Земельне право України є однією з важливих галузей національного права. В даний час воно перебуває в стані становлення як самостійної та інтегрованої галузі національного права, котрій притаманні свій предмет, власні й частково інтегровані об’єкти, власні суб’єкти, методи, система.

Кожна галузь права характеризується властивим їй предметом правового регулювання. Таким своєрідним предметом земельного права є земельні правовідносини, які, по-перше, випливають із спеціальної правосуб’єктності суб’єктів земельного права, із специфіки їхніх завдань та предмета діяльності; по-друге, складаються в сфері використання землі, її обігу.

Кожний з видів цих відносин має притаманний йому суб’єктивний склад (наприклад, орган управління), об’єкт та зміст правового регулювання. Земельні відносини, що складаються при цьому, своєю соціально-економічною основою мають власність і право власності, засноване на членстві. Останнє позначається не лише на характері трудових, управлінських відносин, а й на сутності земельних відносин, що виникають під час розподілу прибутків між членами формування, зокрема у ході одержання членами колективного сільськогосподарського підприємства (КГСП), виробничого сільськогосподарського кооперативу (ВСГК) чи спілки селян (СпС) свого земельного паю в разі виходу зі складу такої юридичної особи. Усі ці відносини за своїм предметом і суттю є земельними.

Відмова від монополії державної власності та підвищення значення приватної власності у сфері сільськогосподарського виробництва через створення селянських (фермерських) господарств привели до розширення предмета земельного права. Цим предметом, наприклад, є відносини приватної власності селянського (фермерського) господарства на земельну ділянку, надану особі державою для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Правосуб’єктність цього аграрного товаровиробника визначається (поряд із загальними нормативними актами) також Законом України “Про селянське (фермерське) господарство”, яким урегульовано відносини, що за предметом і суттю є земельними.

Самостійним видом земельних відносин як різновиду предмета земельного права є відносини, що виникають у ході приватизації земель сільськогосподарського призначення, що здійснюється через визначення частки (паю) кожного члена колективу у спільній власності на землю без виділення земельних ділянок у натурі (на місцевості). Паювання земель радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств проводять після перетворення їх у колективні сільськогосподарські підприємства.

Складовою предмета земельного права є відносини, які охоплюють порядок і умови надання права власності на землю та права землекористування, зміст цих правомочностей, а також питання організаційно-управлінського забезпечення раціонального використання й охорони земель сільськогосподарського призначення.

Отже, предметом земельного права являється певна група суспільних відносин, що виникають у зв’язку з розподілом, використанням та охороною земель і регулюються нормами земельного права.

Із зміною змісту суспільних відносин щодо землі відбувається зміна у предметі і завданнях земельного права. В умовах земельної реформи та удосконалення управління економікою розвивається самостійність користувачів землі, демократизація суспільних відносин, розширюються права власників землі, в тому числі і орендаторів, розвиваються інститути права приватної власності на землю і ринкові відносини, створюються селянські (фермерські) господарства. Державне управління земельним фондом поєднується з широкою самостійністю господарств – користувачів землі. У зв’язку з цим змінюється сам предмет і завдання земельного права.

Викладене свідчить, що наявність різновидів предмета земельного права зумовлює потребу в різновидах методів земельного права. На думку професора С.С. Алексєєва, метод правового регулювання об’єднує чотири тісно пов’язані між собою ланки: правосуб’єктність, яка відображає загальне юридичне становище сторін; юридичні факти; зміст правовідносин; юридичні санкції.

Визначення методів правового регулювання земельних відносин, що існують у процесі функціонування агропромислового комплексу, має теоретичне і практичне значення. Теоретичне полягає в тому, що встановлення таких методів та їх функціонування забезпечують наукову обгрунтованість земельного права як галузі права. Практичне ж значення виявлення цих методів сприятиме встановленню стану і ступеня їх дієвості в досягненні завдань земельного права, в додержанні його принципів; у визначенні, наскільки ці методи є ефективними, виправдовують себе у правозастосовній практиці.

У земельному, як і в інших галузях права, методи правового регулювання являють собою встановлені або санкціоновані державою способи та засоби правового впливу, за допомогою яких визначаються правомочності суб’єктів права – учасників земельних правовідносин; це способи з’ясування, визначення характеру виникнення, зміни і припинення відносин між суб’єктами агропромислового комплексу. Предмет правового регулювання охоплює ті конкретні суспільні відносини, які регулюються нормами земельного права, а метод правового регулювання визначає, яким чином ці конкретні земельні відносини чи їх група регулюються нормами земельного права.

Методи правового регулювання – це такі способи, за допомогою яких держава на основі існуючої сукупності правових норм забезпечує необхідну їй поведінку людей як учасників правовідносин або впроваджує ті засоби регулювання, які в конкретних умовах (політичних, економічних, соціальних тощо) можуть дати максимальний очікуваний результат у здійсненні земельних реформ, вирішенні продовольчої кризи, становленні ринкових відносин тощо.

Методи правового регулювання, що застосовуються в практиці правового забезпечення суспільних земельно-правових відносин, містяться в законах та інших нормативно-правових актах, котрі є джерелом земельного права. Це правило не виключає використання в земельних правовідносинах правових методів, властивих іншим галузям права, у випадках однорідності та спорідненості суспільних відносин.

В Україні з часу проголошення її незалежності прийнято закони, в яких передбачено державну реєстрацію сільськогосподарських підприємств-землевласників чи землекористувачів. Відповідну правову норму вміщено в законах “Про підприємства в Україні” (ст.6), “Про підприємництво” (ст.8), “Про господарські товариства”, “Про колективне сільськогосподарське підприємство” (ст.3), “Про сільськогосподарську кооперацію” (ст.6), “Про селянське (фермерське) господарство” (ст.9) тощо. Державна реєстрація власників і користувачів землі як юридичних осіб є неодмінною умовою їхньої участі в ринкових земельних відносинах. Вона становить собою юридичний факт, з моменту виникнення якого землевласник чи землекористувач набуває правоздатності суб’єкта земельних, майнових фінансових, аграрно-договірних правовідносин. Державна реєстрація є тим юридичним фактом, який призводить до виникнення або припинення юридичної особи, має безпосереднє відношення до виникнення у суб’єкта правовідносин здатності нести юридичну відповідальність або притягти контрагента до юридичної відповідальності. Таким чином, державна реєстрація сільськогосподарських підприємств має ознаки правового методу в земельному праві.

Наявність Статуту є неодмінною умовою державної реєстрації колективних сільськогосподарських підприємств (КГСП, ВСГК, СпС, АСГТ). Статут є правовим актом, який визначає зміст правоздатності юридичної особи, регламентує організаційні, членські, земельні, трудові та соціальні питання, властиві такому підприємству. На цій підставі Статут належить розглядати як статутний метод правової регламентації в земельному праві.

Надання (виділення) землі для господарського користування здійснюється на підставі рішення компетентного державного органу. Той же орган виносить рішення про вилучення землі. Виникнення, зміна і припинення земельних правовідносин здійснюються на підставі адміністративно-правового акта – рішення державного органу. Так, адміністративно-правовим методом регулюються виділення і вилучення земель з метою охорони природи, оборони, прокладання комунікацій тощо.

В умовах демократизації управління економікою самостійність землекористувачів, у тому числі і державних підприємств, набуває ще більшого значення, як було раніше, так як вона необхідна для розвитку і зміцнення матеріальної зацікавленості.

Нове законодавство розширює права всіх землекористувачів, забороняючи втручатися в їхню господарську діяльність. На відміну від адміністративно-правового методу тут застосовується метод дозволу. Земельне право дає землекористувачу змогу вільно діяти, в той час як орган державного управління зобов’язаний утримуватись від будь-яких рішень, що обмежують господарську свободу землекористувача.

Існує змішаний метод – коли адміністративно-правове втручання пов’язане з вжиттям заходів щодо боротьби з ерозією грунтів чи боротьбою з бур’янами.

Наведені вище методи правового регулювання головним чином застосовуються в системі внутрішніх земельних правовідносин. Зовнішні земельні правовідносини перебувають одночасно у тісному зв’язку з цивільними, аграрними, фінансовими правовідносинами. Регулювання цих відносин проводиться методами відповідних галузей права, де вони і визначаються.

Юридичним інструментом впливу на землевласників і землекористувачів з боку держави, способами регулювання внутрішніх та зовнішніх правовідносин цих суб’єктів виступають як загальні, так і специфічні методи регулювання в земельному праві.