Невиконання або неналежне виконання зобов'язання спричиняє негативні наслідки для винної сторони. Це може бути або вимога через судові органи виконання договору в натурі, або вимога відшкодування завданої шкоди.

Право країн континентальної Європи виходить з того, що вимога про виконання в натурі є основною, тому боржника завжди можна присудити до виконання в натурі, якщо цього бажає кредитор. Лише у разі неможливості здійснити виконання зобов'язання в натурі боржник відшкодовує завдані збитки.

Англо-американське право в питаннях про примусове виконання виходить з того, що основне, на що може претендувати кредитор у разі порушення договірного зобов'язання, це відшкодування шкоди шляхом сплати грошової компенсації. Примусове виконання договірного зобов'язання в натурі взагалі не застосовується судами загального права. Лише в окремих випадках, коли це приписується правом справедливості, суд може винести рішення про реальне виконання боржником контракту. Це буває тоді, коли відшкодування не повною мірою задовольняє кредитора, наприклад, якщо мова йде про предмети з індивідуальними ознаками або коли виконання контракту має життєво важливе значення для кредитора (наприклад, купівля-продаж бензину під час нафтової кризи)[19, c.318].

За правилами різних правових систем відшкодовується не лише реальна шкода, а й втрачена вигода, тобто ті доходи, які кредитор міг би отримати за належного виконання договору іншою стороною.

Як правило, тягар доведення завдання шкоди покладено на позивача. Сума відшкодування, на яку претендує кредитор, не повинна перевищувати розмір його справжніх втрат і мати характер штрафу стосовно до боржника, оскільки метою цивільно-правової санкції є компенсація втрат кредитора, а не покарання боржника.

За загальним правилом при порушенні договірних зобов'язань відшкодуванню підлягає тільки матеріальна шкода. Відшкодування моральної шкоди можливе лише у випадках деліктних зобов'язань. Однак існують винятки з цього правила. Так, французька судова практика і англо-американське право припускають можливість відшкодування моральної шкоди, якщо порушення договору спричинило тілесні ушкодження позивача або завдало іншої шкоди його здоров'ю.

Однією з умов договірної відповідальності за правом країн континентальної Європи є вина боржника. Цей принцип закріплений у цивільних кодексах багатьох країн. При цьому застосовується презумпція винності боржника, тобто кредитор повинен лише довести факт невиконання зобов'язання, а боржник має довести відсутність його вини. Жоден із законів не містить визначення вини, а лише зазначає форми її вияву - навмисно чи з необережності.

За правом країн континентальної Європи, звільнити боржника від відповідальності за невиконання зобов'язання можна через форс-мажорні обставини. Ознаки та перелік таких обставин, як правило, вироблені судовою практикою і доктриною різних країн, що мають свої особливості при вирішенні подібних питань.

До таких обставин належать події, що сталися незалежно від волі боржника, такі, наприклад, як стихійні лиха, природні явища, воєнні дії тощо, які неможливо було передбачити і попередити[13, c.276].

Щодо захисту добросовісного набувача, то за нормами деяких країн романо-германської системи права таке вилучення неможливе, коли саме придбання речі було здійснене в умовах публічної купівлі-продажу (на торгах, ярмарках і ін.). У цьому випадку, як передбачено французьким правом (ст. 2280 ФГК), початковий власник може вимагати повернення цієї речі, лише сплативши власнику ціну, яку вона йому коштувала [4, с.41].

Відповідальність за шкоду, заподіяну в результаті використання або споживання дефектного товару, будується за правилами деліктної цивільної відповідальності і зосереджується навколо особи виробника товару [4, с.47].

У ФРГ після реформи зобов'язального права 2001 загальний термін, протягом якого повинна бути пред'явлена вимога про недоліки товарів, становить тепер не шість місяців, а два роки (§ 438 НЦУ) [4, с.48].

Відповідно до підходу, що склався в праві країн, що відносяться до континентальної правової системи, при несплаті покупцем товару продавець має право пред'явити позов про стягнення ціни, тобто про виконання покупцем свого грошового зобов'язання та відшкодування завданих збитків у результаті неотримання ціни, яка в даному випадку підлягають обчисленню у відсотках до суми боргу (ст. 1654 ФЦК; § 324, 325 НЦУ; п. 1 ст. 49 і п. 1 ст. 50 Закону про продаж товарів Англії; ст. 2-709 ЄТК) [4, с.51].

ВИСНОВКИ

Коротко зупинимося на питаннях, які були розглянуті в процесі виконання курсової роботи.

В першому розділі було розглянуто питання поняття договору в цивільному праві зарубіжних країн: зміст договору в англо-американській правовій системі; поняття договору в країнах романо-германського права.

Другий розділ присвячено розгляду порядку заключення договору купівлі – продажу; заключенню договору купівлі – продажу в Англії та Америці; заключенню договору купівлі – продажу в Німеччині та Франції; заключенню договору купівлі – продажу в Україні

У третьому розділі було розглянуто питання засобів правової охорони сторін в випадку його порушення: правової охорони сторін договору купівлі-продажу в країнах англо-американського права; правової охорони сторін договору купівлі-продажу в країнах романо-германського права.

Чільне положення договору купівлі-продажу серед інших договорів цивільного права знайшло своє відображення й у правотворчій діяльності зарубіжних країн. В Франції, Італії, ФРН і Японії договору купівлі-продажу присвячені відповідні розділи в цивільних і торгових кодексах. В Англії, країні прецедентного права, договір купівлі-продажу був урегульований у законодавчому порядку ще в 1893 р. виданням Закону про продаж товарів. У США застосовуються норми Єдиного торгового кодексу. Правове регулювання договору купівлі-продажу потребує удосконалення у напрямку розширення диспозитивності сторін при його укладенні та виконанні, а також приведення національного законодавства у відповідність із європейськими та міжнародними стандартами, а також у ракурсі відходу від тенденції пріоритету державної та комунальної форм власності перед приватною.

Як правило, цивільне законодавство різних країн передбачає два способи визначення моменту укладення договору: перший – це система тримання акцепту оферентом; другий -- система відправлення акцепту. Перша система характерна для права ФРН: відповідно до ЦК ФРН будь-яке волевиявлення, зокрема акцепт, стає дійсним тоді, коли воно дійшло до адресата. Право Швейцарії також можна вважати таким, яке дотримується першої системи.

Загальне право теж виходить з того, що оферент повинен отримати акцепт. Однак у Великобританії та США є один досить суттєвий виняток для акцепту, який надсилається поштою або телеграфом.

У цьому разі акцепт вважається здійсненим і, відповідно, договір укладеним у момент відправлення акцепту. Це так звана доктрина поштової скриньки, що застосовується судами не так часто.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Цивільний кодекс України. ( Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, NN 40-44, ст.356 )

2. Бернхем В. Вступ до права та правової системи США / Вільям Бернхем; [Пер. з англ . вид. Україна] – К.: Україна, 1999. – 566 с.

3. Бехруз X. Порівняльне правознавство. Підручник. — Одеса: Фенікс, 2009. — 464 с.

4. Васильев Е. А., Комаров А. С. Гражданское и торговое право зарубежных государств – М.: Международные отношения, 2006. – 638 с.

5. Голяк Л.В. Порівняльне правознавство. Курс лекцій / Л. В. Голяк, А. С. Мацко, О. В. Тюріна. — К.: МАУП, 2004. — 200 с.

6. Дмитрієв А.І., Шепель А.О. Порівняльне правознавство: Навчальний посібник. – К.: Юстиніан, 2003. – 184 с.

7. Жалинский А., Рёрихт А. Введение в немецкое право - М.: Спарк. - 2001. - 767 с.

8. Заіка Ю.О. Українське цивільне право: Навчальний посібник.- К.: Істина, 2005.- 312с.

9. Канзафарова И.С. Гражданское и торговое право зарубежных стран. Отдельные институты: Учебное пособие. - Х.: ООО «Одиссей», 2003.- 352 с.

10. Луць Л.А. Сучаснi правовi системи свiту: Навч. посiб. [для студ. вищ. навч. закл.] /Людмила Андріївна Луць – Л.: Юридичний факультет ЛНУ ім. Франка, 2003. – 247 с.

11. Марченко М.Н. Сравнительное правоведение. Учебник для юридических вузов. — М.: Издательство "Зерцало", 2001. — 560 с.

12. Панченко М.І. Цивільне право України: Навчальний посібник.- К.: Знання, 2005.- 583с.

13. Підприємницьке право: Підручн. / За ред. О.В. Старцева: 2- ге вид., перероб. і допов. - К. : Істина, 2005. - 600 с.

14. Порівняльне правознавство: Підручник // Ткаченко В.Д., Погребняк С.П., Лук’янов Д.В. / За ред. В.Д.Ткаченка. – Харків: Право, 2003. – 274 с.

15. Пятин С.Ю. Гражданское и торговое право зарубежных стран. Учебное пособие - М.: Дашков и К, 2008. — 260 с.

16. Романов А.К. Правовая система Англии. Учебное пособие. М. Изд-во Дело. 2000. - 344с.

17. Савчин М.В. Порівняльне правознавство. Загальна частина: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 288 с.

18. Ткаченко В.Д. Порівняльне правознавство. Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / В. Д. Ткаченко, С. П. Погребняк, Д. В. Лук'янов; За ред. В. Д. Ткаченка. - X.: Право, 2003. - 274 с.

19. Харитонова О.І., Харитонов Є.О. Порівняльне право Європи. Основи порівняльного правознавства: Європейські традиції. – Харків: Одіссей, 2006. – 624 с.

20. Цвайгерт К., Кетц Х. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права: В 2 т. Т.1: Основы. - 2000. - 480 с.

21. Цивільне право України. Договірні та недоговірні зобов’язання [Текст] : підручник / [С. С. Бичкова, І. А. Бірюков, В. І. Бобрик та ін.] ; за заг. ред. С. С. Бичкової. - К. : КНТ, 2006. - 498 с.

22. Шапп Я. Система германского гражданского права: Учебник/ Пер. с нем. С.В. Королева. М: Международные отношения, 2006. – 385с.

23. Шимон С. І. Цивільне та торгове право зарубіжних країн: Навч. посіб. (Курс лекцій). — К.: КНЕУ, 2004. — 220 с.