Теоретичні й історико-літературні аспекти пікарески неможливо розглядати, не звертаючись до проблеми жанру. На думку Ю. Тинянова: «дати статичне визначення жанру, яке покривало б усі явища жанру, неможливо: жанр зміщується», «жанр – не постійна, не нерухома система», «власні ознаки жанру еволюціонують» [21, с. 115]. У цій роботі ми керуємося саме цими твердженнями вченого, а також спираємося на гіпотезу М. Бахтіна про те, що “жанровий кістяк роману ще далеко не затверділий”; роман, за визначенням літературознавця, – це “єдиний динамічний жанр серед давно усталених і частково вже мертвих жанрів” [4, с. 56].

Походження самого слова пікаро, до сих пір залишається спірним. Найбільш вірогідною гіпотезою, є походження цього слова від французької провінції – Пікардія, звідки приходили до Іспанії жебраки, аби найнятись на роботу. Також існує гіпотеза, що це слово походить від іспанського bigardo – нероба, ледар; або ж від іспанського picar – клювати, щипати (від цього й пікаро: «той хто годується відходами»). Однак, кожна з цих гіпотез спирається на риси, характерні для іспанського суспільства того часу.

Іспанський термін «пікареска» (genero picaresco) вживається у вітчизняному літературознавстві поряд із національним субститутом – шахрайська повість та шахрайський роман – і має на увазі «прозовий жанр сатиричної белетристики, що зображує в реалістичній, часто гумористичній формі пригоди героя-шахрая, – вихідця із соціальних низів, який виживає завдяки власній дотепності в жорстокому суспільстві» [15, с. 114].

Шахрайський роман (пікареска): оповідає про шахраїв, щипачів і інших спритних людей. Поява цього типу роману пов'язана із зубожінням народу, тобто шахрайство вимушене. Це синтез роману і драми [23, с. 568].

Характерні риси пікарескного роману: 1) пікареска - це оповідання, що ведеться від першої особи, від імені самого героя, тобто фіктивна автобіографія; 2) при цьому, хоча автори «пікаресок» і довіряють герою-пікаро право бути суддею навколишньої його дійсності, у структурі оповідання пікаро-оповідач, пікаро-дійова особа, а також автор твору мають відносно самостійні точки зору, на грі яких і будується художнє ціле “шахрайського роману”; 3) сюжет “пікарески” розгортається як серія довільно настромлюваних один на одного епізодів-пригод героя, укладених, проте, у тверду рамкову конструкцію: це - або лист пікаро, що має якогось адресата, або його мовлення-сповідь, а ще частіше - проповідь, адресована певному слухачеві, або ж - і те, і інше; таким чином, композиція “пікарески” заснована на парадоксальному сполученні “закритості” й “відкритості”: пікаро веде оповідь про своє життя з моменту свого народження й до часу, до якого присвячене оповідання, що припускає можливість його продовження; 4) більшу роль у шахрайських романах грають “прологи”, що включають текст пікарески в ситуацію експлікованого спілкування автора й героя-оповідача із читачем (або читачами); тому шахрайський дискурс у той самий час монологічний і діалогічний: пікаро-оповідач претендує на право бути носієм останньої правди про світ, але авторська іронія й активність читача розмивають монологічний лад шахрайської проповіді [15, с. 117].

Пікаро - оповідач претендує на право бути носієм останньої правди про світ, але авторська іронія і активність читача розмивають монологічний лад крутійської проповіді.

Здатність міняти свій внутрішній вигляд - характерна риса пікаро: упродовж оповідання він виступає в різних ролях (сама розповсюджена - "слуга багатьох панів"); його оцінки двояться, оскільки герой-оповідач нерідко сповідує (чи думає, що сповідує) іншу моральність, ніж герой розповіді (нерідко герой розповідає про своє минуле гріховне життя, переживши релігійне просвітлення) [23, с. 568].

Жанр активно взаємодіє з самими різними жанровими традиціями: з життєйською літературою (шахрайський роман, на думку А. Гуревич, - свого роду "антижитття"), із сповіддю (у витоках пікарески - сповідь, що спародіювала), з проповіддю, новелою, сатирою, і т. д. [6, с. 245]

Тому навколо умовного жанрового "ядра", що утворюється класикою жанру, - "Життя Ласарильйо з Тормеса", "Гусман де Альфараче" (1599-1604) Матео Алемана і "Історія життя пройдисвіта на ім'я дон Паблос" ("Бусконом", 1604-1609, опублікована 1626) Франсиско де Кеведо розташовуються тексти, в тій або іншій послідовності, що перетворюють пікарескне оповідання на інший жанр.

Саме слово "пікаро" з'являється вперше в романі Матео Алемана. Існує думка, що історія жанру починається саме з "Гусмана де Альфараче". Лише успіх його роману пробудив інтерес видавців і читачів до цього жанру [28, c. 89].

Перші автори шахрайських романів (Грегоріо Гонсалес в "Побірушці Онофре" (1604), Франсиско Лопес де Убеда в "Шахрайці Хустині", 1605, Кеведо в "Бусконе") пародіюють роман Алемана або полемізують з його творцем, залишаючись, проте усередині жанру, що складається.

Особливу серію "пікаресок" представляють оповідання, героїнями яких виступають жінки - "пікареси" (романи Лопе де Убеди, А. дель Кастильо Солорсано, "Дочка Селестины або винахідлива Олена", 1612, Алонсо Херонимо де Саласа Барбадильо).

До середини XVII ст. історія іспанської "пікарески" завершується [29, c. 78]. Але багато жанрових новацій і прийомів її авторів в тому ж столітті стають надбанням інших національних літературних традицій і згодом будуть успадковані романістами XVIII і подальших століть (Лесажем, Мариво, Прево, Дідро, Дефо, Філдінгом, Смоллеттом, Теккереем, Діккенсом, Гоголем та ін.) [15, с. 25]. При цьому сюжетно-композиційна схема шахрайського роману, особливо оповідання від першої особи, буде використатися й у дуже далеких від пікарески різновидах роману.

Жанр пікарескного роману розгортається на фоні реального повсякденного життя. В сюжеті пікарескного роману немає романтичної любовної інтриги. Розповідь у ньому ведеться від першої особи, оповідачем виступає сам герой. Ставлення авторів шахрайських романів до своїх героїв, як правило, змінюється в процесі розвитку роману та зміні умов і цілей життя його головних героїв.

Пікаро – це не жанрова вигадка, а соціальний тип, що прийшов в літературу з життя. Принцип реалістичної заданості, обумовленості героя середовищем і обставинами, припускає зміну типових рис пікаро, залежно від нового середовища та нових обставин.

Н. Томашевський зауважує, що хронологічні межі жанру часом розсовувалися зовсім неправомірно. Він пише: «…Пікарескний роман ¾ жанр історично завершений, тобто має певні тимчасові межі… пікарескний роман прожив майже столітнє життя, остаточно вичерпавши себе до середини XVII сторіччя. Усе, що пішло потім у цьому жанрі, було порожнім епігонством»[19, с. 156]. На думку Томашевського, вірна ознака завершення історичного життя жанру - роз'єднання форми та змісту, що й відбулося із шахрайським романом.

Значення пікарескного роману для розвитку світової літератури величезне. Вмерши як конкретно-історичний жанр, він вплинув на становлення й розвиток більшості оповідальних жанрів нового часу.