Ця частина студентської наукової роботи може складатися із такої кількості розділів та інших структурних частин (підрозділів, пунктів, підпунктів, параграфів, підпараграфів), яка є адекватною для повного та кваліфікованого висвітлення теми. Традиційною та апробованою під будь-яким кутом зору вважають таку структуру студентської наукової роботи, яка включає від двох до чотирьох розділів (кожен розділ має починатися з окремої сторінки). Щоправда, сучасні підходи та модерні концепції побудови наукових робіт, базовані у т.ч. й на експериментуванні із формою, дозволяють використовувати стільки розділів, скільки їх, на думку самого дослідника, є необхідно. При цьому кількість розділів, навіть у традиційних за обсягом роботах, може сягати десяти і більше. У зрозумілому сенсі така поглиблена та розширена структуризація у формі подрібнення розділів (чи створення багатьох підрозділів або параграфів) є цілком виправданою та доречною з точки зору чіткішого представлення фактологічного та аналітичного мате-ріалу. Цей структурний модернізм не повинен перешкоджати якісному та логічному висвітленню проблематики дослідження.

     Оскільки тем і варіантів їхнього вирішення є необмежена кількість, навряд чи можливо дати вичерпні та універсальні рекомендації стосовно того, за яким принципом слід структуризувати всі типи інформації, які може містити наукова робота, та, відповідно, ділити виклад основного змісту роботи на розділи. Спосіб і механізм поділу наукової роботи на частини визначає логіка розвитку авторської думки та специфіка дослідження.

     Єдиним універсальним правилом може і повинен залишитися той принцип, за яким методологічні та найзагальніші теоретичні частини роботи повинні передувати іншим структурним компонентам, у першу чергу – емпіричним. Тобто, перший розділ (чи декілька перших розділів) традиційно має бути присвячений розглядові термінологічної бази дослідження, форму-люванню та з’ясуванню основних категорій, до яких звертаються у роботі, поглибленому аналізові наукової літератури з певного питання, виробленню та представленню власних візій як щодо досліджуваного предмета, так і щодо всього комплексу проблем, які супроводжували дослідження.

     Поширеною та вмотивованою є практика завершення кожного із розділів одним чи кількома абзацами, в яких автор концентровано подає т.зв. висновки “першого порядку”, тобто головні із спостережень та результатів емпіричних досліджень чи аналітичних розробок, яким автор присвячував цей конкретний розділ. Висновки наприкінці розділу допомагають зробити проміжний підсумок, який є важливим чи як основа для розгортання подальших міркувань у наступному розділі, чи як важливий результат, що має цінність сам по собі, оскільки означає завершення окремого етапу в реалізації цілісного дослідницького задуму. Не буде помилкою чи недоречним повторенням, коли основні ідеї проміжних висновків (але не їхні деталі чи подробиці) будуть озвучені ще раз у загальних висновках до роботи, що зайвий раз засвідчить логічність, послідовність та вмотивованість побудови дослідження, а також взаємопов’язаність її структурних елементів і, як наслідок, – отриманих результатів.

Висновки

     Від чіткості та грамотності формулювання висновків значною мірою залежить успіх у зовнішній репрезентації результатів дослідження та якість наукової роботи загалом. Тому слід орієнтуватися, що висновками не може бути стислий виклад чи переповідання змісту попередніх розділів. Висновки – це лаконічне (без зайвої аргументації – система аргументів мала бути використана та повністю задіяна при викладі змісту в основній аналітично-дослідницькій та описовій частині роботи, себто у розділах, які передують висновкам) підведення підсумків всього, що було зроблено і чого було досягнуто у рамках конкретного дослідження.

У висновках можуть і повинні бути відзначені як найвагоміші фактологічні здобутки, отримані під час реалізації дослідницького задуму, так і найцінніші з інтелектуальних відкриттів, чия наукова безсумнівність вже була попередньо доведена та обґрунтована в основних розділах роботи. Висновки фактично повинні стати демонстрацією всього того найвагомішого, про що детальна мова була при викладі змісту праці.

Подібно до вступу, знайомство з яким повинно переконати у науковості постановки дослідницької проблеми, так само висновки мають упевнити кожного читача, що задекларована проблема (чи сукупність проблем) знайшла належне наукове вирішення у формі повно та кваліфіковано підібраної фактологічної бази та віднайдених зв’язків між окремими предметами та явищами, тобто відкритих та обґрунтованих тенденцій та процесів.

Зважаючи на таке розуміння суті і призначення висновків, можна стверджувати, що вони не потребують цитування чи повторення логічних побудов, які вже були розгорнуті в основній частині. Дещо схематизуючи та спрощуючи призначення висновків, зауважимо, що вони за формою мали б нагадувати розгорнуту анотацію до наукової праці із зазначенням релевантних та найбільш промовистих і вагомих результатів дослідження.