Поможем в ✍️ написании учебной работы

Имя

Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

Выберите тип работыЧасть дипломаДипломная работаКурсовая работаКонтрольная работаРешение задачРефератНаучно - исследовательская работаОтчет по практикеОтветы на билетыТест/экзамен onlineМонографияЭссеДокладКомпьютерный набор текстаКомпьютерный чертежРецензияПереводРепетиторБизнес-планКонспектыПроверка качестваЭкзамен на сайтеАспирантский рефератМагистерская работаНаучная статьяНаучный трудТехническая редакция текстаЧертеж от рукиДиаграммы, таблицыПрезентация к защитеТезисный планРечь к дипломуДоработка заказа клиентаОтзыв на дипломПубликация статьи в ВАКПубликация статьи в ScopusДипломная работа MBAПовышение оригинальностиКопирайтингДругое

Нажимая кнопку "Продолжить", я принимаю политику конфиденциальности

ВСТУП

Земельні відносини завжди перебували в центрі уваги громадськості, різних верств населення країни незалежно від наявності чи відсутності у них земельних ділянок. В сучасних умовах актуальність цих відносин значно підвищилась у зв’язку з проведенням земельної реформи, приватизації землі; розвитком багатоукладної економіки на основі поєднання переваг колективної форми організації праці і приватної власності, особистого інтересу в підвищенні продуктивності праці на землі; прийняттям нового Земельного кодексу України, яким знімаються всі суперечності та неузгодженості чинних нормативно-правових актів щодо земельних питань.

Водночас навчально-методичних видань на рівні підручників, які могли б систематизувати, узагальнити коло проблем земельного законодавства та об’єднати їх у програму дисципліни “Земельне право”, видано в Україні одиниці. Такі обставини створюють для студентів юридичних і аграрних вузів відповідні труднощі у вивченні згаданої правової дисципліни. Це і зумовлює нагальну потребу в даному виданні.

Зміст видання побудований на вимогах освітньо-професійної програми щодо підготовки спеціалістів-юристів, затвердженої Фаховою радою з права Департаменту вищої освіти Міністерства освіти і науки України. Проблеми згаданої навчальної дисципліни висвітлюються на базі сучасних законодавчих актів і нормативних документів: Конституції України, нового Земельного кодексу України, кодексів інших галузей права, указів Президента України, декретів і постанов Кабінету Міністрів України, відомчих нормативних документів, що регулюють земельні правовідносини в державі.

Земельне право як галузь права, наука і навчальна дисципліна пов’язане з Аграрним правом, іншими галузями права, а також є правовою базою для державних органів, що регулюють земельні правовідносини. Виходячи з цього, автор даного підручника використав наукові розробки, висвітлені в підручнику “Аграрне право України”, підготовленому колективом відомих вчених-аграрників України під керівництвом академіка АПрН України, професора В.З. Янчука і академіка Академії екологічних наук, професора В.І.Андрейцева.

Орієнтиром для автора під час підготовки даного видання був також підручник “Земельне право”, виданий колективом відомих вчених Інституту держави і права ім.В.М.Корецького НАН України за редакцією доктора юридичних наук, професора, академіка АПрН України В.І.Семчика і кандидата юридичних наук П.Ф.Кулинича.

Став у нагоді також збірник “Земельні відносини в Україні. Законодавчі акти і нормативні документи”, підготовлений колективом співробітників Державного комітету України по земельних ресурсах, а також праці окремих науковців і спеціалістів Комітету, опубліковані в журналі “Землевпорядний вісник”.

Джерелом для підготовки книги були також власні лекції автора.

В основу побудови структури підручника “Земельне право України” покладено Програму курсу “Земельне право”, розроблену професором Андрейцевим В.І. і опубліковану ним в практикумі “Екологічне і Земельне право України”.

Матеріал, що пропонується, поділений у книзі на дві великі частини: Загальну і Особливу, що випливає з програми навчальної дисципліни “Земельне право”.

У Загальній частині висвітлюються теоретичні і практичні проблеми, шляхи їх вирішення, що мають відношення до всіх видів земель незалежно від їх цільового призначення. Земельне право подається в історичній площині його розвитку. Широко розглядаються проблеми правового забезпечення земельної реформи, приватизації земель, правових форм ефективного використання, відновлення та охорони земель, становлення й удосконалення земельного права і земельного законодавства України в сучасних умовах. Дається характеристика: земельних правовідносин; правових форм набуття та придбання права власності на землю; правових форм використання земель. Чільне місце відведено таким темам, як право земельного сервітуту, земельний обіг в Україні, економічне регулювання земельних правовідносин. Висвітлюється правовий механізм управління в галузі використання, відтворення та охорони земель, а також відповідальність за порушення земельного законодавства тощо.

Друга – Особлива частина підручника передбачає вивчення проблем, що стосуються правового режиму земель різного цільового призначення, зокрема: сільськогосподарського; житлової і громадської забудови; природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та культурно-історичного; лісового; водного; надрокористування тощо.

Автор підручника намагався створити основну навчальну базу для земельно-правової підготовки випускників вищих юридичних і сільськогосподарських навчальних закладів України. Дане видання має на меті допомогти студентам закладів в оволодінні основами правових знань, необхідних їм для виконання своїх посадово-господарських функцій у процесі майбутньої трудової діяльності.

Висвітлена в книзі правова інформація може слугувати для підвищення рівня правових знань з земельного права працівників правоохоронних органів, керівників і спеціалістів органів державного управління сільським господарством, юрисконсультів.

Автор не претендує на вичерпне висвітлення проблеми і буде вдячний за всі зауваження та відгуки щодо подальшого поліпшення цієї книги.

Висловлюю щиру вдячність авторам усіх видань (див. перелік літератури), були використані при написанні даної книги, та іншим науковцям, праці і статті яких також формували в автора відповідні напрями і підходи щодо підготовки видання.

Щира подяка директорові науково-дослідного інституту адаптивно-ландшафтних систем землеробства України, доктору сільськогосподарських наук, професорові, академіку Академії вищої школи України І.Д.Приймаку, кандидату юридичних наук, професорові, академіку Нью-Йоркської Академії наук, академіку Української Академії наук Національного прогресу І.Ю.Сальману, а також професору КДУ ім.Т.Шевченка В.В.Молдовану за високу оцінку праці автора, доброзичливі побажання, обгрунтовані зауваження під час рецензування даної книги.

Висловлюю глибоку вдячність доктору технічних наук, професорові, академіку Академії інформатики України та Академії вищої школи України, заслуженому працівникові освіти України Ф.Г.Ващуку, чия вирішальна допомога дала змогу видати цю книгу.

 

Земельно-правові норми

Зміст конкретних земельних правовідносин, а також їх практичний вияв здебільшого залежить від розуміння тієї правової норми, яка служить для них основою.

Земельно-правова норма, як і всяка інша правова норма, має свою внутрішню структуру, тобто складові частини, пов’язані між собою певним логічним змістом. До цих складових частин входять: гіпотеза, диспозиція і санкція.

Першою складовою частиною земельно-правової норми є гіпотеза, тобто опис умов дії правової норми. Причому “умова” не обов’язково повинна бути конкретним описом. Зазвичай лише вказується на ту чи іншу фактичну обставину, подію, діяння. Так, у земельному законодавстві міститься немало статей, в яких описуються дуже короткі фактичні обставини, необхідні для застосування даної правової норми. Цими фактичними обставинами може бути, наприклад, те, що користувач земельної ділянки є громадянин чи державна, громадська організація. В інших нормах мається на увазі громадянин не взагалі, а, наприклад, той, що мешкає у місті, селі. Юридичний статус суб’єкта земельного права служить тут необхідною умовою для застосування відповідної земельно-правової норми. Юридичним фактом може бути також заявлене громадянином бажання створити селянське (фермерське) господарство. В гіпотезі можливе відсилання і на факт, що вимагає застосування норми охорони прав землевласника і землекористувача, оскільки їхні порушені права підлягають поновленню.

Другу частину правової норми складає диспозиція, яка вказує, якою повинна бути поведінка людей, організацій, підприємств, установ у разі наявності передбачених гіпотезою фактичних обставин чи умов. Так, якщо громадянин проявить бажання займатися індивідуальною трудовою діяльністю в сільському господарстві і якщо він має досвід і здібності для цього (“гіпотеза”), йому повинна бути надана земельна ділянка для ведення селянського господарства. В яких розмірах, в якій місцевості, на яких підставах, на яких умовах – відповіді на ці питання треба шукати в диспозиціях інших правових норм.

Санкція – також є складовою частиною земельно-правової норми. Вона, звичайно, може бути відсутньою у правовій нормі, розрахованій на регулювання позитивних діянь. Однак правоохоронна норма передбачає заходи впливу до порушника земельного законодавства, тобто до осіб, що не дотримують приписів регулятивної норми. В охоронній нормі гіпотезою є опис правопорушення. У даному разі факт, що проявляється в неправомірному діянні, служить підставою для застосування заходів примусу. Тут санкція виступає другим елементом охоронної норми, що вказує на юридичні наслідки скоєного правопорушення (вилучення ділянки, штраф тощо). Санкція може бути не лише каральною (штрафною), а й правопоновлюючою, розрахованою лише на поновлення порушеного права.

Особливість охоронної норми в земельному праві полягає ще і в тому, що дана норма може не мати самої санкції, якщо вона міститься в інших галузях законодавства. Так, кримінально-правові санкції за суспільно небезпечні земельні правопорушення треба шукати, як правило, в Кримінальному кодексі України; адміністративно-правові санкції – в Кодексі України про адміністративні порушення. Поновлююча санкція міститься в окремих ст. Цивільного кодексу України, в яких вказано, що правопорушник зобов’язаний відшкодувати потерпілій стороні збитки в повному обсязі. Враховуючи це, охоронні норми в земельному законодавстві можуть бути досить короткими, наприклад, у вигляді формули: “Шкода, (збитки) заподіяна порушенням прав землевласника чи орендаря, підлягає відшкодуванню в повному обсязі.” Сам характер відшкодування міститься, як було вказано, в іншій правовій нормі.

Структурні частини земельно-правової норми (гіпотеза, диспозиція, санкція) викладаються у ст., пунктах того чи іншого нормативного акта по-різному.

Оскільки норми земельного права діють у певному логічному взаємозв’язку, тобто одні із них регулюють позитивні дії людей, інші – правоохоронні – охороняють їх від порушень, то в законодавчій практиці часто допускається роздільне їх формулювання. Це вимагає вдумливого вивчення правових нормативних актів і виникаючих на їх основі земельних правовідносин. Процес пізнання ускладнюється ще й тим, що заради уникнення небажаних повторень у земельному законодавстві є відсилочні статті, тобто норми, які не викладають повністю їх зміст, а відсилають до інших статей даного чи навіть іншого нормативного акта. Застосовується і прямий спосіб викладення тих чи інших елементів правової норми – без відсилання до інших статей нормативного акта.

У кожному випадку для встановлення розуміння правової норми необхідне її тлумачення, аналіз її юридичного змісту. У даному разі важливо встановити мету правової норми, відповісти на питання, яку роль дана норма покликана виконувати у ході регулювання конкретних земельних відносин. У зв’язку з цим земельно-правові норми характеризуються не лише як регулятивні і правоохоронні, про які згадувалось вище. В земельному законодавстві є багато норм, які за способом правових приписів покликані посилити регулятивну і правоохоронну функції земельного права. Це – зобов’язуючі, забороняючі і уповноважуючі норми.

Зобов’язуюча норма проголошує обов’язок вчиняти певні активні дії. Так, окремі статті Земельного кодексу України зобов’язують усіх власників земельних ділянок здійснювати комплекс заходів щодо охорони своїх ділянок у порядку, який встановлено іншими статями даного Кодексу.

Забороняюча норма встановлює обов’язок не вчинювати дій, що забороняються даною нормою. На відміну від зобов’язуючих норм, що вимагають активних дій, забороняючі норми приписують утримуватись від вчинення дій, не бажаних з точки зору закону. Так, окремі статті Земельного кодексу України забороняють порушувати права інших власників чи користувачів земельних ділянок, а також порушувати порядок користування лісними угіддями, водними та іншими природними об’єктами.

Уповноважуюча норма дає право учасникам земельних відносин вчиняти певні дії, вказані у даній нормі, наприклад, проводити посіви і насадження, здавати угіддя в оренду тощо.

 

Правові засади оренди землі

Земельний кодекс України максимально враховує різноманітні аспекти земельних відносин в умовах ринкової економіки, створює правові основи ринку землі як сільськогосподарського, так і несільськогосподарського призначення. Він містить новий – третій розділ “Обіг земельних ділянок”, який врегульовує всі питання, що не відбиті в чинному земельному законодавстві: купівлі-продажу, застави, дарування, успадкування, оренди. Встановлено можливість обміну земельних ділянок, зокрема тих, які орендуються. Визначено механізм продажу земельних ділянок, у тому числі із земель права державної та комунальної власності. Запроваджуються земельні торги (аукціони, конкурси).

В умовах переходу від централізованої системи управління до ринкової економіки найважливішим принципом землеволодіння і землекористування є введення плати на всі землі, що залучаються у господарський оборот. Платежі за землю відповідно до прийнятих законодавчих актів повинні встановлюватися у формі земельного податку й адекватної йому категорії у системі орендних відносин – орендної плати. Їхній розмір визначається на основі кадастрових оцінок, які враховують якість місця розташування земель відповідного цільового призначення.

Оренда, як особлива форма реалізації права власності та господарського використання землі, як основний засіб виробництва в сільському господарстві займає важливе місце у системі економічних категорій і земельних відносин. В економічно-правовому розумінні оренда – це оформлений договором майновий найм, згідно з яким одна сторона (орендодавець) надає іншій стороні (орендареві) майно, засоби виробництва, землю у тимчасове користування за домовлену в договорі оренди плату. Оренда землі – це засноване на договорі строкове, платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідне орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Об’єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, територіальних громад сіл, селищ, міст (комунальної власності), держави. Об’єктами можуть бути й земельні ділянки з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, розташованими на них, якщо це передбачено договором оренди. В умовах трансформації форм земельної власності існує обмежений і неврегульований ринок землі, її оренда сприяє залученню у господарський оборот ділянок, формальні чи реальні власники яких із тих чи інших причин не можуть або не бажають використовувати сільськогосподарські угіддя за прямим призначенням.

У цілому в Україні власниками сертифікатів на право на земельну ділянку (пай) стали понад 6 млн. селян, у тому числі в Київській області право на земельну частку (пай), посвідчене сертифікатом, одержали 289 948 селян, а 278 652 селянина мають сертифікати. Серед них близько 4 млн. пенсіонерів, а серед працюючих членів сільськогосподарських підприємств лише незначна частина може ефективно господарювати, маючи відповідні знання і досвід. Тому більшість їх бажають передати свої земельні ділянки в оренду. В розвитку орендних відносин зацікавлені фермери, розмір землекористувань яких у середньому менше 30 га, що недостатньо для ведення конкурентоспроможного господарства. Таким чином, є можливість деяким власникам землі розширити свої землеволодіння і сконцентрувати продуктивні угіддя в руках найактивнішої частини сільського населення. В найближчі роки єдиним реальним шляхом створення оптимальних сільськогосподарських землекористувань ринкового типу є оренда землі, оскільки вона виступає одним із дійових регуляторів земельних відносин при відсутності вільного ринку земель.

Оренда землі має глибокі історичні корені. У різних країнах світу вона розвивалася своїм шляхом, тому має певні традиції й національні особливості.

Об’єктивні передумови орендних відносин закладені в самій природі відносин власності, насамперед приватної. Зумовлене економічним, головним чином приватним, інтересом намагання примножити своє майно приводить до його концентрації в руках власників до розмірів, які викликають необхідність надання частини майна (а в певних ситуаціях повністю) у тимчасове користування іншим власникам або фізичним особам на взаємовигідних умовах.

В орендну плату при розвинутій системі ринкових відносин входять як відсоток на капітал, так і рента, тобто додатковий дохід, що сплачується власникові засобів виробництва або власникові різних видів нерухомості і не пов’язаний із безпосередньою підприємницькою діяльністю цього власника. Орендну плату одержує орендодавець, будь-який інший власник, який надає в найм своє рухоме й нерухоме майно.

У радянський період переважала концепція, згідно з якою оренда мала нібито експлуататорський характер і притаманна тільки капіталістичним країнам, тобто країнам із ринковою економікою й правом приватної власності, з тієї причини, що є засобом одержання нетрудового доходу. Масштаби оренди були обмежені, а оренда землі взагалі заборонялася, незважаючи на те, що в країнах із ринковою економікою вона займала важливе місце у системі аграрних відносин. Наукова невідповідність такої концепції очевидна вже тому, що дохід у формі оренди також має трудову основу.

Запропоноване в оренду майно створюється часто працею багатьох поколінь власника, тією ж працею примножується його послідовниками, і дійсний власник має право розраховувати на одержання доходу, який відображає відповідне повернення минулих витрат у формі відсотка капіталу й ренти.

Орендні земельні відносини, що базуються на загальних принципах, мають своєрідну специфіку, пов’язану, насамперед, із особливостями даного виду майна – основного засобу виробництва в сільському господарстві. Хто б не був власником землі, вона як засіб виробництва є загальнонаціональним надбанням, що зумовлює особливості механізму орендних відносин, зокрема пов’язаних із категорією земельної ренти. Ці особливості залежать також від форм земельної власності й господарювання на землі. Дані аспекти проблеми мають принципове значення при розробці та вдосконаленні економічного механізму регулювання ринку землі.

Оренда землі – це форма землекористування, при якій власник землі (орендодавець) передає її на певний тимчасовий строк іншій особі (орендареві) для ведення господарства за особливу винагороду, тобто за орендну плату.

З передачею землі в оренду відбувається розподіл повноважень власника: права власника залишаються з ним, але він переуступає орендареві значну їх частину по використанню землі. Таким чином, повноваження по господарському використанню землі відмежовуються від інших повноважень власника і персоніфікуються в іншому суб’єкті правовідносин.

У теорії “наукового комунізму” утвердилося негативне ставлення до оренди землі. Суть його полягає в тому, що основний орендодавець – великий земельний власник феодального типу, а орендарі – селяни і сільські капіталісти. Вважалося, що оренда відновлює відсталі аграрні відносини, а відповідно з нею пов’язувалося виникнення й привласнення великими землевласниками абсолютної земельної ренти. Тому Декретом про землю, прийнятим ІІ Всеросійським з’їздом Рад у 1917 р., з ліквідацією приватної власності на землю заборонялося надання її в оренду. Але уже в 1922 р. з метою розвитку сільського господарства уряд дозволив оренду землі, хоча із суттєвими обмеженнями – спочатку на 6, потім до 12 років (1925 р.).

У травні 1922 р. був прийнятий Закон “Про трудове землекористування”, але його положення дозволяли передачу землі в оренду тільки селянським господарствам, тимчасово ослабленим стихійним лихом, недостатньою кількістю робочої сили. При цьому загальною вимогою було те, щоб орендарі всю наявну (включаючи орендовану) землю обробляли самостійно.

Проте необхідність розвитку сільського господарства змушувала уряд приймати кардинальніші рішення, зокрема не обмежуватися дозволом передачі землі в оренду фінансово ослабленим господарствам. До цього спонукали й інтереси орендарів, які вимагали продовження строку оренди для того, щоб стимулювати капіталовкладення в орендовану землю, забезпечивши їм можливість встигнути за строк оренди відшкодувати свої капіталовкладення в землю та одержати прибуток. Але і ці кроки уряду не могли у повній мірі використати можливості орендних відносин. Тому в 1925 р. на ІІІ з’їзді Рад СРСР було прийнято рішення усунути перешкоди до ширшого використання права селян передавати свою землю в оренду до двох сівозмін при багатопільній системі обробітку і на строк не більше 12 років при 3-й 4-пільній системі. Цей захід здійснювався з метою найкращого використання землі та надання допомоги бідноті, яка не могла обробляти свою землю через недостатню кількість техніки і засобів виробництва.

Названою постановою дозволялась оренда землі з правом найму робочої сили за умови участі в роботі сім’ї орендаря нарівні з найманими працівниками. Орендна плата справлялася у грошовій, натуральній або відробітковій формах. Основним орендарем на той час був селянин-середняк, який володів необхідними засобами виробництва та робочою силою. Підвищений попит на землю, кращі умови для господарювання, ніж до 1922 р., сприяли вищому рівню використання сільськогосподарських угідь, розширенню посівних площ, інтенсифікації виробництва, що зумовило певне зростання орендної плати. Але незважаючи на позитивні результати застосування оренди землі, уряд вбачав у ній шлях до “формування капіталістичних відносин на селі”. Хоча в 30-х роках до початку “перебудови” оренда землі заборонялась, однак приховані форми її подекуди застосовувалися. Про це, зокрема, свідчить передача земельних ділянок у колгоспах і радгоспах південних областей України та Автономної Республіки Крим корейським бригадам, які вирощували на них за договорами оренди із сільськогосподарськими підприємствами цибулю, огірки, баштанні культури. Традиційно високий рівень агротехніки сільськогосподарських культур корейців давав можливість одержувати на таких ділянках врожаї в декілька разів вищі, ніж мали їх господарства, а умови орендного договору забезпечували взаємну вигоду: колгоспам і радгоспам – виконання й перевиконання планів за рахунок зданої корейцями продукції, а останнім – високі доходи.

Ширший рух за відродження орендних відносин розпочався з так званої внутрішньогосподарської оренди, хоч це було лише жалюгідним нагадуванням оренди, прийнятої в розвинутих країнах і визнаної світовою правовою наукою, оскільки “орендар” у зазначеній системі, по суті, залишався найманим робітником і не був власником одержаного врожаю.

В умовах внутрішньогосподарської оренди селянин так і не відчув себе господарем землі. Такий вид оренди був позбавлений основної функції – формування власника, а отже, не розвивав відносин власності. Орендар повністю залежав від підприємства, в якому працював, він не мав права розпоряджатися виробленою і навіть надплановою продукцією, якщо це не обумовлювалося договором. Орендодавець усе забирав за розрахунковими цінами. Орендарі у даному разі не могли виходити на ринок із своєю продукцією. Вони не одержали прав юридичної особи, тому залишалися незахищеними. Зростаюча інфляція, нестача ресурсів, криза фінансово-розрахункової системи, порушення паритету цін на продукцію сільського господарства та інших галузей зробили неможливим подальше використання такого економічного механізму, як розвиток орендних відносин.

Прийняття Закону України “Про оренду землі” та включення до Земельного кодексу України статей про приватну власність і оренду землі стало одним із важелів приведення виробничих відносин на селі у відповідність із рівнем розвитку виробничих сил та виробничих відносин, у тому числі у сфері землеволодіння та землекористування.

Нині у нашій державі склалися сприятливі умови для розвитку орендних земельних відносин: визначилися земельні власники, розширюються можливості для організації різних форм господарювання, набувають розвитку ринкові відносини. Закон України “Про оренду землі” сприяє цьому, він забезпечує не лише правові відносини між власником землі та орендарем, а й формує певні умови функціонування ринку землі. Можна стверджувати, що майбутній розвиток сільського господарства України великою мірою залежатиме від розвитку в ньому земельно-орендних відносин, а єдиним реальним шляхом створення оптимальних сільськогосподарських землекористувань ринкового типу є оренда землі.

У процесі використання землі як засобу виробництва орендар стає важливою фігурою поряд із великими землевласниками. Підприємець-орендар намагатиметься одержувати із земельної ділянки дохід, не менший від середньої норми прибутку і більший від капіталовкладень у цю землю. Але весь прибуток, створений при використанні орендованої земельної ділянки, він присвоїти собі не може. Певну його частину підприємець-орендар має віддати власникові землі у вигляді земельної ренти за право користування земельною ділянкою. Земельна рента регулярно привласнюється власниками землі.-Вона виступає економічною формою реалізації власності на землю та її природні ресурси і є доходом, не пов’язаним із підприємницькою діяльністю. Але земельна рента – це складова взаємовідносин підприємця-орендаря, інших суб’єктів підприємницької діяльності з власниками землі, оскільки при відсутності власної землі підприємці змушені брати її в оренду. Тобто оренда – це форма землекористування, при якій її власник передає земельну ділянку на певний термін іншій особі (орендареві) для ведення підприємницької діяльності за певну винагороду.

 

Договір оренди землі

Відповідно до вимог Закону України “Про оренду землі” договір оренди землі – це угода сторін про взаємні зобов’язання, відповідно до яких орендодавець за плату передає орендареві у володіння і користування земельну ділянку для господарського використання на обумовлений договором строк.

Договір оренди земельної ділянки укладається у письмовій формі.

Невід’ємною частиною договору оренди є план (схема) земельної ділянки.

Договір оренди земельної ділянки посвідчується нотаріально.

Умови договору оренди земельної ділянки не можуть суперечити законам України.

Істотними умовами договору оренди земельної ділянки є:

а) об’єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки);

б) термін договору оренди;

в) орендна плата (розмір, індексація, форми платежу, терміни та порядок внесення і перегляду);

г) цільове призначення, умови використання і збереження якості землі;

д) умови повернення земельної ділянки орендодавцеві;

е) існуючі обмеження і обтяження щодо використання земельної ділянки;

є) сторона (орендодавець чи орендар), яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об’єкта оренди чи його частини;

ж) відповідальність сторін.

Відсутність у договорі оренди однієї з істотних умов, передбачених Законом, є підставою для відмови у державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до законів України.

За згодою сторін у договорі оренди земельної ділянки можуть бути зазначені й інші умови (якісний стан земельних угідь, порядок виконання зобов’язань сторін, а також обставини, що можуть вплинути на зміну або припинення договору оренди тощо).

Умови договору оренди земельної ділянки діють у випадках, коли після набрання договором чинності законами України встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені договором, а також випадків, визначених законами України, якщо вони підвищують рівень захисту прав орендарів, орендодавців, третіх осіб.

Договір оренди земельної ділянки, що перебуває у власності громадян або юридичних осіб, укладається між власником і особою, яка бажає одержати земельну ділянку в оренду, в порядку, визначеному Законом.

Особа, яка бажає одержати земельну ділянку в оренду із земель державної або комунальної власності, подає до відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування заяву (клопотання).

Розгляд заяви (клопотання) і надання земельної ділянки в оренду провадяться у порядку, передбаченому Земельним кодексом України.

У разі згоди орендодавця надати земельну ділянку в оренду сторони укладають договір, в якому обумовлюють істотні та інші умови оренди землі.

Надання земельної ділянки в оренду без зміни її цільового призначення, межі якої визначені в натурі, здійснюється без розроблення проекту її відведення.

У разі зміни цільового призначення земельної ділянки надання її в оренду здійснюється за проектом відведення в порядку, зазначеному Земельним кодексом України. Проект відведення земельної ділянки є невід’ємним додатком до договору оренди.

Умови, строки, а також плата за розроблення проекту відведення земельної ділянки, що перебуває у власності громадян та юридичних осіб, визначаються за згодою сторін.

У разі надходження двох або більше клопотань (заяв) на оренду однієї і тієї ж земельної ділянки, що є у державній або комунальній власності, відповідні орендодавці проводять земельний аукціон (конкурс) щодо набуття права оренди земельної ділянки, якщо законом не встановлено інший спеціальний порядок.

Порядок набуття права оренди земельної ділянки на конкурентних засадах визначається орендодавцями з дотриманням вимог законодавства про добросовісну конкуренцію.

Договір оренди земельної ділянки набирає чинності після досягнення домовленості з усіх істотних умов, підписання його сторонами і державної реєстрації.

У разі надання земельної ділянки в оренду в порядку відведення договір оренди підписується після перенесення її меж у натуру (на місцевість).

Термін договору оренди земельної ділянки ( у тому числі й до настання певної умови) визначається за погодженням сторін, але не більш як на п’ятдесят років.

Укладений договір оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації.

Факт державної реєстрації засвідчується печаткою реєструючого органу з підписом уповноваженої на це особи та зазначенням дати реєстрації на всіх примірниках договору. Один зареєстрований примірник договору зберігається в органі, який здійснив його реєстрацію.

Порядок та органи, що здійснюють державну реєстрацію, визначаються Кабінетом Міністрів України.

 

Розвиток ринку землі

Як відомо, земельні ділянки легально визначаються об’єктом реального обігу землі. Складається відповідна правозастосовна практика. Формується нове законодавство, яке регулює відносини, пов’язані з ринком землі.

“Ринок землі” та “обіг землі” - різні за місткістю словосполучення: перше ширше, ніж друге, і включає поряд із системою угод із землею також механізми та інфраструктуру, що їх забезпечують. Під обігом землі розуміють сукупність угод із землею (земельними ділянками, частиною земельної ділянки, правом на земельну частку (пай), правами на землю). Ринок землі на даному етапі розвитку економіки є:

♦ інструментом і одночасно гарантією реалізації основних конституційних прав громадян та юридичних осіб на землю;

♦ правом мати землю в приватній власності, правом вільно (якщо це не завдає шкоди довкіллю і не порушує прав і законних інтересів інших осіб) здійснювати володіння, користування та розпоряджання землею;

♦ важливим інструментом досягнення мети першого етапу земельної реформи;

♦ невід’ємною умовою і засобом здійснення економічних реформ у цілому.

Внаслідок політичного й економічного характеру в Україні з юридичної точки зору існують два ринки землі: нелегальний (чорний) і легальний.

Легальний ринок землі з самого початку формувався згідно з волею законодавця. З цієї причини ринок земельних ділянок громадян пов’язаний із Декретом Кабінету Міністрів України “Про приватизацію земельних ділянок” від 26 грудня 1992 р. №15, ринок земельних ділянок несільськогосподарського призначення – з Указом Президента України від 19 січня 1999 р. №32 “Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення”. Ринок права на землю пов’язаний також з указами Президента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва” від 10 листопада 1994 р. № 666, “Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям” від 8 серпня 1995 р. № 720, “Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності” від 12 липня 1995 р. № 608.

Зокрема, станом на 1 січня 2000 р. кількість власників землі та землекористувачів зросла до 22 млн. З 1993 р. започатковано продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності, переважно для будівництва автозаправних станцій, а також тих, на яких знаходяться об’єкти незавершеного будівництва. За цей час органи місцевого самоврядування прийняли рішення про продаж понад 1500 земельних ділянок на загальну суму понад 45 млн. грн., із них у 15 обласних центрах України продано 143 земельні ділянки на загальну суму понад як 16 млн. грн.

Процес приватизації земельних ділянок несільськогосподарського призначення значно активізувався після видання Указу Президента України від 19 січня 1999 р. № 32 “Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення”. Протягом 1999 р. органи місцевого самоврядування прийняли рішення про продаж суб’єктам підприємницької діяльності України понад 1 тис. земельних ділянок на загальну суму близько 25 млн. грн. Приклади продажу земельних ділянок, на яких знаходяться об’єкти приватизації, є у кожному регіоні. Найбільше їх у Донецькій та Львівській областях.

Однак процес становлення ринкових земельних відносин просувається дуже повільно. За вісім років тільки 60 відсотків громадян України, яким земельні ділянки було надано у користування, приватизували їх. Тричі переносилися граничні строки завершення приватизації.

У деяких регіонах, зокрема в містах, інших населених пунктах, органи місцевого самоврядування ігнорують виконання законів України та указів Президента України з питань приватизації земельних ділянок, що не сприяє залученню інвестицій і кредитних ресурсів в економіку країни, підтримці підприємництва та житлового будівництва, сталому розвитку населених пунктів. Лише три відсотки земельних ділянок, на яких знаходяться приватизовані суб’єктами підприємницької діяльності об’єкти, перебувають у власності цих суб’єктів. Внаслідок цього недостатньо використовуються можливості наповнення місцевих бюджетів, фінансування за рахунок надходження коштів від приватизації земельних ділянок соціальних програм, будівництва об’єктів соціальної сфери, створення додаткових робочих місць і поліпшення соціально-економічного розвитку територій.

У той же час продаж підприємствам, іншим суб’єктам підприємницької діяльності земельних ділянок несільськогосподарського призначення з державної власності, площа яких становить близько 200 тис. га, відкриває можливість залучення до зведеного бюджету України понад 50 млрд. грн.

Основною причиною, що стримує розвиток ринку землі, є недосконале правове забезпечення безоплатної приватизації й продажу з державної власності земельних ділянок, зокрема суб’єктам підприємницької діяльності – юридичним особам України, реєстрації земельних ділянок та прав на них, захисту прав власників землі, необґрунтовані обмеження щодо категорій земель, які можуть бути безоплатно приватизовані громадянами чи продані з державної власності юридичним особам. Крім того, відсутнє чітке визначення правового режиму земель несільськогосподарського призначення у населених пунктах та за їхніми межами.

Одним із законодавчих актів у цьому напрямі є Указ Президента України “Про заходи щодо розвитку та регулювання ринку земель населених пунктів, інших земель несільськогосподарського призначення” від 4 лютого 2000 р. № 168/2000, основні положення якого будуть висвітлені нижче.

 

Стимулювання охорони земель

Згідно з вимогами Земельного кодексу України економічне стимулювання охорони земель спрямоване на посилення заінтересованості власників і користувачів, у тому числі орендарів, у збереженні та відтворенні родючості ґрунтів, захисті земель від негативних наслідків виробничої діяльності.

Стимулювання охорони земель включає: надання податкових і кредитних пільг громадянам та юридичним особам, які здійснюють за власні кошти заходи, передбачені загальнодержавними та регіональними програмами використання і охорони земель.

Дана норма є центральною серед форм стимулювання щодо охорони земель. Законодавець не уточнює форм можливого заохочення, залишаючи їх на розсуд державних органів - виконавців закону. Однак, якщо спробувати проаналізувати дії державних органів, то можна виділити три основні форми заохочення:

♦ пільги під час плати за землю;

♦ компенсація за рахунок державного бюджету частки чи повної вартості капітальних робіт, виконаних власниками і користувачами угідь;

♦ взяття на рахунок держбюджету усіх або частки витрат власника чи користувача землі, необхідних для підтримання результатів виконаних робіт.

У фінансовому відношенні найбільш прийнятна для бюджету перша форма. Бона повинна полягати в тому, що, не дивлячись на підвищений чистий прибуток, що отримується користувачами земельних ділянок, ставка земельної плати не повинна підвищуватися хоча б на протязі того строку, за який окупляться зроблені вкладення. Після закінчення даного строку підвищення ставки платежів повинно бути помірним для того, щоб власник землі зміг регулярно отримувати прибуток на ту суму коштів, яку він витратив.

Друга і третя форми бажані в тих випадках, коли порівняно невелика підтримка з боку держбюджету буде стимулювати власників і користувачів землі вкладати власні кошти в заходи щодо капітального покращання і захисту своїх угідь. Ці форми можуть служити альтернативою одностороннім меліоративним і захисним роботам, що повністю виконувались за рахунок держави. У цих випадках держава може претендувати на частку тих земельних прибутків, які підвищились внаслідок здійснення меліоративних робіт.

В усіх випадках впровадження в життя норм, що розглядаються, вимагає суттєвого підвищення авторитету державної землевпорядної служби. Дана служба повинна не лише засвідчувати сам факт і корисність результатів робіт, що проводяться власниками землі, їх вартість, вплив на навколишні землі тощо. Землевпорядна служба повинна завчасно знайомитися з проектами меліорації і захисту земель, погоджувати місця, строки і порядок виконання робіт, контролювати їх проведення, брати на себе відповідальність за їх результати:

1) виділення коштів із державного або місцевих бюджетів власниками угідь для відновлення попереднього стану земель, порушених не з їх вини. Тут мається на увазі перш за все рекультивація земель, раніше тимчасово наданих гірничим підприємствам та іншим користувачам. Однак кошти для рекультивації виділяються (в тому числі із держбюджету) не власникам землі, а організаціям, що пошкодили ці землі, на які покладаються обов’язки здійснити рекультивацію земель і передати їх власникам чи користувачам. Головним тут слід вважати зобов’язання держави надавати (повертати) рекультивовану землю попереднім власникам землі, які будуть мати економічний стимул для її подальшого використання.

Цим забезпечується стабільність використання землі. Якщо власник землі знає, що земля буде йому повернена, він буде приділяти увагу проекту рекультивації і якості робіт; можна чекати, що він проявлятиме необхідну зацікавленість щодо свого майбутнього землекористування, починаючи зі стадії відведення частки його землі в тимчасове користування.

Однак не у всіх випадках площі гірничих виробок на сільськогосподарських площах удається повернути в сільськогосподарське чи лісогосподарське виробництво. Якщо вони досить великі, їх вирівнювання та окультурення може обійтись занадто дорого. В таких випадках, можливо, на кар’єрі, що утворився, доцільно створити водоймище чи відвести його для інших потреб (наприклад, садівництва, заліснення тощо). У даному випадку не обов’язково нове угіддя буде повернено попередньому власнику (він сам не завжди буде вимагати такого повернення). Тому зобов’язання держави повернути рекультивовані землі попередньому власнику можна було б обмежити тими умовами, які будуть закладені в проектах рекультивації;

2) звільнення від плати за землі, що перебувають у стадії сільськогосподарського освоєння або поліпшення їх стану згідно з відповідними програмами. Дане правило випливає з того, що в період освоєння нових чи меліорування земель, що уже використовуються, ці угіддя є безгосподарними. Звільнення від плати за такі ділянки видається навіть не пільгою, а фінансово-правовим виразом відомого економічного факту. В теперішній час більшість меліоративних проектів не містять повного переліку намічених робіт, тобто не передбачають точних строків їх початку і закінчення. Це суттєва прогалина. Приведена норма в Земельному кодексі може бути корисною для усунення згаданої прогалини. Разом з тим закон не передбачає альтернативного варіанта регулювання, тобто продовження строку виплати за освоювану ділянку. Даний варіант і більш справедливий, і більш вигідний для державної “казни”, так як невиплачені власником суми не пропадають для нього зовсім, а лише будуть виплачені пізніше. Для цього є і економічні підстави: після проведення меліорації ділянка повинна давати більше доходу, ніж раніше. Згаданий варіант регулювання має важливе дисциплінуюче значення. Він створює перепони щодо проведення недостатньо продуманих меліоративних робіт, у ході яких ні суспільство, ні власник землі користі не отримують;

3) часткову компенсацію власнику землі з коштів державного бюджету за зниження доходу, яке виникло внаслідок тимчасової консервації земель, порушених не з вини власника землі. У даному випадку складається ситуація, подібна до тимчасового вилучення сільськогосподарських земель для гірничодобувних підприємств. Різниця лише в тому, що тимчасове вилучення здійснюється легально, так що наслідки виявляються передбаченими, тоді як випадок, що розглядається, відноситься до непередбачуваних порушень. Наприклад, якщо поверхня поля осідає під дією гірничих виробок, то дане поле необхідно переводити в розряд тимчасово непридатних угідь. На відповідне гірничодобувне підприємство лягає обов’язок привести поле в належний стан, хоча площа цього поля ніколи підприємству не відводилась і не повинна була відводитись.

Можливі й інші випадки консервації землі: у випадку її хімічного забруднення сполуками промислового виробництва, зупинення проведення на ній меліоративних робіт, непередбаченого підтоплення чи засолення тощо. Однак в обох останніх випадках необхідна допомога постраждалому господареві не за рахунок державного бюджету, а за рахунок державного страхування.

Можливі також відповідні виплати не лише за рахунок бюджету. Якщо порушення викликані роботами гірничодобувного підприємства, то відповідно до вимог Земельного кодексу компенсація повинна виплачуватися за рахунок підприємства, що спричинило шкоду. Початково відшкодування повинно виплачуватися у формі страхового заохочення; однак свій ризик від впливу на ґрунт гірничих виробок повинно відшкодувати знову-таки гірничодобувне підприємство в розмірі неотриманого господарством доходу.

 

Моніторинг земель

Моніторинг земель здійснюється на підставі норм Земельного кодексу України та Положення про моніторинг земель, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 1993 р. № 661.

Відповідно до Земельного кодексу України моніторинг земель становить систему спостереження за станом земельного фонду, в тому числі земель, розташованих у зоні радіоактивного забруднення, з метою своєчасного виявлення змін, їх оцінки, відвернення та ліквідації наслідків негативних процесів.

Об’єктом моніторингу земель є весь земельний фонд незалежно від форм власності на землю.

Залежно від охоплення територій здійснюється такий моніторинг земель:

♦ глобальний - пов’язаний з міжнародними науково-технічними програмами;

♦ національний - охоплює всю територію України;

♦ регіональний - на територіях, що характеризуються єдністю фізико-географічних, екологічних та економічних умов;

♦ локальний - на територіях нижче регіонального рівня, до територій окремих земельних ділянок.

Моніторинг земель складається із систематичних спостережень за станом земель (зйомки, обстеження і вишукування), виявлення змін а також оцінки:

♦ стану використання угідь, полів, ділянок;

♦ процесів, пов’язаних із змінами родючості ґрунтів (розвиток водної і вітрової ерозії, втрата гумусу, погіршення структури ґрунту, заболочення і засолення), зростання сільськогосподарських угідь, забруднення земель пестицидами, важкими металами, радіонуклідами та іншими токсичними речовинами;

♦ стану берегових ліній річок, морів, озер, заток, водосховищ, лиманів, гідротехнічних споруд;

♦ процесів, пов’язаних з утворенням ярів, зсувів, селевими потоками, землетрусами, крайовими, кріогенними та іншими явищами;

♦ стану земель населених пунктів, територій, зайнятих нафтогазодобувними об’єктами, очисними спорудами, гноєсховищами, складами пально-мастильних матеріалів, добрив, стоянками автотранспорту, захороненням токсичних промислових відходів і радіоактивних матеріалів, а також іншими промисловими об’єктами.

Спостереження за станом земель залежно від терміну та періодичності їх проведення поділяються на:

♦ базові (вихідні, що фіксують стан об’єкта спостережень на момент початку ведення моніторингу земель);

♦ періодичні (через рік і більше);

♦ оперативні (фіксують поточні зміни).

Стан земельного фонду оцінюється шляхом аналізу ряду послідовних спостережень і порівнянь одержаних показників.

Інформаційне забезпечення моніторингу земель складається з даних, які мають необхідну повноту для об’єктивної оцінки ситуації, її моделювання та прогнозування.

Здійснення моніторингу земель забезпечує Держкомзем за участю інших соціально уповноважених органів виконавчої влади. Основою технічного забезпечення моніторингу є автоматизована інформаційна система.

Зібрані шляхом моніторингу матеріали служать правовими підставами для прийняття необхідних рішень компетентними органами стосовно використання і охорони земель. Отже, органи, що ведуть моніторинг земель, самі не приймають рішень, які зобов’язують користувачів земель та інших природних ресурсів вчиняти ті чи інші дії щодо виявлення земельних правопорушень. Такі правозобов’язуючі рішення можуть приймати державні органи, що ведуть земельний кадастр, контроль за використанням земель, землеустрій.

Моніторинг, як захід щодо спостереження за станом земель, підвищує ефективність діяльності органів державного управління земельними ресурсами. Одержані матеріали об’єктивно характеризують фізичні, хімічні, біологічні процеси у навколишньому природному середовищі, рівень забруднення ґрунтів, водних об’єктів, наслідки його впливу на рослинний і тваринний світ. Це дає можливість органам державного управління висувати відповідні вимоги до землекористувачів щодо усунення правопорушень в галузі використання і охорони земель, а також притягнення до відповідальності осіб, винних у цих порушеннях.

Держкомзем України своїм наказом від 6 березня 1997 р. № 36 затвердив Основні заходи щодо створення системи моніторингу земель України.

З метою підвищення ефективності контролю у галузі охорони природи та раціонального використання земельних ресурсів в Україні здійснюється стимулювання працівників спеціально уповноважених державних органів, а також громадських інспекторів у даній галузі.

Дане стимулювання здійснюється на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 28 червня 1997 р. № 701 та у відповідності з вимогами “Порядку стимулювання працівників та розвитку і зміцнення матеріальної бази спеціально уповноважених державних органів, стимулювання громадських інспекторів у галузі охорони природи та раціонального використання природних ресурсів”, затвердженого цією постановою, а також Інструкції з даного питання, затвердженої наказом Мінекобезпеки, Держкомлісгоспу, Держкомрибгоспу та Держкомзему України від 20 жовтня 1997 р. № 167/97/24/105.

Вимог цієї інструкції повинні дотримуватись: підвідомчі організації Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки, Державного комітету рибного господарства, Державного комітету лісового господарства, Державного комітету по земельних ресурсах, Державного комітету по водному господарству та Державного комітету по геології і використанню надр, котрі відповідно до чинного законодавства здійснюють державний контроль у галузі охорони природи і раціонального використання природних ресурсів (далі – природоохоронні органи), а також громадські інспектори охорони природи, громадські лісові інспектори, громадські інспектори рибоохорони, громадські мисливські інспектори (далі – громадські інспектори).

Стимулюванню підлягають тільки ті працівники природоохоронних органів, які не мають статусу державних службовців, та громадські інспектори.

Працівники Мінекобезпеки, а також Державного комітету по водному господарству та Державного комітету по геології і використанню надр (до надання їм Законом України права розгляду справ про адміністративні правопорушення у використанні та охороні водних ресурсів) та громадські інспектори охорони природи стимулюються територіальними органами Мінекобезпеки.

Працівники Держкомлісгоспу і Держкомрибгоспу та громадські лісові інспектори, громадські мисливські інспектори, громадські інспектори рибоохорони стимулюються територіальними органами Держкомлісгоспу і Держкомрибгоспу відповідно.

Працівники Держкомзему стимулюються територіальними органами Держкомзему.

Стимулювання працівників природоохоронних органів та їх підрозділів і громадських інспекторів (далі – стимулювання) здійснюється тільки у тому разі, якщо безпосередньо ними виявлені порушення природоохоронного законодавства і вжиті заходи для притягнення винних до відповідальності, або забезпечено стягнення штрафів та відшкодувань, пов’язаних з порушенням природоохоронного законодавства.

Обов’язковою умовою стимулювання є наявність протоколу про порушення природоохоронного законодавства, складеного відповідно до вимог Кодексу України про адміністративні правопорушення, та прийняття рішення відповідним державним органом (природоохоронним органом, судом, господарським судом, прокуратурою, іншим органом, якому надані такі права) про притягнення винних до адміністративної чи кримінальної відповідальності за фактом порушення або про відшкодування збитків.

Протокол про порушення природоохоронного законодавства подається не пізніше тижневого терміну:

♦ працівниками Мінекобезпеки, а також Держводгоспу, Держкомгеології (до надання їм Законом України права розгляду справ про адміністративні правопорушення у галузі використання і охорони водних ресурсів) та громадськими інспекторами охорони природи - до територіальних органів Мінекобезпеки;

♦ працівниками Держкомлісгоспу та Держкомрибгоспу, громадськими лісовими інспекторами, громадськими мисливськими інспекторами та громадськими інспекторами рибоохорони - до територіальних органів Держкомлісгоспу і Держкомрибгоспу відповідно;

♦ працівниками Держкомзему - до територіальних органів Держкомзему.

Разом з протоколом подаються (в разі їх наявності) матеріали, що підтверджують факт порушення природоохоронного законодавства: вилучені у порушників знаряддя незаконного добування природних ресурсів, вилучені природні ресурси (або документи, що підтверджують їх використання чи місце зберігання), відібрані проби, результати аналізів, пояснення, звукозапис, фото-, кіно- і відеозйомка та інші.

Територіальний природоохоронний орган повідомляє осіб, які подали протокол про прийняте рішення щодо притягнення порушників природоохоронного законодавства до адміністративної відповідальності або подання матеріалів у відповідні органи про порушення кримінальної справи.

Рішення про стимулювання приймається керівником відповідного територіального природоохоронного органу за поданням начальників відділів, керівників підрозділів цих органів на місцях або органів управління природоохоронних громадських організацій (додаток 1 до цієї Інструкції) не пізніше місячного терміну з дня надходження подання і вводиться в дію наказом. До подання додаються матеріали, які підтверджують факт притягнення порушників природоохоронного законодавства до відповідальності (копії постанов, рішень суду тощо) та матеріали, які свідчать про стягнення коштів (копії квитанцій, банківські виписки тощо).

Керівник територіального природоохоронного органу при визначенні розміру суми стимулювання враховує конкретний вклад особи, яка виявила порушення природоохоронного законодавства та вжила заходів для притягнення винних до відповідальності.

Ці відомості повинні бути висвітлені в поданні на стимулювання.

Про прийняте рішення щодо стимулювання керівник територіального природоохоронного органу повідомляє особу, що надіслала подання.

 

Пільги щодо плати за землю

Пільги щодо плати за використання землі передбачені Законом України “Про плату за землю” від 19 вересня 1996 р. Відповідно до вимог даного Закону від земельного податку звільняються:

♦ заповідники, в тому числі історико-культурні, національні природні парки, заказники (крім мисливських), регіональні, ландшафтні парки, ботанічні сади, дендрологічні і зоологічні парки, пам’ятки природи, заповідні урочища та парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва;

♦ вітчизняні дослідні господарства науково-дослідних установ і навчальних закладів сільськогосподарського профілю та професійно-технічних училищ;

♦ органи державної влади та органи місцевого самоврядування, органи прокуратури, заклади, установи та організації, які повністю утримуються за рахунок бюджету (за винятком Збройних Сил України та інших військових формувань, створених відповідно до законодавства України), спеціалізовані санаторії України для реабілітації хворих згідно із списком, затвердженим Міністерством охорони здоров’я України, дитячі санаторно-курортні та оздоровчі заклади України, підприємства, об’єднання та організації товариств сліпих і глухих України, громадські організації інвалідів України та їх об’єднання;

♦ вітчизняні заклади культури, науки, освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення, фізичної культури та спорту, спортивні споруди, що використовуються ними за цільовим призначенням;

♦ зареєстровані релігійні та благодійні організації, що не займаються підприємницькою діяльністю;

♦ тимчасово до 1 січня 2008 р. підприємства по виробництву автомобілів і запчастин до них, які мають інвестицію (у тому числі іноземну) виключно в грошовій формі, що становить суму, еквівалентну не менше 150 мільйонам доларів США за офіційним валютним курсом Національного банку України на день внесення такої інвестиції до їх статутного фонду, яка зареєстрована у встановленому законодавством порядку. Площа землі, що звільняється від оподаткування земельним податком, визначається із розрахунку суми інвестиції у грошовій формі до статутного фонду таких підприємств на 1 га площі землі, яку вони займають, еквівалентній 400 тисячам доларів США за офіційним валютним курсом, встановленим Національним банком України на день внесення інвестиції ( у тому числі іноземної);

♦ на період функціонування спеціальної економічної зони “Яворів” суб’єкти цієї зони (власники землі, землекористувачі на території спеціальної економічної зони “Яворів”), які реалізують на території спеціальної економічної зони “Яворів” інвестиційні проекти, затверджені Яворівською районного державною адміністрацією. У перші три роки реалізації таких інвестиційних проектів зазначені суб’єкти зони звільняються від сплати земельного податку повністю, а в наступні роки сплачують земельний податок за ставкою в розмірі 50 відсотків діючої ставки. Суб’єкти зони, які реалізують інвестиційні проекти на територіях земель, порушених від діяльності Яворівського державного гірничо-хімічного підприємства “Сірка”, звільняються від сплати земельного податку;

♦ на період функціонування спеціальної економічної зони туристсько-рекреаційного типу “Курортополіс Трускавець” суб’єкти цієї зони (власники землі, землекористувачі на території спеціальної економічної зони “Курортополіс Трускавець”), які реалізують на території спеціальної економічної зони “Курортополіс Трускавець” інвестиційні проекти, схвалені виконавчим комітетом Трускавецької міської Ради. Протягом визначеного інвестиційним проектом періоду освоєння земельної ділянки, а саме планування території, будівництва об’єктів інфраструктури для потреб спеціальної економічної зони “Курортополіс Трускавець”, зазначені об’єкти звільняються від сплати земельного податку повністю, а протягом наступних десяти років реалізації на території спеціальної економічної зони “Курортополіс Трускавець” цих інвестиційних проектів - сплачують земельний податок за ставкою в розмірі 50 відсотків діючої ставки оподаткування;

♦ на період функціонування спеціальної економічної зони “Славутич” суб’єкти цієї зони (власники землі, землекористувачі на території спеціальної економічної зони “Славутич”), які реалізують на території спеціальної економічної зони “Славутич” інвестиційні проекти, затверджені виконавчим комітетом Славутицької міської Ради. У перші три роки реалізації таких інвестиційних проектів зазначені суб’єкти зони звільняються від сплати земельного податку повністю, а в наступні роки сплачують земельний податок у розмірі 50 відсотків діючої ставки;

♦ на період освоєння земельної ділянки (планування території, будівництво об’єктів інфраструктури тощо), але не більше ніж на 5 років, суб’єкти підприємницької діяльності, які реалізують у порядку, встановленому Законом України “Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку в Луганській області” інвестиційні проекти;

♦ суб’єкти підприємницької діяльності (інвестори), які реалізують на територіях спеціальних економічних зон “Азов” і “Донецьк” та на територіях пріоритетного розвитку в Донецькій області інвестиційні проекти, в порядку, встановленому Законом України “Про спеціальні економічні зони та спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області”.

Не справляється плата за сільськогосподарські угіддя зон радіоактивно забруднених територій, визначених ст. 2 Закону України “Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи” (зон відчуження, безумовного (обов’язкового) відселення, гарантованого добровільного відселення і посиленого радіоекологічного контролю), і хімічно забруднені сільськогосподарські угіддя, на які запроваджено обмеження щодо ведення сільського господарства; за землі, що перебувають у тимчасовій консервації або у стадії сільськогосподарського їх освоєння; за землі державних сортовипробувальних станцій і сортодільниць, які використовуються для випробування сортів сільськогосподарських культур; за землі дорожнього господарства, автомобільних доріг загального користування; за земельні ділянки державних, колективних і фермерських господарств, які зайняті молодими садами, ягідниками та виноградниками до вступу їх у пору плодоношення, а також гібридними насадженнями, генофондовими колекціями та розсадниками багаторічних плодових насаджень; за землі кладовищ; за земельні ділянки, в межах граничних норм, встановлених Земельним кодексом України, інвалідів 1 і 2 груп, громадян, які виховують трьох і більше дітей, та громадян, члени сімей яких проходять строкову військову службу, пенсіонерів, а також інших осіб, які користуються пільгами відповідно до Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, громадян, яким у встановленому порядку видано посвідчення про те, що вони постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, міські, селищні та сільські Ради можуть встановлювати пільги щодо плати за землю, часткове звільнення на певний строк, зменшення суми земельного податку лише за рахунок коштів, що зараховуються на спеціальні бюджетні рахунки відповідних бюджетів.

Якщо право на пільгу у платника виникає протягом року, то він звільняється від сплати податку починаючи з місяця, наступного за місяцем, в якому виникло це право. У разі втрати права на пільгу протягом р. податок сплачується починаючи з місяця, наступного за місяцем, в якому втрачено це право.

Якщо підприємства, установи та організації, що користуються пільгами щодо земельного податку, мають у підпорядкуванні госпрозрахункові підприємства або здають у тимчасове користування (оренду) земельні ділянки, окремі будівлі або їх частини, податок за земельні ділянки, зайняті цими госпрозрахунковими підприємствами або будівлями (їх частинами), переданими в тимчасове користування, сплачується у встановлених розмірах на загальних підставах.

 

Загальні рекомендації

Порядок складання проектів роздержавлення і приватизації земель сільськогосподарських підприємств і організацій здійснюється на підставі рекомендацій, підготовлених вченими і спеціалістами Української академії аграрних наук, Державного комітету України по земельних ресурсах, Міністерства аграрної політики України, Комітету у справах роздержавлення власності і демонополізації виробництва України відповідно до вимог постанови Верховної Ради України “Про прискорення земельної реформи та приватизації землі” від 13 березня 1992 р. Рекомендації затверджені Держкомземом України 15 травня 1992 р. за погодженням з Міністерством аграрної політики України.

Проекти роздержавлення і приватизації земель складаються по тих сільськогосподарських підприємствах і організаціях, землі яких підлягають передачі в колективну і приватну власність.

Перелік таких господарств визначається Урядом Республіки Крим, обласними, Київською і Севастопольською міськими Радами щорічно, не пізніше як за один місяць до початку наступного року.

Рішення про форму власності на землю і організаційні форми господарювання приймаються загальними зборами колективу сільськогосподарського підприємства, організації і є підставою для включення цих підприємств і організацій до переліку господарств, землі яких підлягають передачі у колективну і приватну власність.

На території сільської, селищної ради формується резервний фонд земель. Ці землі залишаються у державній власності і призначені для подальшої передачі у приватну власність або надання у користування громадянам, які переселяються у сільську місцевість для постійного проживання, вперше прийняті на роботу або в члени сільськогосподарських підприємств, кооперативів, товариств, або на роботу в соціальній сфері на селі.

У колективну власність громадян передаються землі колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Площа цих земель визначається як різниця між загальною площею земель сільськогосподарських підприємств, кооперативів, товариств і площею земель, які залишаються у приватній власності громадян і у державній власності (резервний фонд земель, лісовий фонд, водний фонд тощо).

Якщо границі господарства, землі якого підлягають роздержавленню і приватизації, співпадають з межами території сільської, селищної, міської Ради, площа земель, які передаються у колективну власність, становить різницю між загальною площею земель, що знаходяться у віданні відповідної Ради, і площею земель, які залишаються у державній власності (землі запасу, лісовий фонд, водний фонд, резервний фонд земель тощо) і у власності громадян.

Для проведення роздержавлення і приватизації земель сільськогосподарських підприємств і організацій за рішенням сільської, селищної, міської Ради або їх виконкомів створюється комісія. До складу комісії включаються депутати відповідної Ради, представники місцевої державної адміністрації, сільськогосподарських підприємств і організацій, землі яких роздержавлюються і приватизуються, їх трудових колективів, державних землевпорядних організацій, фінансових органів та кредитних установ.

Висновки і пропозиції комісії є підставою для підготовки проектних рішень щодо роздержавлення і приватизації земель сільськогосподарських підприємств і організацій.

Замовниками на складання проектів роздержавлення і приватизації земель сільськогосподарських підприємств і організацій є відповідні обласні, Київське і Севастопольське міські управління Державного комітету України по земельних ресурсах.

Завдання на складання проекту розробляються замовником за участю керівників сільськогосподарських підприємств і організацій, відповідних сільських, селищних, міських Рад, органів державної адміністрації району та державних землевпорядних організацій за формою, що додається.

Проекти роздержавлення і приватизації земель сільськогосподарських підприємств і організацій розробляються державними землевпорядними організаціями за участю керівництва цих підприємств і організацій, фахівців місцевих органів Державного комітету України по земельних ресурсах.

Розроблені проекти схвалюються трудовими колективами підприємств і організацій і затверджуються за поданням сільської, селищної, міської Ради районною (міською) Радою.

Після затвердження проекту роздержавлення і приватизації земель межі визначених проектом земельних ділянок (державної власності, резервного фонду, приватної і колективної власності) переносяться в натуру на місцевість і закріплюються межовими знаками встановленого зразка.

На підставі затвердженого проекту роздержавлення і приватизації земель сільськогосподарських підприємств і організацій проводиться передача земельних ділянок у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам або у власність громадян у порядку, встановленому Земельним кодексом України, і видаються державні акти на право колективної власності на землю, право приватної власності на землю, право постійного користування землею.

 

Підготовчі роботи

Підготовчі роботи включають в себе аналіз земельно-кадастрових, статистичних, планово-картографічних та інших матеріалів, а також польове обстеження земель, якими користуються сільськогосподарські підприємства і організації, з метою вивчення даних про фактичний стан використання цих земель, встановлення меж земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного призначення та інших земель, що не можуть передаватись у колективну або приватну власність.

По тих сільських, селищних, міських Радах, де не проводились роботи по формуванню територій і встановленню меж цих Рад, а також не проведені роботи по встановленню меж сільських населених пунктів, у складі підготовчих робіт встановлюються межі і формується територія відповідних Рад, а землі сільських населених пунктів передаються у відання цих Рад.

Ця робота виконується відповідно до Технічних вказівок з цих питань, затверджених Держкомземом України 30 жовтня 1991 р.

3 метою обчислення розміру середньої земельної частки сільською, селищною, міською Радою складаються та затверджуються списки:

♦ осіб, які працюють у колективних сільськогосподарських підприємствах, підсобних сільських господарствах, селянських (фермерських) господарствах, інших сільськогосподарських підприємствах, установах, організаціях, а також пенсіонерів, які раніше працювали у сільському господарстві і проживають у сільській місцевості;

♦ осіб, зайнятих у соціальній сфері на селі, до яких належать працівники освіти, охорони здоров’я, культури, побутового обслуговування населення, зв’язку, торгівлі та громадського харчування, правоохоронних органів, Рад та їх виконавчих комітетів, а також пенсіонерів з числа цих осіб, що проживають у цій місцевості.

У випадках ліквідації господарств вивчаються пропозиції ліквідаційних комісій, створюваних загальними зборами колективів цих господарств, щодо розподілу сільськогосподарських угідь між сторонами на базі ліквідованих господарств нових колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств. Ці пропозиції повинні бути погоджені і схвалені на загальних зборах колективів господарств, що ліквідуються.

При цьому потреба вказаних підприємств, кооперативів, товариств у необхідній для ведення сільського господарства площі земельних угідь має бути обґрунтованою наявністю трудових ресурсів, матеріально-технічних засобів, забезпеченістю кормами тваринництва, обсягами передбачуваного виробництва товарної сільськогосподарської продукції.

При польовому обстеженні земель, якими користуються сільськогосподарські підприємства і організації, визначаються землі лісового і водного фонду, земельної ділянки, що мають природоохоронне призначення, а також ті, що віднесені до земель оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного призначення. Одночасно готуються пропозиції про порядок подальшого використання цих земель.

Межі таких земельних ділянок визначаються на місцевості за участю представників місцевих Рад, органів Державного комітету України по земельних ресурсах і Міністерства охорони навколишнього природного середовища.

 

Складання проекту

Складання проектів включає в себе визначення земель, що не підлягають роздержавленню і приватизації і входять до складу земельних угідь колгоспів, інших сільськогосподарських кооператив, колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та інших сільськогосподарських підприємств. До цих земель включаються землі лісового фонду, землі водного фонду, землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, а також створюваний резервний фонд земель. Встановлюються межі цих земель, вираховується площа по контурах і угіддях, складається експлікація цих земель по категоріях.

При визначенні земель лісового фонду, що можуть передаватись у колективну і приватну власність, відмежовуються вкраплені в сільськогосподарські угіддя ділянки лісових угідь, площа яких становить не більше 5 гектарів, за винятком лісів першої групи.

Відмежовані ділянки лісів, що віднесені до земель державної власності, а також ділянки лісів, що можуть передаватись у колективну і приватну власність, відображаються на проектному плані умовними позначеннями із визначенням їх площі.

При визначенні земель водного фонду, що можуть передаватись у колективну і приватну власність, відмежовуються ділянки водойм і боліт, площа яких становить не більше 3 гектарів, за винятком унікальних водоймищ, верхових боліт, водопостачальних каналів, магістральних зрошувальних та осушувальних каналів.

Відмежовані ділянки водойм і боліт, що віднесені до земель державної власності, а також ділянки водойм і боліт, що можуть передаватись у колективну і приватну власність, відображаються на проектному плані умовними позначеннями із визначенням їх площі.

Із земель, що входять до складу угідь сільськогосподарських підприємств і організацій, відмежовуються земельні ділянки, що визначені як землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, і не можуть передаватись у колективну і приватну власність.

До земель природоохоронного призначення відносяться природні території та розташовані на них об’єкти, що підлягають особливій охороні, мають велику екологічну цінність як унікальні типові природні комплекси, для збереження сприятливої екологічної обстановки, попередження та стабілізації негативних природних процесів і явищ, а також місцеві дендрологічні парки, парки-пам’ятники садово-паркового мистецтва, ботанічні сади, заповідні урочища, пам’ятки природи, сільськогосподарські угіддя, що підлягають тимчасовій консервації внаслідок деградації, а також земельні ділянки, які за проектами контурно-меліоративної організації території повинні бути заліснені або залужені.

До земель оздоровчого призначення відносяться території, які мають виражені природні лікувальні фактори: мінеральні джерела, кліматичні та інші умови, сприятливі для лікування і оздоровлення населення.

До земель рекреаційного призначення відносять території для організованого масового відпочинку населення (зелені зони міст, селищ міського типу і сільських населених пунктів, лісові та інші урочища, що є місцями відпочинку населення, мальовничі ділянки ландшафту, видові майданчики, стежки і маркіровані траси, пляжі, ландшафтні розриви вздовж річок та водойм).

До земель історико-культурного призначення відносяться землі місцевих історико-культурних заповідників, меморіальних парків, поховань, археологічних пам’яток та архітектурно-ландшафтних комплексів.

Відмежовані землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення позначаються на проектному плані, обчислюється їх площа і складається відповідна експлікація.

Відповідно до рішення сільської, селищної Ради про створення на своїй території резервного фонду земель обчислюється його загальна площа у розмірі до 15 відсотків площі усіх сільськогосподарських угідь (включаючи ці угіддя в межах відповідних населених пунктів), за винятком земель державної власності.

Визначення земель резервного фонду і його просторове розміщення проводиться відповідно до цільового призначення цього фонду, зазначеного у завданні на складання проекту роздержавлення і приватизації земель, а також з урахуванням розроблених схем розміщення ділянок для задоволення потреб жителів міст і селищ міського типу у земельних ділянках для індивідуального житлового будівництва, садівництва і городництва.

Резервний фонд земель може розміщуватись на одному або декількох масивах, при цьому слід враховувати, що земельні ділянки, призначені для індивідуального житлового будівництва, повинні відповідати нормам житлового будівництва, враховувати геологічні умови, рівень ґрунтових вод тощо.

Складається відповідна експлікація земель резервного фонду по контурах і угіддях, обчислюється їх площа та визначається якість ґрунтів по кадастровій оцінці.

Землі резервного фонду залишаються у державній власності і призначаються для подальшого перерозподілу для використання за цільовим призначення. Частина земель резервного фонду, яка на час складання проекту знаходиться у користуванні господарства, землі якого приватизуються, надається цьому господарству у постійне користування.

Площа земель, що підлягає роздержавленню і приватизації, обчислюється як різниця між загальною площею земель, яка знаходиться у користуванні сільськогосподарського підприємства і організації, і площею земель, що віднесені до державної власності.

Складається зведена експлікація земель, що за проектом віднесені до земель державної власності.

Розмір середньої земельної частки обчислюється сільською, селищною, міською Радою для передачі земельних ділянок у колективну і приватну власність.

Площа сільськогосподарських угідь (у тому числі ріллі), що можуть бути передані у колективну і приватну власність, складається з 85 відсотків площі сільськогосподарських угідь (у тому числі ріллі), якими користуються підприємства, установи, організації та громадяни у межах території даної Ради, крім сільськогосподарських угідь цих підприємств і організацій, які віднесені до земель державної власності, а також сільськогосподарських угідь підприємств, установ і організацій, землі яких не підлягають приватизації.

Одержаний результат визначає розмір середньої земельної частки по сільськогосподарських угіддях (у тому числі ріллі). Якщо у складі сільськогосподарських угідь інші угіддя (багаторічні насадження, сіножаті або пасовища) становлять більше 10 відсотків, то можливе обчислення розміру середньої земельної частки окремо по декількох або по всіх видах сільськогосподарських угідь.

Питання про розмір середньої земельної частки розглядається на загальних зборах колективних сільськогосподарських підприємств і організацій і затверджуються сільською, селищною, міською Радою.

Розмір середньої земельної частки може переглядатись залежно від демографічних умов і конкретних обставин, що склались, Радою, яка визначила цей розмір.

При визначенні земель, що передаються у приватну власність, враховуються заяви громадян, які виявили бажання одержати у власність свою частку землі в натурі (на місцевості). Виходячи з кількості таких заяв та розміру середньої земельної частки, обчислюється орієнтовна площа земель, що можуть бути передані у приватну власність.

Проектні пропозиції щодо місце розташування цих земель повинні враховувати виробничі інтереси господарства і бажання громадян щодо розташування земельних ділянок.

Після попереднього обговорення цих пропозицій і їх погодження на загальних зборах колективу підприємств і організацій розробляється проект розміщення конкретних земельних ділянок.

Якщо конкретна земельна ділянка розміщується на сільськогосподарських угіддях, що за своєю якістю дорівнюють середній кадастровій оцінці по господарству, то ділянка проектується у визначеному розмірі середньої земельної частки.

Виходячи з визначених розмірів конкретної земельної ділянки, проектуються їх межі, обчислюється площа кожної ділянки, а також загальна площа земель, що передаються у приватну власність.

Складається експлікація земель по кожній конкретній земельній ділянці і в цілому по всіх землях, що передаються у приватну власність.

Під час розроблення проекту передачі земель у колективну власність окремо визначаються землі загального користування: внутрігосподарські шляхи, полезахисні лісосмуги та інші ґрунтозахисні насадження, гідротехнічні споруди та інші. На ці землі складається експлікація і вираховується їх площа.

Складається креслення перенесення проекту роздержавлення і приватизації земель в натуру (на місцевість).

Графічна частина проекту складається на планах внутрігосподарського землеустрою (масштаб 1:10000) сільськогосподарських підприємств і організацій.

На проектному плані відображаються проектні пропозиції по роздержавленню і приватизації земель.

Проектами план супроводжується експлікацією земель.

Проект роздержавлення і приватизації земель сільськогосподарських підприємств і організацій розглядається на загальних зборах і схвалюється трудовими колективами цих підприємств і організацій.

Проект погоджується сільською, селищною, міською Радою, місцевими органами Державного комітету України по земельних ресурсах.

Проект за поданням сільської, селищної, міської Ради затверджується районного (міською) Радою.

Складається список громадян-співвласників, який додається до державного акта на право колективної власності на землю. Цей список складається відповідною Радою і підписується головою Ради, керівником підприємства, кооперативу, товариства.

За проханням громадян-співвласників місцеві Ради, які видали і зареєстрували державний акт на право колективної власності на землю, видаються довідки, що підтверджують розмір їх середньої земельної частки у колективній власності.

Проект роздержавлення і приватизації земель сільськогосподарських підприємств і організацій складається з таких матеріалів:

♦ пояснювальна записка;

♦ проектний план;

♦ матеріали погодження та затвердження проекту;

♦ креслення перенесення проекту в натуру (на місцевість).

Матеріали проекту роздержавлення і приватизації земель сільськогосподарських підприємств і організацій виготовляються у 4 примірниках, з яких:

♦ перший - проектній організації;

♦ другий - замовнику;

♦ третій - сільській, селищній, міській Раді;

♦ четвертий - господарству.

 

План земельно-господарського устрою населеного пункту

План земельно-господарського устрою населеного пункту складається на основі генерального плану цього населеного пункту і затверджується відповідною радою на підставі вимог Порядку складання плану земельно-господарського устрою населеного пункту, затвердженого Держкомбудархітектури України та Держкомзему України від 24 вересня 1993 р. №158/61.

План земельно-господарського устрою використовується для обґрунтування, розроблення і подальшої реалізації на землях населеного пункту необхідного обсягу організаційних та інженерно-технічних заходів щодо освоєння, поліпшення якості землі, її раціонального використання, охорони та захисту від руйнівних процесів тощо.

План земельно-господарського устрою складається з:

♦ графічних, інженерно-економічних матеріалів щодо структури території і стану земель населеного пункту на час складання плану та на кінець розрахункового періоду (періоду часу, протягом якого намічено здійснення запланованих заходів);

♦ переліку заходів щодо забезпечення земельно-господарського устрою і їх обґрунтування;

♦ тематичних схем щодо конкретних заходів, передбачених планом;

♦ економічної, фінансової та іншої інформації.

План земельно-господарського устрою розробляється на період і з етапністю, які визначені для генерального плану населеного пункту.

План земельно-господарського устрою містить дані про:

♦ поділ земель за використанням відповідно до цільового призначення;

♦ поділ земель за формами власності і користування;

♦ організаційні, правові, фінансові та інші заходи щодо вдосконалення структури територій, освоєння земель, покращання їх якості, рекультивації і консервації, інженерного захисту;

♦ необхідність і обсяги економічного стимулювання щодо раціонального використання і охорони земель;

♦ вихідні дані для обчислення розмірів земельного податку і орендної плати, надання пільг щодо земельного оподаткування, обґрунтування і визначення загального обсягу земельного податку;

♦ заходи щодо забезпечення режиму використання земель в охоронних і захисних зонах, відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам внаслідок встановлення таких зон;

♦ напрями природоохоронної діяльності.

Для забезпечення перспективної містобудівної діяльності в плані земельно-господарського устрою обґрунтовуються напрями тимчасового використання земель зони перспективної забудови.

В плані земельно-господарського устрою відповідно до з призначення територій населеного пункту, визначених його генеральним планом, здійснюється розподіл земельних ділянок на:

♦ землі житлової та громадської забудови;

♦ землі промисловості, транспорту, зв’язку, оборони та іншого призначення;

♦ землі природоохоронних, оздоровчих, рекреаційних, історико-культурних об’єктів;

♦ землі об’єктів комунального господарства;

♦ землі водогосподарського, лісогосподарського використання;

♦ землі сільськогосподарського використання;

♦ землі загального користування.

Планом земельно-господарського устрою відповідно до законодавчих та інших нормативних актів передбачається особливий режим використання земель у:

♦ санітарно-захисних зонах шкідливих і небезпечних промислових, складських і комунальних підприємств;

♦ зонах і округах санітарної охорони курортів;

♦ зонах санітарної охорони джерел водопостачання, водоочисних споруд;

♦ водоохоронних зонах водоймищ і річок, узбережжя водосховищ, Чорного і Азовського морів;

♦ зонах охорони ландшафту, пам’яток історії і культури, зонах регулювання забудови;

♦ охоронних зонах заповідників, заказників, природних національних парків, ботанічних садів;

♦ зонах залягання корисних копалин (крім загальнопоширених);

♦ сейсмічних зонах та зонах руйнування земної поверхні, зсувів, затоплення і підтоплення, тектонічних розломів та інших небезпечних природних і антропогенних процесів.

Межі таких зон на території населеного пункту визначаються його генеральним планом та спеціальними проектами і затверджуються відповідною Радою, а також органами, які приймають рішення про створення об’єктів природоохоронного, оздоровчого, історико-культурного та іншого призначення.

В плані земельно-господарського устрою відображаються інженерно-технічні заходи, пов’язані з будівництвом захисних споруд, вертикальною планіровкою, регулюванням рівня ґрунтових вод та режиму стоку поверхневих вод, інженерним обладнанням територій тощо. Для виконання вказаних заходів плану земельно-господарського устрою надалі складаються відповідні інженерні схеми і проекти.

Для відновлення ландшафту і територій, порушених внаслідок господарської діяльності і природних процесів, збереження і відновлення родючості ґрунтів, припинення шкідливого впливу порушених земель на навколишнє середовище і таке інше в плані земельно-господарського устрою передбачаються заходи по поліпшенню, рекультивації і консервації земель. Для виконання цих заходів складаються спеціальні схеми і проекту.

Замовником на складання плану земельно-господарського устрою населеного пункту виступає відповідна місцева рада або за її дорученням - відповідний виконавчий комітет, міська державна адміністрація міст Києва і Севастополя.

Фінансування робіт по складанню плану земельно-господарського устрою, а також зв’язаних з розробкою цього плану топографо-геодезичних, вишукувальних та дослідницьких робіт здійснюється за рахунок коштів місцевого бюджету.

План земельно-господарського устрою населеного пункту складається проектними організаціями, колективами спеціалістів, окремими фахівцями, які мають ліцензії на виконання відповідних проектних робіт, що видаються згідно з Положенням про порядок видачі учасникам інвестиційної діяльності ліцензій на виконання спеціальних видів робіт у проектування та будівництві, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 1992 р. №569.

Норми проектування та методичні вимоги щодо складання плану земельно-господарського устрою населеного пункту встановлюються Державним комітетом України у справах будівництва і архітектури.

Зміни та уточнення до плану земельно-господарського устрою вносяться в порядку, встановленому для складання планів, за рішенням органу, який його затвердив.

План земельно-господарського устрою населеного пункту є обов’язковим для виконання органами державного управління та виконавчої влади, а також підприємствами, установами, організаціями і громадянами.

 

Землі ботанічних садів

Ботанічні сади створюються з метою збереження, вивчення, акліматизації, розмноження в спеціально створених умовах та ефективного господарського використання рідкісних і типових видів місцевої і світової флори шляхом створення, поповнення та збереження ботанічних колекцій, ведення наукової, навчальної і освітньої роботи.

Ботанічні сади загальнодержавного значення є науково-дослідними природоохоронними установами.

Ботанічним садам місцевого значення у встановленому порядку може бути надано статус науково-дослідної установи.

Ділянки землі та водного простору з усіма природними ресурсами вилучаються з господарського використання і надаються ботанічним садам у порядку, встановленому Законом України “Про природно-заповідний фонд України” та іншими актами законодавства України.

На території ботанічних садів забороняється будь-яка діяльність, що не пов’язана з виконанням покладених на них завдань і загрожує збереженню колекцій флори.

У межах ботанічних садів для забезпечення необхідного режиму охорони та ефективного використання можуть бути виділені зони:

♦ експозиційна - її відвідування дозволяється в порядку, що встановлюється адміністрацією ботанічного саду;

♦ наукова - до складу зони входять колекції, експериментальні ділянки тощо, на відвідування її мають право лише співробітники ботанічного саду у зв’язку з виконанням ними службових обов’язків, а також спеціалісти інших установ з дозволу адміністрації саду;

♦ заповідна - відвідування її забороняється, крім випадків, коли воно пов’язано з проведенням наукових спостережень;

♦ адміністративно-господарська.

Зонування території ботанічних садів проводиться відповідно до Положення про ботанічний сад та Проекту організації території ботанічного саду, що розробляється спеціалізованими науковими та проектними установами і затверджується органом, у підпорядкуванні якого перебуває ботанічний сад, за погодженням з:

♦ Міністерством охорони навколишнього природного середовища України - щодо ботанічних садів загальнодержавного значення;

♦ органами Міністерства охорони навколишнього природного середовища України на місцях - щодо ботанічних садів місцевого значення.

 

СЛОВНИК ТЕРМІНІВ

Адміністративно-територіальна одиниця – область, район, місто, район у місті, селище, село.

 

Бюро технічної інвентаризації (БТІ) – підприємство комунальної власності, яке згідно з чинним законодавством здійснює технічну інвентаризацію об’єктів нерухомого майна, державну реєстрацію правовстановлюючих документів на них, оцінку та облік нерухомості (крім земельних ділянок).

 

Будівля (споруда) – об’єкт нерухомого майна, який збудовано (споруджено) на виділеній в установленому порядку земельній ділянці і призначений для задоволення відповідних потреб фізичної(их) чи (або) юридичної(их) особи (осіб).

 

Вартість земельної ділянки – це грошове вираження земельної вартості на даний конкретний момент.

 

Відчуження земельної ділянки – передача права власності на земельну ділянку (тобто права володіння, користування чи розпорядження землею) її власником іншій фізичній чи юридичній особі, територіальній громаді чи державі. Відчуження може бути платне (купівля-продаж, міна) і безплатне (дарування, спадщина тощо).

 

Власність на землю – належність фізичній особі, юридичній особі, територіальній громаді чи державі земельної ділянки на праві володіння, користування та розпорядження нею.

 

Власник земельної ділянки – фізична чи юридична особа, територіальна громада чи держава, яка володіє сукупністю трьох правомочностей власника по володінню, користуванню та розпорядженню належною на праві власності земельною ділянкою.

 

Володіння земельною ділянкою – одне з трьох повноважень власника земельної ділянки, що полягає в можливості мати її в розпорядженні і використанні.

 

Геодезична площа земельної ділянки – це площа проекції межі ділянки на площину проекції, на якій встановлена геодезична система координат. Геодезична площа визначається за координатами кутів повороту межі.

 

Грошова оцінка земельної ділянки – капіталізований рентний дохід від використання земельної ділянки.

 

Девелоперська діяльність – діяльність, що пов’язана з розробкою та впровадженням інвестиційних проектів з об’єктами нерухомого майна.

 

Державний акт на право приватної власності на землю – документ, виданий уповноваженим державним органом, що підтверджує право власності громадянина чи юридичної особи на земельну ділянку.

 

Державне мито – грошова сума, що стягується в судових і арбітражних органах, нотаріальних конторах, органах МЗС, МВС, міських, сільських, селищних радах та інших уповноважених на те органах за вчинення ними дій з об’єктами нерухомого майна і видачу документів, що мають юридичне значення.

 

Договір – угода між двома або більше сторонами (фізичними та (або) юридичними особами), яка встановлює для його учасників відповідні права та обов’язки.

 

Договір купівлі-продажу – договір, за яким продавець зобов’язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов’язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

 

Експертна оцінка земельної ділянки – визначення вартості земельної ділянки з урахуванням економічної ситуації, що склалася, співвідношенням попиту та пропозиції, очікуваних змін, найкращого та найбільш ефективного використання та доданої прибутковості землі.

 

Загальна межа – це межа, при якій точна лінія, яка розмежовує ділянки, не встановлюється.

Зовнішня межа земельної ділянки встановлюється з метою фіксації територіального поширення прав власності на землю і повинна бути замкнутою. Внутрішня межа земельної ділянки виникає, якщо на земельній ділянці є сторонні землекористувачі.

 

Заклад – застава рухомого майна, за якою майно, що є предметом застави, передається заставодавцем у володіння заставодержателя.

 

Застава – один із способів забезпечення зобов’язань. В силу застави кредитор має право в разі невиконання боржником забезпеченого заставою зобов’язання одержати задоволення з вартості заставленого рухомого або нерухомого майна переваж-но перед іншими кредиторами.

 

Земельна ділянка – частина земної поверхні, що має фіксовані межі, характеризується певним місце розташуванням, природними властивостями, фізичними параметрами, правовим і господарським станом та іншими характеристиками.

 

Земельний кадастр – система обліку кількості та якості земель, яка призначена для забезпечення державних органів влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, організацій, установ і громадян вірогідними і необхідними відомостями про природний, господарський стан та правовий режим земель з метою організації раціонального використання та охорони земель, регулювання земельних відносин, землеустрою, обґрунтування розмірів плати за землю.

 

Земельний аукціон (ліцитація) – спосіб продажу землі, при якому покупцем стає особа, яка запропонувала найвищу ціну. Розрізняють примусові та добровільні аукціони. Примусові земельні аукціони проводять судові органи, або органи влади, банки, щоб стягнути борг. Добровільні земельні аукціони організовують для найвигіднішого продажу землі.

 

Землі сільськогосподарського призначення – землі, надані для потреб сільського господарства або призначені для цих цілей.

 

Землі населених пунктів – усі землі в межах населених пунктів. Межі населених пунктів встановлюються згідно з законодавством України.

 

Іпотека – застава землі, нерухомого майна, при якій земля та (або) майно, що становить предмет застави, залишається у заставодавця або третьої особи.

 

Іноземні інвестори – суб’єкти, які провадять інвестиційну діяльність на території України, а саме: юридичні особи, створені відповідно до законодавства іншого, ніж законодавство України; фізичні особи – іноземці, які не мають постійного місця проживання на Україні і не обмежені в дієздатності; іноземні держави, міжнародні урядові та неурядові організації, інші іноземні суб’єкти інвестиційної діяльності, які визнаються такими відповідно до законодавства України.

 

Іноземні інвестиції – цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об’єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту.

 

Кадастровий номер – унікальний (не повторюється на всій території України) номер, який присвоюється при формуванні земельної ділянки і зберігається за нею на весь час її існування.

 

Кадастровий квартал – компактне об’єднання земельних ділянок у населеному пункті, яке обмежене інженерними спорудами або природними межами.

 

Кадастрова зона – сукупність (об’єднання) земельних ділянок, які знаходяться за межами населених пунктів на території сільської (селищної) ради, або об’єднання кадастрових кварталів у населених пунктах.

 

Комунальна власність на землю – власність на землю, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, районів у містах, а також об’єкти їх спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

 

Ліцитатор – особа, що веде земельний аукціон.

 

Межа – це матеріальні об’єкти, які позначають межі земельної ділянки, або умовна лінія на поверхні, яка розділяє дві узаконені ділянки.

 

Місцеве самоврядування в Україні – це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста – самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

 

Містобудівна діяльність – це цілеспрямована діяльність державних органів, органів місцевого та регіонального самоврядування, підприємств, установ, організацій, громадян, об’єднань громадян по створенню та підтриманню повноцінного життєвого середовища, яка включає прогнозування розвитку і планування територій, проектування, будівництво і реконструкцію об’єктів житлово-цивільного, виробничого призначення, спорудження інших об’єктів, регенерацію історичних поселень, реставрацію архітектурних комплексів і ансамблів, створення інженерної і транспортної інфраструктури.

 

Містобудівельний кадастр населених пунктів - документ, який містить систему даних про належність території до відповідних функціональних зон, їхнє сучасне та перспективне призначення, екологічну, інженерно-геологічну ситуацію, стан забудови та інженерного забезпечення, характеристики будинків і споруд на землях усіх форм власності і призначений для забезпечення в установленому порядку суб’єктів містобудування необхідною інформацією.

 

Моніторинг землі - система спостережень за станом земельного фонду з метою своєчасного виявлення змін, їх оцінки, відвернення й ліквідації наслідків негативних процесів.

 

Нерухоме майно (нерухомість) - вид майна, переміщення якого без завдання йому шкоди неможливе або обмежене.

 

Оренда землі - засноване на договорі строкове, платне користування землею.

 

Орендна плата за користування землею - встановлений за взаємною згодою орендодавця та орендаря розмір плати за користування земельною ділянкою, що є предметом оренди.

 

Оцінка нерухомого майна - це процес визначення відповідного виду вартості (ринкової, балансової, залишкової тощо).

 

Оцінка нерухомого майна здійснюється з метою:

 

♦ проведення операцій купівлі-продажу нерухомого майна;

 

♦ проведення операцій застави нерухомого майна (іпотека);

 

♦ проведення розділу майна і встановлення розміру часток на майно, що перебуває у спільній власності;

 

♦ оподаткування нерухомого майна та сплати державного мита тощо.

 

Оцінювач - юридична чи фізична особа, яка має відповідну кваліфікацію та право (спеціальний дозвіл) на проведення робіт з оцінки.

 

Плата за землю – це податок (обов’язковий платіж), що справляється з юридичних і фізичних осіб за використанням земельних ділянок.

 

Податки – обов’язкові платежі в бюджет, які здійснюють фізичні та юридичні особи згідно з законом.

 

Постійне користування землею – використання земельної ділянки без заздалегідь встановленого строку

 

Підприємництво – це самостійна ініціатива, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку.

 

Підприємець – фізична особа, що здійснює підприємницьку діяльність, тобто ініціативну, систематичну, на власний ризик діяльність з метою одержання прибутку, без створення юридичної особи, і зареєстрована як підприємець у встановленому законом порядку.

 

Підприємство – самостійний господарюючий статутний суб’єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). Підприємство має самостійний баланс, розрахункові (поточні) та інші рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням, а також знак для товарів і послуг.

 

Підприємство з іноземними інвестиціями – підприємство (організація) будь-якої організаційно-правової форми, створене відповідно до законодавства України, іноземна інвестиція в статутному фонді якого, за його наявності, становить не менше 10 відсотків.

 

Правовстановлюючий документ – документ, що підтверджує право власності фізичної чи юридичної особи на об’єкт нерухомості.

 

До правовстановлюючих відносяться такі документи: договір купівлі-продажу, договір дарування, міни, договір довічного утримання, свідоцтво про право на спадщину, свідоцтво про придбання нерухомого майна з відкритих торгів, державний акт на право приватної власності на землю тощо.

 

Право власності – це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою (майном).

 

Право державної власності на землю – сукупність правових норм, що визначають правові підстави і порядок набуття і реалізації права власності на землю держави, об’єкти права власності держави на землю, суб’єкти права державної власності на землю, гарантії держави як суб’єкта земельних правовідносин, підстави і порядок припинення права власності держави на землю.

 

Право комунальної власності – сукупність правових норм, що визначають правові підстави і порядок набуття та реалізації територіальними громадами та органами місцевого самоврядування права власності на землю, об’єкти права комунальної власності, суб’єкти права комунальної власності на землю, гарантії захисту прав територіальних громад на землю, правові підстави і порядок припинення права власності територіальних громад на землю.

 

Право приватної власності на землю – сукупність правових норм, що визначають правові підстави і порядок набуття й реалізації громадянами України та юридичними особами України права володіти, користуватись і розпоряджатись земельною ділянкою, права і обов’язки власників земельних ділянок, об’єкти права власності держави на землю, суб’єкти права державної власності на землю, гарантії захисту права приватної власності на землю, підстави і порядок припинення права власності на землю громадян та юридичних осіб.

 

Продаж земельної ділянки за конкурсом – передача права власності на земельну ділянку покупцю, який запропонував найвищу ціну, або за рівних умов – найкращі пропозиції щодо забудови даної земельної ділянки.

Приватизація державного земельного фонду (приватизація землі) – передача громадянам України у приватну власність земельних ділянок для ведення особистого підсобного господарства, будівництва житлового будинку і господарських будівель, садівництва, дачного і гаражного будівництва.

 

Промислові будівлі – будівлі, які призначені для розміщення промислових підприємств і забезпечують необхідні експлуатаційні вимоги та життєдіяльність людей, що зайняті у виробничому процесі.

 

Реєстрація права власності на землю – закріплення прав власності на землю шляхом внесення достовірної інформації про суб’єкт і об’єкт власності із правовстановлюючого документа до державного реєстру.

 

Реституція – відновлення стану майна, який існував на момент вчинення дії, що завдала шкоди, тобто це повернення або відновлення матеріальних цінностей в натурі.

 

Розпорядження земельною ділянкою – одна із складових правомочностей власника земельної ділянки, яка означає можливість суб’єкта права власності на землю на свій розсуд визначати долю належної йому земельної ділянки способами, які не заподіюють шкоди здоров’ю, навколишньому природному середовищу і не порушують прав інших власників земельних ділянок і землекористувачів.

 

Рієлтор – фізична особа, яка виконує рієлторську діяльність на підставі ліцензії, працює в штаті рієлторської фірми на підставі трудового договору, договору підряду або договору доручення з нею як індивідуальний підприємець без створення юридичної особи, зареєстрований у встановленому законом порядку.

 

Рієлторська діяльність – виконувана на постійній основі діяльність по наданню для інших осіб за плату або іншу винагороду послуг по реалізації громадсько-правових угод з нерухомістю і правами на неї.

 

Ринкова вартість земельної ділянки – вартість земельної ділянки, яка сформована попитом покупців і пропозицією продавців на ринку нерухомого майна за взаємною згодою.

 

Ринок нерухомості – система економічних відносин, що виникають під час операцій з об’єктами нерухомості, в межах якої формується попит, пропозиції, ціни та вартість на них.

 

Санітарно-захисна зона – зона, яка відокремлює промислове підприємство від житлової забудови.

 

Сервітут – обмежене право користування землею, яке забезпечує іншому землекористувачеві можливість користування нею з певними обмеженнями, встановленими законом або договором.

 

Спільна сумісна власність на нерухоме майно – власність на нерухоме майно, право на яке мають дві і більше фізичних осіб, без визначення розміру частки кожного суб’єкта власності (співвласників).

 

Спільна сумісна власність передбачає рівність часток власності кожного суб’єкта власності об’єкта нерухомості (співвласника). Розмір частки може бути визначено лише тоді, коли спільна сумісна власність ліквідується і замість неї створюється спільна часткова власність або особиста.

 

Спільна часткова власність – власність, право на яку мають дві і більше фізичні та (або) юридичні особи з визначенням у правовстановлюючих документах розміру часток власності кожного співвласника.

 

Ставка плати за землю – законодавчо визначений річний розмір плати за одиницю площі оподатковуваної земельної ділянки.

 

Територіальна громада – жителі, об’єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об’єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

 

Тимчасове користування земельною ділянкою – тимчасове платне використання земельної ділянки строком до 3-х років або до 25 років (на умовах оренди – до 50 років).

 

Фізична площа земельної ділянки – це площа земної поверхні в межах ділянки з урахуванням нерівностей фізичної поверхні землі: схилів, ярів, пагорбів, западин тощо.

 

Формування земельної ділянки – встановлення її технічних, економічних характеристик та юридичного статусу в процесі землеустрою.

 

Ціна земельної ділянки – це фактична сума грошей, за яку продана/придбана земельна ділянка.

 

 

 

ВСТУП

Земельні відносини завжди перебували в центрі уваги громадськості, різних верств населення країни незалежно від наявності чи відсутності у них земельних ділянок. В сучасних умовах актуальність цих відносин значно підвищилась у зв’язку з проведенням земельної реформи, приватизації землі; розвитком багатоукладної економіки на основі поєднання переваг колективної форми організації праці і приватної власності, особистого інтересу в підвищенні продуктивності праці на землі; прийняттям нового Земельного кодексу України, яким знімаються всі суперечності та неузгодженості чинних нормативно-правових актів щодо земельних питань.

Водночас навчально-методичних видань на рівні підручників, які могли б систематизувати, узагальнити коло проблем земельного законодавства та об’єднати їх у програму дисципліни “Земельне право”, видано в Україні одиниці. Такі обставини створюють для студентів юридичних і аграрних вузів відповідні труднощі у вивченні згаданої правової дисципліни. Це і зумовлює нагальну потребу в даному виданні.

Зміст видання побудований на вимогах освітньо-професійної програми щодо підготовки спеціалістів-юристів, затвердженої Фаховою радою з права Департаменту вищої освіти Міністерства освіти і науки України. Проблеми згаданої навчальної дисципліни висвітлюються на базі сучасних законодавчих актів і нормативних документів: Конституції України, нового Земельного кодексу України, кодексів інших галузей права, указів Президента України, декретів і постанов Кабінету Міністрів України, відомчих нормативних документів, що регулюють земельні правовідносини в державі.

Земельне право як галузь права, наука і навчальна дисципліна пов’язане з Аграрним правом, іншими галузями права, а також є правовою базою для державних органів, що регулюють земельні правовідносини. Виходячи з цього, автор даного підручника використав наукові розробки, висвітлені в підручнику “Аграрне право України”, підготовленому колективом відомих вчених-аграрників України під керівництвом академіка АПрН України, професора В.З. Янчука і академіка Академії екологічних наук, професора В.І.Андрейцева.

Орієнтиром для автора під час підготовки даного видання був також підручник “Земельне право”, виданий колективом відомих вчених Інституту держави і права ім.В.М.Корецького НАН України за редакцією доктора юридичних наук, професора, академіка АПрН України В.І.Семчика і кандидата юридичних наук П.Ф.Кулинича.

Став у нагоді також збірник “Земельні відносини в Україні. Законодавчі акти і нормативні документи”, підготовлений колективом співробітників Державного комітету України по земельних ресурсах, а також праці окремих науковців і спеціалістів Комітету, опубліковані в журналі “Землевпорядний вісник”.

Джерелом для підготовки книги були також власні лекції автора.

В основу побудови структури підручника “Земельне право України” покладено Програму курсу “Земельне право”, розроблену професором Андрейцевим В.І. і опубліковану ним в практикумі “Екологічне і Земельне право України”.

Матеріал, що пропонується, поділений у книзі на дві великі частини: Загальну і Особливу, що випливає з програми навчальної дисципліни “Земельне право”.

У Загальній частині висвітлюються теоретичні і практичні проблеми, шляхи їх вирішення, що мають відношення до всіх видів земель незалежно від їх цільового призначення. Земельне право подається в історичній площині його розвитку. Широко розглядаються проблеми правового забезпечення земельної реформи, приватизації земель, правових форм ефективного використання, відновлення та охорони земель, становлення й удосконалення земельного права і земельного законодавства України в сучасних умовах. Дається характеристика: земельних правовідносин; правових форм набуття та придбання права власності на землю; правових форм використання земель. Чільне місце відведено таким темам, як право земельного сервітуту, земельний обіг в Україні, економічне регулювання земельних правовідносин. Висвітлюється правовий механізм управління в галузі використання, відтворення та охорони земель, а також відповідальність за порушення земельного законодавства тощо.

Друга – Особлива частина підручника передбачає вивчення проблем, що стосуються правового режиму земель різного цільового призначення, зокрема: сільськогосподарського; житлової і громадської забудови; природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та культурно-історичного; лісового; водного; надрокористування тощо.

Автор підручника намагався створити основну навчальну базу для земельно-правової підготовки випускників вищих юридичних і сільськогосподарських навчальних закладів України. Дане видання має на меті допомогти студентам закладів в оволодінні основами правових знань, необхідних їм для виконання своїх посадово-господарських функцій у процесі майбутньої трудової діяльності.

Висвітлена в книзі правова інформація може слугувати для підвищення рівня правових знань з земельного права працівників правоохоронних органів, керівників і спеціалістів органів державного управління сільським господарством, юрисконсультів.

Автор не претендує на вичерпне висвітлення проблеми і буде вдячний за всі зауваження та відгуки щодо подальшого поліпшення цієї книги.

Висловлюю щиру вдячність авторам усіх видань (див. перелік літератури), були використані при написанні даної книги, та іншим науковцям, праці і статті яких також формували в автора відповідні напрями і підходи щодо підготовки видання.

Щира подяка директорові науково-дослідного інституту адаптивно-ландшафтних систем землеробства України, доктору сільськогосподарських наук, професорові, академіку Академії вищої школи України І.Д.Приймаку, кандидату юридичних наук, професорові, академіку Нью-Йоркської Академії наук, академіку Української Академії наук Національного прогресу І.Ю.Сальману, а також професору КДУ ім.Т.Шевченка В.В.Молдовану за високу оцінку праці автора, доброзичливі побажання, обгрунтовані зауваження під час рецензування даної книги.

Висловлюю глибоку вдячність доктору технічних наук, професорові, академіку Академії інформатики України та Академії вищої школи України, заслуженому працівникові освіти України Ф.Г.Ващуку, чия вирішальна допомога дала змогу видати цю книгу.

 

РОЗДІЛ 1. ПРЕДМЕТ, МЕТОД І СИСТЕМА ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА