Поняття та види джерел цивільного права
Поможем в ✍️ написании учебной работы
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

 

Якщо цивільне право являє собою сукупність правових норм, що регулюють майнові, відносини у сфері інтелекту­альної власності, а також відносини щодо захисту і охорони особистих немайнових благ, то цивільне законодавство — це сукупність нормативних актів, які містять норми цивільного права. Тому «цивільне право» і «цивільне законодавство» - це різні поняття.

Відмінність між галуззю права і галуззю законодавства є за­гально визнаною в теорії права; норми однієї галузі права мо­жуть знаходитися в нормативних актах, що відносяться до різ­них галузей законодавства.

Поняття «джерела права» може застосовуватися в різних зна­ченнях. У юриспруденції під джерелами цивільного права зазви­чай розуміють нормативні форми (способи) вираження волі наро­ду і держави (наприклад, у прийнятих у встановленому порядку компетентними органами актах, які містять норми права).

Серед трьох відомих історії основних форм (джерел) права -звичай, прецедент і нормативно-правовий акт - для українсь­кого цивільного права характерною і майже єдиною формою є нормативно-правовий акт.

Форми, які держава використовує для втілення своєї волі у вигляді цивільно-правових норм, досить різноманітні:

Закони.

1. Інші акти цивільного законодавства, в яких містяться норми цивільного права: укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативні акти міністерств та ві­домств, виконавчої влади.

2. Чинні (ті, що не втратили сили) нормативні акти СРСР та Української РСР.

4. Норми міжнародного права і міжнародні договори.
Закони. Закон є основною формою правотворення в Україні.

Залежно від мети закони поділяються на:

- конституційні;

- кодифіковані (наприклад, Цивільний кодекс України);

- програмні (наприклад, Закон України «Про бюджет», тобто такі, що визначають основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики);

- спеціальні («Про власність»).

Конституція України має найвищу юридичну силу, закони та інші нормативні акти приймаються на її основі. Для цивільного права особливе значення мають ст. 13, 14, 41 Конституції, що встановлюють цивільно-правові засади регулювання відносин власності, та ст. 21-24, 27-34, що визначають основні права й обов´язки громадян України, зміст їх правоздатності в нормах цивільного права.

В ст. 8 Конституції України передбачено, що «норми Консти­туції України є нормами прямої дії. Звернення в суд для захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина безпосе­редньо на підставі Конституції України гарантується».

В п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 лис­топада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» зазначалося, що суд безпосередньо за­стосовує Конституцію у разі:

1) коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом;

2) коли закон, який був чинним до введення в дію Конститу­ції чи прийнятий після цього, суперечить їй;

3) коли правовідносини, що розглядаються судом, законом України не врегульовані, а нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою або Радою Міністрів Автономної Республі­ки Крим, суперечить Конституції України;

4) коли укази Президента України, які внаслідок їх норма­тивно-правового характеру підлягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конститу­ції України. Однак суд не може застосувавши Конституцію як акт прямої дії, визнати неконституційними закони чи правові акти, передбачені в ст. 150 Конституції, оскільки це відноситься до виключної компетенції Конституційного Суду України.

Закони, що приймаються на базі Конституції, називають­ся звичайними. За роки незалежності України прийнято понад 1000 законів, більшість з яких містять норми цивільного права.

Згідно з Конституцією України (ст. 92), виключно законами України визначаються:

- права та свободи громадян, гарантії цих прав і свобод;

- правосуб´єктність громадян;

- правовий режим власності;

- правові засади та гарантії підприємництва; правила конку­ренції та норми антимонопольного регулювання;

- засади цивільно-правової відповідальності та ін.

Закони в державі приймаються на різних етапах її розвитку, тому вони потребують відповідної систематизації. Зведення за­конів у ту чи іншу систему без зміни їх змісту називається ін­корпорацією. Так, за останні роки видані збірники нормативних актів із торгівельного, страхового, транспортного, житлового за­конодавства, законодавства про інтелектуальну власність тощо.

Систематизація нормативного матеріалу, коли чинні правові норми істотно доопрацьовуються, виключаються застарілі, усу­ваються прогалини та колізії у правовому регулюванні й потім видається новий закон у систематизованому вигляді, називаєть­ся кодифікацією, а її результат - кодексом.

Кодекс - це законодавчий акт, в якому об´єднані й система­тизовані норми права, що регулюють певну сферу суспільних відносин. Головним кодифікаційним актом цивільного права є Цивільний кодекс - один із найважливіших законів України.

Перший ЦК України був затверджений 16 грудня 1922 р. і введений у дію з 1 лютого 1923 р. Другий ЦК України був затверджений Верховною Радою УРСР 18 липня 1963 р. і введений удію 1 січня 1964 р.

Цивільний кодекс України 1963 р. був прийнятий ще за часів, коли Україна входила до складу Союзу РСР, і тому в ньому не були відображені новації політичного та суспільного життя краї­ни, що відбулися останнім часом. Як наслідок реально існувало досить багато колізій між нормами нових законів і нормами ЦК. Крім того, нові закони, які інколи приймалися поспіхом, нерід­ко суперечать один одному, а закладені в них норми не завжди є достатньо обґрунтованими. Ці обставини обумовили необхід­ність проведення нової кодифікації.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 24 березня 1992 р. було створено робочу групу з метою розробки нового ЦК України. Робота над проектом була завершена в березні 1996 p., після чого він був переданий на розгляд Верховної Ради, яка за­твердила його 16 січня 2003 р. Таким чином, діючий Цивільний кодекс України являє собою результат третьої вітчизняної ко­дифікації.

ЦК України побудований за, так званою, пандектною систе­мою і сконструйований за «книжним» принципом.

Книга перша - «Загальні положення» складається із 5 роз­ділів і 19 глав (розділи про основні положення, особи, об´єкти, правочини, представництво, строки та терміни, позовну дав­ність).

Книга друга - «Особисті немайнові права фізичної особи». До цієї книги повністю перенесені особисті права людини, які передбачені розділом II Конституції України «Права, свободи і обов´язки людини і громадянина». Водночас зміст цих прав роз­ширено та конкретизовано.

Книга третя - «Право власності та інші речові права» ре­гулює речові відносини. До речових прав віднесено: право влас­ності, речові права на чуже майно - право володіння, право користування (сервітут), право користування земельною мі­дянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право забудови земельної ділянкою (суперфіцій) та інші.

Книга четверта - «Право інтелектуальної власності» виз­начає особливості регулювання цивільних відносин, пов´язаних зі створенням та використанням результатів інтелектуальної, творчої діяльності (авторське право, право промислової влас­ності).

Книга п´ята - «Зобов´язальне право» регулює договірні і не-договірні зобов´язання, відносини, що виникають із правомірних односторонніх дій (публічна обіцянка винагороди), із заподіян­ня шкоди (деліктні зобов´язання), зобов´язання, що виникають внаслідок безпідставного набуття чи збереження чужого майна.

Книга шоста - «Спадкове право» встановлює підстави і види спадкування, регламентує порядок здійснення спадкових прав.

Новий ЦК України набрав чинності 1 січня 2004 р. Така структура і зміст ЦК України.

До цивільних кодифікаційних актів слід також віднести «Повітряний кодекс України», Закони України «Про власність», «Про підприємства в Україні», «Про господарські товариства».

Інші акти цивільного законодавства. Елементами системи цивільного законодавства, поряд із законами, є також укази Пре­зидента України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативні акти міністерств та відомств. З метою забез­печення законності актів відомчого законодавства, їх відповід­ності законам і підзаконним актам, Указом Президента України від 3 жовтня 1992 р. (зі змінами від 21 вересня 1998 р.) введено державну реєстрацію нормативно-правових актів, що видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, органами господарського управління та контролю, якщо ці акти стосуються прав, свобод та законних інтересів громадян або мають міжвідом­чий характер. Державну реєстрацію відомчих нормативних актів, прийнятих центральними органами, здійснює Міністерство юсти­ції України, а реєстрацію актів місцевих органів управління - уп­равління юстиції областей і міст Києва та Севастополя.

Постановами уряду затверджені такі важливі нормативні акти як «Статут залізниць» (6 квітня 1998 p.), «Правила на­дання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення» (21 липня 2005 p.), «Загальні умови укладення та виконання договорів підряду в капітально­му будівництві» (1 серпня 2005 p.), «Правила надання та отри­мання телекомунікаційних послуг» (9 серпня 2005 р.) та інші.

Міністерства та інші органи державного управління видають нормативні акти у формі наказів, інструкцій та постанов. Нор­мативні акти міністерств та відомств, які видані в межах їх ком­петенції та сфери діяльності, обов´язкові для всіх юридичних та фізичних осіб.

На рівні відомств прийняті такі акти, як Положення про проведення конкурсів з продажу акцій (часток, паїв), що нале­жать державі у майні юридичних осіб (Наказ Фонду Державного майна № 2694 від 5 жовтня 2005 p.), Правила утримання жи­лих будинків та прибудинкових територій (Наказ Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства № 36 від 17 травня 2005 р.) та інші.

До підзаконних актів, в яких можуть міститися норми цивіль­ного права, належать і рішення та розпорядження нормативного характеру місцевих органів влади. Голови місцевих державних адміністрацій, органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень приймають рішення стосовно питань, пов´язаних з правилами ведення торгівлі в даній місцевості, оренди нежитлових приміщень тощо. Так, розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 26 вересня 2002 р. затверджено по­ложення «Про встановлення граничних розмірів плати за про­живання в гуртожитках громадян». У межах адміністративно­го району це розпорядження є обов´язковим для виконання.


Дата: 2019-02-02, просмотров: 420.