пікарески шахрайський роман відродження

Першим шахрайським романом, який оповідував про життєві негаразди, був твір «Життя Ласарільйо з Тормеса», опублікований у 1554 році, хоча й був написаний значно раніше, ще в 20-ті роки. Імені автора встановити не вдалось, однак, з тексту твору ми бачимо, що автор був людиною освіченою, ознайомленою з античною літературою. У пролозі до твору автор посилається на Плінія «Пліній з цього приводу зауважує: немає такої книги, наскільки б поганою вона не була, в котрій не знайшлося б чогось хорошого…», Тулія Цицерона, згадує Олександра Великого, Овідія, історію Пенелопи та ін. Характер критичного зображення духівництва в романі дозволяє віднести автора до групи іспанських «еразмістів» [17, с.73].

Як встановлено дослідниками, в романі «Життя Ласарільйо з Тормеса» використані книжні і фольклорні джерела. Так, розповідь про продавця папських грамот майже повністю збігається з сюжетом однієї з новел італійського письменника Мазуччо, а в образі Ласарільйо виразно проступають риси фольклорного персонажа – кмітливого й хитруватого поводиря професійних жебраків-сліпих (el lazarillo) з народних анекдотів і оповідок. Але всі запозичення відповідно перероблені автором і підкорені його власному задуму [20, с. 201].

За формою твір «Життя Ласарільйо з Тормеса» - це автобіографія пікаро, яку він розповів уже в час довгоочікуваного достатку. Складається ця розповідь з низки епізодів, кожний з яких відіграв свою роль у вихованні Ласарільйо і у формуванні його свідомості.

З дитячих років Ласарільйо, котрий «народився на річці Тормес» [11, c. 16], зазнав злиднів і жив в атмосфері шахрайства. Його батько, Томе Гонсалес «завідував помелом на водяному млині» [11, c. 16] й «пускав кров мішком» [11, c. 17], тобто крав зерно у млині, за що його схопили. Після смерті батька, мати Антона Перес зв’язалась з мавром Сеїдом, який подарував їй сина. Ласарільйо полюбив вітчима, адже той «завжди приносив з собою хліб, м’ясо, а зимою й дрова» [11, c. 17], давав матері гроші, проте невдовзі з’ясувалось що Сеїд крав овець і шахраював будучи ветеринаром у конюшнях командора. Сеїда викрили, «спустили шкуру» [11, c. 18], і ніхто більше не приносив їм їжу. Мати, «найнялась в служниці до приїжджих в готель» [11, c. 18], де в той час «зупинився один сліпий», котрий «вирішив, що я годжусь йому в поводирі, і він випросив мене у матері» [11, c. 19]. І мати віддала Ласарільйо у поводирі професійному жебраку-сліпому [17, с.9]. З цього й починаються пригоди Ласарільйо.

Сліпий був великим пройдисвітом і надзвичайно хитрим, йому були «відомі тисячі засобів і прийомів виманювати гроші» [11, c. 23], він був «майстром на всі руки». З самого початку служби він навчав Ласаро «багатьом корисним речам» [11, c. 24],а саме, що «слуга сліпого повинен бути хитрішим від самого чорта». Будучи «найскупішою і найжадібнішою людиною на світі» [11, c. 27], жебрак морив Ласарільйо голодом і знущався з нього і якби не «хитрість та спритність» [11, c. 27] Ласаро, то він би давно «помер з голоду» [11, c. 28]. Проте з цієї першої школи Ласаро виніс науку, що без хитрощів і шахрайства йому не вижити: «Треба бути насторожі і не гавити, бо я сирота і повинен уміти постояти за себе» [17, с. 64]. Після історії з глечиком вина, Ласаро вирішив покинути сліпого, і обдуривши його, втік до Торріхоса, про що потім дуже жалкував, адже щоразу йому зустрічався ще більш жорстокіший господар.

Отже, покинувши сліпця, Ласарільйо поступив на службу до попа з Македи, і згодом, пожалкував про це, тому що «сліпий, у порівнянні з ним, був справжнім Олександром Великим»[11, c. 31]. Піп був людиною неймовірно скупою, жорстокою та ще й лицемірною. На службі у нього Ласаро «не жив, а помирав з голоду» [11, c. 31], бо одержував «втричі менше їжі» [11, c. 32], ніж йому було потрібно. Коли Ласаро крав у попа хліб, той нещадно бив його, всіляко знущався над ним, хвалячись при цьому своєю стриманістю в їжі, хоч Ласаро сам бачив, що «на поминках він жер на чужий рахунок, як вовк» [17, с. 69].

Життя у попа змушувало Ласаро удосконалювати мистецтво шахраювання. «Бідність – великий вчитель. Я зазнавав її постійно, а тому вдень і вночі обдумував засоби для підтримки моїх сил і думаю, що в пошуках цих проклятих засобів, голод освітлював мій шлях…» [17, с.70]

І все ж піп виявився хитрішим і спіймав Ласарільйо на крадіжці хліба. Розлютившись, він ледве не забив голодного слугу до смерті, а коли згодом той звівся на ноги, вигнав його, сказавши при цьому: «Ласаро, від сьогодні ти вже не мій, а свій власний. Ступай з Богом і шукай собі іншого господаря, а мені не потрібен такий ревнивий слуга. Тобі тільки поводирем сліпого і бути» [11, c. 43]. Третьою школою Ласарільйо була служба у дворянина в Толедо. Дворянин не бив його, але й їсти не давав зовсім, бо був надзвичайно бідним і сам постійно голодував. Ласарільйо був добрим до свого пана, жебрачив і годував його об’їдками, які подавали жалісливі люди. Правда, йому не подобалася пихатість дворянина, але й це він прощав, думаючи, що «напевне, у дворян такий звичай – задирати ніс, коли в кишені вітер свистить» [17, с. 49].

Дворянин був нероба, працювати йому не дозволяла честь, про яку він дуже переймався: «ніхто не повинен знати, що ти живеш у мене, бо це може зачепити мою честь». Він мріяв про службу у знатної персони, вважаючи, що позбутися бідності можна тільки влаштувавшись на службу до знатних людей. Ласаро ж проявляв готовність бути улесливим, у всьому догоджати своєму покровителю, адже «відчував жалість до нього», брехати, коли потрібно, тобто робити все те, що суперечить поняттям честі. Слухаючи свого пана і роздумуючи над його життям, Ласарільйо доходить висновку, що честь приносить тільки шкоду: « …Як багато таких, як він, розсіяно по світу, і через цю гидоту, яка називається честю» [17, с. 147]. Це відкриття вже назавжди звільнило Ласарільйо від обов’язку честі.

Наступним господарем Ласарільйо став «монах Ордена милості», лютий ворог монастирської служби і монастирської їжі, в якого, однак, він довго не прослужив. Наступною школою, стала служба у «продавця папських грамот», безсоромного і спритного торгівця й лицеміра, великого майстра обдурювати народ, вигадуючи найбезчесніші засоби збувати свій товар. «На які тільки хитрощі не пускались ці плути, аби тільки збувати свій товар» - думав Ласаро. Проте, цей господар «недурно годував» [11, c. 54] його й досить непогано до нього ставився.

З таким багажем знань Ласарільйо став цілком досвідченим пікаро, здатним протидіяти злигодням, і поступово досяг матеріального благополуччя. Він знайшов спосіб назбирати грошей на службі у капелана собору, розвозячи по місту і продаючи воду. «Це була перша сходинка, тієї драбини, котра повинна була привести мене до щасливого і ситного життя»[11, c. 67] - думав він. Одягнувшись, як належить порядній людині, Ласарільйо з милості знатних панів зрештою досяг постійної служби міського глашатая в Толедо.

Його зовсім не бентежило, що служба міського глашатая вважалася ганебною: важливо, що вона приносила достаток, який зростав. Згодом настоятель храму одружив його з своєю коханкою – служницею. Цей же «настоятель храму Спасителя» [11, c. 70] обдаровував Ласарільйо зерном і м’ясом, пригощав обідами. В місті ж казали, що дружина Ласаро, була коханкою настоятеля, проте Ласаро «припинив звертати увагу на розмови про легковажність дружини»[11, c. 72], а переймався тільки власною користю. Ця «мудра» мораль не суперечила поняттям Ласарільйо, і «всі троє жили в мирі і злагоді» [11, c. 75], а Ласарільйо, як пізніше вихвалявся, «процвітав і був на вершині добробуту» [7, с. 47]. Хоча й досяг він його ціною втрати особистої честі і гідності.

У змалюванні образу пікаро проявилися демократичні позиції анонімного автора. Протягом усієї розповіді його ставлення до героя змінюється. Спочатку хлопчик Ласаро, який терпить стільки злигоднів, зображується зі співчуття, відчувається, що автор схвалює його кмітливість і симпатизує шахрайським діям, якими Ласаро рятується від лиха. Але зрілий пікаро Ласарільйо поданий з явною іронією, в образі його відчутна викривальна тенденція, а корисливість і практицизм, аморальність і підле пристосовництво героя огидні автору.

Автор першого шахрайського роману не сприймає ідею «вижити будь-якою ціною, створити свій домашній достаток ганебним, аморальним шляхом». Вже в першому шахрайському романі помітні протиріччя між наміром автора визначити негативні риси суспільства, які і призводять до «виникнення» героїв подібних Ласаро і поступовим неприйняттям автором свого героя. Героя, який спочатку був вимушений різними засобами і методами боротися за своє виживання, і на цьому етапі автор йому симпатизує, а потім герой стає «достойним» того суспільства, яке його створило і «виховало».

У критичному плані змальовані в романі різні сторони соціального життя. Люди, яким служить Ласарільйо, - це характерні типи феодально-абсолютистської Іспанії. Наприклад, занепад дрібного дворянства і його психологія яскраво відбиті в образі бідного ідальго з Кастилії, котрий узяв Ласаро на службу. Ідальго ще бідніше за жебрака, і честь його вже нічого не варта, але він зберігає дворянську пихатість, певність своєї зверхності над іншими людьми, свідомість свого права на існування за рахунок інших.

Шахрайський роман показує, що люди подібні ідальго, стверджують життєвий принцип, що можливо жити і не працювати, жити за рахунок інших, які мають створювати суспільні блага для таких, як ідальго. Вони рахували себе вищими від простих людей і вважали, що їх походження та соціальний статус визначають їх особливе положення в суспільстві. Але такі «цінності» суспільства і зумовили виникнення шахраїв, призвели до втрати загальнолюдських цінностей.

Інші люди, які не мають такого походження повинні забезпечувати для цих «людей високого походження» всі блага. Роман показує, що такі суспільні настрої є однією з головних сил, які призводять до деградації суспільства, до того, що люди втрачають вмотивованість чесно працювати. Вони майже вимушені йти шляхом обману, крадіжок, презирства до ближніх, бажання вижити будь-якою ціною.

Яскравими й переконливими є образи священнослужителів. Усі вони зображені гостро й критично, що надає твору антицерковної спрямованості. Тому роман був засуджений інквізицією і в 1559 році внесений до списку заборонених книг.

Загалом роман відзначається вільнодумством та великою дотепністю. Стиль його «низький» , мова проста, розмовна, розповідь від першої особи вносить тон безпосередності й невимушеності. Автор свідомо протиставив цей «низький» стиль складній, риторичній мові лицарських романів.

В повісті про Ласарільйо в концентрованому вигляді представлені істотні риси шахрайського жанру. Визначилася переважно «автобіографічна» форма пікарескного роману: шахрай складає власний життєпис, після того як досяг благополуччя. Подібна форма визначає як би роздвоєння образа героя: з одного боку, це пікаро, що проходить сувору школу життя; з іншої - оповідач, навчений життєвим досвідом, що здобуває із цього досвіду повчання. На ці дві точки зору накладається, не збігаючись із жодною з них, авторська позиція, що знаходить вираження в «Житті Ласарільйо з Тормеса» головним чином в іронічному висвітленні подій і персонажів.

Починаючи з «Ласарільйо», шахрайський роман будується як своєрідний «роман виховання» героя, де «школою» виступає саме життя, з яким герой зіштовхується в різних проявах, переходячи від хазяїна до хазяїна або від пригоди до пригоди. Звідси досить елементарна конструкція оповідання, у якому окремі епізоди зв'язані між собою образом центрального героя, єдиного персонажа, що проходить через всю книгу. Разом з тим саме «відкритість» композиції дозволяє розгорнути панораму дійсності, створити галерею соціальних типів. Показ суспільного середовища стає одним з істотних елементів ідейного змісту роману, підкреслюючи соціальну обумовленість образа пікаро і його еволюції. Зображення середовища здобуває переважно сатиричну спрямованість, а оскільки автор шахрайського роману зображує головним чином зворотну сторону життя, то цій сатирі властивий нерідко грубий, «фізіологічний» характер. Часто сатира пофарбована в похмурі й безвихідно песимістичні тони.

Шахрайський роман ¾ це «виховний роман» навиворіт, тому що в остаточному підсумку відбувається примирення героя з жахливою, мерзенною дійсністю або «піднесення» її за допомогою релігійного повчання [27, c. 229]. Книга про Ласарільйо - гірке, іронічне «введення в життя», показова автобіографія, посібник з мистецтва життя серед «негод і халеп». Образ Ласарільйо - це один з типів пікаро, якого можна назвати «шахраєм несамохіть», тільки наприкінці він стає закоренілим шахраєм.

Інший шахрайський роман який яскраво характеризує цей літературний напрямок, є роман Матео Алемана «Гусман де Альфараче», перша частина якого вийшла в світ в 1599 році (до Німеччини шахрайський роман проник завдяки перекладу саме цього роману). Другу частину твору письменник надрукував у 1604 році під назвою «Життя Гусмана де Альфараче, спостерігача життя людського». Роман Алемана також побудований у формі автобіографії шахрая, але у цьому романі спостерігаються зміни як в ідейній концепції роману, так і в його структурі. Саме в цьому романі, тип «пікаро», такий характерний для іспанської літератури, знайшов своє найвиразніше втілення.

Роман Алемана, це продовження еволюції шахрайського роману, який як би відкриває період його розквіту, який припадає на кінець XVII століття, на епоху бароко. Особливість цього роману, яка вирізняє його з поміж інших, полягає в тому, що Алеман вперше представив свого пікаро, як гірько-комічне породження іспанського життя і одночасно як прокурора та суддю цього суспільства. Роман Алемана, у порівнянні з романом «Життя Ласарільйо з Тормеса» – це вже зрілий пікарескний роман, в якому пікаро виступає як національний образ.Герой Алемана оповідає про своє життя вже на схилі віку (характерна межа шахрайського роману), коли він після життєвих пригод і перенесених страждань розкаюється і визнає загальнолюдські цінності. Роман, з одного боку, розповідає про витівки пікаро, а, з іншого боку, він повний філософсько-етичних міркувань.

Розповідь починається з походження Гусмана, з в’їдливого опису «малого світу» [2, c. 71] - середовища, котре виховало плута. Потім, на противагу Ласаро, герой тікає з батьківського дому, і вступає у «великий світ» [2, c. 73]. Ким він тільки не був впродовж свого життя: і жебраком, і носильником, і поваром, а потім знову носильником і т.д. На відміну від Ласаро, Гусман не тільки шахрай, але і людина, яка осмислює життя і робить відповідні висновки. Роздумувати про життя він може глибоко, оскільки бачив все його: від низу до вершин. На відміну від Ласаро, який став шахраєм з причини життєвих обставин, Гусман є не просто шахраєм за вдачею, а він – це типове породження соціальних умов Іспанії того часу: «Цей солдат, Гусманільйо, схожий на тебе і на твою Іспанію, котра все бере силою і нахабством» [2, c. 293].

Гроші, як відомо, проникли тоді у всі сфери іспанського суспільства і шахрайство носило загальний характер, оскільки шахраювали всі: судді, ділки, шинкарі, впливові люди. У суспільстві розгорталася жорстока боротьба всіх проти всіх, оскільки один намагався обдурити і згубити іншого.

Не випадково на титульному аркуші своєї книги Алеман помістив емблему павука, що жалив змію. Такі були суспільні відносини того часу. Отже, автор зображує в романі занепад Іспанії, яку читач бачить як країну шахрайства і обману. У морально - дидактичній частині роману письменник намагається вказати шляхи порятунку для своєї вітчизни.

Глибока криза ідей гуманізму підвела Алемана до вчення римського стоїка Сенеки, що проповідує активне відношення до життя і одночасно «незворушність» мудреця, зневагу до матеріальних благ. Учення Сенеки в Іспанії часто перепліталося з християнством. Зображаючи життя Гусмана, автор представляє його як боротьбу між добрими і злими намірами. При цьому письменник виходить з уявлення про свободу людської волі у виборі між добром і злом. Те, що герой роману шахраює, здійснюючи при цьому аморальні вчинки, автор пояснює суспільними відносинами, що склалися, в тодішній Іспанії.

З іншого боку, вади Гусмана, так само як і інших людей, зображених в романі, є наслідком порочності людської природи, тобто наслідок «первородного гріха». Життя пікаро замальовується як наочне втілення зіпсованості людської природи. Проте для нього, як і для інших, можливий порятунок через покаяння і звернення до добродійного життя.

Розум, що дарований людині Богом, - ось що протиставляє Алеман людським пристрастям і гріховній природі. Алеманівський пікаро – є характером винятковим і в той же час універсальним, він водночас і виняток з правил і саме правило. Гусман – нероба, і саме це є причиною усіх його нещасть, але в Іспанії «ні я, ні ви, ні та сеньйора – ніхто не бажає працювати; ми хочемо аби все робилось само по собі, як по щучому велінню». Все життя Гусмана – це обман і шахрайство, але з іншого боку, навіщо йому бути чесним? Адже, в той час крали і обманювали усі, тому він нічим не вирізнявся з поміж інших, лише закон був не на його боці. «Всі крали – і сам я крав». «Дивлячись на це свавілля, я сам став таким, як усі» [2, c. 306, c. 314].В образі Гусмана ми наче бачимо Іспанію в мініатюрі, тобто історія про шахрая наче стає історією всієї країни, її портретом. В образі Гусмана відбився не тільки процес морального занепаду, але й зростання свідомості особистої гідності, що пов’язано з появою нового суспільства. Все це, дає підстави стверджувати, що хоч і головні риси й особливості шахрайського роману залишаються, проте все ж роман еволюціонує. Алеман не просто оповідає про життя пікаро, який з однієї пригоди потрапляє в іншу, чи з однієї життєвої ситуації до іншої, а наділяє свій роман глибоким філософським змістом, даючи в образі Гусмана образ усієї Іспанії, показуючи що в цей історичний період усі верстви суспільства були однаковими.

Відзначимо також , що «Гусман де Альфараче» був найпопулярнішим шахрайським романом Іспанії, так що ім’я його героя стало загальновідомим. Шахрайський роман продовжує розвиватись і в наступному періоді. Визначний зразок шахрайського роману періоду пізнього Відродження створив Франциско Кеведо (1580-1645). Значний успіх мала його книга «Історія життя пройдисвіта Паблоса» (1626), яка є зразком барочного роману. Кеведо перевершує Матео Алемана у своєму зображенні підлості і продажності, що панували в Іспанії в XVII століття. На відміну від роману його попередника, роман Кеведо повністю пройнятий песимізмом, характерним для майстрів барочного шахрайського роману.

Жанр шахрайського роману вніс багато нового і плідного в літературу. В ньому було створено новий тип сюжету, побудованого на матеріалі реальної, неприкрашеної дійсності, вперше змальовано строкату соціальну картину, зображено людину в її повсякденному житті, намічено нові теми й мотиви, зокрема, розбещення молодої людини власницьким суспільством. Саме в романах про пригоди пікаро вироблялася традиція реалістичного зображення іспанської дійсності. Кращі твори цього жанру мали великий вплив на розвиток роману в різних європейських країнах у XVII – XVIII століття [18, с. 95]. Окремі його тенденції і прийоми нерідко оживають і в романі XX століття.

Отже, взявши за приклад три пікарескних романи, ми простежили еволюцію жанру як такого. Починаючи з Ласарільйо, пікарескний роман складався з низки оповідей про життя хлопчини, який не з власної волі став шахраєм. Цей роман відбивав настрої своєї епохи, реалістично зображував суспільство і людей. Вже далі, розвиваючись, шахрайський роман тяжів до жанру філософського роману. Наприклад, роман Алемана, хоч і мав ті ж риси, що і «Життя Ласарільйо з Тормеса», проте мав більш глибший зміст. Алеман, спостерігаючи над життям однієї людини, зробив висновок про людську природу і натуру в цілому. Усі соціально-політичні висновки, вся філософія роману, яку подає автор, прямо пов’язані зі змінами в особистому житті пікаро. Проте на цьому еволюція шахрайського роману не завершується. Далі, цей жанр роману набуває песимістичного характеру, адже герой поволі втрачає свій героїзм, і характер самого пікаро стає менш значимим.

На основі аналізу даних творів, хочеться відзначити, що характерними рисами шахрайського роману є його автобіографічна форма, осмислення героєм своєї біографії на схилі віку, служба у різних хазяїв, що дозволяє йому помітити недоліки представників різних прошарків суспільства і професій. Композиційно роман будується як авантюрний, будучи ланцюгом самостійних епізодів об’єднаних особою головного героя. Важливо також, що шахрайський роман є антитезою рицарського роману, оскільки у ньому представлені люди, позбавлені честі, предки яких славилися шахрайствами і крадіжками.

У різних країнах існували більш менш сприятливі умови для засвоєння іспанської традиції, так, наприклад, Тридцятирічна війна у Німеччині стала чудовим матеріалом для сприйняття роману подібного жанру. Відомий німецький шахрайський роман Гріммельсгаузена «Сипліциссимус» зародився внаслідок знайомства автора з іспанськими шахрайськими романами. Шахрайський роман залишився одним з основних традиційних жанрів іспанської літератури.

Отже, після завершення епохи іспанського пікарескного роману, багато авторських прийомів стануть популярними у літературах інших країн, а сюжетно-композиційна структура такого роману, як наприклад оповідання від першої особи, буде використовуватись в інших різновидах роману.

Н. Томашевський зауважує, що хронологічні межі жанру часом розсовувалися зовсім неправомірно. Він пише: «…Шахрайський роман ¾ жанр історично завершений, тобто має певні тимчасові межі…Шахрайський роман прожив майже столітнє життя, остаточно вичерпавши себе до середини XVII сторіччя. Усе, що пішло потім у цьому жанрі, було порожнім епігонством»[7, с. 187]. На думку Томашевского, вірна ознака завершення історичного життя жанру - роз'єднання форми та змісту, що й відбулося із шахрайським романом [25, c. 127].

Значення шахрайського роману для розвитку світової літератури величезне. Вмерши як конкретно-історичний жанр, він вплинув на становлення й розвиток більшості оповідальних жанрів нового часу.

ВИСНОВКИ

Виникнення пікарескного роману не було синтетичним явищем, воно було обумовлено змінами в тогочасному суспільстві. Зародився пікарескний роман в Іспанії, наприкінці раннього періоду Відродження, і це не є випадковістю, адже в Іспанії того періоду склались такі суспільні умови, які самі породжували людей, котрі не мали іншого виходу окрім як шахраювати. Поява пікаро, була викликана переходом до нового суспільного ладу країни, яка до нього зовсім не була готова. Відображенням цього є перший шахрайський роман «Життя Ласарільйо з Тормеса», де головний герой під впливом суспільних змін змушений покинути матір і йти шахраювати. Автор реалістично змальовує суспільство, людей і характер самого пікаро, який не з власної волі став таким, якого життя змусило жебракувати й шахраювати. В образі Ласарільйо, розкривається доля і життєва філософія людей, яких переслідує голод і злидні, і які аби вижити в цих умовах вдаються до хитрощів та спритності, і згодом пристосовуються до цих умов.Еволюціонувавши, жанр пікарескного роману знаходить своє вираження і у творі Матео Алемана «Гусман де Альфараче». У цьому романі, історія пікаро показана вже не як збіг обставин, що змушують людину шахраювати, а як вибір самої людини, яка не хоче працювати, а лише живе за рахунок інших. І це не дивно, адже пікаро, з малечку вбирає цю життєву філософію, яку автор вдало зображує. В образі Гусмана знаходить своє вираження картина тогочасного суспільства, звичаї та побут людей, їх мораль і життєва філософія. Хоч на перший погляд, це роман в якому зображуються пригоди пікаро, проте за змістом він є набагато глибшим того ж Ласарільйо, тому можна сказати що в певному сенсі це філософський роман, адже в образі одного пікаро зображується вся Іспанія.

Однак, на цьому еволюція роману не завершується, хоча й більш пізні зразки пікарескного роману, вже мало схожі на свій початковий варіант. У подальшому своєму прояві, роман поступово позбавляється своїх основних рис, а згодом і самого пікаро. Проте все ж залишає певні риси, які згодом переходять у нові жанри роману.Уважне вивчення пікарескного роману дає змогу сказати, що за своєю сутністю він є сатирико-критичним, тобто він є продуктом ідеологічної опозиції по відношенню до дійсності. Таким чином, пікарескний герой не є відображенням пікарескної моралі, а лише є відображенням нужди, до якої його спонукає стан суспільства, і наміру бути таким, який він ввібрав в кров ще з дитинства. Слід також зазначити, що хоча й пікарескні романи наповнені філософічністю, проте в них ми не знаходимо виправдання дійсності, тому що автори звертають свою увагу на ті сторони суспільного життя, котрі призвели до цього.

Кращі твори цього жанру мали великий вплив на розвиток роману в різних європейських країнах у XVII – XVIII століттях. Окремі його тенденції і прийоми нерідко оживають і в романі XX століття.