Історичний досвід свідчить, що ефективна розбудова держави, благополуччя суспільства в першу чергу залежать від рівня та результатів розвитку економіки. Протягом тривалого часу Україна перебувала у тоталітарної держави з плановою командно-адміністративною системою, одержавленою економікою, відсутністю приватної власності та господарської ініціативи конкретних суб’єктів.

Нині, здійснюючи перехід від тоталітаризму до демократії, наша держава формує і нову економіку, яка, на відміну від планової радянської, базується не в рамках держави, а все більше концентрується в рамках громадянського суспільства.

Для будь-якого суспільства економіка має першорядне значення, тим більш актуальною є названа проблема для України. Актуальність економічних проблем змушує окремих дослідників визначати саме громадянське суспільство виключно як систему самостійних, відносно незалежних від держави соціально-економічних відносин між юридично вільними і водночас рівноправними людьми — членами суспільства, які формуються, здійснюються і розвиваються на принципах самоорганізації за умов правового режиму соціальної справедливості, свободи і верховенства права” [1].

Аналізуючи правові основи досліджуваної проблеми, слід враховувати реальний стан української економіки, що нині трансформується і знаходиться в кризовому стані. Зважаючи на це, та відсутність належної ефективності процесів реформування 90-х років академік В. Геєць вбачає головну умову успіху в тому, щоб “економіка і населення країни знайшли внутрішні сили перейти із стану, притаманного пасивним ресурсоотримувачам до стану активних ресурсокористувачів… Здійснення цього можливе тільки в разі наявності інституцій на загальносуспільному рівні…” [12].

Основою економічної діяльності будь-якої держави і суспільства є власність. Від міри розвинутості відносин власності та усвідомлення суспільством потреби оптимізації відносин власності залежить не лише рівень добробуту людини, а і саморозвиток суспільства, потенціал держави, її місце у світовому співтоваристві та просування по шляху демократії. Відносини власності динамічно розвиваються, а тому існування у різні історичні періоди різних форм власності обумовлювалось, з одного боку, економічними процесами, а з іншого – станом суспільства, результатами суспільного виробництва. Важливу роль у визначенні форм власності відігравала держава, бо саме вона через законодавство встановлює норми щодо права власності, її форм. Через законодавство держава визначає межі свободи власника, активізуючи суспільні та економічні процеси, в яких вона зацікавлена, чи які задовольняють її програмні цілі, та навпаки – гальмуючи ті, які не вигідні з точки зору суспільного прогресу чи власних інтересів держави.

Проблема власності, і, зокрема права власності є ключовою у системі взаємодії особи, суспільства і держави. Ще на етапі становлення основ громадянського суспільства розглядаючи зміст права і власності, Дж. Локк визнаючи людину як вільну істоту, відносив право власності до числа природніх прав. При цьому він звертав увагу на те, що від природи людина є власником своєї особи, їй належить робота її рук, а значить все, що вона присвоїла через власну працю повинно становити приватну власність [10].

Таким чином, в основі системи власності повинна лежати приватна власність, яка є найбільш відповідною природнім уподобанням людини і суспільства. Це тим, більш важливо, що людина є найвищою соціальною цінністю суспільства, в першу чергу громадянського, а значить і власність, що їй належить, є недоторканою і основоположною.

За умов громадянського суспільства приватна власність дає конкретним суб’єктам в першу чергу економічну свободу, створює фундамент господарчої діяльності та економічного благополуччя.

При характеристиці проблем власності слід враховувати, що власність і право власності – поняття різнопорядкові. Власність це належність засобів і продуктів виробництва народові, а також відповідним фізичним та юридичним особам. Така належність, на думку відомого економіста Ф. Кене – як нерухомими, так і рухомими багатствами, повинна бути гарантована їх законним власникам, так як забезпеченість власності є основним фундаментом економічного устрою суспільства [4].

Виходячи з цього, право приватної власності, будучи природнім правом, закріплюється і охороняється державою у відповідних нормах. Держава за допомогою наявного апарату примусу захищає його від чужих посягань.

В той же час, виникнення на певному етапі історичного розвитку права приватної власності не означає наявності громадянського суспільства. Дане право є лише передумовою його формування, економічною базою, фундаментом єдиного комплексу суспільних відносин, який називається громадянським суспільством.

Приватна власність дає окремій людині і суспільству в цілому свободу вибору, реалізації власних планів, незалежність від правителів та держави. З іншого боку, власність окремих індивідів, суспільства в цілому, складає основу багатства держави.

Формулюючи основи громадянського суспільства в Україні, слід враховувати те, що протягом тривалого історичного періоду приватна власність тут заперечувалась і відкидалась як така, що віджила себе.

Марксистсько-ленінська ідеологія, на основі якої розбудовувався радянський лад в Україні, доводила, що право і правовідносини виникають саме як результат приватної власності, вони обслуговують ці відносини і є необхідною формою їх вираження і існування. Виходячи з цього, формувалось негативне марксистське ставлення до приватної власності, як джерела численних суспільних бід і антагонізмів, а комунізм, як ідеал, розглядався як суспільство, в якому не існує приватної власності [15].

Це означало, що в ході революції та подальших соціально-економічних перетворень приватна власність повинна була знищуватись насильно. Натомість, пропонувалась ідея формування колективної власності, яка б належала усім членам суспільства та особистої власності, яка повинна була включати в себе предмети першої необхідності.

Разом із знищенням приватної та встановленням суспільної власності на засоби виробництва при соціалізмі поступово повинні були відходити в небуття товарно-грошові відносини і ринок, в масштабах усієї країни запроваджувалось планове господарство, централізований, зрівняльний розподіл виробленого продукту. За таких умов суспільна власність, яка сформувалась на основі експропріації приватної власності, швидко перетворилась у фактично монопольну державну власність. Таким чином було вибите економічне підґрунтя формування громадянського суспільства.

Таким чином, звільнення особи від приватної власності, як вказує, В.С. Нерсесянц, було фактично запереченням людини як особи, як незалежного суб’єкта, станом “без свободи, права і особистості” [16].

Економічна система соціалізму, характерні риси якої у сфері власності наведені вище, дісталась у спадок сучасній Україні. Вона унеможливлювала формування ані громадянського суспільства, ані правової держави. За цих умов логічним результатом демократичних перетворень стало юридичне закріплення права приватної власності.

І це не випадково, адже тривала історія людства засвідчує, що лише через розвиток індивідуальності, працю, легальні можливості можна забезпечити розвиток економіки. Задоволення індивідуальних потреб, реалізація власних інтересів індивідів, наявність у них приватної власності є основою стабільного суспільства, в якому діє принцип верховенства права, рівні можливості.

У цьому плані ключову роль відіграє конституційне закріплення права приватної власності. Частина 1 ст. 41 Конституції України надає кожній людині право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном та результатами своєї інтелектуальної праці. Разом з тим Конституція України не визначає об’єктів приватної власності. Вочевидь, це пов’язано з тим, що в умовах перехідного періоду, трансформації економіки, супротиву різних політичних сил, в першу чергу тих, що відстоюють радянську систему господарювання, колгоспно-радгоспну систему, до кінця невирішеним залишається питання приватної власності на землю. Отримання членами колишніх колективних сільськогосподарських підприємств своїх земельних та майнових паїв, яке проводиться згідно з Указом Президента України, є лише першим кроком на цьому шляху. Наступним повинно стати закріплення в законі права купівлі-продажу землі.

Нині, відповідно до Закону України “Про власність”, об’єктами права приватної власності виступають майно (речі), природні ресурси, які можуть бути в цивільному обігу, а також результати інтелектуальної (творчої) діяльності, в тому числі твори науки, літератури і мистецтва, винаходи та інші результати інтелектуальної творчої праці [9].

Характеризуючи значення конституційних норм у закріпленні права приватної власності, як основи громадянського суспільства, Ю. Тодика звертає увагу на значимість ст. 15, яка закріплює рівноправність усіх форм власності [8]. Цим нині діюча Конституція вигідно відрізняється від Конституції УРСР 1978 р., яка встановлювала пріоритет державної і колгоспно-кооперативної власності.

Закон України “Про власність” визначає три рівноправних форми власності, які нині існують і розвиваються в Україні – приватну, колективну та державну. Окремі дослідники стверджують, що за таких умов перевагу все ж отримує державна власність [9]. Це пов’язано з тим, що держава продовжує залишатись особливим об’єктом, котрий поєднує владно-управлінські функції в галузі економіки з рисами самостійного учасника цивільного обігу. Теоретично, будучи власником і суб’єктом управління, держава перебуває у більш вигідному становищі. Однак, якщо взяти до уваги сучасне становище в Україні, можна констатувати зворотній процес і некероване падіння обсягів і рівня ефективності державної власності та її слабо керованого переходу до приватних власників.

Право власності людини є основою реалізації її свободи і незалежності від держави в основних сферах суспільних відносин – політичній, економічній, соціальній. Виходячи з цього, власність у громадянському суспільстві несе різнопланове навантаження. З одного боку, вона стимулює економічну діяльність особи, її творчу працю для власного збагачення, збагачення своєї сім’ї, що в кінцевому результаті робить багатими суспільство і державу, оскільки вони є багатими тоді, коли достатком володіє кожен їх громадянин. З іншого боку, лише багата держава здатна забезпечити належний рівень достатку своїх громадян. В свою чергу власність забезпечує особі свободу вибору діяльності, поведінки, способу життя тощо, дає можливість реалізуватись потенціалу особистості в суспільстві незалежно від волі державного чиновництва.

Поряд з проголошенням конституційного принципу непорушності приватної власності і її гарантованості (ст. 41 Конституції) важливе значення має норма щодо соціального призначення власності. Закріплене ст. 13 Конституції положення визначає, що власність зобов’язує і не повинна використовуватись на шкоду людині і суспільству. Це означає, що відносно суспільства власність має зобов’язуючий характер.

З одного боку, людина – істота вільна і самостійна. З іншого — будучи складовою частиною суспільства та перебуваючи в рамках держави, свобода будь-якої людини обмежується об’єктивно аналогічними прагненнями інших людей. В цьому плані громадянське суспільство відзначає цивілізованість, внутрішня обмеженість в реалізації прав і свобод, які доповнюються відповідними нормами закону.

З іншого боку, як суспільна істота, людина користується можливостями, які надають їй суспільство і держава (комунікації, зв’язок, захист від злочинних посягань, медичні та освітні послуги, безпека тощо). Виходячи з цього, кожен власник повинен віддавати частину своєї власності на суспільні потреби, наприклад через сплату податків. Як відзначає О.С. Яворська, роль держави і права як регулятора суспільних відносин за цих умов полягає у формуванні найбільш оптимальних та ефективних важелів впливу, які б поєднували свободу дій власника з необхідністю її спрямування на служіння інтересам суспільства [10].

Податки, як основна форма передачі частини власності (доходів) є основною формою фінансування суспільних потреб. За нинішніх умов Державна податкова адміністрація України прагне сформувати нову ідеологію податкової справи, яка б базувалась на їх добровільності, усвідомленості індивідом необхідності задоволення поряд з індивідуальними суспільних потреб, забезпечення громадянської злагоди та недопущення протистояння. Проте, великі показники майнової та соціальної диференціації, які характерні нині для України, відсутність психології своєчасної та добровільної сплати податків, великий (до 40%) рівень тінізації економіки та недосконале законодавство, яке дозволяє приховувати частину податків, в тому числі і шляхом перекачування частини зароблених коштів за кордон, в різного роду “офшорні” зони, не зробили даного процесу таким, який міг би проходити в рамках громадянського суспільства без втручання з боку держави. Тут важлива взаємодія суспільства і держави, яка повинна будуватись на урівноваженні їх інтересів.

Податки є своєрідним містком між приватною власністю і державою. З іншого боку, суспільство, яке частково отримує кошти від держави на своє утримання є тим більш стабільним, чим більше в ньому представлені саме власники, яким є що втрачати в разі певних соціальних катаклізмів.

При цьому слід враховувати, що і в розвинутих країнах світу з сучасним громадянським суспільством власність з одного боку є недоторканою та такою, що використовується виключно за власною ініціативою, а з іншого – поєднується з діяльністю держави, яка прагне мінімалізувати свій вплив.