До якогось часу здавалося, ніби схожість між Фрейдом і Адлером була більшою, ніж їхні відмінності. Обидва використовували подібні методи, описували і тлумачили перевалено ті ж самі феномени і навіть використовували аналогічні терміни (навіть за істотної різниці між фрейдівським лібідо та адлерівським потягом до переваги). Згодом з'ясувалося, що відмінності були досить фундаментальними і заходили так далеко, як це тільки можливо в даній галузі досліджень. Зміна одного елемента призвела до симптоматичної зміни як всієї теорії, так і її частин.

Ідея цілісності організм), за Адлером, виявляється вже в різних формах компенсації. Дефекти зору можіть бути компенсовані посиленою уважністю. Шіллер страждав хворобою очей, проте його поезія багата на зорові образи. Перехід недостатності у свою протилежність виразився в формулі "перетворення потягу на його протилежність". Звідси Адлер вивів поняття "комплекс недостатності" та "комплекс переваги". Адлер підмітив єдність цих явищ, їхній взаємний перехід, що відповідало реальному станові індивіда, який переживав компенсацію. Почуття переваги може бути фіксоване лише на базі почуття недостатності.

Почуття недостатності та переваги були далі пов'язані Адлером з його теорією '"фіктивних цілей". Услід за Файгінгером він твердить, що все життя побудоване на фікціях, примарних, уявних структурах, які виявляються неусвідомлюваними детермінантами поведінки. Адлер указує, що такою фікцією може бути уявлення про "нормальну людину". Та й уявлення про недостатність і перевагу підлягають цій же долі. Якщо дорослий фіксує себе на цілях, не відповідних своєму вікові, можна говорити про невротичне явище. Як віковий феномен певна ціль є нормальною, а її відсутність може кваліфікуватись як вада розвитку.

Проблема співвідношення свідомого н несвідомого у постановці фіктивних цілей потребує серйозного коригування. Фіктивна ціль повністю перебуває на рівні свідомості. її можна вважати несвідомою тільки в тому розумінні, що вона цілком зливається зі свідомістю, становить її єдиний предмет і тільки з цієї причини не може бути піддана критиці. Те, що не усвідомлюється, є лише певним рівнем невідповідності між фіктивною ціллю та реальним станом індивіда. Усвідомлення має привести до заміни залишеної фіктивної мети іншою — більш адекватною життєвим умовам індивіда. Сама ідея фіктивності мети є неточним позначенням ідеалу поведінки. Виходячи з цього можна сказати, що в самому ідеалі є певна абсолютизація реальних рис дійсності. Більше того, така абсолютизація як результат і є таким ідеалом. Отже, мова йде не про фіктивну мету, а про мету ідеалізовану, що виникає внаслідок певного рівня узагальнення та абсолютизації певних сторін дійсності. Саме тому що в ідеалі присутні ці два компоненти (ідеальний та реальний), стає можливим розвиток ідеальної мети і перетворення її на мету реальну. Сам розвиток ідеалу є його реалізацією.

Ідея "соціального інтересу", яка спочатку мала виступити противагою ідеї агресії (і заміною фрейдівської теорії лібідо), була згодом пов'язана з метаморфозою фіктивних цілей. Соціальний інтерес, що виростає із соціальної взаємодії індивідів, мав стати фактором, який сприяє встановленню різниці між нормальним і невротичним характером, між потягом до вдосконалення і потягом до переваги, між здоровим глуздом і "самоцентрованою" раціоналізацією.

Залежно від того, як здійснюється індивідом розвиток суперечності між ідеалом і дійсністю, можна говорити про "життєвий стиль" людини, про її творчу самість. Адлер немовби хотів психоаналітично довести наявність реальної підстави французького прислів'я "Стиль — це сама людина". Стиль життя, створений самим індивідом, це і є найпотаємніша і найбільш синтетична риса індивіда. Ця самість і є його творчою функцією. Адлер підкреслює, що людина не є пасивним продуктом біологічних або соціальних обмежень, котрі входять у структуру її життя. Вона сама себе творить, використовуючи арсенал своїх здібностей. Створення стилю життя починається з раннього дитинства і з невеликими корективами здійснюється в наступні роки. Таким чином, Адлер, не менше ніж Фрейд, але підійшовши з іншого боку, надав великого значення сімейним обставинам у формуванні індивідуальних рис характеру. Особливості поведінки, пов'язані з лібідо, входять у цей стиль життя, але позбавляються Адлером домінуючого характеру.

Стиль життя, як його висвітлено у Адлера, не є особистісним утворенням, а тільки характерологічним — як певна стратегія поведінки. Фрейд робив наголос на особистісних формах. Центральним поняттям Адлера слід визнати фіктивні цілі, які визначають індивідуальні риси психіки. На противагу принципу вчинку Адлер висунув "фіктивну ціль", тобто по суті проблему ідеалу. Саме цей ідеал є узагальненням особистісних форм поведінки. Ідеал входить у вчинок, вкорінений в ньому і разом з тим є його антагоністом, діалектичною протилежністю. Ідеал вічно здійснюється у безконечному ланцюзі вчинків, є їхньою рушійною силою, їхньою серцевиною. Невідповідність ідеалу та вчинку приводить до необхідності нового вчинку. В цьому останньому і здійснюється ідеал.