Суб´єктами цивільних правовідносин поряд з фізичними осо­бами є також юридичні особи - об´єднання громадян. Кожна фізична особа, вступаючи до об´єднання, передає йому частину своїх прав і обов´язків, в результаті чого об´єднання, яке бере на себе ці права і обов´язки, уособлює своїх засновників. Але однієї волі громадян для створення юридичної особи не достатньо. Пот­рібно, щоб новостворювана організація була належним чином зареєстрована державними органами. Цим підтверджується за­інтересованість держави у створенні (виникненні) юридичних осіб. Ще активнішу участь держава бере у створенні юридичних осіб публічного права. Вони створюються з метою ефективнішо­го і раціональнішого використання державного та громадсько­го майна. Зрозуміло, що держава, територіальні чи регіональні громади не можуть управляти всіма належними їм цінностями. Закріплюючи майно за окремими підприємствами, установами та організаціями, держава, територіальні громади, як власники, дозволяють їм управляти цим майном, розпоряджатися грошо­вими коштами, вступати від свого імені в різні правовідносини, тобто надають їм статус суб´єктів цивільного права.

Наука цивільного права приділяла багато уваги вченню про юридичних осіб як суб´єктів цивільного права, що обумовлюва­лось потребами розвитку виробничих та деяких інших суспіль­них відносин. Були розроблені різні теорії щодо суті юридичної особи, які зводилися в основному до трьох основних напрямів: а) теорія фікції; б) теорія заперечення юридичної особи; в) теорія реальності юридичної особи.

Теорія фікції базується на тому, що суб´єктом цивільного права може бути лише фізична особа, а правосуб´єктність органі­зацій є імітацією правового статусу громадян. Автори цієї тео­рії не заперечували можливість виникнення юридичної особи за умови дозволу держави або закону, але, на їх думку, це є досить штучне утворення і виникає воно, передусім, для того, щоб відо­кремити майно юридичної особи від майна фізичної. Ця теорія надає пріоритет незалежності людини і з певним упередженням ставиться до громадських об´єднань.

Теорія заперечення юридичної особи. Прибічники цієї теорії намагалися визначити, - хто ж отримує кінцеву вигоду від пра­вовідносин у суспільстві - юридичні чи фізичні особи. У своїх дослідженнях вони дійшли висновку, що кінцеву вигоду від цивільних правовідносин отримують виключно фізичні особи. На цих підставах прибічники цієї теорії відмовлялися визнавати юридичну особу суб´єктом цивільного права.

Теорія реальності визнає юридичну особу повноцінним суб´єктом цивільних правовідносин. її послідовники акцентува­ли увагу на тому, що фізичні особи залежно від обставин і влас­ного волевиявлення можуть діяти як ізольовано, так і спільно.

Об´єднуються вони між собою у разі виникнення спільних інте­ресів. Саме для реалізації таких інтересів фізичні особи і ство­рюють різні організації. Враховуючи, що історичні досягнення є результатом розвитку кооперування людей, автори названої тео­рії вважають за потрібне надавати можливість об´єднанням гро­мадян виступати суб´єктами цивільних правовідносин. Нині ця теорія є домінуючою та має кілька напрямів. Так, органічна те­орія на перше місце ставить соціологічні дослідження об´єднань людей; організаційна теорія визначальною вважає правову охо­рону юридичних осіб; а теорія соціальної функції віддає перева­гу дослідженням соціальних функцій юридичних осіб.

Отже, теорія визнання юридичної особи побудована на вра­хуванні волевиявлення лише фізичних осіб щодо їх об´єднання між собою.

З позицій цієї теорії важко пояснити суть юридичної особи, що виникає за ініціативою держави. У цьому випадку можуть бути корисними теорії юридичної особи, розроблені свого часу радянськими вченими (теорії колективу, держави, директора та ін.)´. Проте ці теорії будувалися на визнанні панівного станови­ща державної власності і, відповідно, пристосування юридичної особи до цієї форми власності.

З цього приводу в літературі зазначається, що на етапі розвит­ку ринкових відносин, який набуває в Україні дедалі більшого розмаху, правове становище юридичних осіб, їх класифікація, визначення можливостей та правових засад їх діяльності не може ґрунтуватися на застарілих теоріях і побудованого відповідно до них законодавства. Неможливе також епігонське перенесен­ня положень про юридичних осіб із зарубіжного законодавства, тим більше, що воно неоднорідне, і ці питання по-різному вирі­шуються в країнах континентального і загального права².

Таке твердження, поряд з існуванням багатьох наукових тео­рій юридичної особи, є ще одним доказом величезної складності цього явища. На різних етапах суспільного розвитку на перший план ставились то одні, то інші ознаки юридичної особи залеж­но від умов економічного розвитку суспільства. При цьому слід звернути увагу на висновок, зроблений Саллейлем: «...після ба­гатьох спроб вирішити питання про юридичну особу нічого не може бути легшим за нову спробу його вирішення, однак разом з тим, нічого не може бути більш безплідним...»´

Наукові розробки радянських цивілістів щодо визначення суті юридичної особи можуть знадобитись у формуванні пра­вових засад економічного розвитку України, особливо при виз­наченні правового статусу юридичних осіб публічного права (ст. 81 ЦК).

Еволюція цивільного права має відбуватися не тільки за раху­нок розширення сфери регулювання суспільних відносин, вироб­лення нових принципів, понять, а й шляхом збереження всього, що зарекомендувало себе корисним і доцільним. «Корисно збере­гти все, що не потребує знищення. Закони повинні покращувати звичаї, якщо вони не перетворились в пороки»².

Законодавство зарубіжних країн визнає юридичну особу са­мостійним суб´єктом цивільного і торгового права, але єдиного визначення поняття юридичної особи не дає. У ЦК Російської Федерації визначення поняття юридичної особи залишилось майже таким, яким воно було в ЦК РРФСР 1964 р.

Згідно зі ст. 80 ЦК України юридичною особою визнається ор­ганізація, створена і зареєстрована у встановленому законом по­рядку, наділена цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Базуючись на цьому визначенні, можна виділити такі харак­терні ознаки юридичної особи:

1. Організаційна єдність. Для того щоб бути юридичною осо­бою організація повинна виступати як єдине ціле, мати орга­ни управління та інші індивідуальні ознаки. Тому, наприклад, об´єднання селян для сумісного випасу своєї худоби не може вважатись юридичною особою - у ньому відсутня організаційна єдність.

Організаційна єдність знаходить свій прояв у різних озна­ках. Зокрема однією з індивідуальних ознак юридичної особи є найменування. Воно повинно містити вказівку щодо її органі­заційно-правової форми або характеру діяльності. Вказівку на організаційно-правову форму повинно містити найменування товариства, а вказівку на характер діяльності юридичної особи - найменування установи.

Юридична особа може мати, крім повного, ще й скорочене найменування.

Якщо юридична особа виникла як підприємницьке товарис­тво, то вона повинна мати комерційне (фірмове) найменування. Правова охорона надається комерційному найменуванню, якщо воно дає можливість вирізнити одну особу з-поміж інших та не вводить в оману споживачів щодо справжньої її діяльності.

При цьому право інтелектуальної власності на комерційне найменування виникає з моменту першого використання цього найменування та охороняється і без обов´язкового подання заяв­ки на нього чи його реєстрації і незалежно від того, є чи не є ко­мерційне найменування частиною торговельної марки.

Закон допускає можливість наявності у різних суб´єктів одна­кових комерційних найменувань, за умови якщо це не вводить в оману споживачів щодо товарів, які вони виробляють та (або) реалізовують, та послуг, які ними надаються.

До майнових прав інтелектуальної власності на комерційне найменування належать:

1) право на використання комерційного найменування;

2) право перешкоджати іншим особам неправомірно викорис­товувати комерційне найменування, в тому числі забороняти таке використання;

3) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом (ст. 490 ЦК).

Комерційне найменування повинно складатися з наймену­вання юридичної особи і вказівки на вид товариства. Наприклад, фірмове найменування товариства з додатковою відповідальністю має містити найменування товариства, а також слова «то­вариство з додатковою відповідальністю». У такому ж порядку визначається комерційне найменування акціонерного товарис­тва і виробничого кооперативу, тільки з відповідною вказівкою на слова «акціонерне товариство» чи «виробничий кооператив».

Що ж до комерційного найменування повного або командит-ного товариства, то воно повинно містити імена (найменування) усіх повних учасників, а також слова «повне товариство» чи «командитне товариство», або ж ім´я (найменування) одного чи кількох учасників з доданням слів «і компанія», а також слова «повне товариство» чи «командитне товариство».

Найменування юридичної особи зазначається в її установчих документах і вноситься до Єдиного державного реєстру юридич­них осіб.

У випадку зміни свого найменування юридична особа зобов´язана оголосити про це в органах друку, в яких публіку­ються дані про державну реєстрацію юридичної особи, та сповіс­тити про це всіх осіб, з якими вона перебуває у договірних відно­синах.

Про організаційну єдність свідчить також наявність місця знаходження юридичної особи, яке визначається місцем знаход­ження органу юридичної особи. Конкретне місцезнаходження юридичної особи полегшує застосування до неї актів органів міс­цевого самоврядування, звернення з позовом до суду, виконання зобов´язань тощо.

2. Майнова відокремленість. Кожна юридична особа має своє майно, яке може належати їй на праві власності або законно­го володіння. Необхідність відокремленого майна створює ма­теріальну базу незалежного існування юридичної особи. Без відповідних засобів виробництва, грошей, інших цінностей не­можлива будь-яка цілеспрямована діяльність. Об´єднання цих засобів в один майновий комплекс, що належить певній органі­зації, і складає відокремленість її майна.

Майнова відокремленість потрібна юридичній особі не задля формальності, а для досягнення певної мети (вироблення про­дукції, культурно-освітня діяльність, діяльність, спрямована на досягнення творчих результатів тощо).

Частина 3 ст. 96 ЦК зазначає, що учасник (засновник) юри­дичної особи не відповідає за зобов´язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов´язаннями учасника (за­сновника) юридичної особи, крім випадків, передбачених зако­ном та установчими документами.

3. Участь у цивільному обороті від власного імені. Кожна юридична особа, маючи індивідуальне найменування, може діяти лише від свого імені, а саме: набувати майнових і особис­тих немайнових прав, нести обов´язки, вступати в різноманітні цивільно-правові відносини з іншими суб´єктами цивільного права. Від імені юридичної особи діють її органи, інші особи можуть виступати від імені юридичної особи на підставі довіре­ності.

4. Здатність нести майнову відповідальність. Юридич­на особа несе самостійну майнову відповідальність за своїми зобов´язаннями, відшкодовує шкоду, завдану її працівником під час виконання службових обов´язків, хоча в передбачених законом випадках не виключається і майнова відповідальність її окремих членів. Юридична особа за своїми зобов´язаннями відповідає всім належним їй майном, на яке може бути звернено стягнення.

Законом також можуть бути передбачені певні обмеження щодо примусової реалізації майна деяких юридичних осіб. Так, Законом України «Про введення мораторію на примусову реалі­зацію майна» від 23 листопада 2001 р. встановлено мораторій на застосування примусової реалізації майна державних підпри­ємств та господарських товариств, у статутних органах яких частка держави не менше 25 % .

Цей Закон спрямований на забезпечення економічної безпе­ки держави, недопущення руйнування цілісних майнових ком­плексів державних підприємств, захисту інтересів держави під час реалізації майна господарських товариств.

5. Здатність бути позивачем або відповідачем у суді. Порядок розгляду цивільно-правових спорів за участю юридичних осіб регулюється Цивільним процесуальним кодексом України або Господарським процесуальним кодексом України.

Усі перелічені ознаки юридичної особи тісно пов´язані між собою і повинні розглядатися в сукупності та взаємодії функціо­нальної діяльності юридичної особи.

Здійснюючи функції суб´єкта цивільних правовідносин, юри­дична особа повинна мати й такі властивості, як правоздатність і дієздатність.

Правоздатність юридичної особи. Поняття цивільної пра­воздатності юридичної особи визначається ст. 91 ЦК. Частина 1 названої статті зазначає, що юридична особа здатна мати такі самі цивільні права та обов´язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати тільки людині. Таким чи­ном, законодавець акцентує увагу на співпаданні змісту цивіль­ної правоздатності юридичної особи з правоздатністю фізичної особи. З цього можна зробити висновок, що юридична особа, як і фізична, має загальну правоздатність за деякими виключення­ми. Проте такий висновок потребує додаткового обґрунтування. Перш за все це пояснюється тим, що в науці цивільного пра­ва, крім загальної (універсальної), розрізняють і спеціальну пра­воздатність.

У радянській науці цивільного права вважалося, що носієм за­гальної правоздатності є громадянин, а спеціальної - юридична особа. Таку позицію мав і законодавець. Так, згідно із ч. 1 ст. 26 ЦК УРСР 1963 р. юридична особа мала цивільну правоздатність відповідно до встановлених цілей її діяльності.

Але це не означало, що в цивілістичній літературі не дискуту­валося питання щодо видів правоздатності юридичних осіб. Одні цивілісти вважали, що юридичні особи, як і фізичні, повинні діяти на принципах загальної правоздатності, бо немає ніяких підстав звужувати свободу їх діяльності. Інші, ґрунтуючись на розумінні того, що юридична особа виникає заради досягнення певної мети - відстоювали принципи спеціальної правоздат­ності.

Під спеціальною правоздатністю слід розуміти можливість компетентних адміністративних органів контролювати діяль­ність юридичної особи, щоб вона не виходила за межі, передба­чені її установчими документами. Ця спеціальна правоздатність юридичної особи заснована на принципі обмеження правоздат­ності.

Водночас під спеціальною правоздатністю юридичної осо­би можна розуміти можливість меншості відстоювати інтереси юридичної особи у разі, якщо більшість прийме рішення, яке на їх думку буде суперечити меті створення юридичної особи, закріпленій в її установчих документах, і явно буде спрямова­не не на користь юридичної особи. У цьому разі «не йдеться про те, щоб обов´язково скасувати той чи інший акт, а тільки про те, щоб урятувати членів меншості від збитків»´.

Саме в такому розумінні визначає спеціальну правоздатність юридичної особи ЦК України, закріпивши в ч. 5 ст. 98 правило про те, що рішення загальних зборів може бути оскаржене до суду учасником товариства.

Про спеціальну правоздатність у такому розумінні йдеться щодо юридичних осіб приватного права.

Що ж до юридичних осіб публічного права, то вони мають об­межену (спеціальну) цивільну правоздатність.

Слід також звернути увагу на певні особливості правоздат­ності юридичних осіб у порівнянні з фізичними.

Так, у фізичних осіб спочатку виникає правоздатність, а ли­ше через деякий час, із досягненням певного віку, і дієздатність. Для юридичних осіб певний розрив у часі виникнення правоздат­ності і дієздатності неможливий. Правоздатна, але недієздатна юридична особа не могла б не тільки виконувати цивільні права й обов´язки, а й набувати їх. Тому правоздатність і дієздатність юридичних осіб виникає одночасно.

Правоздатність юридичної особи виникає з моменту її ство­рення і припиняється в момент внесення запису до Єдиного де­ржавного реєстру про припинення юридичної особи. Юридична особа вважається створеною з моменту її державної реєстрації. Така реєстрація здійснюється у виконкомах районних (міських) рад чи держадміністраціях.

Усі фізичні особи мають рівну правоздатність. Юридичні осо­би такої рівності не мають. Правоздатність приватної юридичної особи суттєво відрізняється від цивільної правоздатності юри­дичної особи, що створена в галузі публічного права.

Крім того, правоздатність юридичної особи за своїм змістом відрізняється від правоздатності фізичної особи. Так, деякі юри­дичні особи можуть володіти, користуватися та розпоряджатися майном, яке виключене з цивільного обігу. Фізичні особи такого права не мають.

Зміст цивільної правоздатності можуть складати не тільки майнові, а й особисті немайнові права. Юридичній особі можуть належати права на недоторканість її ділової репутації, таємни­цю кореспонденції, інформацію тощо. Законодавець ґрунтуєть­ся на тому, що особисті немайнові права, які можуть належати юридичній особі, визначаються та захищаються так само, як і аналогічні права фізичних осіб.

Як і громадянин, юридична особа може бути обмежена в пра­вах лише у випадках і порядку, передбачених законодавчими актами. Рішення про обмеження прав може бути оскаржене юридичною особою до суду.

Окремими видами діяльності, перелік яких визначається за­коном, юридична особа може займатися тільки після одержан­ня спеціального дозволу (ліцензії), який видається Кабінетом Міністрів України або уповноваженим ним органом. Без цього дозволу не можуть здійснюватися такі види діяльності, як по­шук (розвідка) та експлуатація родовищ корисних копалин, ви­робництво, ремонт і реалізація спортивної, мисливської вогне­пальної зброї та боєприпасів до неї, медична практика та інші види діяльності.

Цивільну дієздатність юридичної особи здійснюють її орга­ни. Ці органи можуть бути одноосібними (директор, начальник) або колегіальними (правління, загальні збори). Можливі ви­падки поєднання одноосібних і колегіальних засад управління. Здебільшого це притаманно товариствам. Вищим органом уп­равління товариством є загальні збори його учасників. Загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію та склад.

Керівний орган юридичної особи виражає її волю, тому його дії - це дії самої юридичної особи.