Правова держава і громадянське суспільство формуються й існують у системі суспільних відносин, будучи певним етапом їх розвитку. Кожен з названих суб’єктів (громадянське суспільство – правова держава) є діяльнісним. При цьому об’єкт діяльності кожного з них одухотворений, бо і громадянське суспільство, і правова держава є сукупностями певних особистостей. Коли в ролі об’єкта виступає особа, соціальна група, організація, які реагують на дану діяльність у відповідності з власними цілями, об’єкт одночасно стає і суб’єктом. У такому випадку діяльність перетворюється у взаємодію. Саме такий підхід був вибраний нами за основу дослідження.

Визначаючи типи суспільних взаємодій, слід перш за все вказати, що при повному чи частковому співпаданні інтересів і цілей сторін між ними налагоджується співробітництво, а при більшому чи меншому їх розходженні — конфліктна взаємодія, протиборство, боротьба. В реальному житті, як вказує Б. Курашвілі, ці два типи взаємодії, як правило, поєднуються таким чином, що виникає так звана змішана взаємодія, яка передбачає співпрацю в одному і боротьбу в іншому [8].

Сказане повністю відноситься до проблем взаємодії громадянського суспільства і держави. Суб’єкт і об’єкт управління тут розмежовані досить умовно і постійно змінюються, створюючи складну систему правовідносин. Цій системі характерні органічна єдність суб’єктів і об’єктів управління, їх переплетіння і відносність. При цьому, як зазначає Г.В. Атаманчук, керовані об’єкти визначають діапазон, види і міру керівного впливу [2].У взаємодії правової держави і громадянського суспільства як суб’єкта і об’єкта слід враховувати активність обох з них. Саме це відображає організацію спільної діяльності людей, забезпечення взаємодії заради просування шляхом прогресу і добробуту.

Дискусійною є проблема первинності (визначальності) у взаємодії громадянського суспільства і правової держави. Як вказувалось вище, серед численних теорій походження держави та її генези у напрямку держави правової все більше місце займають ті, які визначають її як результат суспільного розвитку. За висловом А.П. Зайця, держава як публічно-правовий союз народу є правовою за умови, коли основою її функціонування є право, як легітимовані суспільством норми, детерміновані досягнутим суспільством моралі й етики, що гарантує права і свободи громадян, обмежує державу, а державна влада здійснюється на засадах верховенства права та поділу влади [10].

Правова держава є результатом генези громадянського суспільства. Громадянське суспільство формує правову державу, яка, однак, уявляє відносно незалежну від суспільства систему. Тому будь-які суспільні потреби, перш ніж вони перетворяться в спільні інтереси, які захищаються державою, певною мірою трансформуються в структурах, у механізмах держави як апарату.

У своєму дослідженні ми виходимо з того, що як складні соціальні системи, що мають внутрішні закономірності розвитку, правова держава і громадянське суспільство постійно взаємодіють між собою. Ця взаємодія обумовлюється, з одного боку, особливостями і конкретно-історичним рівнем розвитку матеріальних об’єктів, а з іншого – самою людиною, яка діє і відчуває вплив на свою діяльність з боку інших людей. При цьому варто враховувати, що така взаємодія є не просто явищем, а одним з головних напрямків їх діяльності.

Можна погодитись з точкою зору О. Скакун і А. Мацюка про те, що громадянське суспільство і держава – це дві частини одного цілого, які рівноправні і невід’ємні одне від одного. На їх думку, в ролі цілого виступає громадянське суспільство. Держава є невід’ємною частиною суспільства, хоч і з автономними механізмами функціонування [11].

Громадянське суспільство – це соціальний фундамент держави і водночас соціальне середовище, в якому вона функціонує. Зв’язки між ними зворотні, але визначальним є зворотній зв’язок від суспільства.

Характеристики взаємозв’язку громадянського суспільства і держави можуть бути різнопланові і різноаспектні з точки зору їх суті і форми, співвідношення державних і суспільних інститутів. Держава – це форма, яка організує суспільство, є його зовнішньою політико-правовою оболонкою. Суспільство є середовищем, в якому функціонує держава, тобто є її соціальною оболонкою, воно є соціальним фундаментом, з якого виростає державна надбудова.

За умов, коли і економічно, і політично суспільство залишається недостатньо структурованим, коли залишаються суттєві відмінності у його уподобаннях у розрізі регіонів, ці процеси відображаються на владі, що в першу чергу виявляється в суперечностях між окремими її гілками.

Хід реформ в Україні практично щоденно доводить велику роль невирішеності проблеми розподілу державної влади за її традиційними структурами – законодавчу, виконавчу і судову – на здійснення економічних та соціальних реформ. Надзвичайно великий потенціал енергії суспільства витрачається на конфронтацію законодавчої та виконавчої влади, до кінця не визначеною у багатьох питаннях залишається позиція Президента України.

На жаль, доводиться констатувати, що в Україні до цього часу відсутній закон, який би визначав процедуру відкликання народних депутатів, які з точки зору виборців не виконують взятих на себе зобов’язань; до кінця законодавчо не визначена і можливість проведення за участю суспільства імпічменту Президента; обмежені можливості суспільства щодо розробки та прийняття законів, які регулюють діяльність об’єктів державної влади (“Про Кабінет Міністрів України”, “Про судоустрій” тощо)

В той же час, невиправданими є спроби визнати місцеве самоврядування окремою (громадівською) частиною народної влади [2, 4]. Визнаючи народний суверенітет, існування комунальної (муніципальної) власності слід враховувати, що розв’язання проблем окремих територій повинно здійснюватись в рамках єдиної державної стратегії, з врахуванням потреб і інтересів окремих регіонів. Увесь зміст самоврядування, яке реалізує інтереси громадянського суспільства, полягає в тому, щоб у встановлених Конституцією України рамках захищати і реалізувати потреби місцевого населення.

Розглядаючи проблему участі громадянського суспільства у формуванні правової держави слід відзначити, що переважна більшість форм такої участі носить політичний характер. У зв’язку з цим постає питання про політичну участь громадян як індивідів та політичну участь громадянського суспільства в цілому у розбудові та формуванні органів держави і місцевого самоврядування.

Визначаючи схему такої діяльності громадянського суспільства, яка повинна бути нагальною та базуватись на правових засадах, американські дослідники Сідні Верба та Норман Най у своїй праці “Участь в Америці. Політична демократія і соціальна рівність” виділяють: а) добровільну діяльність громадян; б) участь громадян у виборах правителів та представницьких органів влади; в) можливість громадян легально (законно) впливати на рішення державних управлінців; г) можливість громадян у відборі кадрів державного управління; д) можливість громадян у формуванні державної політики (формування політичного курсу органів влади) [4].

Така схема участі громадянського суспільства у здійсненні державними органами своїх повноважень та їх формуванні реальна лише за умов правової держави. Умовою здійснення названих форм участі у повному обсязі є наявність відповідної нормативно-правової бази.

Дана проблема тісно пов’язана з проблемою дотримання прав і свобод громадян у діяльності органів державної влади. Як вказує А.П. Заєць, найбільша кількість таких порушень допускається з боку виконавчої влади. І це не випадково, адже саме виконавча гілка влади має досить значний апарат, повноваження, які поширюються на всі сфери суспільного життя та найменші можливості контролю з боку громадянського суспільства [15].

Виконавча влада діє на основі закону і повинна бути обмежена законом. Однак необхідне формування важелів, які б зробили її підконтрольною і підзвітною громадянському суспільству. На жаль, доводиться констатувати, що за нинішніх умов можливості громадянського суспільства у формуванні, контролі та співпраці з виконавчою владою, особливо її центральними ешелонами, залишаються мінімальними.

Таким чином, у рамках названих теоретичних міркувань, саме від рівня розвитку суспільства, його наближення до сучасного ідеалу – громадянського суспільства залежить рівень реалізації принципу верховенства права, а значить і розбудова правової держави.

Це зовсім не означає, що держава за таких умов виступає пасивним спостерігачем, відстороненим від вирішення значимих суспільних справ. Мова в першу чергу йде про змістовну переорієнтацію діяльності держави, спрямовану, насамперед, на утвердження і забезпечення нею належних умов для реалізації конституційних прав суспільства, людини і громадянина. Як вказує В.Б. Авер’янов, однією з нагальних потреб України є заміна тоталітарної ідеології, філософії і практики, домінування держави над людиною і суспільством, в цілому ідеологією, філософією і практикою “служіння держави” законним інтересам, правам і свободам людини [9].

За умов сучасної України реалізація принципу “дозволено все, що не заборонено законом” повинна базуватись не на засадах вседозволеності, чому заважає відсутність ефективно функціонуючого громадянського суспільства, а розумної, корисної дозволеності. При цьому поряд з правовими в оцінках поведінки варто використовувати і моральні норми. Коректування це дуже важливе, бо саме моральні гальма можуть стати одним із стримуючих начал, у тому числі і з врахуванням менталітету українського народу.

Орієнтиром у даному випадку можуть служити положення Загальної декларації прав людини (1948 р.), відповідно до яких при здійсненні прав і свобод кожна людина може піддаватись лише тим обмеженням, які встановлені законом виключно з метою визнання і поваги прав інших людей, задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку і добробуту в демократичному суспільстві (ст. 29 ч.2).

Держава повинна гарантувати забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Гарантіями прав і свобод особи є встановлені законом юридичні засоби забезпечення їх реалізації, охорони і захисту. Закріпивши права особи в законодавстві, держава бере на себе певні зобов’язання по створенню сприятливих умов для їх ефективного забезпечення. Систему юридичних гарантій складають матеріальні; процесуальні; інституційно-організаційні; галузеві; міжнародно-правові гарантії та юридична відповідальність.

Держава створює механізми реалізації таких гарантій, в той час як їх ефективність прямо залежить від нормального функціонування інститутів громадянського суспільства.

Свободи людини для своєї реалізації не вимагають таких гарантій з боку держави, їх головне завдання полягає в охороні, непорушності і захисті відповідних можливостей людини, як наприклад, свободи слова, віросповідання, вибору місця проживання.

За напрямком гарантії з боку держави щодо дотримання прав і свобод людини та громадянина в переважній більшості співпадають на сучасному етапі з формуванням основних інститутів громадянського суспільства.

Це в першу чергу відноситься до явищ економічних – формування сучасної розвинутої економіки, яка б дала можливість реалізуватись потенціалу особистості; різних форм власності, в тому числі і приватної у її різноманітних формах; політичних (демократичний устрій суспільства, розвинута політична система, сучасна виборча система; багатопартійний устрій та створення умов вільного розвитку і функціонування громадських, у тому числі недержавних організацій); духовно-ідеологічних (ідеологічний плюралізм, формування загальнолюдських ідеалів).