Право власності та зобов'язальне

Поможем в ✍️ написании учебной работы

Имя

Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

Нажимая кнопку "Продолжить", я принимаю политику конфиденциальности

Складається з

v прологу,

v 282 статей (нумерацію статей введено дослідниками)

· 1-5 присвячені процесуальним нормам,

· 6—126 —майновим відносинам,

· 127—195 — шлюбно-сімейному праву,

· 196-214 — покаранням за тілесні ушкодження, 215-282 - операціям з рухомим майном, пов'язаними з ним порушеннями та таксами оплати праці.

v епілогу.

Загальна характеристика:

· юридичне закріплення станового поділу суспільства, нерівності
людей і рабовласництва;

· казуїстичність (кожна норма регулює конкретні правовідносини,
а загальних норм немає);

· наявність великої кількості прогалин у праві;

· порівняно низький рівень розвитку юридичної техніки (багато
норм сформульовано нечітко чи суперечливо);

· зв'язок з релігією (релігійні клятви, ордалії впливають на доволі
багато законів);

· переважання кримінально-правових норм над цивільно-право
вими, жорстокий і примітивний характер покарань.

Право власності та зобов'язальне

не містять загального поняття права власності.

існували й охоронялися різні форми власності:

→ царська,

→ храмова

→ общинна,

→ приватна.

Об'єкти:

Ø земля,

Ø сад,

Ø дім,

Ø раби

Ø майно "ілку": (поле, сад, будинок) надавав цар своїм воїнам ш умов їхньої обов'язкової служби. Воїн володів і користувався майном "ілку", але не мав права його продати, обміняти, заповідати, оплачу-нати ним борги, використати як викуп з полону тощо. якщо хтось купив така купівля вважалася недійсною, продане майно повертається назад воїну, а покупець втрачає заплачене за нього срібло (статті 35-37).

Ø власності на раба. Людина, що вивела на міську браму чужого раба чи сховала раба-втікача, засуджувалася до страти (ст. 15). Цирульникові, що видалив рабу тавро, відрізали пальці (ст. 226). За заподіяння шкоди рабові належало сплатити половину, а за вбивство - повну його вартість (ст. 199).

Захист приватної власності : Посиленими санкціями – царська власність (статті 6,8 тощо).

в Стародавньому Вавилоні – інтенсивний цивільний обіг à дві основні підстави для виникнення зобов'язань:

o укладання договору

o завдання шкоди.

договори: купівлі-продажу, оренди, позики, міни, найму, поклажі, доручення, перевезення та ін.

1) пов'язані з відчуженням речі (купівля-продаж, дарування, спадок тощо), які вимагали обов'язкового дотримування певних правил (письмова форма, клятва, свідчення свідків тощо);

2) без відчуження речі.

неякісні угоди:

§ суперечливість їх закону,

§ укладання шляхом обману, шантажу, насилля чи з особами, що мають обмежену дієздатність і право-здатність, п'яницями.

Основний засіб забезпечення виконання договірних юбов'язань – заклад(Предмет - золото, срібло, зерно, будівлі, раби тощо.

доволення майнових претензій унаслідок завдання шкоди (стат-ІІ53 -60 та ін.).

Злочин і покарання

злочини:

1) злочини проти особи (вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень,
образа, наклеп);

2) злочини проти власності (пошкодження чи знищення майна,
крадіжка, грабіж, розбій);

3) злочини проти сім'ї (подружня зрада, розпуста, статеві зносини
з близькими родичами);

4) посадові злочини (зловживання службовим становищем);

5) злочини проти правосуддя (неправдиві свідчення, підкуп свідків).

зовсім не згадують про державні та релігійні злочини. (Ідеться лише про приховування осіб, які посягають на державний лад à смертна кара)

покарання - надзвичайно жорстокі..

Найвищою мірою покараннябула страта,(згадується понад ЗО разів),

види:

спалення, втеплення, посадження на палю, повішання, розрізання на частини.

члєноушкоджувальні покарання(відрубування ноги, руки; відрізування носа, вуха, язика тощо), таврування злочинців.

А також:

обернення в рабство, конфіскація майна, заслання, грошові штрафи, відшкодування збитків.

принцип таліону- "око за око, зуб за зуб":

ü звичайний (ст. 200),

ü дзеркальний (ст. 230)

ü символічний (ст. 195).

покарання залежали від кастової належності людини.

Судовий процес

o не існувало поділу на кримінальний і цивільний процес.

o Розпочинався процес з ініціативи потерпілого.

o Сторони мали особисто з'явитися на судовий розгляд.

докази:клятва, показання свідків, письмові акти.

Судді - особисте вивчення та ведення справи. (оцінював показання сторін і свідків за враженням від їхнього голосу, кольору обличчя, жестів, погляду та ін.).

ордалії (випробування).

Суддя після прийняття рішення не мав права його змінювати. (Якщо він це робив, то платив штраф, який у 12 разів перевищував суму позову)

судове покарання за неправдиве свідчення.

38.

Джерела староіндійського права:

o звичай.

o рслігійно-правові збірки,( дхармашастри Раутами й Апастамби (друга половина І тис. до Р. X.), закони Брихаспаті (ІІІ—IV століття), Закони Наради (IV—V століття), закони Ману (II ст. до Р. X. - II ст. Р. X.) та ін. )

Закони Ману

o уклала одна з брахманських шкіл між II ст. до Р. X. і II ст.

o У другій половині XVIII ст. перекладений на англійську мову й уведений в науковий обіг.

мова санскрит

складаються з2650 віршів (шлок), згрупованих у 12 глав:

ü І глава уявлення стародавніх індійців про виникнення Всесвіту, людського суспільства, станів (варн);

ü II розказує про правила життя людини в період учнівства;

ü ІІІ—V - (шлюбні звичаї, культові приписи, правила збереження ритуальної чистоти, санітарно-гігієнічні приписи тощо);

ü VI - правила життя самітника;

ü VII — настанови про обов'язки царя й управління державою,

ü VIII глава - настанови про судочинство та юридичну практику;

ü IX глава - про сімейні відносини, покарання за різні злочини, обов'язки членів варн за звичайних умов; X глава — про дітей від шлюбів між представниками різних варн і каст, про обов'язки членів варн за незвичних обставин;

ü XI глава - приписи про розкаяння й обітницю при спокутуванні вчинених гріхів;

ü XII глава - опис посмертних ушанувань за недобрі справи в цьому житті.

особливість Законів Ману -

· відсутність загальних правових понять.

· містять майже сучасні за викладом поняття крадіжки, пограбування та необхідної оборони.

· Норми достатньо чітко згруповано за предметом правового регулювання,.

Право власності.

сім законних способів набуття власності: купівлю, дарування, спадкування, знахідку, здобич, оплату за виконану роботу, позику під відсотки.

власність: общинну, державну, приватну.

Зобов'язальне право.

види договорів: купівлі-продажу, дарування, обміну, перевезення, оренди, зберігання тощо.

Договір мав укладатися в присутності свідків.

Недійсна угода: укладена з нетверезим, малолітнім, душевнохворим або із застосуванням насильства й обману

продаж землі à переважне право купівлі - родичам, сусідам, кредиторам. Ціну землі визначали 40 сусідів

Позика: розмір стягуваних відсотків залежав від варни боржника.

Кредитор міг у будь-який спосіб (хитрістю, насильством) змушувати боржника сплачувати борг.

Засобами забезпечення договору були застава та поручительство третьої особи.

Шлюбно-сімейне право.

Основна форма шлюбу — моногамія.

v Заможні прошарки суспільства могли мати декілька дружин, а правителі — навіть гареми. Старшинство дружин визначалося порядком тих варн, до яких вони належали.

v Шлюби, зазвичай, укладалися всередині варн.

v Наречений сплачував за дівчину гроші чи давав її батькам подарунок (бика та корову).

Жінка повністю підпорядковувалася чоловікові. У дитинстві - підкорятися батькові, в молодості — чоловікові, після смерті останнього — синам.

Розлучення тільки з ініціативи чоловіка. (Закони Ману: "якщо дружина не народить дітей, можна взяти іншу на восьмому році, якщо народжує дітей мертвими - на десятому, якщо народжує тільки дівчат — на одинадцятому, але якщо говорить грубо - негайно."

v вдова не повинна була навіть вимовляти ім'я іншого чоловіка; могла вдруге вийти заміж лише за брата свого чоловіка.

Спадкове право.

тільки за законом.

Спадкова частка дітей залежала від належності їхньої матері до певної варни.

Злочини та покарання.

Види (З.М):

ü державні злочини (змова, заколот, розкриття державної таємниці, перехід на бік ворога);

ü злочини посадовців (лихварство й торгівля коштом царської скарбниці, крадіжка товару, що належав цареві та ін.);

ü проти особи (вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень, образа);

ü злочини проти власності (крадіжка, грабіж, знищення чужого майна); проти системи вари (наприклад, шудра видавав себе за брахмана);

ü злочини проти сім'ї (подружня зрада дружини, статеві зносини з близькими родичами)

Покарання:

→ жорстокість

→ Представники вищих варн несли меншу відповідальність

види покарань:

§ смертна кара (спалювання, утеплення, посадження на палю, розрізання на частини тощо);

§ калічницькі (відрубування ноги, руки; відрізування носа, вуха);

§ навернення в рабство;

§ конфіскація майна;

§ заслання;

§ виключення з варни;

§ грошовий штраф.

§ таврування злочинців

39.

Новгородська судна грамота, судовий кодекс Новгородської феодальної республіки 15 ст, що дійшов в редакції 1471 в єдиному списку (без кінця) у складі рукописної збірки середини 70-х рр. 15 ст Юридичними джерелами Н. ц.р. з'явилися окремі статті Російської правди і місцеве новгородське право пізнішого походження. Окремі норми Н. ц.р. перекликаються з деякими нормами Псковської судної грамоти і судовими порядками Північно-східної Русі. М. Ф. Владімірським-будановим Н. ц.р. розділена на 42 статті. Вона складається з різночасних частин. Н. ц.р. присвячена судоустрою і судочинству у Великому Новгороді. У ній визначені компетенції суду архієпископа, посадника, тисяцкого, великокняжого намісника і тіуна, вказані розміри судових мит, розглянуті різні судові казуси. Особлива увага приділена розбору земельних тяжб. Окрім інтересів панівного класу Новгорода (бояр, жітьіх людей, і ін. його представників), Н. ц.р. відобразила також політику Івана III Васильовича по обмеженню свавілля новгородського боярства на користь великокняжої влади (50-рублевий штраф з боярина в разі наклепу на суддів і т.п.). Н. ц.р. послужила одним з джерел Белозерськой статутної грамоти 1488 і Судебника 1497

Псковська судна грамота

две части: 1) грамота великого князя тверского — Александра Михайловича ; 2) грамота князя Константина Дмитриевича

была утверждена на вече в 1467 году.

должна была определять: судебные права князя, посадника, новгородского наместника, владыки, княжих и вечевых чиновников, судопроизводство, трактовку уголовных преступлений, имущественных прав и их нарушений, различного рода обязательств и права наследства.

Источники ПСГ.

Русская Правда
Вечевое законодательство
Договоры города с князьями
Судебная практика
Обычное право
Договоры с иностранными предпринимателями (купцами, ремесленниками)

Особенности ПСГ

§ ПСГ подробно регламентировала гражданско-правовые отношения (из-за активной торгово-промышленной деятельности)

§ В ПСГ есть преамбула

§ ПСГ тщательно регламентирует права и обязанности князя и других должностных лиц.

ЗНАЧЕНИЕ

обстоятельно регламентировала социально-экономическую жизнь общества, предоставляя возможность цивилизованного ведения хозяйства.

ПСГ была «шагом вперёд» по сравнению с Русской Правдой и стояла гораздо ближе к западноевропейскому законодательству.

КОРМЧАЯ КНИГА
(Номоканон), сборник правил церкви и касающихся ее государственных постановлений, перешедший к нам и другим славянам из Константинопольской церкви после принятия христианства. В греческой церкви «Кормчая книга» называется номоканоном, что в переводе на славянский язык означает «законоправило», «законоправильник». Первый перевод на славянский язык греческого сборника был дан свт. Мефодием. Первым в России на славянском языке был составлен сборник под названием «Синтагма» Иоанна Схоластика, включающий правила вселенских и местных соборов, извлечения из «Закона суднаго» Льва Исаврянина и из Прохирона — сборник государственных узаконений. Кроме сборника Схоластика (известен у нас под названием «болгарский сборник»), известностью на Руси пользовался сборник под названием «Синтагма XIV титулов», имевший две редакции — дофотиевскую и фотиевскую, и появившийся у нас уже до Ярослава I (в дофотиевской редакции). В 1225 появляется у нас сербский перевод «Кормчей книги», сделанный архиеп. св. Саввою, который получил на Руси большое распространение во множестве переписывался особенно в XIV—XVI вв. и известен под названием «рязанской редакции». Но древнейшей редакцией называют софийскую, список, найденный в Новгороде в Софийском соборе, составленный в XIII в., в нем, кроме общеизвестных всем сборникам правил, заключаются отрывки из Русской Правды, уставов свв. Владимира, Ярослава, из правил Владимирского собора 1274 и др. Списки вышеуказанной редакции сохранились и до настоящего времени. Известные на Руси списки подвергались пересмотру не раз; первая попытка была сделана в к. XV в. митр. Киприаном, потом Максимом Греком, иноком кн. Вассианом Патрикеевым, прп. Иосифом Волоколамским, в XVI в. митр. Даниилом, в XVII — при патр. Иосифе, Никоне, в XVIII в. старообрядцами.

Источники Судебника

Русская правда, включая её позднейшие редакции.
Псковская судная грамота.
Уставные грамоты — нормативные документы, издаваемые верховной властью по вопросам местного управления.
Судные грамоты — постановления о судоустройстве, даруемые отдельным местностям и содержащие, кроме того, некоторые нормы гражданского и уголовного права.
Судебные решения по отдельным вопросам.

Особенности Судебника

нормы права излагались без чёткой системы, казуально (то есть на каждый случай, вдаваясь в частности), открыто определяли привилегии господствующего слоя населения.

Норм процессуального права (ведение розыскного и судебного процесса) значительно больше, чем норм материального права (гражданского, уголовного).

Ст. 67 Судебника устанавливала порядок объявления княжеских указов.

Юридическая техника слабая.

Содержание Судебника СПГИ

Деятельность центрального суда и нормы уголовного права (ст.1-36).
Организация и деятельность местных судов (ст. 37-45).
Гражданское право и гражданский процесс (ст. 46-66) (наследование, договоры личного найма, купли-продажи, переход крестьян от одного хозяина к другому, о холопстве).
Дополнительные статьи по судебному процессу (ст.67-68)

Значение Судебника

Издание Судебника 1497 года явилось важной мерой укрепления политического единства, усиления «центральной» власти

Судебник Ива́на IV, Судебник 1550 года — сборник законов периода сословной монархии в России, памятник русского права XVI века, первый в русской истории нормативно-правовой акт, провозглашенный единственным источником права. Принят на первом на Руси Земском соборе 1549 года при участии Боярской думы. В 1551 году Судебник был утвержден Стоглавым собором, созванным по инициативе царя Ивана IV Грозного. Содержит сто статей.

Судебник Ивана IV имеет общую прогосударственную направленность, ликвидирует судебные привилегии удельных князей и усиливает роль центральных государственных судебных органов. Этим Судебник 1550 года развивает заложенные в Судебнике 1497 года тенденции государственного управления и судопроизводства.

40.