Материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления пользователям Интернета и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
© 2018 - 2024
З найдавніших часів кредитні операції супроводжувалися ризиком не повернення кредитів. Саме тому з розвитком кредитних відносин в умовах ринку ( за існуванням конкуренції, нестійкої кон’єктури і непередбачуваних політичних ситуацій), сформувалися різні системи запобіжних заходів аж до сучасних видів страхувань кредитних ризиків.
У взаємовідносинах кредитора і позичальника предметом спільного інтересу є кредит. Із ним пов’язані протилежні правило економічні ситуації : кредитор має право вимагати повернути йому борг, а боржник зобов’язаний віддати позику, як це записано кредитній угоді. Не дотримання цих домовленостей загрожує кредитору фінансовими збитками, які власне є об’єктом страхування з метою захисту його майнових інтересів. Таким чином, матеріальний прояв ризику кредитної операції полягає в тому, що борг не повертають, а юридично зводиться до невиконання зобов’язань. Тобто страхування кредитів відрізняється від інших видів страхування. Оскільки правовий аспект домінує, страхування кредитів визнано особливою формою страхового захисту – страхування від збитків на випадок не виконання вимог, тобто відповідальності позичальника. [6]
Страхування – це система економічних відносин, що передбачає створення різного роду спеціальних фондів грошових коштів і використання їх для повернення збитків. При страхуванні беруть участь дві сторони:
- страховик – організація, що створює страхові фонди і бере на себе зобов’язання повернути страхувальнику збитки чи страхову суму;
- страхувальник – юридична чи фізична особа, яка страхує свою власність і укладає догові про це з страховиком.
Страхувальник сплачує страхові внески і має право одержати страхові відшкодування в зазначеному розмірі при виникненні страхового випадку. Одним із видів страхування є страхування кредитів. Суть його полягає в тому, що зменшується або усувається кредитний ризик який виражається у можливій несплаті позичальником основного боргу і відсотків за ними і є однією з форм забезпечення кредиту. [16]
Страхувальник (як правило, цей банк застрахований) безпосередньо захищає власні інтереси, застосовуючи механізм страхування. Відносини сторін характеризуються такими ознаками :
1) срахувальник (банк):
- отримує страхове відшкодування збитків у випадку не виконання боржником своїх зобов’язань;
- бере на себе частину відповідальності ( близько 20% );
- зобов’язуються кредити, які страхуються , позичати під звичайні відсотки.
2) страховик (страхова компанія) :
- застосовує санкції при порушенні страхувальником зобов’язань (аж до повної відмови виплати відшкодування при страховому випадку);
- пропонує форму договору, як правило це , так зване, “загальне покриття” страховим захистом;
- залишає за собою право перевірки і самостійного прийняття рішень щодо запропонованих до страхування ризиків;
- приймає право регресу до кредитоотримувача.
Другою формою страхування кредитів передбачено, що страхувальник – боржник захищає правом свого кредитора чи вірителя (котрий фактично становлять застраховану сторону). У випадку заставного (гарантійного) страхування боржник є страхувальником, а застрахованим, як правило виступає кредитор. [6]
Кожна з форм безумовно має бути представлена конкретними видами страхування, зміст яких визначають умови надання кредитів. Але попри відмінності техніко-огранізаційного здійснення страхових операцій їх економічний сенс один : в усіх випадках кредитного страхування йдеться про захист кредиторів від імовірних втрат.
Страхування кредитів як новий тип захисту на українському ринку практикується порівняно недавно (від початку 90 років) у таких двох варіантах :
а) добровільне страхування ризику не погашення кредитів. (Прикметна, що страхувальником у цьому разі виступає банк, тобто навіч типове делькредерне страхування, коли банк, перекладаючи ризик на страховика, є водночас страхувальником і застрахованим).
б) Добровільне страхування відповідальності позичальника за непогашення кредитів (страхувальником тут є боржник, який страхує кредит на користь свого кредитора).
Докладніше розглянемо перший варіант, коли страхувальник банк по укладенні кредитного договору може самостійно застрахувати надану позику, підписавши із страховою компанією угоду про добровільне страхування кредитного ризику. В цьому випадку сума страхових внесків враховується при встановленій ставці відсотка за кредит. За логікою пов’язаних інтересів ініціаторами таких страхових операцій повинно бути банки як пошукачі страхового захисту. За характером ця операція аналогічна страхуванню від нещасного випадку, яким власне і є неповернення кредиту.
У вітчизняній практиці перший варіант страхування поки що не популярний. Головна причина в тому, що комерційні банки поки що побоюються використовувати страхування кредитів як основну форму захисту від ризиків банківської діяльності. Без страхового аудиту, широко висвітлення в економічній пресі балансів, фінансових звітів страхових компаній цілком виправдано може виникнути сумнів щодо платоспроможності. З іншого боку, через надмірно високі страхові премії підвищуються страхові платежі, а отже, й витратам виробництва, що в решті, обертається підвищенням цін на товари і послуги.
Не сприяє поширенню цього варіанта страхування й ускладнена процедура оформлення страхового договору. Вона потребує від банків як звичайної рутинної роботи, так і дуже відповідальної аналітичної, коли доводиться узгоджувати страхові тарифи, характер відповідальності, надавати страховику документи необхідні йому для відкриття регресного позиву до боржника тощо.
Дещо простішим щодо процедури є страхування відповідальності позичальника за непогашення кредиту, оскільки страховий поліс розглядається як різновид гарантійного папера страхової компанії банку за фінансовими зобов’язаннями до його клієнтів – позичальників. Цей варіант страхування може забезпечити повернення кредиту і сплати відсотків лише у випадку, коли страхова фірма згодна і спроможна виплатити страхову винагороду. Для цього банку необхідно через позичальника одержати від страхової компанії і розглянути такі документи:
- свідоцтво про державну реєстрацію;
- статут і установчі документи;
- ліцензія на проведення страхової діяльності з переліком видів кредитування;
- правила страхування, затверджені у передбаченому статутом порядку;
- договір добровільного страхування, відповідальністю за типовою формою;
- страховий поліс (свідоцтво або сертифікат) за типовою формою.
На платоспроможність страхової компанії в цілому вказує наявність перевиконання фактичного ризику її вільних активів над пасивами. Проте не завадить конкретно проаналізувати можливість страхової компанії, спираючись на оцінку факторів, які забезпечують фінансову стійкість страховика :
- власні капітали і резерви, вільні від зобов’язань;
- методикою розрахунків страхових тарифів;
- збалансованість страхового портфеля;
- величину страхових резервів;
- розміщення страхових резервів;
- можливості перестрахування.
За результатом аналізу всіх наданих матеріалів з урахуванням внесених банком поправок укладення до договору страхування, який надається в банк разом із страховим полісом.
У випадку підготовки рішення про страхування відповідальності за непогашення кредиту і відсотків за них банк повинен уважно розглянути проект договору добровільного страхування з огляду на виконання таких вимог :
- термін дії договору страхування (угоди) повинен не перевищувати кінцевий строк погашення кредиту; % за ним на період, протягом якого страховик зобов’язаний виплатити страхове відшкодування, охоплюючи термін подачі і розгляду залогу;
- договір страхування повинен набути чинності не пізніше дати видачі кредиту;
- дата настання страхового випадку відповідальності страхової компанії за виплату відшкодування має відповідати даті надання кредиту і виплати відсотків;
- період, протягом якого проводиться відшкодування, повинен бути мінімальним;
- договір страхування набуває чинності лише після сплати страхувальником цієї суми страхового платежу.
Страховим випадком при страхуванні відповідальності за непогашення кредиту визнається неповернення кредитних коштів, що викликаний будь-якими причинами, в тому числі:
- банкротством позичальника;
- на виконання постачальником своїх зобов’язань по кредитному договору, якщо це викликано обставинами, за якими позичальник не несе відповідальності (форемажорні обставини).
Якщо узагальнити питання використання страхування як форми забезпечення повернення кредитів, то можна визначити чотири основні групи страховок :
- власне страхування відповідальності кредитних ризиків, що є самостійною гарантією повернення кредиту і нарахованих відсотків при настанні страхового випадку;
- страхування заставлених цінних паперів, майнових прав, вимоги від кредитних, процентних та ринкових ризиків;
- страхування керівника підприємства – проводиться на випадок смерті (що досить сильно впливає на криміналізованість економіки України) чи недієздатності керівника, яка може настати в результаті найрізноманітніших обставин, включаючи свідому симуляцію уповноваженого представника позичальника.
Узагальнюючи вище сказане, потрібно зробити висновок про те, що банкам необхідно на даному етапі налагоджувати стосунки із страховими компаніями. Банки мають великий вплив на становлення дійсно професійного страхового бізнесу в Україні, але для цього страховиків необхідно розглядати як найближчих партнерів банків в кредитній діяльності, а не як машину для друкування грошей з ціллю компенсації збитків понесених банком у зв’язку з видачею явно безповоротного кредиту.
Національний банк України накладає обов’язки по виконанню контролю за цільовим використанням наданих кредитів. [10]
Саме не виконання цих функцій з боку банків стало в багатьох випадках причиною відмови страховиків сплачувати страховку за безповоротній кредит.
Банки і страховики повинні чітко розмежувати відповідальність кожної із сторін за перевірку, контроль та своєчасність прийняття рішень по недопущенню неповернення кредиту через непрофесійній чи навмисній дії позичальника. Така угода виключає можливість зговору між позичальником і банком або позичальником і страховиком.
В умовах економічної кризи, коли відсутня стабільність договірних зв’язків і немає переконливості у надійності партнера, кредитор зацікавлений у одержанні додаткових гарантій виконання боржником своїх зобов’язань за договором. За цивільним кодексом України існують норми про відповідальність боржника за невиконання зобов’язань, за якими кредитор вправі вимагати відшкодування збитків, включаючи упущену вигоду. Проте, щоб одержати відшкодування, він повинен пройти судовий розгляд, довести наявність і розмір заподіяних збитків. Одержати рішення суду, не завжди вдається привести їх у виконання : трапляється, що до цього часу підприємство – боржник ліквідується, а його майно продається. Тому кредитор, укладаючи договір, намагається, щоб боржники у забезпечення виконання своїх зобов’язань виділив певне майно , з вартості якого той одержав би задоволення своїх вимог у разі невиконання умов договору.
Можливість передбачати саме в договорі умови, порядок звершення стягнення на заставлене майно вперше була запроваджена Законом “Про внесення змін до закону України “Про заставу” від 21.10.97. Це фактично означає можливість кредитора самостійно реалізувати предмет застави, якщо не передбачено договором. [14]
Реалізація майна (заставного) проводиться з аукціонів (публічних торгів), якщо інше не передбачено договором. Але є деякі нюанси. Згідно Закону України “Про заставу”, реалізація майна, переданого у заставу, повинна здійснюватися лише через аукціони (публічні торги), якщо ж після такого продажу внаслідок недостатності коштів залишилась непогашена заборгованість, заставодержатель має право частину її відшкодувати за рахунок страхового фонду.
У разі відчуження майна, переданого у заставу; іншими способами, кредитор покриває збитки за рахунок прибутку, який залишається у його розпорядженні після оподаткування, а така невеличка законодавча колізія, яка має неприємні фінансові послуги.
Існує багато інших ускладнень щодо реалізації заставного майна. Наприклад, громадянин уклав з установою кредитний договір під заставу свого життя. У разі невиконання громадянином основного договору постає питання про стягнення і реалізацію заставного майна . Але виявляється, що виявити боржника без його згоди практично неможливо.
Міцності заставних відносин повинно сприяти розвинуте законодавство про заставу. Таке законодавство існує у всіх країнах з ринковою економікою. Пояснюється це тим, що застава виникла давно і протягом її розвитку сформувалися оптимальні моделі поведінки учасників заставних відносин.
Поряд з необхідністю прийняття важливої форми забезпечення повернення кредиту потребує розвитку особового штрафу фахівців, які б здійснювали оцінку заставленого майна (рухомого і нерухомого). Зараз ці передумови знаходяться в стадії зародку, тому в якості основної форми забезпечення повернення кредиту приймається застава майна позичальника, оскільки в разі невиконання зобов’язань боржника перед кредитором, єдиним виходом із ситуації є реалізація заставленого майна. (в якості основної форми забезпечення гарантії, що видають страхові товариства, банки та інші організації.)
Застосування інституту застави поширюється і навіть набуває оригінального змісту. І якщо раніше застава гарантувала відшкодування, то тепер цей механізм матиме ще й фіскальний характер. (відтінок). Отже, можна сказати про те, що застава стає універсальним інструментом врегулювання майнових відносин.
Ще раз звертаємо увагу як на невідпрацьованість механізмів реалізації закону “Про заставу”, так наявність у самому цьому законі ряду юридичних коштів, які в силу малої практики не може вважати добре відпрацьованим навіть спеціалістами.
Договір застави майна, а тим більше державного, має особливості, які необхідно враховувати і те, що майно, яке закладено, завжди має власника.
Банку треба бути уважними при кредитуванні позичальника, якщо в нього є вище стояча організація.
В цьому випадку позичальник повинен надати документ від вище стоячої організації, що підтверджує про те, що вона оповіщена про заставу держмайна.
Якщо у клієнта є майно, що знаходиться на чужому складі, - це не перешкода для висновку договору застави. Можна піти на ризик, якщо власник складу чесно виконує узяті на себе зобов’язання, але не хоче оформити договір збереження. У цьому випадку заставодавцю і власнику помешкання варто скласти документ, у якому зазначити : майно, що знаходиться на складі, належить заставодавцю, і всі розрахунки між ними урегульовані і що у випадку невиконання зобов’язань по кредитному договору це майно передається для реалізації банку. Ціль цього акта : у випадку зникнення заставодавця і переходу прав на закладене майно до банку, охороняти майно заставодавця від власника помешкання. [15]
Ще однією проблемою є оформлення заставленого майна. У багатьох випадках заставлене майно оформляється спрощеним способом : скорочене найменування, кількість, ціна. Тому доцільно створити універсальну форму описування майна, що закладається на базі аналізу бухгалтерської документації для урахування основних фондів і готової продукції. Проте якщо по формальних розрахунках включити і такі реквізити, як завод – виготовлювач, коди відправника, постачальника, виду операції і т.д., то утвориться громіздка форма, користуватися якою буде важко.
Тому потрібно використовувати тільки ті параметри, що окремо не настільки повно деталізують предмет застави, але в сукупності з іншими дозволяють його конкретизувати, що дуже важливо в конфліктній ситуації.
До таких параметрів можна віднести : інвентарний заводський номер, найменування майна, що закладається (тип, марка, дата випуску). Треба вказувати початкову вартість. Також можливо внести графи “Примітка”, де вказувати кількість ремонтів, модернізації, консервації, ступеня зносу, морального зносу. Описування майна відбувається в додатку, що є невід’ємною частиною договору застави.
В процесі оцінки застави необхідно враховувати зміни норм діючого законодавства, специфіку забезпечення, можливість оперативної і без перешкод реалізації.
Вищенаведена практика показує невідповідність ситуації, в якій опиняється кредитор. Тобто, це положення складається в процесі звернення, стягнення і реалізації закладеного майна. В цьому випадку можна пропанувати наступне :
1. Максимальна сума кредиту не повинна перевищувати 10-15% вартості застави, хоч в літературі про банківський справі розмір кредиту не повинен бути більший 70-80% заставленого майна. Справа в тому, що після процедури реалізації майна сума виручки може бути недостатньою для задоволення усіх вимог заставодержателя. (відсотків, неустойки, відшкодування збитків, судових та інших видатків по стягненню).
2. В кредитному договорі передбачити передачу спорів на розгляд суду.
3. Не приймати заставне майно в забезпечення зобов’язання боржника.
Аналіз стану кредитних відносин банку з позичальниками в умовах становлення ринкової економіки України, спаду виробництва, подальшої інфляції та поглиблення кризи неплатежів свідчить, що в зв’язку з ростом кредитних ризиків однією з найактуальніших проблем являється забезпечення виконання зобов’язання позичальників по повернення кредитів.
Якщо проаналізувати кредитну діяльність, то можна виділити ряд основних помилок, які були допущенні під час надання кредитів:
- випадки надання кредитів без економічного обгрунтування та повного пакету документів, недостатньо вивчається платоспроможність позичальників та їх гарантів, формально оцінюється застава, що приймається в забезпечення кредитів.
Мають місце факти необгрунтованої пролонгації кредитів та затримки в прийнятті рішень щодо реалізації гарантійних зобов’язань по стягненню простроченої заборгованості. [12]
В ряді випадків допускались грубі порушення при видачі кредитів, практично не був забезпечений контроль за їх цільовим використанням і своєчасним поверненням банку, упущена договірно-правова робота по захисту інтересів банку.
Особливе занепокоєння викликає проблема достатності забезпечення своєчасного повернення кредитів в умовах введення в дію Закону України “Про оподаткування банку”. Як свідчать данні, нерідко приймається в заставу майно і пропозиції на нього. Не завжди проводиться страхування прийнятих в заставу цінностей від можливих втрат.
Прийняття застави нерухомості нерідко здійснюється без відповідного оформлення та експертної оцінки відсутності документів що засвідчують право власності. Допускається оформлення застави нерухомості без нотаріального засвідчення і реєстрації у встановленому порядку. В окремих випадках в забезпечення приймаються специфічні об’єкти застави (літаки, судна, спеціальне обладнання та ін.) без достатньо кваліфікованої оцінки їх вартості і перспектив реалізації в випадках неповернення кредиту.
Потрібно здійснювати контроль за станом прийнятого в заставу майна, бо нерідко він здійснюється формально: нерегулярно проводяться перевірки на місцях його наявності, умов зберігання та стану якості, не пред’являються вимоги заставодавцям про необхідність підтвердженя наявності предмету застави і здійснення його своєчасної переоцінки.
В результаті безконтрольності окремі позичальники реалізують передані в заставу цінності без відома банку, що призводить до втрати застави і неможливості використання банком своїх прав заставодержателя.
Як наслідок недостатнього аналізу стану і оцінки репутації гарантів та поручителів на стадії видачі кредиту, в період користування ним, стає дуже проблематичним стягнення коштів по гарантійних зобов’язаннях.
Враховуючи викладене, з метою удосконалення практики кредитних взаємовідносин з клієнтами в умовах підвищення кредитного ризику та забезпечення надійного захисту інтересів банку, ми вважаємо за необхідне посилити вимоги щодо правомірності прийняття рішень по видачі кредитів та оперативність прийняття рішень по видачі кредитів та оперативність прийняття заходів по їх погашенню, а саме :
- забезпечити юридично грамотне оформлення кредитних угод і угод по заставі з високим рейтингом позичальників та розширенням і захистом в них прав банку, як заставодержателя і кредитора. Вимагати від позичальника представлення акту останньої аудиторської перевірки;
- здійснювати постійний аналіз господарсько-фінасової діяльності позичальників, гарантів і поручителів з позицій можливості виконання ними своїх зобов’язань перед банком з врахуванням динаміки їх показників;
- враховуючи введення нового порядку оподаткування та зростання кредитного ризику, не допускати факти видачі кредитів некредитоспроможним позичальникам та без забезпечення; як це передбачено рішенням загальних зборів акціонерів;
Проводити обов’язкове страхування переданих в заставу цінностей з передбаченням, що заставодержатель має право отримати страхову компенсацію, в підтвердження цього вимагати надання страхових полісів.
- Виконувати дотримання встановлених процедур, прийомки і оцінки забезпечення, а також оперативного контролю за його станом і ліквідністю.
- Здійснювати постійний контроль за збереженням застави, майна, цільовим використанням кредиту та станом забезпечення його погашення в процесі виконання кредитних угод, з оформленням відповідної документації.
- Вимагати від позичальників підтвердження наявності і достатності переданого банку забезпечення, враховувати проведену переоцінку, його оперативного до оформлення чи зміцнення при необхідності, а також дострокового повернення кредиту або його частини при не виконанні кредитних умов і угод по забезпеченню;
- Посилення взаємодії економічної, юридичної служби банківської безпеки для підвищення результативності роботи по поверненню боргів, в тому числі шляхом оперативної і ефективної реалізації забезпечення.
З метою підвищення рівня ліквідності забезпечення і своєчасного повернення кредитів не допускати практики формального підходу до вказаних процедур, а також перевищення встановлених повноважень при вирішенні кредитних питань.
Активізація роботи кредитних рад та комісій по стягненню простроченої заборгованості та посилення їх відповідальності та контролю за виконанням прийнятих рішень дасть змогу досягти конкретних результатів. [15]
Висновок.
В курсовій роботі були проведені дослідження, які показали важливість застосування банками різноманітних форм кредиту, їх впливу на діяльність комерційних банків.
Аналіз теоретичних аспектів розробленої теми довів провідне значення обгрунтування банківських ризиків, в т.ч. кредитного ризику. Дослідження наявних теоретичних джерел показали розробленість теми вітчизняними вченими, що дало змогу порівняти теоретичні наробки з фактичними даними на практиці щодо застосування банком форм гарантованості повернення позички, їх відповідність реальним умовам сьогоднішньої системи банківського кредитування.
Практична частина роботи показала, що розроблені форми і застосовувані на практиці : методи оцінки забезпечення в цілому дають можливість визначити їх відповідності ринковим вимогам та впровадити заходи щодо попередження проблемних позичок та мінімізації збитків банку при кредитуванні позичальника. Використання зазначених методик оцінки забезпечення є недостатнім, підтвердженням чого може бути банкрутство кількох провідних українських банків.
З огляду на вище перераховані труднощі визначення ризиків неповернення кредитів для комерційних банків, набувають першочерговості гарантії забезпечення повернення наданих кредитів. Ознайомлення із законодавчою базою України та практичними формами забезпечення дозволило проаналізувати стан справ в даній сфері і зробити певні застереження щодо законодавчої нормативної нерозробленості гарантування повернення позик, у зв’язку з чим значно підвищується ризикованість кредитування малих та середніх підприємств. Основними напрямками забезпечення серед вітчизняних банків залишається застава чи її різновид – заклад та страхування. Але кожен з цих видів має свої суб’єктивні недоліки, які в сукупності можуть повністю зашкодити роботі комерційних банків.
Наприклад, нерозвиненість страхового бізнесу в Україні, недостатній капітал страховиків, стримує використання страхування кредитних ризиків. Аналіз методів захисту від кредитних ризиків показує їх спрямованість на попередження імовірності настання випадку неповернення кредиту до його фактичного надання. Принципу забезпеченості надається дуже велике значення, тому що найкращим показником оцінки ризикованості надання кредиту є розмір забезпечення кредиту, оскільки при виникненні негативних явищ, єдиним джерелом повернення кредиту для банку є реалізація заставного майна.
Недостатньо кваліфікована оцінка реальної вартості заставного майна , як в теперішньому так і в майбутньому , теж негативно впливає на діяльність банків. Через це банк не може реалізувати заставлене майно, якщо стався випадок неповернення кредиту, або в кращому випадку реалізувати його за ціною, меншою від наданого кредиту. Це змушує банки застосовувати крім застави паралельно і додаткові гарантії, які при інших умовах дають можливість зменшити кредитний ризик
До таких форм належать - гарантія і поручительство. Але і вони мають свої недоліки, тому що потрібно постійно перевіряти використання кредиту, а також фінансовий стан гарантів та поручителів. Банківську гарантію приймають в якості забезпечення кредиту значно охотніше, ніж страхові поліси першокласних страхових компаній.
Поручительство створює для кредитора велику можливість реального задоволення його вимоги до боржника по заданому поручительством зобов’язанню у випадку невиконання цього зобов’язання.
Використання комерційними банками системи резервування втрат від наданих позик сприяє стабілізації фінансового стану банків та попереджає настання загальної банківської кризи в результаті банкрутства одного чи кількох банків пов’язаних між собою.
Рекомендовані, шляхом вдосконалення кредитування та практичних основ забезпечення повернення кредитів стосується удосконалення ефективних форм забезпечення та внутрішньобанківського контролю за позичальниками, реальної оцінки забезпечення та страхування кредитних ризиків, що дозволить значно підвищити ефективність кредитної діяльності банку та принести необхідні результати.
Запропоновані зміни можна запровадити лише при відповідному їх нормативному забезпеченні, тобто шляхом удосконалення діючого законодавства, що стосується деталізації пріоритетів форм забезпечення повернення наданих позичок через гарантії, надані самими позичальниками; резервування частини коштів комерційних банків в Національному банку та при звільненні їх від оподаткування. Інші наведені пропозиції стосуються удосконалення механізму реалізації закону “Про заставу”, що може значно вплинути на зменшення імовірності несення збитків по наданим кредитам, гарантування прибутковості та збереження фінансової стабільності в майбутньому періоді.
Список літератури.
1. Банківська енциклопедія. / Під ред. А. М.Мороза – К. : Ельтон, 1993. – 328 с.
2. Банковское дело /Под ред. Лаврушина О.И. – М. : банковский и биржевой научно-консультационный центр, 1992. – 428с.
3. Галасюк В., Галасюк В. Незалежна експертна оцінка, як засіб забезпечення необхідного рівня ліквідності об’єктів застави // Вісник НБУ. – 1999. – 2. – с.51-54.
4. Энгслер П. Рыночная экономика для начинающих бизнесменов . – К.; 1992. – 120с.
5. Заржицький О., Левченко А. Застова як засіб забезпечення виконання зобов’язань. //Право України. – 1996. – 7. – с.35-36.
6. Івасів Б., Клапків М. Економічний зміст та форми страхування кредитів. //Вісник НБУ. – 1998. – 5. – с.41-47.
7. Кардаш О. Источник убытков. Кредиты и деятельность банков по обеспечению их возвратности. //Бизнес. - 1995. - 16 – с.41.
8. Коваленко В.В. Особливості кредитування підприємств і організацій в сучасних умовах // Фінанси України. – 1998. – 10. – с.27 – 30.
9. Колесников В.И. Банковское дело . - М.: Финансы и статистика, 1995. – 200с.
10. Костюченко В. Формування резервів для покриття кредитних ризиків.//Вісник НБУ. – 1999. – 2. – с.43-46.
11. Кредитование //Под ред. Гольцберга, Л.М.Хасан-Бек – К.: Торгово-издательское бюро. - 1994. – 316 с.
12. Куценко О. Резерви комерційного банку // Банківська справа . – 1998. – 4-5. – с.36-39.
13. Методичні рекомендації щодо застосування комерційними банками Закону України “Про банкрутство”, лист НБУ 20.06.97., № 06-03/ 101.
14. Методичні рекомендації щодо застосування комерційними банками Закону України “Про заставу”.
15. Ольшаный А.И. Банковское кредитование. М. : Финансы и статистика, 1996. - 203с.
16. Операції комерційних банків / Р.Коцовська, В.Ричаківська. Л.: Центр Європи, 1997. – 289 с.
17. Основы банковского дела /Под ред. Мороза А.Н. – К.: Либра, 1994. – 330с.
18. Павлодский Н.Н. Банковский кредит и способы его обеспечения. М.: Знание, 1994. – 79с.
19. Панова Г.С. Кредитная политика коммерческого банка. М.: Аланс. – 1997. – 275с.
20. Положення про проведення кредитної політики і фінансування капітальних вкладень в установах УСБ, затверджене Правлінням банку 16.06.95р.
21. Порядок проведення банками операцій з векселями . (із змінами та доповненнями, внесеними постановою Правління НБУ №171 від 02.06.97р. //Законодавчі і нормативні акти з банківської діяльності. -–1997. – 9. – с.1-30.
22. Про банки і банківську діяльність. Закон України. //Відомості Верховної Ради України. – 1991. – 25. – с.220 – 252.
23. Про заставу. Закон України //Відомості Верховної Ради України. – 1992. – 42. – с. 201-242.
24. Про кредитування. Положення НБУ, затверджене Постановою Правління НБУ №246 від 28.09.95р. // Банківська справа. – 1996. – 2. – с.58-61.
25. Про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних банків. Інструкція НБУ, затверджена Постановою Правління НБУ №141 від 14.04.98р.
26. Про порядок формування і використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями комерційних банків. Положення НБУ, затверджене постановою Правління НБУ №122 від 27.03.98р.
27. Ревун В.М. Проблеми функціонування комерційних банків // Вісник НБУ. – 1997. – 7. – с. 28-32.
28. Савлук М.І. Вступ до банківської справи. - К.: Лібра, 1998. – 344с.
29. Старцев О.І. Застава – універсальний інструмент врегулювання майнових відносин // Юридичний вісник України. – 1998. – 29. – с.15.
30. Таскі Г. Резерви на покриття можливих втрат за позиками і витрати на створення таких резервів : міжнародні аспекти // Вісник НБУ . – 1997. – 8. – с.17-19.
31. Шибалкіна В. Оптимальні умови кредитування. // Банківська справа. – 1998 . – 4. – с.39-41.
Додаток 1.
Дата: 2019-12-22, просмотров: 301.