З дисципліни «Теорія держави та права»

Поможем в ✍️ написании учебной работы

Имя

Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

Нажимая кнопку "Продолжить", я принимаю политику конфиденциальности

КУРСОВА РОБОТА

З дисципліни «Теорія держави та права»

« Громадянське суспільство, його місце у правовій системі держави »

ЗМІСТ

ВСТУП

Розділ І. Теоретико-методологічні проблеми взаємодії громадянського суспільства та правової держави

1.1 Поняття, принципи та структура громадянського суспільства

1.2 Громадянське суспільство як основа формування правової держави

1.3 Принципи правової держави та їх значення для формування громадянського суспільства

Розділ ІІ. Правові засоби зміцнення взаємодії громадянського суспільства і правової держави в контексті новітнього українського досвіду

2.1 Економічна основа громадянського суспільства та її правова регуляція в умовах правової держави

2.2 Теоретико-правові аспекти формування і діяльності політичних партій і громадських організацій як інститутів громадянського суспільства

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Динамічний розвиток українського суспільства, яке протягом останніх десяти років на засадах гуманізму і справедливості розбудовує власну державу, інтеграція України у світове співтовариство актуалізує вивчення та наповнення реальним змістом багатьох правових понять та правових явищ. Серед них чільне місце обіймають теоретико-правові проблеми взаємодії громадянського суспільства і правової держави, становлення яких тісно пов’язане з відповідним етапом розвитку людства, держави і права.

Формуючись як система відносин і інститутів, незалежних від держави, громадянське суспільство може ефективно функціонувати лише за умов правової держави, яка керується правом і гарантує існування таких соціальних інститутів.

Взаємозв’язки правової держави і громадянського суспільства мають конкретно-історичний характер, залежать від умов розвитку кожної держави. В сучасній Україні пройшов тривалий період формування теоретичних і політико-правових ідей та концепцій; які згодом знайшли відображення у конституційному процесі у вигляді пропозицій до проекту Конституції. І лише нині така взаємодія з теорії перемістилась в площину об’єктивної реальності. Цьому сприяло закріплення в Конституції України цілої низки відповідних норм, реалізація яких створює надійний фундамент суспільного прогресу, забезпечення прав і свобод людини.

З іншого боку, вимагає вдосконалення і сам механізм формування громадянського суспільства, теоретичні засади якого лише починають розроблятись, в той час як основні інститути є об’єктом активного правового регулювання. А тому нині важливо окрім галузевих напрацювань, уявляти собі систему громадянського суспільства як комплексне і багатогранне явище суспільного життя у його взаємозв’язку з правовою державою. Їх сумісна розбудова вимагає від юридичної науки розробки теоретико-правової моделі взаємодії, яка нині лише формується.

У формуванні методологічної концепції взаємодії громадянського суспільства і правової держави слід орієнтуватись на необхідність створення механізму критично-конструктивного аналізу досягнень науки і практики та створення більш досконалої теоретико-методологічної основи, складовими якої мають стати: системність, об’єктивність, історизм; системно-структурний і фундаментальний підходи; органічна єдність теорії і практики; поєднання критичного і раціонального, конструктивного, порівняльно-ретроспективного, історичного та логічного підходів.

Системний підхід при дослідженні взаємодії громадянського суспільства і правової держави передбачає їх комплексний аналіз у взаємному розвитку і динаміці як систем, що існують відокремлено кожна в собі; у взаємному зв’язку з іншими системами.

Належні результати дає використання елементів політологічного аналізу. Це, в першу чергу, стосується інститутів громадянського суспільства, які правом регулюються обмежено (політичні партії, преса, лобіювання тощо) чи взагалі не регулюються (громадська думка тощо).

Системність вивчення теми неможлива без застосування синергетичного наукового напрямку, який розглядає суспільство і державу в сукупності їх елементів.

Історичний підхід передбачає вивчення явищ у їх розвитку, а також виявлення зв’язку минулого і сьогодення. Даний метод застосовувався при вивченні становлення ідей щодо громадянського суспільства у вітчизняній та зарубіжній політико-правовій думці.

Надзвичайно важливим є порівняльний (компаративний) метод, який дозволяє звільнитись від етноцентризму і ефективно використати все розмаїття правового досвіду.

Взаємодія та взаємовідносини між правовою державою та громадянським суспільством визначаються наявністю і розвинутістю чітко врегульованих правом “каналів” взаємодії. Такими є в першу чергу політичні партії та громадські організації.

Правовою основою формування політичних партій, як інститутів громадянського суспільства та їх участі у розбудові правової держави стало виключення Законом Української РСР від 24 жовтня 1990 р. ст. 6 Конституції про керівну роль КПРС [39]. Принципово нового змісту у зв’язку з цим набула ст. 7 Конституції, яка закріплювала, що політичні партії громадські організації і рухи через своїх представників, обраних до Рад народних депутатів, та і в інших формах беруть участь в розробці і здійсненні політики республіки, в управлінні державними та громадськими справами на основі їх програм і статутів у відповідності з Конституцією України та чинним законодавством. Саме ця стаття заклала підвалини процесу формування політичної основи громадянського суспільства.

За нинішніх умов принципи, шляхи, форми взаємодії держави та політичних партій і громадських організацій визначають Конституція України та Закони України “Про об’єднання громадян” і “Про політичні партії в Україні”.

Одним з базових явищ формування розгалуженої системи недержавних організацій громадян є політичний плюралізм, який став одним з принципів конституційного ладу в Україні. Під політичним плюралізмом розуміються рівні, гарантовані Конституцією і законами України можливості боротьби за державну владу, а також впливу на неї різних соціальних груп через відповідні політичні партії, конституційно-правовий статус яких упорядковується законом [4].

Характеризуючи політичний плюралізм, М.В. Цвік застерігає від його спрощеного розуміння як наявності у суспільстві необмеженої кількості політичних центрів, концепцій та точок зору різних відтінків, які взаємодіють на ґрунті вільної гри політичних сил [21].

Визначаючи політичний плюралізм як невід’ємний компонент громадянського суспільства, правової держави, названий автор вбачає його головний зміст в обмеженій законодавством можливості різних підходів окремих соціальних угруповань і кожної особи до розв’язання проблем, що існують в суспільстві і необхідні для забезпечення соціального прогресу.

Плюралізм заснований на рівному ставленні держави до всіх центрів політичного життя, створенні і закріпленні для них рівних можливостей користуватись заступництвом держави.

Важливою для громадянського суспільства є ідея організованого плюралізму. Організований плюралізм означає, що реально суспільство складається не стільки з діяльності окремих індивідів, стільки із взаємодії малих і середніх груп та природно створених асоціацій. Таким чином, викликає корпоративно структуроване суспільство, в якому існують групи та об’єднання. На відміну від груп об’єднання є організаційно сформованими, а їх метою є вираження певних однорідних інтересів.

В громадянському суспільстві групи і об’єднання мають різну роль стосовно впливу на державу як апарат публічної влади. Вплив об’єднань значно сильніший. В той же час, об’єднання охоплюють не все коло суспільних інтересів, а тому вираження інтересів через первинні групи більш поширене. При цьому інтереси найменш захищених груп населення повинна захищати правова держава.

Конституція України закріпила цілий ряд норм, які створюють умови реалізації принципу політичного плюралізму. Це в першу чергу норми, що стосуються закріплення політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, свободи політичної діяльності та об’єднання в політичні партії для захисту і здійснення своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Водночас Конституція чітко фіксує обмеження в діяльності політичних партій. Вони стосуються недопустимості примусового чи під тиском вступу та членства в партії, утворення та діяльності політичних партій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підриву її безпеки, захоплення державної влади тощо. Не допускається створення і діяльність організованих структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади, виконавчих органах місцевого самоврядування, на військових підприємствах, у навчальних закладах, інших установах та організаціях.

Розглядаючи дану проблему, зважаючи на її об’ємність, сконцентруємо увагу на взаєминах політичних партій і держави, правовому регулюванні формування та діяльності політичних партій і громадських організацій і участі в цьому громадянського суспільства, правових форм діяльності політичних партій і громадських організацій як інститутів громадянського суспільства у їх взаємодії з державою.

Відмінною рисою норм, що регулюють діяльність названих об’єднань є їх публічно-правовий характер. Цим самим правове регулювання в даній сфері відрізняється від інших сфер громадянського суспільства, де домінують приватноправові відносини.

Право громадян на об’єднання відноситься до числа невідчужуваних. Таким його визначає ст. 20 п.1 Загальної декларації прав людини, ст. 22 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Конституція України. Об’єднання громадян незалежні від держави, вони є елементом громадянського суспільства з допомогою яких воно впливає на державу та захищає свої права.

Відповідно до чинного законодавства та світової практики об’єднання громадян поділяються на 2 великі групи – політичні партії та громадські організації. Різниця між ними полягає в тому, що відповідно до Закону України “Про об’єднання громадян”, який до квітня 2001 року був єдиним, що регулював дану сферу відносин, політичні партії – це об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади; громадські організації — це об’єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних та інших спільних інтересів.

Конституція України (ст. 36) закріпила статус громадської організації за профспілками, підкресливши цим самим їх особливий статус і впливовість.

Важливу роль у регулюванні діяльності політичних партій, як ключової ланки взаємозв’язку громадянського суспільства і держави відіграло прийняття у квітні 2001 року Закону “Про політичні партії в Україні”. Він став результатом тривалих політичних баталій, в той же час, вимога прийняття такого закону містилась при вступі України до Ради Європи.

Згідно Закону, “політична партія — це зареєстроване згідно з законом об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню, вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах”.

Наведене визначення вказує на важливу роль партій у політичному житті суспільства пов’язану з боротьбою за владу, участю у виборах, вираженням політичної волі громадян. Таким чином, партії стають повністю зорієнтованими на політичну діяльність. Політичні партії, будучи інститутами громадянського суспільства, є визначальним елементом політико-правового механізму взаємодії суспільства і держави. Правова інституціалізція процесу розбудови партійної системи є основою її створення.

На відміну від визначення поняття “політична партія”, що містилось в попередньому Законі “Про громадські об’єднання”, дане не містить положення про те, що головною метою партії є їх участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого і регіонального самоврядування. Таким чином, з одного боку, дане визначення не виключає як обов’язковий компонент її боротьбу за владу, концентруючи увагу на політичних аспектах, з іншого – потенційно створюється можливість діяльності опозиційних партій, та організованої опозиції, як елементу політичної системи.

ВИСНОВКИ

Правова держава є результатом розвитку громадянського суспільства. В Україні цей процес був штучно перерваний, а тому шляхи її розбудови доводиться визначати в самому ході процесу.

Сам факт проголошення держави правовою означає її певне самообмеження та підтримку нею процесу розбудови громадянського суспільства, бо без останнього вона існувати не зможе. Ключове місце в цьому займає Конституція – акт найвищої юридичної сили, який приймається державою та має найвище значення для неї і суспільства. З іншого боку, Конституція закріплює норми, які є фундаментальними для існування інститутів громадянського суспільства. Не здійснюючи втручання у їх внутрішнє життя, вона справляє організуючий вплив на суспільство, що дозволяє визначити Конституцію як Основним законом держави, так і громадянського суспільства.

Гарантуючи людині свободу на конституційному рівні, визнаючи її найвищою соціальною цінністю, створюючи умови для забезпечення практичної реалізації потенціалу та інтересів вільної особистості правова держава підтримує формування інститутів громадянського суспільства. При цьому важливу роль відіграє рівноправ’я громадян, яке в першу чергу повинне реалізовувати їх рівні можливості щодо реалізації своїх інтересів; справедливість, яка є одною з ключових умов соціальної стабільності; послідовна реалізація конституційного принципу “дозволено все, що не заборонено законом”.

У взаємодії з громадянським суспільством держава використовує механізм правового регулювання, який поза прямим втручанням в особисте життя людей упорядковує суспільні відносини, періодично їх закріплює, охороняє і розвиває. Правова держава здійснює правове регулювання не всього громадянського суспільства, як комплексу відносин, а його інститутів. Пріоритетними серед них за нинішніх умов є відносини власності, сприяння політичному плюралізму і свободі слова, підтримка економічної ініціативи тощо. Однак, держава не повинна регулювати правовими нормами розробку і зміст програм і статутів партій, політичних відносин, процесу виробництва тощо.