Україна – одна з великих держав Європи – займає найбільшу територію – 603,7 тис. кв. км., а за чисельністю населення – близько 46 млн. осіб – уступає лише Німеччині, Великій Британії, Італії, Франції. Україна – другий за чисельністю (після росіян) слов’янський етнос. На початку 90‑х років ХХ ст. в світі проживало більше 66 млн. українців, в тому числі близько 16 млн. за межами України. Більшість з них – в Росії – 5,7 млн., Казахстані – близько 1,5 млн., Молдові – 780 тис., Білорусі – 535 тис., Киргизстані – майже 210 тис., в Латвії, Литві, Естонії – майже 250 тис. Великі діаспори склались в ряді країн Європи, Північної і Південної Америки: майже 1,8 млн. українців живе в США, близько 2 млн. – в Канаді, 560 тис. – в Аргентині, 350 тис. – в Бразилії, 220 тис. – в Австралії. Також багато українців живе в Чехії, Словаччині, Угорщині, Польщі, Болгарії та ін. Динаміка чисельності українців значно зросла з початку 90‑х років ХХ ст. Етнічні процеси, що відбуваються в сучасних умовах в Україні, надзвичайно різноманітні. Визначальну роль відіграють процеси консолідації нації, зростання національної самосвідомості людей, дальше зближення основних рис культури і побуту різноманітних регіонів на основі національних традицій і сучасних досягнень людства, відкрите згладжування різниці між регіональними діалектами і широке застосування літературної української мови в усній розмовній практиці. Якщо на початку ХХ ст. населення України становило досить різнорідну масу, то в кінці століття внуки малоросів, гуцулів, лемків, русичів та ін. уже називаються українцями. Нині в Україні живуть представники більше 100 націй, народностей і етнічних спільностей. Поліетнічна структура українського суспільства – об’єктивна реальність, що має глибокі історичні коріння, а міжнаціональні відносини – завжди важливий фактор соціального розвитку України.

У соціології націй поряд і нарівні з поняттям народ поширюються поняття етнос, етнічна спільність, що виражають результат спільної історичної практики цілих поколінь людей, втіленої в специфічних матеріальних і духовних атрибутах етнічної спільності. Важливою умовою формування етносу, тобто народу, є мова, що є символом етнічної належності. Зовнішні фізичні особливості, притаманні великим расам, не є факторами. які різнять між собою сусідні етноси. Відсутні і чіткі антропологічні межі між сусідніми народами. Культурна ж єдність етнічної спільності неподільно зв’язана з наявністю в її психіці певних спільних рис індивідів. Отже, народ (народність) – це історична форма соціальної етнічної спільності людей, яка створюється з різнорідних племен. Формування українського етносу тривало кілька століть. В його основі лежали процеси консолідації східнослов’янських племен, що проживали на великій території від Десни до Карпат, а також асиміляції з ними інших сусідніх етнічних спільностей людей. Виникнення українського народу сягає в глибину віків – десь півтори тисяч років. Період існування Київської Русі, на думку деяких вчених-істориків, стосується лише українського народу. Етнопсихологічні характеристики свідчать про повну протилежність українців і росіян як двох окремих народів з різними національними характерами, світосприйняттям, культурою, своєрідною ментальністю. Українцям притаманний і демократизм. Біда українського народу полягала в тому, що вищі соціальні стани – магнати і шляхта зраджували національні інтереси, «втрачали народність».

Проблема формування українського народу відображена і в працях Михайла Грушевського, який вважав, що початком історичних часів для українського народу є IV ст. н.е. Розселюючись з прабатьківщини – Київської Русі, східнослов’янські племена уже в найдавніші часи мали певні відмінності і культурні умови: великоруська народність формувалась переважно на фінській основі, білоруська – у близькому спілкуванні з литовцями, а українська – з тюрками. Подальша історія вела ці три народи здебільшого різними шляхами, що мають більше відмінностей, аніж подібностей. Отже, М. Грушевський вважав, що вже за часів Київської Русі існував повністю сформований україно-руський народ, а Київська Русь за національним змістом – українська. Давні історичні назви українського народу – Русь, русин, руський – в період політичного і культурного занепаду українського народу взяті великоруським народом. Українці споконвічно орієнтувалися на Захід, а росіяни – на Азію.

В історії формування українського етносу існує концепція, за якою виникнення етнічних спільностей припадає саме на період розвинутого первісного суспільства. Специфічний характер культурно-побутового ладу українців, їх традиції складалися і розвивалися протягом багатьох поколінь під впливом способу життя, осілого землеробства, кочівного скотарського господарства, природних умов на території проживання від Десни до Карпат, зв’язки із сусідніми етносами. Найглибшою історичною межею прамови сучасних індоєвропейських мов, до яких належить і українська, є 3500 років до н.е., коли фіксується індохеттська спільність. Згодом 1000 років з неї виділяються індоєвропейська і анатолійці. З 2500 до 2000 років до н.е. в окремі галузки мов від індоєвропейців відділились вірмени (2300 років до н.е.), індоіранці (2200 років до н.е.). В 1500 році до н.е. сталася етнічна диференціація давніх європейців на західних, південних і східних, а також татарів. Германці, а також балгослов'яни як окремі етнічні спільності виділились у 800 – 500 роках до н.е. 3500 року до н.е. слов’яни почали виділятися в окремі самостійні етнічні спільності. На величезній території від Десни, понизов'я Дніпра аж до Карпат тоді заселялась окремим етносом – українцями. Київська держава, заснована українцями на Подніпров’ї, – українська. Пізніше в ХІ ст. варяги – руси вдало обрали місце на схилах Дніпра – назвавши Києвом, що стало центром – природним і важливим торговельним. Київ дає назву землі полян, а згодом і всій південній спільності – східного слов’янства, що стає основою Русі. Пізніше назва Русь переходить і на всі інші східнослов’янські племена. Але існуючи ще задовго до утворення Київської Русі племена полян, сіверян, дулібічів, угличів, тиверців, які займали середнє Подніпров’я, зберегли мову, традиції розселення, звичаї і побут. У Х – на початку ХІІІ ст. державна єдність стає важливим етноконсолідуючим фактором стародавньоруського народу. Важливе значення мало і прийняття на Русі християнства.

В період Київської Русі міцно зберігаються коріння українського народу. Вперше в 1187 році в київському літописі з приводу смерті Переяславського князя Володимира Глібовича згадується про «печаль і скорботу всієї України». Пізніше в літопису говориться про скорботу України Галицької, коли приїхав на князювання Ростислав, а в 1217–1218 роках в Галицько-Волинському літопису знову говориться про всю Україну. Спочатку слово Україна вказувало на країну, де жив народ, який виділявся серед інших народів, мав певне місце проживання – край – країна – Вкраїна – Україна. З кінця ХІІ ст. у вживання входить етнонім Україна, що повільно, але невпинно витісняє назву Русь. Вважається, що самостійність, відокремленість українського етносу припадає на період ХІІ – другу половину XVI ст., зародження, формування й консолідація українського народу органічно зв’язано з розвитком феодалізму в Східній і Центральній Європі. Якщо в період Давньої Русі до ХІІ ст. зароджуються первісні ознаки українського народу, то в умовах феодальної роздрібненості, яка почалася в ХІІ – ХІІІ ст. ст., Русь стає спільним коренем трьох споріднених східнослов’янських народів. Територія, на якій йшов процес зародження елементів українського народу – це князівства – землі Південно-Західної Русі: Київське, Переяславське, Чернігово-Сіверське, Волинське і Галицьке, а також Північна Буковина і Закарпаття. Історичним осередком формування українського народу залишилася Середня Наддніпрянщина (Київщина, Переяславщина, Чернігівщина) з центром у Києві. В XIV ст. – першій половині XVII ст. формувалися основні складові спільності. Поступово зміцнювалися зв’язки між південно-західними землями на базі феодальних відносин, де зберігалися певні особливості суспільного та політичного життя. До середини XIV ст. ще тривало золотоординське іго, а південно-західні руські землі підпали під владу сусідніх держав – Польщі, Угорщини, Литви. Все це гальмувало економічний, політичний і культурний розвиток земель. У другій половині XVI – середині XVII ст. найбільш інтенсивно відбувалися процеси розвитку й консолідації українського народу. Цей період характерний значними зрушеннями в розвитку продуктивних сил – у землеробстві, ремеслах, внутрішній та зовнішній торгівлі. Виникли численні нові міста, йшло дальше освоєння території Наддніпрянщини, Слобожанщини, Запоріжжя. Величезний вплив на процес формування етносу мали геополітичні фактори, що визначали характер соціально-економічної діяльності народу, систему зв’язків з навколишнім світом і навіть психологією. Територія початкового розселення слов’янських племен, розташованих в лісовій і лісостеповій географічних зонах, обумовила землеробський характер їх матеріальної культури. Південніше із Заходу на Схід розкинулась широка степова смуга, що становила величезний інтерес для землеробів винятково сприятливими природнокліматичними умовами. Проте тут протягом кількох століть, змінюючи один одного, кочували різні племена, які ототожнювались зі степом – чужим і ворожим слов’янам, але таким необхідним і бажаним. Багатовікова боротьба зі степом – Диким полем завершилась в XVIII ст. колонізацією його слов’янськими народами, серед яких переважали українці. Але сусідство з кочівними племенами не обійшлося безслідно: визначний вплив мало на формування українського національного характеру, якому властиві волелюбство, індивідуалізм, широта душі, войовничість тощо.

Процес формування української етнічної території завершився на кінець XVIII ст. Тоді ж майже 90 % території увійшло до складу Російської імперії. Виняток становили Галичина, Північна Буковина та Закарпаття, що потрапили під владу Австро-Угорщини. Політичне об’єднання створило сприятливі умови для дальшого згуртування народу на основі зміцнення культурних та економічних зв’язків між українськими землями. Вищим етапом розвитку етносу став період формування націй, коли культурно-політичні, соціально-економічні і психологічні зв’язки між людьми національності досягають найвищого ступеня міцності.

В 20-і роки ХХ ст. українці створили національно-державне утворення – Радянську Україну, яка через недосконалість все ж забезпечувала сприятливіші аніж будь-коли раніше умови розвитку корінного етносу. Проведення Радянською владою політики українізації свідчило про те, що всі народи, які в 1922 році утворили СРСР одержали не просто право на вільний культурно-національний розвиток, а й державну підтримку його реалізації.

Створюються сприятливі умови для розвитку національної культури, на керівні пости в державних владних структурах висуваються національні кадри. Національне відродження охопило представників всіх націй, народностей, які проживали на території України. Та, починаючи з 30‑х років, національна політика Радянської влади деформується, національне культурне і соціальне будівництво уповільнюється, хоча мета Радянської влади залишалась попередньою: розквіт і зближення нації. Соціальні перетворення другої половини 80‑х років докорінно змінили суспільно-політичну ситуацію в Україні. Сталось піднесення національної самосвідомості. Державні владні структури змушені рахуватися з процесом пожвавлення розвитку національної свідомості і самосвідомості. Подібне піднесення сталося також вже пізніше – в 2004 р. під час чергових президентських виборів і вилилось в «Помаранчеву революцію», обличчям якої став лідер націонал-патріотичних сил Віктор Ющенко.

Під впливом політичних і соціально-економічних факторів населення України змінювалось кількісно і якісно. З XVII ст. до сучасності населення України збільшилось майже в 10 раз: з 5 млн. до 50 млн. осіб. та зростання населення йшло нерівномірно. В ХХ ст. внаслідок двох світових війн, революцій і громадянської війни, голоду, міграції, зниження добробуту на початку 30‑х і в середині 40‑х років, сталися значні важковідновлювані втрати людських ресурсів: лише в 50‑х роках в Україні відновлена довоєнна чисельність населення, а згодом спостерігається і збільшення, зростання населення України. Більшість населення України завжди становили українці. В середині 90‑х років через значні ускладнення в соціальній сфері, різко знижується народжуваність і чисельність в порівнянні з початком 90‑х років зменшилась майже на два мільйони осіб. Історично склалось так, що сільське населення переважно українське, а у великих містах і певних регіонах (Донбас, Південь і Схід України) – значна кількість росіян, а самі українці тут здебільшого користувались не українською, а російською мовою. Зростання індустріальної потужності викликало прискорення урбанізації, змінювалась соціально-класова і станова структура населення. Зростання міського населення викликало зростання і чисельності робітників і водночас відрив із села сільських жителів. Та все ж міста і промислові райони України ставали українськими, бо основним джерелом поповнення їх населення ставало українське село. Але місто поглинало не тільки сільських жителів, а й абсорбувало культури, народні традиції, тому що світ великих міст, світ політичний, господарський і наукової еліти – переважно російськомовний.

Етнічні процеси, що відбуваються в Україні в сучасних умовах, надзвичайно різноманітні. Безумовно, визначальну роль у розвитку українського етносу відіграють процеси консолідації нації, зв’язані з підвищенням національної самосвідомості людей, дальшим зближенням основних рис культури і побуту на основі національних традицій і сучасних досягнень людства, відкритим згладжуванням відмінностей між регіональними діалектами і широким застосуванням української літературної мови в усно-розмовній практиці. Прогрес культури будь-якої нації переважно обумовлений розвитком її мови. Широкі маси населення України залучаються до культури свого та інших народів, беруть участь в дальшому її розвитку, насамперед, через рідну мову. Кожний громадянин має право говорити рідною мовою. Народ України, звичайно, мав потребу знання міжнаціональної мови і в минулому проявляв прагнення оволодіти російською мовою як однією з найбільш поширених міжнародних мов. Та в широких масах це прагнення часто проявлялося через зневажання своєї рідної української мови і примусового запровадження як державної російської мови. Та не треба впадати і в іншу крайність: насильне запровадження української мови на території України, де населення багатонаціональне. Діалектика така, що справжню двомовність можна утвердити лише на ґрунті вільного вживання мов, лише на базі відсутності привілеїв для якоїсь окремої мови.