Потреби становлення і розвитку незалежної судової влади в Україні, розширення у зв'язку з триваючою судово-правовою реформою кількості та видів судових органів і посад суддів, їх подальшої спеціалізації, якісного підняття рівня судового захисту конституційних прав і свобод громадян об'єктивно вимагають не лише оновлення відповідної матеріально-правової основи діяльності судових органів, а й модернізації та удосконалення механізму управління судовою системою, створення необхідних організаційних передумов здійснення правосуддя в державі.

З проголошенням незалежності Україною та офіційним закріпленням принципу поділу державної влади, за обставин, коли існує конституційно визначена модель функціонування механізму взаємовідносин між законодавчими, виконавчими та судовими органами, суд завдяки практичній реалізації системи стримувань і противаг поступово набуває реальної самостійності, впливовості та визнання у суспільстві. Але й досі у роботі судової влади мають місце небажані тенденції, передусім пов'язані із недостатнім організаційним та матеріальним забезпеченням судів, відсутністю науково обґрунтованих підходів щодо розподілу обов'язків і навантаження між суддями та працівниками апарату суду, незадовільним методичним і нормативно-правовим оснащенням, низьким рівнем підготовки кадрів для судових органів [4].

Державне управління передбачає не тільки здійснення владного впливу на окремі елементи системи, а й створення необхідних організаційних передумов щодо реалізації владних повноважень, а тому фактично має ширший зміст, ніж поняття «державна влада» [5]. Як наслідок, можливо встановити, що з'ясування шляхів удосконалення діяльності з організаційного забезпечення судів практично може відбуватися саме у контексті опрацювання питань державного управління судовою системою України.

Відповідно до положень теорії організації судової влади, судову систему складають всі без винятку установи, що здійснюють правосуддя в державі [13, с. 54-92]. Аналіз змісту частини 3 ст. 124 Конституції України переконує, що судову систему України утворюють Конституційний Суд та суди загальної юрисдикції. Останні організовані за територіальним і предметним принципом, є основною ланкою судової системи держави та згідно зі ст. 125 Основного Закону також наділені системними ознаками. Зокрема, ст. 18 Закону від 7 лютого 2003 р. «Про судоустрій України» визначає, що у систему судів загальної юрисдикції входять: 1) місцеві суди; 2) апеляційні суди, Апеляційний суд України; 3) Касаційний суд України; 4) вищі спеціалізовані суди; 5) Верховний Суд України [3]. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. При цьому ст. 19 цього Закону передбачає, що в системі судів загальної юрисдикції утворюються загальні та спеціалізовані суди окремих судових юрисдикцій. Спеціалізованими судами є господарські, адміністративні та інші суди.

Таким чином, судова система України являє собою досить складне і розгалужене утворення, належне функціонування якого об'єктивно вимагають існування певних системоутворючих зв'язків і взаємозалежностей.

Варто зазначити, що судова влада в Україні є однією з гілок єдиної державної влади, певним різновидом її спеціалізації, що наділена власними і особливими завданнями та функціями. Це особливий вид влади. Вона не лише розглядає і розв'язує конфлікти у суспільстві (в чому її головне призначення), є відмінною від законодавчої і виконавчої влади. Забезпечуючи верховенство права у державі, суд вирішує справи у відповідності із законом, діючи в особливій законодавчо визначеній процесуальній формі, порушення якої означає нікчемність ухваленого рішення. Судова влада використовує притаманний тільки їй спосіб подолання суперечок інтересів, виступаючи регулятором відносин суб'єктів суспільства та забезпечуючи їх відповідність нормі права [15, с. 4-6].

Разом з тим, реалізація судової влади не може обмежуватися лише відправленням правосуддя, тобто діяльністю із встановленням істини у конкретній справі, поновлення прав суб'єктів процесу [16, с. 72], вона повинна передбачати і створення для цього організаційних передумов. Як слушно зазначають О. Безнасюк і X. Рустамов: «Судова влада – це не тільки правосуддя. Ця категорія обіймає всю судову систему, суддівський корпус, апарат судів, будівлі, в яких суди розташовуються, тощо. Як не парадоксально, стан і якість судової влади залежить не стільки від рівня правосуддя, але й від зазначених факторів, які на перший погляд здаються несуттєвими» [2, с. 30-31].

Система судових органів виступає у якості носія судової влади і саме це обумовлює її взаємодію та зв'язок з іншими державними органами. Здійснюючи державну владу в особливій формі, суд застосовує закони, прийняті парламентом, дає правову оцінку правомірності дій та рішень органів і посадових осіб виконавчої влади, обмежує «свавілля» адміністративного апарату. Одночасно, з іншого боку, функцією виконавчої влади є практична реалізація рішень судових органів, що проявляється у діяльності Державної виконавчої служби та Державного департаменту виконання покарань.

Таким чином, суд є одним із важливих складових елементів системи державної влади. При цьому хоча він і наділений власними, гарантуючи самостійність та незалежність, повноваженнями, цей орган функціонує у тісній взаємодії з іншими гілками державної влади, і в процесі свого утворення та реалізації виступає як невід'ємний компонент єдиного цілого [19, с. 353-354]. Саме завдяки спільній діяльності законодавчих, виконавчих і судових органів досягається комплексний організаційний вплив на суспільні відносини, відбувається задоволення матеріальних і духовних потреб суспільства, охорона суспільного та державного порядку, прав і свобод громадян, забезпечення безпеки країни, зміцнення миру і міжнародного співробітництва [7].

Cьогодні в Україні діють два органи, які майже дублюють одні й ті самі функції щодо забезпечення діяльності органів судової влади. Йдеться про Вищу раду юстиції і Державну судову адміністрацію України. Одні забезпечують проходження суддів, рекомендацію їх на посаду, розглядають справи, пов’язані з дисциплінарною відповідальністю суддів, інші забезпечують діяльність судів інформаційно і технічно. Такі приклади є в Європі. А в Болгарії, наприклад, ці функції виконує один орган – Вища судова рада. Вона не тільки вирішує вищезазначені питання, а й призначає прокурорів і слідчих, всіх суддів усіх ланок.

Для забезпечення належного реформування та подальшого розвитку судової системи України відповідно до міжнародних стандартів здійснення правосуддя постає нагальна потреба наукового осмислення реалізації судово–правової реформи в Україні.