянні з інтересами науки і суспільства;

– проведення медичних втручань можливе тільки після отримання інформованої згоди від пацієнта;

– дотримання принципу недоторканності особистого життя і прав людини знати або не знати інформацію про стан свого здоров'я;

– заборона втручань в геном людини з метою зміни генома його спадкоємців і неприпустимість дискримінації, заснованої на генетичних характеристиках людини;

– вилучення органів і тканин у живого донора з метою трансплантації можливо тільки з його згоди і проводиться тільки з терапевтичною метою;

– заборона створення людської істоти, генетично ідентичної іншій людині (живої або мертвої), а також створення ембріонів людини з дослідницькою метою;

– пошана прав учених на дослідження при дотриманні правил Гельсінської декларації.

6. Токійська декларація (1975 р). На ХХІХ Асамблеї ВМА, що проходила в 1975 р. у Токіо, був переглянутий і доповнений етичний кодекс медично-біологічних досліджень. У першому розділі Токійської декларації детально розглядаються різні аспекти проблеми ризику при проведенні допустимих медично-біологічних досліджень на людях. Пункт 4-й, зокрема, передбачає необхідність розумної рівноваги «між важливістю поставлених завдань і можливим ризиком для досліджуваних». Пункт 5-й наказує ретельно оцінювати очікуваний ризик «порівняно з передбачуваною користю». Тут же сформульований наступний імператив: «Інтереси досліджуваних повинні завжди превалювати над інтересами науки і суспільства». Пункт 7-й, зокрема, свідчить: «Лікарі зобов'язані утримуватися від проведення досліджень, що включають досліди на людях, поки вони не переконаються, що пов'язаний з цим ризик можна передбачити». Заслуговує пильної уваги новий, порівняно з Гельсінською декларацією, пункт 8-й: «Розголошуючи результати свого дослідження, лікар зобов'язаний бути впевненим в їх точності. Звіти про експерименти, виконані в обхід принципів справжньої декларації, не повинні прийматися для публікації».

Розділи II і III Токійської декларації цікаві вже в термінологічному відношенні: «Медичні дослідження, що поєднуються з професійним обслуговуванням хворих (клінічні випробування)» і «Не терапевтичні медично-біологічні дослідження, що включають досліди на людях (неклінічні медично-біологічні випробування)». Тут точніше, хоча і в декілька ускладненому вигляді, розмежовані два види медично-біологічних досліджень на людях, що фундаментально розрізняються, тоді як в Гельсінській декларації і терапевтичні, і не терапевтичні дослідження іменувалися «клінічними».

У II розділі Токійської декларації всесторонньо аналізується стародавній медико-етичний принцип «Не нашкодь!» в умовах застосування лікарем клінічних нововведень. Згідно вимогам Декларації, порівняння характеристик нових терапевтичних методів слід проводити з відповідними характеристиками кращих методів, що вже застосовуються в медичній практиці. Застосування терапевтичних методів, свідомо гірших, до кого б то не було з хворих-досліджуваних – неетично. Коментуючи III розділ Токійської декларації, звернемо увагу на наступні два положення. У пункті 2-му дається визначення поняття «досліджуваний»: «досліджувані повинні бути добровольці, або здорові особи, або пацієнти, до хвороби яких експериментальний задум відношення не має». У пункті 4-му освітлено розповсюдження регулюючої ролі етичного принципу «Не нашкодь!» при проведенні медично-біологічних експериментів на людях з суто науковою метою: «При проведенні досліджень на людях інтереси науки або суспільства не повинні переважати над міркуваннями про благополуччя досліджуваних». На практиці останнє положення породжує морально-етичні дилеми і викликає суперечки.

Згідно з цими документами, інтереси досліджуваних повинні завжди переважати над інтересами науки і практики. Гуманістична спрямованість документів, що стосуються експериментів на людях, безумовно, заслуговує позитивної оцінки. Проте ніякий документ не може передбачити всього, що пов'язане з такими дослідженнями, зокрема індивідуальну неприпустимість, ступінь добровільності згоди досліджуваного та ін. Тому необхідна конкретизація і розробка моральних норм стосовно нових типів експериментів, що з'являються. Практичним рішенням цієї задачі займаються національні та міжнародні організації, в деяких випадках з участю не тільки медиків, але і представників громадськості.