Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні до­говори, згода на обов´язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства.

Порядок дії міжнародних договорів на території України рег­ламентує Закон України від 29 червня 2004 р. «Про міжнародні договори України ».

Укладені і належним чином ратифіковані міжнародні догово­ри становлять невід´ємну частину національного законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

У разі не встановлення такого порядку, пріоритет, згідно з нормами міжнародного права, мають норми міжнародних договорів. Так, в ст. 5 Закону України «Про авторське право і суміжні права» (в редакції Закону від 11 липня 2001 р.) прямо зазначено, що «якщо чинним міжнародним договором, згода на обов´язковість якого надана Верховною Радою України, встанов­лено інші правила, ніж ті, що містяться в законодавстві України про авторське право і суміжні права, то застосовуються правила міжнародного договору».

Аналогічна за змістом норма міститься і в ч. 5 ст. 8 Цивіль­ного процесуального кодексу України, і в ст. З Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 р.

Це положення відображає загальну тенденцію до уніфікації норм цивільного права і гармонізації національного законодавс­тва і міжнародних угод.

Серед міжнародних договорів, які регулюють цивільні відно­сини, можна назвати Конвенцію про позовну давність у міжна­родній купівлі-продажу товарів 1974 p., Віденську конвенцію про цивільну відповідальність за ядерну шкоду 1963 p., Міжна­родну конвенцію про морські застави та іпотеки 1993 р.

Україна приєдналася до багатьох міжнародних конвенцій та уклала двосторонні договори з питань авторського права та пра­ва промислової власності: Паризької конвенції про охорону про­мислової власності 1883 p., Мадридської угоди про реєстрацію знаків 1891 p., Всесвітньої конвенції про авторське право 1952 p., Конвенції про охорону інтересів виробників фонограм від не­законного відтворення їхніх фонограм 1971 р. та ін.

Звичай. Звичай - це правила поведінки в цивільному обороті, які формувалися тривалий час і які санкціонуються суспільс­твом для правозастосовчої практики.

Як джерело цивільного права звичай був найпоширеніший на початкових етапах розвитку держави та права. З розвитком суспільства звичай змінює надійніше джерело - писане законо­давство. Нині звичай є важливим джерелом цивільного права в комерційному обороті.

Так, у статті 7 ЦК України передбачено, що цивільні відноси­ни можуть регулюватися звичаєм, зокрема ділового обігу, тобто правилами поведінки, що не передбачені актами законодавства, але є усталеними, такими, що широко застосовуються в певній сфері підприємництва і не суперечать цивільному законодавству або договору.

Для визнання звичайних правил саме звичаями необхідно, щоб ці правила відповідали певним умовам:

а) ці правила поведінки повинні бути постійними за характе­ром і чітко визначеними за змістом;

б) широко застосовуватися в підприємницьких відносинах;

в) регульовані ними відносини не повинні регламентуватися законодавчими нормами.

Найбільш поширеними є звичаї в торговельному мореплавс­тві, в торгівлі. Практично, звичай і без його формального закріп­лення виступає джерелом права. Водночас він може бути відоб­ражений у певному документі.

Так, ст. 149 Кодексу торгівельного мореплавства України пе­редбачає, що за відсутності угоди сторін щодо тривалості часу вантажних робіт, розміру оплати перевізнику за простій, розмір винагороди за дострокове закінчення розвантаження визна­чається відповідно до термінів і ставок, прийнятих у відповідно­му порту. В ст. 160 КТМ зазначено, що перевізник зобов´язаний доставляти вантажі у встановлені терміни, а якщо вони не вста­новлені, - «у звичайно прийняті терміни».

Одним із найбільш поширеним міжнародних торгівельних звичаїв є Правила «ІНКОТЕРМС» (Міжнародні правила тлу­мачення комерційних термінів), які періодично затверджують­ся Міжнародною Торговельною Палатою з метою уніфікованого тлумачення комерційних термінів при укладанні та виконанні суб´єктами підприємницької діяльності міжнародних контрак­тів. Найпоширенішими є редакції Правил Інкотермс 1980, 1990 та 2000 року.

Законодавець, інколи, не лише рекомендує використовувати звичаї, а і прямо вимагає цього.

Так, в ч. 4 ст. 265 Господарського кодексу України передбаче­но, що умови договору поставки повинні «викладатися сторона­ми відповідно до вимог Міжнародних правил щодо тлумачення термінів «Інкотермс».

Водночас, не повинні застосовуватися в цивільних відноси­нах звичаї, що суперечать договору або актам цивільного зако­нодавства.

Договір. Вперше в ЦК України як джерело цивільного права закріплено договір (ст. 6 ЦК).

Сторони мають право укласти договір, який не встановлено актами цивільного законодавства, але відповідає загальним заса­дам цивільного законодавства, можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати відносини між собою на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відсту­пити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано на це, а також у разі, якщо обов´язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Як зазначає Н.С. Кузнецова, законодавець, визначаючи модель поведінки того чи іншого учасника відносин, може прямо зафіксувати, що сторони мають право у договорі відійти від нормативної моделі і перед­бачити інші правила, тобто індивідуальний припис буде усувати нормативний.

Корпоративні правила. Важливою формою приватного ре­гулювання цивільного обігу виступають корпоративні норми поведінки. Регулювання цивільного обігу шляхом прийняття норм, які є обов´язковими для певного кола осіб, здійснюєть­ся шляхом прийняття установчих документів господарських товариств, договорів про приєднання, статутів різноманітних громадських організацій та інших актів цивільно-правового ха­рактеру.

Такі акти приймаються відповідно до вимог цивільного зако­нодавства і вимагають певної поведінки від осіб, на яких поши­рюється їх дія.

Юридична доктрина. Як джерело права представляє собою наукові правові ідеї, офіційно визнані загальнообов´язковими положеннями на практиці. У сучасній теорії юридична доктри­на втратила значення самостійного джерела права. Водночас не можна заперечувати практичне значення юридичної доктрини у формуванні понятійного апарату, тлумаченні правових норм, концептуальному обґрунтуванню проектів нормативних ак­тів. Досить поширеними є випадки, коли юрисдикційні органи звертаються до фахівців (наприклад, з авторського права, ви­нахідницького права) за роз´ясненнями у зв´язку з необхідністю кваліфікації того чи іншого юридичного факту.

Класифікація нормативних актів за сферою регулювання. Крім вертикальної системи зв´язку нормативних актів (тоб­то класифікації нормативних актів за їх юридичною силою), цивільне законодавство має і горизонтальну систему. Принци­пом її побудови є відокремлення і групування актів щодо того чи іншого предмета регулювання (відносини щодо передачі майна у власність, тимчасове користування, надання послуг, виконання робіт тощо).

За цією ознакою можна виділити такі складові частини цивіль­ного законодавства, як транспортне, страхове, торговельне, буді­вельне, орендне, законодавство про інтелектуальну власність та ін.

Так, транспортне законодавство, як сукупність норматив­них актів, визначає основні правові, економічні й організаційні засади діяльності транспорту, правовий статус транспортних ор­ганізацій, їх взаємовідносини з клієнтурою, умови перевезення, організацію безпеки руху на транспорті тощо. Серед норматив­них актів цієї категорії можна назвати: «Повітряний кодекс Ук­раїни» (1993 p.); «Кодекс торгівельного мореплавства України» (1994 p.); закони України «Про транспорт» (1994 р.), «Про заліз­ничний транспорт» (1996 р.), «Про трубопровідний транспорт» (1996 р.), «Про автомобільний транспорт» (2001 p.), а також «Статут залізниць» (1998 р.). На кожному виді транспорту діють окремі правила перевезення.

Оновлюючи транспортне законодавство, Кабінет Міністрів України затвердив «Правила надання послуг пасажирам авто­мобільного транспорту» (18 лютого 1997 p.), «Порядок обслуго­вування громадян залізничним транспортом» (19 березня 1997 p.), а Міністерство транспорту України - «Правила перевезення вантажів автомобільним транспортом» (14 жовтня 1997 р.), «По­рядок і умови організації перевезень пасажирів та багажу авто­мобільним транспортом» (21 січня 1998 p.).

Страхове законодавство регулює відносини між страховика­ми (страховими компаніями) і страхувальниками щодо захисту майнових прав та інтересів громадян та юридичних осіб у випад­ку настання певних подій. Основними нормативними актами, що становлять страхове законодавство, є такі: Закон України «Про страхування» (1996 p.); «Положення про обов´язкове осо­бисте страхування від нещасних випадків на транспорті» (14 серпня 1996 p.); «Положення про порядок і умови проведення обов´язкового страхування цивільної відповідальності власни­ків транспортних засобів» (28 вересня 1996 p.); «Положення про порядок проведення діяльності страховими посередниками» (18 грудня 1996 p.); «Порядок і правила проведення обов´язкового авіаційного страхування цивільної авіації» (12 жовтня 2002 p.); окремі положення про порядок і умови окремих видів державного обов´язкового страхування (операторів ядерних установ, від­повідальності володільців зброї тощо).

Торгівел ьне законодавство. Окрім Закону У країни «Про захист прав споживачів» (1991 p.), відносини в галузі торгівлі регулю­ються також такими актами: «Порядок заняття торговельною діяльністю і правила торговельного обслуговування населення» (8 лютого 1995 p.); «Правила комісійної торгівлі непродовольчи­ми товарами» (13 березня 1995 p.); «Правила роздрібної торгівлі непродовольчими товарами» (11 березня 2004 p.); «Правила про­дажу продовольчих товарів» (28 грудня 1994 p.); «Правила тор­гівлі транспортними засобами і номерними агрегатами» (8 груд­ня 1995 p.); «Правила торгівлі на ринках» (12 березня 1996 p.); «Правила торгівлі у розстрочку» (1 липня 1998 p.); окремі прави­ла роздрібної торгівлі, а саме: алкогольними напоями, примірни­ками аудіовізуальних творів, нафтопродуктами та ін.

Законодавство про інтелектуальну власність. До цієї групи належать такі закони України: «Про авторське право і суміжні права» (23 грудня 1993 р. в ред. від 11 липня 2001 р.); «Про охо­рону прав на винаходи і корисні моделі» (15 грудня 1993 р. в ред. від 21 грудня 2000 р.); «Про охорону прав на промислові зраз­ки» (15 грудня 1993 р.); «Про охорону прав на сорти рослин» (21 квітня 1993 р.); «Про охорону прав на знаки для товарів і пос­луг» (15 грудня 1993 р. в ред. від 21 грудня 2000 p.); «Правила складання і подання заявки на видачу патенту України на ви­нахід і корисну модель» (17 грудня 1994 р.) та ін.

Відповідні нормативні акти складають будівельне законо­давство, законодавство про оренду, банківське та ін.