Кожна країна світу, яка взяла на себе зобов'язання виконувати міжнародні конвенції, в тому числі й з прав людини, повинна керуватися принципами і нормами цих угод у своєму внутрішньому законодавстві. Норми, що містяться в міжнародних документах, обов'язкові для законотворчості розвинутих держав, тобто є міжнародними стандартами. Як визнано у літературі, цим терміном охоплюються різнорідні норми, такі як правила міжнародних договорів, резолюції міжнародних організацій, політичні домовленості (наприклад, Гельсінський заключний акт, документи Віденської та Копенгагенської зустрічей, міжнародні заичаї). Можна вважати, що людство виробило «своєрідний кодекс прав людини в міжнародному праві. Проте міжнародні стандарти — не не декларовані міжнародним співтовариством приклади, а норми, які необхідно втілювати в життя.[2]

На думку С.Черниченка, міжнародні стандарти в галузі прав людини — це міжнародно-правові, тобто такі, що випливають з норм міжнародного права, обов'язків держав. Тим часом Л.Шестаков висловлює заперечення, що права людини неможливо імпортувати, оскільки в кожному суспільстві вони мають специфіку. Міжнародні стандарти — тільки бездушні форми, а змісту й духовності вони набувають у державному відокремленому суспільстві. Щодо процесу виникнення національних норм з прав людини, то це зауваження має історичні підстави. М Орзіх вважає, що хоч основні права, свободи і обов'язки встановлюються найвищими органами державної влади у формі конституційного закону.., вони не можуть бути вужчими за змістом від міжнародно-правових стандартів. Це — завдання, до виконання якого повинні прагнути всі народи.

Наведені твердження свідчать, що сутність поняття "міжнародні стандарти” не є ще усталеною, особливо в тій частині, яка стосується юридичної сили міжнародних актів для учасників цих угод та інших суб'єктів міжнародного права. Проте саме визнання існування названих стандартів закладає правову основу того, що з часом права людини і в країні, де вона живе, відповідатимуть зразкам світового рівня в цій галузі.[3]

Слід зазначити, що визначення «міжнародні стандарти» стосується сучасних міжнародних документів у галузі прав людини, які беруть свій початок з Хартії прав людини, коли міжнародним співтовариством було покладено початок нормотворчому процесу на світовому рівні. До цього часу норми з прав людини виникали в національних правничих системах і, одержавши визнання світової спільноти, поширювалися через взаємини між державами. Кожна історична система права включає певну юридичну концепцію людини як суб'єкта права, її права та обов'язки — від примітивних і нерозвинених до сучасних. І суть правничої системи залежить від того, які саме права вона визнає, в якому обсязі та якою мірою їх гарантує. Коли керуватися постулатом, що кожна система права настільки є правом, наскільки вона грунтується на повазі до людської особи у всіх її проявах, то слушно стверджувати, що вся історія панування права (розподіл влад, демократія тощо) — це поступове усвідомлення і зміцнення почуття власної гідності кожної людини.

Коли розглядати права людини як галузь сучасного міжнародного права, то можна твердити, що, з одного боку, її формують принципи та норми, які закріплюють основні і похідні права людини і тим самим визначають стандарти демократії в міжнародній та національній системах, а, з іншого — демократію не можна повністю ототожнювати а правами людини.

У літературі існує: точка зору, шо "права людини” — це не що інше як гуманітарне право. З одного боку, дані права не обмежуються захистом прав індивіда, вони визначають характер міжнародного правопорядку та національних правових систем, з іншого ж — головною особливістю міжнародного гуманітарного права є те, що норми, які його складають, визначають права і обов'язки держав не тільки в їх відносинах між собою, а й в їх поводженні (відносинах) з людьми. Міжнародному співтовариству не однаково, наскільки гуманними та справедливими є національні закони та практика їх застосування .[4]

Інші юристи відносять до поняття міжнародного гуманітарного права тільки ті норми, які передбачають особливе заступництво найбільш вразливих груп населення — мирного, хворих, поранених, військовополонених та деяких інших категорій осіб у період збройного конфлікту. Щодо прав людини в широкому розумінні, то ці юристи віддають перевагу поняттю “міжнародне право прав людини».

Згідно з іншою концепцією, міжнародне гуманітарне право — це сукупність усіх норм та принципів міжнародного права, які приписують державам дотримуватися встановлених стандартів у їх відносинах між державними структурами та особистістю як у звичайних умовах, так і в особливих ситуаціях .

Можна зустріти і такий підхід, коли затвердження в міжнародному праві прав людини нібито робить індивіда суб'єктом міжнародного права. Однак об'єктом останнього є тільки міждержавні відносини, його механізм придатний лише для регулювання саме їх. Тому міжнародне право створює безпосередньо права та обов'язки для держав. З цього виходить і судова практика. Застосування норм щодо індивідів знаходиться виключно у компетенції держави. У тих випадках, коли міжнародні норми стосуються індивіда, назване право зобов'язує держави забезпечити їх реалізацію. І тільки у винятковиих випадках, коли державний механізм не в змозі цього зробити, міжнародне право передбачає безпосереднє застосування своїх норм за допомогою міжнародних установ. Такими є міжнародні кримінальні суди, які мають юрисдикцію шодо військових злочинів та злочинів проти людства. Ширшу юрисдикцію загального характеру мають установи ЄС, але і вони діють через держави. Міжнародні акти не містять визнання індивіда як суб'єкта міжнародного права. У тих рідких випадках, коли постає це питання, індивід розглядається як бенефіцарій (тобто, той, хто користується) норм міжнародного права. Що стосується прав і свобод, то індивід, звичайно ж, є суб'єктом, для нього вони й існують.

Загальновизнані норми прав людини притаманні як міжнародному, так і внутрішньодержавному прану. Вони відбивають історично досягнутий рівень демократії та гуманності суспільства на міжнародному та внутрішньодержавному рівні. Завдяки цьому останні мають особливі юридичні властивості. Ні міжнародний договір, ані внутрішньодержавний закон не можуть обмежити права людини. Для обгрунтування такого статусу використовується концепція природних прав людини. У ст. 21 Конституції України вона сформульована так: «Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними». Відповідно, конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст. 22).

Це положення належить і до міжнародник договорів. Так, Статут ООН зобов'язує держави сприяти та розвивати повагу до прав людини (п. 3 ст. 1 розд. І). Будь-який договір, що принижує права людини, буде визнаний недійсним за ст. 103 Статуту, яка визначає за останнім переважаючу силу зобов'язань.

3 викладеного можна зробити висновок, що відносини між державами регулюються юридично. Головними в системі міжнародного права є норми, які обумовлюють права та обов'язки держав в їх відносинах. Такі норми містяться а міжнародних угодах або є загальновизнаними та мають статус звичаю. Що ж до "прав людини”, як галузі міжнародного права, то тут маємо справу з такою особливістю як норми та їх застосування державами у відносинах з людьми. Тобто тут спостерігаємо два аспекти у галузі "прав людини», а саме: 1) норми "прав людини” закріплюють права та обов'язки держав у відносинах між ними; 2) норми “прав людини” регламентують обов'язки і права держав в їх відносинах з людьми. Міжнародне співтовариство пильнує, щоб національні закони відповідали міжнародним стандартам у галузі прав людини.[5]

Необхідність розвивати міжнародне гуманітарне співробітництво, закріплюючи його в міжнародному праві, полягає в наступному. По-перше, історичний досвід показав, що антидемократичні держави становлять загрозу для загального миру та безпеки. Автори Статуту ООН вважають, що міжнародний мир та безпека не можуть бути забезпечені лише через запобігання та подолання актів агресії; для цього необхідно розвивати дружні відносини, між надіями та “вдаватися до міжнародного співробітництва у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного та гуманітарного характеру і у сприянні та розвитку поваги до прав людини і основних свобод для всіх, без відмінностей за ознакою раси, статі, мови і релігії" (п. 3 ст. 1 Статуту ООН). Післявоєнне життя показує, що чим вищі в державі стандарти демократії і соціальної справедливості, тим більшу довіру відчувають до неї інші народи. По-друге, у деяких випадках забезпечення прав людини та боротьба з їх порушеннями потребують об'єднання зусиль держав. Грубі та масові порушення прав людини, що виводяться у ранг державної політики (расизм, апартеїд, геноцид, дискримінація людей за будь-якими ознаками), можуть бути зупинені під тиском світової громадської думки за умови її підтримки міжнародним співтовариством держав. І, нарешті, загальновизнане уявлення про мінімальні стандарти поводження з людьми в демократичному цивілізованому суспільстві закріплюється в універсальних міжнародно-правових актах як вираз загального акумульованого досвіду, що відповідає даному етапу історичного розвитку. Відбиття таких узагальнених стандартів у національному законодавстві дозволяє реалізувати ідею єдності людства.

Дуже важливим є те, що держави, які підписали договори з прав людини, зобов'язані забезпечувати реалізацію їх положень у межах своїх територій. Так, ст. 9 Конституції України передбачає, шо чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою, є частиною національного законодавства України. Стандарти щодо основних прав і свобод, закріплені у Загальній декларації, є обов'язковими для всіх держав — членів ООН, якщо вони зробили про це заяву.