У 882 році Олег з великим військом рушив на південь, завоював Смоленськ, Любеч та інші землі, нарешті, підступно вбивши Аскольда та Діра, захопив Київ. Однак, виявивши ряд суперечностей в літописі, проаналізувавши всі події, ряд вчених, зокрема академік Петро Толочко, приходять до висновку, що в Києві у 882 році стався спрямований проти князя християнина Аскольда державний переворот, в якому брали участь вірогідно язичники — бояри із великокнязівського оточення. В результаті до влади прийшла нова династія — Рюриковичів. Ні про яке норманське завоювання і створення руської держави, таким чином, не можна говорити. Олег із своєю дружиною стали на службу середньовічній ранньофеодальній слов'янській державі, яка на той час пройшла уже довгий шлях розвитку. Не випадково варяги не змінюють і її назви.[13]

Варяги приходили на Русь не лише як дружинники своїх конунгів (вождів, князів), але також як купці, поєднуючи військову службу з торгівлею. Вони були нечисельними вкрапленнями у величезний слов'янський світ, що мав досить високу культуру. Тому процес їх асиміляції слов'янами здійснився дуже швидко, і варяги не зіграли, та й не могли зіграти вирішальної ролі у формуванні і розвиткові великої середньовічної слов'янської держави — Київської Русі.

Київських князів з династії Рюриковичів (кінець IX — початок XII ст.) можна розділити за характером їх діяльності на дві групи. Переважаючими характерними рисами керівництва першої групи, куди входили князі Олег, Ігор, Святослав, були війни, походи, спрямовані на підкорення і приєднання всіх слов'янських і багатьох сусідніх племен, утвердження, розширення держави («собирания земель»). Правління другої групи, куди входили Володимир, Ярослав, Володимир Мономах та ін., характеризувалось пріоритетністю процесів удосконалення держави, піднесення її величі і авторитету методами дипломатії, розвитку економіки, культури та ін. Діяльність цих двох груп відповідала характеру двох етапів розвитку Київської держави. Часи перших князів (кінець IX — перші три чверті Х ст.) — це становлення країни, формування Русі, її території, населення. Розквіт держави, її культури, економіки і апогей її могутності і слави — ось характерні риси часів правління другої групи (кінець X — початок XII ст.).

Політична роздрібненість

Через порівняно короткий період створене першими київськими правителями об'єднання земель почало розпадатися. Аналогічна доля спіткала інші середньовічні імперії Європи, зокрема державу Карла I Великого. Цим величезним, хоч і примітивним, політичним утворенням просто бракувало відповідних технічних засобів та організаційних структур для того щоб утримувати обширні території протягом тривалого часу. На Русі Рюриковичі через членів своєї розгалуженої династії забезпечували принаймні позірну єдність земель. Хоч це тривало рівно стільки, скільки між князями була згода щодо того, хто серед них найстарший і, отже, мав право на верховну владу. З порушенням такої одностайності різко слабшали родові та особисті узи між різними князівствами.

.Проте існував іще один аспект проблеми політичної роздрібненості. З перемогою принципу спадкового престолонаслідування (вотчини) над системою старшинства або ротації Ярослава I Мудрого княжі роди все глибше пускали коріння у своїх батьківських землях, для них дедалі очевиднішим ставав той факт, що їхнє майбутнє пов'язане з удільними володіннями, а не з Києвом, за який точилася безперервна боротьба. Протягом XII ст. виникло від 10 до 15 таких удільних князівств, найбільшими з яких були Галицько-Волинське, Володимиро-Суздальське, Новгородське, Чернігівське та Смоленське.[23] Кожне мало незалежний політичний, економічний і навіть культурний статус. Унаслідок цього Київська Русь поступово перетворилася на ціле з багатьма центрами, пов'язаними спільними релігійними та культурними традиціями, династичними узами. Проте центри ці були значною мірою самостійними й часто ворогували між собою.

З відокремленням нових і нових князівств багатства, населення та землі Києва зменшилися до такої міри, що перед ним мало чим поступалися інші князівства. Власне тоді місто Київ з прилеглими територіями стало називатися «Руською землею» — у вузькому розумінні слова. Та незважаючи ні на що, Київ залишався великою принадою. Той, хто завойовував його, не тільки пишався престижем правителя «матері міст руських», а й міг претендувати на верховенство в династії Рюриковичів. Оскільки в Києві жив митрополит і знаходилися головні храми й монастирі, він лишався незаперечним культурним і релігійним, якщо не політичним, центром усієї Русі. Навіть із зменшенням свого населення й територій Київ з довколишніми землями залишався одним із найбільш розвинених і густозаселених князівств на всій Русі.

Проте переваги Києва були водночас і його нещастями. Продовжувалися невщухаючі чвари між князями за місто. Український історик Степан Томашівський підрахував, що між 1146 і 1246 рр. 24 князі 47 разів правили в Києві.[25] З них один сім разів займав престол, п'ять князів правили по три рази кожен, а вісім — по два рази. Характерно, що 35 князювань тривали менше року кожне. Один князь по-своєму підійшов до проблеми Києва. Побоюючись втратити владу над завойованим Києвом, а також намагаючись не допустити, щоб місто затьмарювало його власні зростаючі володіння на північному сході, володимиро-суздальський князь Андрій I Боголюбський, цей попередник московських князів, у 1169 році напав на Київ і пограбував його. Після цого проголосив себе великим князем Владимиро-Суздальським, фактично засвідчив цим вихід свого уділу із складу Русі, оскільки у нього та його потомків відсутній великокнязівський домен "Русі". Місто так ніколи вже не досягло колишньої величі.