Предметом правового регулювання є найважливіші для держави, об'єднань людей і конкретних осіб суспільні відносини, що об'єктивно потребують і піддаються юридичному регулюванню і сторони яких виступають їх свідомими та вольовими учасниками [6].

Історія правового життя суспільства показала, що в сферу правового регулювання входить три групи суспільних відносин, що відповідають перерахованим ознакам.

Першу групу складають відносини людей по обміну цінностями (як матеріальними, так і нематеріальними). Тут найяскравіше виявляється можливість і необхідність правового регулювання майнових відносин, бо у взаємоприйнятному обміні майном зацікавлене і все суспільство, і кожна окрема людина. Ці відносини будуються на основі загальновизнаних правил (наприклад, визнання виразу цінності майна в грошовому еквіваленті); обов'язковість визнання правил забезпечена дієвою силою спеціального апарату правового примусу.

Другу групу утворюють відносини по владному управлінню суспільством. В управлінні соціальними процесами зацікавлені і людина, і суспільство. Управління здійснюється заради задоволення як індивідуальних, так і загальносоціальних інтересів і повинно реалізуватися за строгими правилами, забезпеченими силою примусу. Природно, в сферу правового регулювання входить державне управління соціальними процесами.

До третьої групи входять відносини із забезпечення правопорядку, які покликані забезпечити нормальне протікання процесів обміну цінностями і процесів управління суспільством. Це відносини, що виникають з порушення правил, регламентуючих поведінку людей в двох вказаних сферах [10].

Засоби правового регулювання

Щодо конкретних суспільних відносин правове регулювання здійснюється за допомогою таких методів або засобів:

1) Дозволу – тобто надання суб'єкту права на здійснення певних дій. Прикладом здійснення правового регулювання за допомогою цього засобу може бути будь-яка правова норма, що надає суб'єкту право на одержання тих або інших благ.

2) Зобов'язування – це юридично закріплена необхідність певної поведінки в тих чи інших умовах, обставинах. Наприклад, покладення обов'язку забезпечення обвинуваченому права на захист, обов'язок своєчасного виконання договірних зобов'язань.

3) Заборони – це юридична необхідність утримуватись від певної поведінки. Як приклади заборони можуть бути положення норм права про заборону пропаганди війни, національної або расової переваги одних народів над іншими [6].

Виходячи з даних правових засобів і враховуючи власні інтереси, cуб’єкт будує відповідну програму дій.

У інформаційно-психологічному плані правовими засобами виступають не самі норми права, договори або правозастосовчі акти, а ті конкретні заходи інформаційно-психологічної дії, які в них містяться. Це – суб'єктивні права і обов'язки, пільги, заохочення і покарання і т.д., які, у свою чергу, підрозділяються на дві великі групи: правові стимули і правові обмеження.

Саме стимули і обмеження врешті решт є значущими для поведінки, пов'язаними в буквальному розумінні з цінністю, на яку орієнтується інтерес суб'єкта.

Якщо правові стимули покликані спонукати до правомірної поведінки, вигідної і для особи, і для суспільства, то правові обмеження – стримувати від протиправного задоволення її власних інтересів, яке може бути вигідним для особи, але не вигідно, чи навіть, навпаки, шкідливо для інших громадян, суспільства в цілому [8].

Типи правового регулювання

У юридичній літературі і в практиці існує дві юридичні формули, на основі яких виділяються два типи правового регулювання.

Перша формула: дозволено все, окрім прямо забороненого в законі. На цій формулі побудований загальнодозволяючий тип правового регулювання. По цьому типу в регульованих правом відносинах встановлюються строго і чітко сформульовані заборони. Як правило, об'єм цих заборон невеликий, а об'єм дозволів не визначений: все, що не заборонено. Наприклад, право допускає для членів суспільства будь-які способи множення матеріальних благ, окрім прямо заборонених законом. Даний тип правового регулювання сприяє (або не перешкоджає) проявам ініціативності, активності, самостійності в рішенні життєвих задач. Він характерний для відносин, що регламентуються галуззю цивільного права.

Друга формула правового регулювання: заборонено все, окрім прямо дозволеного. Учасник правових відносин подібного типу може зробити тільки дії, які прямо дозволені законом, а вся решта дій заборонена. Цей тип правового регулювання прийнято називати дозвільним. Він властивий тим галузям права, які зв'язані, наприклад, з державним управлінням (адміністративне право). Тут в законі указується точний, строго обмежений об'єм правомочності; все, що виходить за межі компетенції владного суб'єкта, категорично заборонено.

Безумовно, немає галузей права, побудованих лише на одному типі правового регулювання. Так, в цивільне право «вкраплені» елементи дозвільного типа, а в адміністративному праві можна зустріти норми, регулюючі відносини управління по загальнодозволяючому типу.

Разом з тим достатньо очевидно, що загальнодозволяючий тип правового регулювання пов'язаний із закріпленням в праві соціальної свободи, з правом людини на вибір засобів і способів досягнення поставленої мети. Дозвільний же тип правового регулювання витікає з необхідності високої і строгої впорядкованості суспільних відносин, послідовної реалізації принципів законності. Дозвільний тип правового регулювання є єдиним при застосуванні заходів юридичної відповідальності і ряду інших заходів державного примусу [10].