Материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления пользователям Интернета и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
© 2018 - 2024
.Формування тоталітарної системи супроводжувалося терором і масовими репресіями.
На початку 1928 р. відбувся сфабрикований ДПУ (органами радянської держбезпеки) процес над «шкідниками», так звана«шахтарська справа», a по суті - суд над старими спеціалістами вугільної промисловості Донбасу. їх звинувачували у «затоплені шахт, псуванні устаткування, підпалюванні електростанцій, зриві продовольчого і промтоварного постачанні гірників», хоча за своїм віком фізично вони не могли цього зробити. Справа була задумана та здійснена з єдиною метою - залякати стару інтелігенцію і змусити її працювати на новий режим.
У липні 1929 р. почалися арешти, провідних українських науковців та інших представників інтелігенції, звинувачених у приналежності до так званої таємної націоналістичної організації «Спілки визволення України» (СВУ). У березні - квітні 1930 р. в Харкові відбувся судовий процес над 45 «членами СВУ». «Справу СВУ» (реально цієї організації ніколи не існувало) від початку до кінця сфабрикували радянські каральні органи. Підсудні були опозиційно налаштовані до радянської влади, але не створювали жодних підпільних організацій. Метою процесу було обґрунтувати переслідування української інтелігенції та скомпрометувати політику «українізації». Звинувачених засудили до різних термінів ув'язнення, а згодом майже всі вони загинули в таборах. Процес СВУ став початком розгрому українського національного відродження.
3 1929 р. почали переслідувати академіка Михайла Грушевського. У березні 1931 р. його вислали з Києва до Москви, а через кілька днів заарештували як керівника міфічного «Українського національного центру». Однак И. Сталін наказав звільнити М. Грушевського, можливо, побоюючись несприятливого міжнародного резонансу. Видатний історик і державний діяч помер 25 листопада 1934 p. у м. Кисловодську.
Кульмінаційними в розгромі українського культурного життя були 1933-1934 pp. На початку 1933 p. влада заарештувала поета, прозаїка і драматурга М. Ялового. Уражений арештом свого друга, 13 травня Микола Хвильовий застрелився.
У цьому ж році за обвинуваченням у причетності до «Української військової організації» був арештований О. Вишня. За цією справою були кинуті до в'язниць 148 чоловік. У грудні 1934 р. були арештовані і розстріляні Григорій Косинка, К. Буревий, О. Влизько. Протягом 1934-1938 pp. було арештовано більше половини членів і кандидатів у члени Союзу письменників України.
У ці ж роки відбувся розгром АН УPCP. Влада ліквідувала Науково-дослідний інститут історії української культури, Інститут економіки й організації сільського господарства, Інститут літературознавства в Харкові.
Припинив існування експериментальний театр «Березіль», а його творець Лесь Курбасзагинув у трудовому таборі. 3 прокату були вилучені фільми Олександра Довженка, а сам він змушений був переїхати до Москви. Понад 300 кобзарів, яких скликали на з'їзд до Харкова, були арештовані й розстріляні.
Планомірно знищувалися українські кадри, ліквідувалися українські школи, навчальні заклади національних меншин. У 1938 р. за наказом з Москви в Україні були ліквідовані всі національні райони й узятий курс на русифікацію.
Справжнім фарсом була виборча система. На виборах до Верховної Ради України 12 грудня 1937 р. висувалися кандидатури тільки від блоку «комуністів і безпартійних». Будь-яку самостійність під час висування кандидатів у депутати, а тим більше пропозиції альтернативних кандидатур, парт-апарат кваліфікував як контрреволюційні прояви.
Зразком сталінського цинізму стало гасло «Жити стало краще, жити стало веселіше», проголошений в умовах масових репресій 1937-1938 pp. Масові репресії в СРСР офіційна пропаганда намагалася пояснити міфічним загостренням класової боротьбив ході будівництва соціалізму.
У 30-ті pp. СРСР вже був надцентралізованою унітарною державою. Ні про яку самостійність для союзних республік, у тому числі України, не могло бути й мови.
Таким чином, тоталітарний режим виключав будь-які можливості не залежного від держави громадсько-політичного життя, виховував у широких масах подвійну мораль, формував байдужість і соціальну пасивність.
37. Галицько волинське князівство - наступник Київської Русі.
Об'єднання Волині і Галичини
Незважаючи на міжусобні війни між окремими князями, Волинська і Галицька земля здавна підтримували якнайтісніші економічні та культурні взаємини. Ці взаємини стали передумовою об’єднання Волині й Галичини в одному князівстві, яке надалі майже впродовж 150 років відігравало надзвичайно важливу роль у житті східних слов’ян. Його подальшу історію слід розглядати в контексті формування трьох центрів консолідації, нових державних формувань, що спиралися на моноетнічний грунт – український на півдні, білоруський на північному заході і російський на північному сході.
Виникненню і піднесенню Галицько-Волинської держави сприяло:
1. Вдале географічне положення.
2. Необхідність боротьби (спільної) двох князівств проти агресії з боку Польщі, Угорщини, а згодом і монголо-татарського іга.
3. Енергійно об’єдналась політика князів Романа (1199-1205) та Данила (1238-1264).
4. Існування на території князівства багатих родовищ солі, а це сприяло економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі.
Державний розвиток Галицько-Волинського князівства відбувався у кілька етапів.
Незабаром після смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславич на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там утвердитися. Лише в 1199 році після смерті Володимира Ярославича, останнього представника династії Ростиславичів, Романові Мстиславичу вдалось домогтися сполучення під своєю владою Волині й Галичини в одне князівство.
Утворення об’єднаної Галицько-Волинської держави було подією великої історичної ваги. Недаремно літописець назвав Романа великим князем, «царем на Русі», «самодержцем всея Русі». Оволодівши значною частиною Київської спадщини. Галицько-Волинське князівство на рубежі ХІІ-ХІІІ ст. за розмірами своїх володінь не поступалося Священній Римській імперії. Його зміцнення на тлі прогресуючого занепаду князівств Середнього Подніпров’я свідчило про те, що центр політичного та економічного життя поступово пересувається у західному напрямку.
Центром своєї держави Роман обрав не орієнтований на Візантію Київ, а близький до кордонів західних держав Галич.
З часом Роман стає політичною фігурою на Європейській історичній сцені, про що свідчить пропозиція Папи Римського 1204 р. в обмін та прийняття князем католицизму коронувати його. Галицько-Волинське князівство втягується у жорстоку боротьбу між Гогенштауфенами і Вельфами, яка загострилася у тодішній Католицькій Європі. Проте не тільки мечем здобув собі славу Роман. В останні роки життя він запропонував модель підтримки «доброго порядку» на Русі. Відповідно до цього проекту планувалося припинення князівських міжусобиць, консолідація сил для відпору зовнішнім ворогом. Проте галицько-волинському князю не вдалося об’єднати Русь. У 1205 р. він трагічно загинув поблизу містечка Завихоста під час сутички з вояками краківського князя Лешка Білого.
Тимчасовий розпад єдиної держави (1205-1238 рр.)
Зі смертю Романа розпочинається майже 30-ти річний період боротьби за галицький стіл. Характерними рисами державного життя у цей час були:
– прогресуюче свавілля бояр, які дійшли до безпрецедентного порушення норм феодального права – оголошення князем боярина Володислава Кормильчича (1213-1214 рр.);
– безперервні втручання у внутрішні справи західноєвропейських земель сусідніх держав – Угорщини та Польщі, наслідком і проявом якого було проголошення «королем Галичини» та Володимирії Колмана (Коломана), одруженого з дворічною польською княжною Соломеєю (розпочата після цього воєнна окупація тривала від 1214 р. до 1219 р.);
– наростаюча монгольська загроза, що вперше заявила про себе 1223 р. на березі ріки Калки (галицькі та волинські формування входили до коаліції руських князів);
– енергійна боротьба за відновлення державної єдності Данила Галицького, яка успішно закінчилася у 1238 р.
Галицько-Волинське князівство за правління Данила Галицького (1238 – 1264).
Відновивши єдність, Галицько-Волинське князівство набирає сили та відвойовує втрачені позиції. На весні 1238 р. Данило розгромив тевтонських лицарів Добжинського ордену під Дорогочином.
Незабаром він знову поширює свій вплив на Київ, у якому, залишає управляти свого воєводу Дмитра.
Відчувши реальність постійної загрози із Заходу і Східу, зводить низку міст-замків (Данилів, Кременець, Угровеськ та ін.)
У період монгольського нашестя Данила Галицького не було в князівстві: він перебував в Угорщині та Польщі.
Коли полчища Батия рушили в Угорщину, Данило повернувся на рідні землі, де його чекали не тільки значні демографічні втрати, а й чергове зіткнення зі свавіллям галицьких бояр, які запросили на престол Чернігівського княжича Ростислава. Але у 1245 р. Данило одержав перемогу над військами Ростислава.
В тому ж 1245 р. князь змушений їхати до Золотої Орди, щоб одержати ярлик на управління землями. Формально визнавши залежність від хана, Данило намагався тим самим виграти час для збирання сил та підготовки вирішального удару.
Активно укріплялися старі міста та зводилися фортеці нового типу, розташовані на горбах із кам’яними стінами і відбувалася реорганізація війська: було сформовано піхоту, переозброєно кінноту.
Данило Галицький не зміг реалізувати плани що до створення антиординської коаліції. Скористувавшись скрутним становищем Данила, римський папа Інокентій IV пообіцяв галицько-волинському князю реальну допомогу в боротьбі з золотоординцями та королівську корону за умови укладення унії руської православної церкви з католицькою під покровительством Папи.
У 1253 р. у місті Дорогочині відбувається коронація Данила.
Але не відчувши реальної допомоги з боку папської курії, Данило розриває угоду з Ватиканом і вступає у відкриту збройну боротьбу із Золотою Ордою. Наприкінці 1254 р. Данило Галицький перейшов у наступ проти військ Куремси, який намагався окупувати галицьке Пониззя. Внаслідок вдалих та рішучих дій князю вдалося відвоювати у кочівників землі вздовж Південного Бугу, Случі та Тетерева.
У 1258 р. Орда розпочинає новий масовий наступ на чолі з Бурундаєм. Не маючи сил для протидії, Данило Галицький був змушений віддати наказ про знищення укріплень Володимира, Луцька, Кременця, Данилова та ін. міст. Збереглися лише оборонні споруди неприступного Холму, де й помирає Данило у 1264 р., після серйозної хвороби.
Стабільність та піднесення (1264 – 1323 рр.)
Після смерті Данила Галицького князівство знову втрачає свою єдність: його землі було поділено між трьома нащадками князя – Левом, Мстиславом і Шварно.
Найпослідовніше продовжував державницьку політику свого батька Лев Данилович (1264 – 1301 рр.) Хоча він і був змушений визнати свою залежність від Ногая, все ж саме цей князь приєднав до своїх володінь Закарпаття та Люблінську землю. Завдяки йому територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю свою історію.
На рубежі XIII – XIVст. відновилася єдність Галицько-Волинської держави під владою наступника Лева – князя Юрія I (1301 – 1315 рр.). Це був період, коли Золота Орда, яка роздиралася внутрішніми міжусобицями та чварами, поступово втрачала владу над підкореними територіями.
Юрій, як і Данило, прийняв королівський титул. За період його правління стабілізувався суспільний розвиток, розквітли міста, піднеслася торгівля, зріс економічний добробут.
Наступниками Юрія I стали його сини – Андрій та Лев II (1315 – 1323 рр.). Вони поділили територію князівства на сфери впливу, але правили спільно, дуумвіратом, і тому розпаду єдиної держави не відбулося. Трагічно для них закінчилась боротьба з Ордою: 1323 р. у битві з військами хана Узбека молоді князі загинули.
Значення Галицько-Волинської держави для українського народу.
Фактично Галицько-Волинська держава на українській землі, збудована українськими руками, яка зуміла об’єднати біля себе більшу частину української етнографічної теорії свого часу, фактично в половині XIV ст. перестала існувати. Але півтора століття її існування не проминули безслідно для дальшої долі українського народу.
У культурі Галицько-Волинської доби ще виразніше, ніж раніше, спостерігається оригінальне поєднання слов’янської спадщини і нових рис, зумовлених зв’язками з Візантією, Західною і Центральною Європою, країнами Сходу. Князівству належить почесне місце в формуванні української культури, в зміцненні її зв’язків з культурами інших народів. Протягом століть у важкі часи панування іноземних держав українські діячі літератури, мистецтва, освіти зверталися до спадщини минулих епох, в тому числі і до доби Галицько-Волинського князівства. Спогад про його колишню велич підтримував дух визвольної боротьби українців.
Державницькі традиції доби Київської Русі і Галицько-Волинського князівства мали велике значення для збереження і зміцнення історичної самосвідомості українського народу.
Отже, розвиток культури в Галицько-Волинському князівстві сприяв закріпленню історичних традицій Київської Русі. Протягом багатьох сторіч ці традиції збереглися в архітектурі, образотворчому мистецтві, літературі, літописах та історичних творах. Спадщина Київської Русі була одним з істотних чинників єднання культур східноєвропейських народів.
38 Іван Мазепа - борець за визволення України.
Іван Мазепа був гетьманом України, який піднявся на збройну боротьбу за визволення України з-під влади Росії. Народився І. Мазепа 1639 р. у с. Мазепинцях неподалік Білої Церкви в сім'ї українського шляхтича. Він здобув блискучу освіту. Спочатку навчався у Києво-Могилянському колегіумі, пізніше - в єзуїтському колегіумі у Варшаві. Там він став придворним польського короля Яна-Казимира. У другій половині 50-х pp. XVII ст. вдосконалював освіту у Німеччині, Італії, Франції, Нідерландах.
Повернувшись з навчання, Мазепа продовжив придворну службу у Варшаві. Король посилав його з дипломатичними дорученнями до українських гетьманів - І. Виговського, Ю. Хмельницького, П. Тетері.
У 1669 р. Мазепа опинився у гетьмана П. Дорошенка і невдовзі став генеральним осавулом. Приєднавшись до гетьмана І. Самойловича, він також посів уряд генерального осавула. Мазепі доводилося бувати в службових справах у Москві. Там він зумів добитися прихильності впливових царедворців. Це допомогло йому взяти гетьманську булаву після скинення з гетьманства Самойловича.
Мазепа був досвідченим і спритним політиком. Він добре знав закони польського і російського придворного життя. Європейська освіченість Мазепи, а також служба в Дорошенка і Самойловича - прихильників єдності козацької України, змушували його задумуватися над долею України, що перебувала під царською тиранією.
Коломацькі статті 1687 р. Наприкінці 1687 р. нар. Коло-мак, притоці Ворскли отаборилося українське і російське військо після невдалого Кримського походу. Гетьмана І. Самойловича було заарештовано за доносом старшини. Князь В. Голіцин оголосив про вибори нового гетьмана. Напередодні козацької ради старшини погодили з Голіциним проект українсько-російських договірних умов, а також кандидатуру І. Мазепи на гетьманство.
4 серпня в оточенні російського війська зібралася рада, на яку прийшли лише 2 тисячі козаків. Гетьманом було обрано Мазепу й ухвалено нові українсько-російські договірні умови.
Коломацькі статті в основному повторювали Глухівські статті 1669р. Водночас були додані нові пункти, які ще більше обмежували політичні права гетьмана. Зокрема, на додаток до російських воєвод у Києві, Переяславі, Ніжині та Острі вводився російський полк до гетьманської столиці - Батурина. Гетьману заборонялося без царської згоди усувати з посад генеральну старшину.
Гетьмана і старшину зобов'язували через змішані шлюби українців і росіян, а також іншими засобами зміцнювати в Україні самодержавну владу з тим, щоб витравити національну самосвідомість українського народу. До Коломацьких статей були також включені статті, які, з одного боку, зміцнювали власницькі права старшини і передбачали їй надання дворянства, а з іншого боку - спрямовувалися на придушення селянських виступів.
Основні напрями економічної політики, зовнішньополітичної та культурно-просвітницької діяльності І. Мазепи. У центрі економічної політики гетьмана І. Мазепи були питання землеволодіння і поземельних відносин. Мазепа рішуче узяв курс на підтримку великого старшинського і монастирського землеволодіння, а також: запровадження для селян панщини. За роки його гетьманства старшина, монастирі та великі купці отримали сотні сіл із десятками тисяч селян. Сам Мазепа мав близько 100 тисяч селян в Україні і 20 тисяч кріпаків у Росії. Соціальний протест селянства він придушував силою.
У зовнішній політиці Мазепа не був самостійним. Виконуючи волю царського уряду, він посилав козаків на війни, які Росія вела як учасниця антитурецького союзу держав, а також за контроль над балтійським узбережжям. Така політика важким тягарем лягала на українське населення. Вона обурювала козаків, які гинули у важких походах і гнули спину на будівництві фортець та каналів. Тому запорожці називали Мазепу "не батьком, а вітчимом України".
Водночас гетьман шукав шляхів визволення України з-під влади Росії. Адже він побоювався, що Петро І ліквідує традиційні козацькі права й Українську державу. Вже з 1705 р. Мазепа вступив у таємні контакти з польським королем Станіславом Лєщинським.
На початку 1708р. між Мазепою, Станіславом Лєщинським, а також шведським королем Карлом XII було укладено таємну угоду, спрямовану проти Росії. За нею передбачалося входження України до складу Речі Посполитої на умовах, що нагадували Гадяцьку угоду 1658 р.
Мазепа добре розумів значення освіти. За його гетьманства у 1700 р. в Україні було створено новий навчальний заклад - Чернігівський колегіум. У 1701 р. Мазепа добився від Петра І підтвердження титулу академії Києво-Могилянському колегіуму (такий титул цей навчальний заклад вперше отримав згідно з Гадяцькою угодою 1658 p.). Гетьман сприяв навчанню старшинських дітей за кордоном. Володіючи незліченними багатствами, Мазепа не шкодував грошей на будівництво, реставрацію і оздоблення церков і монастирів. Лише на будівельні роботи й прикрасу храмів Києво-Печерської лаври він потратив величезну суму - понад мільйон золотих.
Взаємини гетьмана із Запорожжям. В І. Мазепи були напружені стосунки із Запорозькою Січчю. Запорожці були невдоволені спробами гетьмана поставити під свій контроль Запорожжя і перешкодити його зовнішньополітичним зв'язкам. Вороже ставлення запорозьких козаків до Мазепи зумовлювалося і тим, що слухняно виконуючи царську волю, він взяв участь у спорудженні фортець на р. Самарі. Ці фортеці становили воєнну загрозу для Запорозької Січі. Не дивно, що козаки вдавалися до анти гетьманських дій.
Національно-визвольне повстання 1702-1704 pp. Влітку 1702 p. на Правобережжі вибухнуло народне повстання проти польського панування. Сучасники називали його "другою Хмельниччиною". Розпочалося воно з селянських заворушень на Поділлі і Брацлавщині. Потім вогонь повстання охопив Київщину та Східну Волинь. До повстання приєдналися Самусь, А. Абазин, 3. Іскра та інші козацькі ватажки. Очолив боротьбу С. Палій.
На початку листопада Палієві вдалося після тривалої облоги здобути головний опорний пункт поляків на Правобережжі - Білу Церкву. Майже всі правобережні землі опинилися в руках повстанців. Поляки утримували лише Волинь.
У січні 1703 р. польський уряд кинув на придушення повстання великі каральні війська. Самусь змушений був відступити з Поділля на Київщину. Під натиском поляків упав Ладижин, який обороняв Абазин. Карателі посадили козацького ватажка на палю, знищили усіх ладижинців і спалили місто. За найменшою підозрою селянам відрізали ліве вухо.
Київщина залишалася під контролем Палія і Самуся. Навесні 1704 р. повстання розгорілося з новою силою. Палій та інші керівники повстання вирішили присягнути на вірність російському цареві й українському гетьманові. Росія не наважилася відкрито приєднати Правобережжя, щоб не порушувати "Вічний мир" (Польща була її союзницею у війні проти Швеції).
Російські війська з козаками І. Мазепи виступили в похід у Польщу на допомогу польському королеві проти шведів. З вступом Мазепи на Правобережжя навесні 1704 р. повстанню було покладено край. Правобережні землі фактично підпорядкувалися українському гетьманові. Були створені нові полки'.
Селянсько-козацьке повстання 1702-1704pp. на Правобережжі мало національно-визвольний характер. Повстанці боролися за возз'єднання Правобережжя з Гетьманщиною. Об'єктивно повстання сприяло тому, що на певний час значна частина Правобережжя фактично була возз'єднана із Гетьманщиною.
Україна на початку Північної війни
Участь українських полків у воєнних діях. Росія вела так звану Північну війну 1700-1721 pp. з Швецією, щоб встановити контроль над узбережжям Балтійського моря. Союзниками росіян були Данія, Саксонія, Польща і Пруссія. У боротьбу за чужі інтереси була втягнута також Україна.
Протягом 1700-1704 pp. українські козаки під командуванням Д. Апостола, М. Бороховича, І. Іскри, Ю. Лизогуба, М. Миклашевського, І. Обидовського воювали в Естляндії і Лівонії (сучасні Естонія і Латвія), Литві. Вони брали участь у битвах за Нотебург, який Петро І перейменував на Шліссельбург, Нієншанц (у 1703 р. на його місці був закладений Санкт-Петербург) та інші фортеці.
Тим часом становище союзниці Росії - Польщі ускладнилося. Шведський король Карл XII захопив Варшаву і Краків. Варшавський сейм 1704 р. позбавив Августа II Саса польського престолу. Королем став прихильник шведів Станіслав Лєщинський. Проте частина шляхти продовжувала підтримувати Августа II. За наказом Петра І на допомогу Августу II виступив у похід із лівобережними полками гетьман У. Мазепа. Протягом кількох років українські козаки воювали на території Речі Посполитої проти шведів, а також польських і литовських магнатських угруповань, які підтримували шведського короля. У 1706 р. Карлу XII вдалося змусити Августа II розірвати воєнний союз з Росією і зректися польського престолу на користь Станіслава Лєщинського. Становище Росії стало загрозливим. В Україну ввійшли російські полки для відбиття можливого наступу шведів. Розпочалося спорудження Києво-Печерської фортеці.
Північна війна важким тягарем лягла на плечі українського народу. В далеких походах гинули тисячі козаків. Багато їх померли від непосильних робіт на спорудженні укріплень, ритті каналів та будівництві Санкт-Петербурга. Зазнавала розорення економіка України, населення знемагало від поборів, повинностей і постоїв царських військ.
Перехід І. Мазепи на бік Карла XII. Вступ Карла XII в Україну поставив І. Мазепу перед вибором: залишатися йому з Петром І або приєднатися до Карла XII і розпочати боротьбу за визволення України з-під російського панування.
4 листопада 1708 р. жереб було кинуто. Гетьман залишив у Батурині козацьку залогу і в супроводі генеральної старшини, зокрема, Іллі Ломиковського, Семена Чуйкевича, Пилипа Орлика, Андрія Гамалії, кількох полковників і 4-тисячного козацького війська вирушив у напрямку Десни до ставки Карла XII. Після того, як Мазепа розкрив козакам свої наміри, багато з них його покинули. Це було наслідком несподіваного для усіх переродження гетьмана - адже напередодні він закликав до боротьби зі шведами. До того ж, далася взнаки прірва між рядовим козацтвом і Мазепою, яка виникла через його соціальну політику попередніх років. Водночас патріотично налаштовані козаки і старшини підтримали заклик Мазепи і стали під прапор визвольної боротьби.Здобуття і знищення Батурина російськими військами. Дізнавшись про перехід І. Мазепи на бік шведського короля, Петро І наказав своєму фаворитові Олександру Меншикову знищити гетьманську столицю Батурин. Місто захищав 3-тисячний козацький загін на чолі з полковником Дмитром Чечелем. У Батурині було багато гармат, пороху, великі запаси продовольства. На вимогу Меншикова здатися, захисники міста відповіли рішучою відмовою. Вранці 12 листопада 1708 р. розпочалася облога. Долю Батурина вирішила зрада: росіянам стало відомо про таємний підземний хід до міста.
На світанку 13 листопада вони увірвалися до Батурина. Після запеклої сутички, опір захисників міста було зламано. Полонених козаків піддавали тортурам, прив'язували до колод і кидали у р. Сейм на пострах прихильникам Мазепи. Безжально були знищені тисячі мирних жителів міста.
Росіяни захопили державні клейноди, артилерію, військові припаси, архів. Після цього місто з церквами і гетьманським палацом було перетворене на суцільне згарище. Таким варварським способом цар поквитався з борцями за свободу України, які повстали проти російського поневолення.
Приєднання запорожців на чолі з К. Гордієнком до шведсько-українського союзу. І. Мазепа робив усе, щоб залучити на свій бік запорозьких козаків. У березні 1709 р. його посли прибули до запорозької фортеці Переволочні, нижче впадіння Ворскли у Дніпро. Там був кошовий отаман Кость Гордієнко з частиною запорожців. Попри давні неприязні стосунки між гетьманом і запорожцями, козаки вирішили підтримати Мазепу у його антиросійській боротьбі.
На початку квітня К. Гордієнко зустрівся у с Диканьці з Мазепою, а в с. Великих Будищах - із Карлом XII. 8 квітня був укладений українсько-шведський союзний договір, який підписали Мазепа і Гордієнко з Карлом XII. За цим договором шведський король підтвердив права і вольності Української держави. Запорожжя стало учасником шведсько-польсько-українського союзу. Карл XII зобов'язався не вступати у мирні переговори з Росією, поки не буде визволена Україна.
Зруйнування Чортомлицької Січі. Петро І розумів, що приєднання запорожців до І. Мазепи і Карла XII може істотно вплинути на хід війни. Він вирішив ущент зруйнувати оплот запорожців - Січ. Козаки, які у ній залишилися, обрали новим кошовим отаманом Петра Сорочинського. Він також стояв на антиросійських позиціях.
У квітні 1709 р. цар кинув проти запорожців великий каральний загін на чолі з полковником П. Яковлевим. Просуваючись вниз по Дніпру, Яковлев спочатку зруйнував запорозьке містечко Келеберду. Потім взяв штурмом фортецю Переволочну. її захисники, а також жінки і діти були порубані. Росіяни спалили козацьку флотилію, що стояла на переправі.
19 травня завдяки зрадницьким діям полковника Гната Галагана, Яковлеву вдалося зламати опір запорожців. Чортомлицька Січ перестала існувати. Над полоненими козаками було вчинено криваву розправу. Лише не багатьом запорожцям вдалося врятуватися.
Знищуючи Запорозьку Січ, Петро І хотів насамперед підірвати моральний дух запорожців, які приєдналися до Мазепи, а також усього українського народу, для якого Запорожжя було символом свободи.
Полтавська битва 1709 р. У воєнній кампанії 1709 р. Полтава відігравала важливу стратегічну роль. Адже вона стояла на перехресті шляхів, що вели на Москву, а також Слобожанщину, Запорожжя, Правобережну Україну, Крим, Туреччину.
Шведи розпочали облогу Полтави у квітні 1709 р. Обороною міста керував комендант А. Келін. Майже три місяці шведи намагалися здобути Полтаву, однак місто трималося. Петро І наважився дати генеральну битву. Обрана для неї позиція біля с Яківці північніше Полтави, була вдалою. Лівий фланг росіян прикривав Яківецький ліс, правий - глибокі яри, тил - Ворскла. Перед табором неширокою смугою простягалося поле між Яківецьким і Будищанським лісами. Тут росіяни спорудили кілька редутів (земляних укріплень).
Козацькі полки І. Скоропадського розташувалися між Малими Будищами і Решетилівкою, щоб не допустити відступу шведів на Правобережжя. Загальна чисельність російсько-української армії становили 42 тисячі осіб.
Шведи виставили на генеральну битву близько 24 тисяч солдатів. Решта їхньої армії була під Полтавою та в інших місцях. Козацьке військо І. Мазепи і запорожці стояли в резерві біля с. Пушкарівка, а також під Полтавою.
Битва розпочалася на світанку 8 липня (27 червня за ст. ст.) атакою шведів. їхня піхота наступала 4 колонами, за нею йшло 6 кавалерійських полків. Атака на редути завдала шведам великих втрат. Праве крило їхньої армії було відтиснуте до Яківецького лісу і розгромлене кіннотою О. Меншикова. О 9 годині ранку російська армія перейшла у наступ. По всьому фронту розпочалися рукопашні бої. Під Карлом XII був убитий кінь, король впав і знепритомнів. Шведська армія панічно стала відступати. До 11 годин ранку Полтавська битва завершилася поразкою шведів.
Залишки шведської армії відступили через Нові Санжари до Переволочної. 11 липня 16 тисяч шведів потрапили там у полон до росіян. Шведська армія перестала існувати. Карл XII, І. Мазепа та кошовий К. Гордієнко із загоном близько двох тисяч запорожців встигли переправитися через Дніпро. Вони подалися у турецькі володіння і 12 серпня зупинилися у м. Бендерах - на лівому березі Дністра.
Поразка Карла XII у Полтавській битві перекреслила сподівання Мазепи визволити Україну з-під царської тиранії. Внаслідок перемоги Росія висунулася в число наймогутніших держав Європи, що робило хисткими перспективи існування Української держави.
Мазепа, його місце і роль в українському національно-визвольному русі. Напередодні виборів нового гетьмана в Глухові відбулася церемонія ганебної страти опудала, що символізувало І. Мазепу. 23 листопада 1708 р. у Москві, а також Глухові було проголошено церковну анафему (прокляття) Мазепі. Понад 200 років анафему українському гетьманові повторювали священики у церквах Російської імперії.
Така мракобісна реакція царського самодержавства пояснювалася тим, що воно як вогню боялося українського національно-визвольного руху.
Місце Мазепи у цьому русі визначається його верхівковими методами боротьби. Мазепа сподівався здобути для України волю насамперед за допомогою таємних переговорів і угод з європейськими монархами. Він розраховував підняти народ на боротьбу, спираючись на власний авторитет правителя, а також підтримку купки соратників-змовників.
Історична роль Мазепи полягає у тому, що усвідомлюючи загрозу централізаторської політики Петра І для існування Української держави, він сміливо підняв прапор національно-визвольної боротьби за свободу України. Вчинок Мазепи надихав нові покоління борців за національне визволення українського народу.
Дата: 2016-10-02, просмотров: 260.