Право на вчинення дій від імені іншої особи може грунтуватися на різних юридичних фактах, з якими закон пов'язує виникнення повноваження. Такими юридичними фактами можуть бути: договір (договір доручення), закон (батьки є представниками своїх малолітніх дітей за законом), акт органу юридичної особи (призначення на певну посаду, пов'язану із здійсненням представницьких дій), інші підстави, встановлені актами цивільного законодавства (факт спільного ведення господарства, спільності майна: при здійсненні одним з подружжя правочинів для спільного сімейного господарства він виступає як особа, що діє від імені і в інтересах також іншого з подружжя, бо згода останнього на здійснення такого правочину припускається - за винятком тих, що виходять за межі дрібних побутових).

Залежно від значення волевиявлення для встановлення і правовідносин представництва і виникнення повноваження розрізняють представництво добровільне (договірне), представництво на підставі безпосереднього припису закону (обов'язкове) та представництво добровільно-обов'язкове (на підставі акту управління, наприклад органу юридичної особи тощо).

Волевиявлення надання довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин. Частина 3 ст. 245 ЦК передбачає спеціальні випадки, коли довіреність, посвідчена спеціально уповноваженими на це органами, прирівнюється до нотаріально засвідчених. Аналогічний перелік осіб, що мають право засвідчувати довіреність, закріплений у ст. 40 Закону України »Про нотаріат». Порядок посвідчення цього виду документа регулюється Порядком посвідчення заповітів і довіреностей, що прирівнюються до нотаріально засвідчених, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 р. Зокрема, до нотаріально посвідченої довіреності прирівнюються:

- довіреності військовослужбовців та інших осіб, що перебувають на лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших військово-лікувальних установах, посвідчені начальниками, їх заступниками по медичній частині, старшими і черговими лікарями цих госпіталів, санаторіїв та інших військово-лікувальних установ;

- довіреності військовослужбовців, а в пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ і військово-учбових закладів, де немає державних нотаріальних контор, приватних нотаріусів, посадових осіб і органів, що здійснюють нотаріальні дії, також довіреності робітників і службовців, членів їх сімей та членів сімей військовослужбовців, посвідчені командирами (начальниками) цих частин, з'єднань, установ і закладів;

- довіреності осіб, що знаходяться у місцях позбавлення волі, посвідчені начальниками місць позбавлення волі[2].

Довіреність, укладена у простій письмовій формі, як і та, що засвідчена не тим органом або посадовою особою, на які покладено здійснення таких функцій, не може вважатися виданою з дотриманням встановленого законом порядку, а отже, має бути визнана недійсною.

Довіреність на одержання заробітної плати та інших платежів, пов'язаних з трудовими відносинами, на отримання винагороди авторів і винахідників, пенсій, всіх видів допомоги і стипендій, грошей (Додаток) з установ ощадних банків, а також на отримання кореспонденції, у тому числі грошової і посилочної, може бути посвідчена організацією, в якій довіритель працює або вчиться, житлово-експлуатаційною організацією за місцем його проживання, а також адміністрацією стаціонарної лікувально-профілактичної установи, у якій він знаходиться на лікуванні.

Довіреності, які видаються юридичними особами, крім тих, що видаються в порядку передоручення, не потребують нотаріальної форми. Довіреність від імені юридичної особи видається за підписом її керівника і завіряється печаткою цієї організації.

Довіреність на отримання або видачу грошей або інших майнових цінностей крім керівників має бути підписана також головним бухгалтером підприємства.

У кожній довіреності обов'язково має бути вказана дата її видачі. Недотримання цієї вимоги закону спричиняє за собою недійсність довіреності, як документа, що підтверджує повноваження представника. Тобто вона не має правового значення ні для сторін відносин добровільного представництва, ні для третьої особи.

Загальними підставами припинення довіреності є:

- закінчення її терміну, а стосовно до разової довіреності - здійсненням дій представником, на які він уповноважений;

- скасуванням її особою, яку представляють, або відмови від неї представника. Таке обопільне право на одностороннє припинення довіреності пов'язане з довірчим характером такої угоди;

- припинення юридичної особи, що є представником або особою, яку представляють;

- смерть фізичної особи, що є представником або особою, яку представляють;

- визнання фізичної особи, що є представником або особою, яку представляють, недієздатною;

- визнання фізичної особи, що є представником або особою, яку представляють, обмежено дієздатною;

- визнання фізичної особи, що є представником або особою, яку представляють, безвісно відсутнім тощо.

- передоручення (оскільки передоручення засновується на раніше виданій довіреності, то з припиненням дії останньої втрачає силу і передоручення) [8, с. 193].

Припинення довіреності є припиненням повноважень представника. У зв'язку з цим у особи, яку представляють, і його правонаступників виникає низка обов'язків. Особа, що видала довіреність і згодом скасувала її, зобов'язана сповістити про скасування особу, якій довіреність видано, а також відомих йому третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність. Подібні дії повинні здійснити правонаступники (спадкоємці вмерлого громадянина і правонаступники реорганізованої юридичної особи) у випадку:

1) припинення довіреності внаслідок припинення юридичної особи, від імені якої видана довіреність;

2) смерті громадянина, що видав довіреність, визнання його недієздатним, обмежено дієздатним або безвісно відсутнім.

Після припинення довіреності особа, якій вона була видана, зобов'язана повернути довіреність особі, яку представляє. Вона має це зробити «негайно», тобто у мінімально короткий строк, як тільки у неї з'явиться можливість.

Особливим випадком припинення довіреності є її скасування особою, яку представляють. Таке обопільне право на одностороннє припинення довіреності пов'язане з довірчим характером такої угоди. Тому довіреність може бути в будь-який час скасована особою, що видала її, а особа, якій була видана довіреність, може в будь-який час відмовитися від неї. Відмова від цього права є нікчемною, за винятком випадків, коли довіреність видана як безвідклична на певний час[7, с. 204-208].

Скасування довіреності має юридичне значення для представника і третіх осіб лише в тому випадку, якщо вони були сповіщені про це. Скасування довіреності тягне припинення повноважень представника. У зв'язку з цим у особи, яку представляють, і його правонаступників виникає низка обов'язків. Особа, що видала довіреність і згодом скасувала її, зобов'язана сповістити про скасування особу, якій довіреність видано, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність.

Права і обов'язки стосовно третьої особи, що виникли внаслідок дій представника або його заступника до того, як вони дізналися або повинні були дізнатися про припинення довіреності, зберігають силу для особи, що видала довіреність і його правонаступників. Це правило не застосовується, якщо третя особа виявилася несумлінною, знала або повинна була знати до здійснення або в момент здійснення угоди з представником, що дія довіреності припинилася.

Частина 4 ст. 249 ЦК передбачає, законом може бути встановлено право особи видавати безвідкличні довіреності на певний час. Це положення є винятком із загального правила, встановленого ч. 1 цієї ж статті, про нікчемність відмови довірителя від свого права на скасування довіреності. Застосовуватися воно має до тих випадків, коли впевненість представника та третьої особи у стабільності повноважень, передбачених у довіреності, може бути визначальною для встановлення та існування відповідних правовідносин. Слід зазначити, що, хоча у ч. 4 ст. 249 говориться про можливість встановлення у законі «права особи видавати безвідкличні довіреності на певний час», але, очевидно, в цьому випадку, швидше, має йтися не про «право» особи, а про обмеження права останньої на скасування довіреності протягом певного часу, що ґрунтується на його попередній згоді на таке обмеження [8, с. 190].

Для того, щоб дії представника створили юридичні права і обов'язки для особи, яку представляють, необхідно, щоб представник мав відповідні повноваження, котрими визначаються зміст і межі дій, які представник може вчиняти від імені особи, котру він представляє. За своєю сутністю повноваження - немайнове цивільне право, основним елементом якого є право на власні позитивні дії. Проте, як і кожне суб'єктивне право, повноваження включає не лише право на власні позитивні дії, а й можливість вимоги певної поведінки від інших осіб. У даному випадку - це право вимагати від особи, яку представляють, взяття на себе юридичних наслідків дій, що здійснені в межах повноваження. Крім того, представник має право на захист повноваження шляхом подання позовів про визнання повноваження, про припинення дій, що його порушують, тощо. Такий захист здійснюється представником від свого імені і не вимагає спеціального додаткового повноваження.

Представництво є поширеним засобом реалізації цивільних прав, що належать особі, і виконання нею її цивільних обов'язків. Однак коло дій, які можуть бути здійснені за допомогою представництва, не є безмежним. Зокрема, ч. І ст.238 ЦК вказує, що представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Однак це не означає, що опікун, призначений малолітньому, може вчиняти лише дрібні побутові правочини. Навпаки, він ніби доповнює недостатню дієздатність малолітнього, а тому може вчиняти за останнього будь-які правочини, крім тих, що заборонені законом.

Крім того, не допускається укладення через представника правочину, який за своїм характером може вчинятися тільки особисто, а також інших правочинів, вказаних у законі. Наприклад, договір довічного утримання, заповіт, трудовий договір, реєстрація шлюбу, всиновлення тощо - це ті юридичні дії, які мають здійснюватися лише особисто.

Усі юридичні дії представник зобов'язаний здійснювати в інтересах того, кого представляє. З метою захисту цивільних прав та інтересів того, кого представляють, законом встановлена заборона укладення правочину представником стосовно себе особисто або стосовно іншої особи, представником якої він одночасно є. Наприклад, опікун не може укладати угод зі своїм підопічним, а також представляти його при укладенні угод або веденні судової справи між підопічним і своїми близькими родичами.

Логічно, що зі згоди особи, яку представник одночасно представляє, такі дії можуть бути допущені.

Представником і особою, яку представляють, можуть бути і фізичні, і юридичні особи.

Особою, яку представляють, може бути будь-яка правоздатна особа: фізична - з народження, юридична - з моменту виникнення.

У випадках законного представництва особою, яку представляють, може бути лише дієздатна або частково дієздатна фізична особа.

При добровільному представництві, яке грунтується на волевиявленні того, кого представляють, для вираження волі на встановлення відносин представництва необхідна дієздатність цієї особи. Отже, особою, яку представляють, тут може бути лише повністю дієздатна особа або особа з неповною цивільною дієздатністю.

Представниками можуть бути громадяни, котрі мають достатній обсяг дієздатності. За загальним правилом це повнолітні, тобто особи, що досягли 18-літнього віку. Крім того, як представники можуть виступати також особи, яким відповідно до закону надана повна цивільна дієздатність.

Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але виступає від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів. Таке правило логічно пов'язане з положеннями ч. І ст.238, згідно з якою представник має діяти від імені того, кого представляє, і ст.239 ЦК, якою передбачено, що правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

Вказані вимоги до представника дозволяють відрізняти його від посильного, посередника, комісіонера тощо. На відміну від представника, посильний лише передає контрагенту уже виражене волевиявлення тієї особи, яка його послала; посередник сам не укладає правочин, а лише веде переговори, сприяє укладенню правочину сторонами; комісіонер виступає як самостійний учасник цивільного обігу, сам набуваючи прав і обов'язків за договором[8, с. 194].

Згідно ст. 250 ЦК представник має право відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю.

Представник зобов'язаний негайно повідомити особу, яку він представляє, про відмову від вчинення дій, які були визначені довіреністю.

Представник не може відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю, якщо ці дії були невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання завданню збитків особі, яку він представляє, чи іншим особам.

Представник відповідає перед особою, яка видала довіреність, за завдані їй збитки у разі недодержання ним вимог, встановлених частинами другою та третьою статті 250 ЦК.

Представник зобов'язаний особисто вчинити дію, передбачену наданим йому повноваженням. Але він може також передоручити її здійснення іншій особі, якщо таке передоручення передбачене договором або дозволене тим, кого представляють, в іншій формі (у листі, у телеграмі тощо). Передоручення може також ґрунтуватися на положеннях акта цивільного законодавства. Зокрема, таким спеціальним положенням акта цивільного законодавства є передбачене ч. І ст.240 ЦК правило, згідно з яким представник має право здійснити передоручення, якщо це зумовлено метою охорони інтересів особи, яку він представляє.

Стаття 240 ЦК не регламентує порядок та форму передоручення, але оскільки останнє може мати місце лише при добровільному представництві, котре, у свою чергу, ґрунтується на довіреності, то передоручення, як правило, здійснюється шляхом видачі довіреності представником своєму заміснику. Але передоручення можливе і шляхом внесення змін у договір (договір доручення або інший), який є підставою представництва.

Довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків видачі довіреності на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо), яка може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання. Строк, на який видається така довіреність, не може перевищувати терміну дії основної довіреності, на підставі якої вона видана.

Представник, який передав свої повноваження іншій особі, має повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані відповідні повноваження (замісника). Невиконання цього обов'язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні. Це правило закріплене в інтересах особи, яку представляють, оскільки у разі незгоди з передорученням особа, яку представляють, може в будь-який момент скасувати довіреність. Якщо ж представник не повідомив особі, яку представляє, про передоручення, він несе відповідальність за дії особи, якій передав повноваження, як за свої власні.

Оскільки при передорученні має місце передача представником його повноважень третій особі (заміснику), тобто відбувається заміна осіб у внутрішніх відносинах представництва зі збереженням останніх, то це не впливає на існування самих відносин представництва. Тому правочин, вчинений після передоручення замісником "первісного" (головного) представника, так само створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, як це було б при діях первісного представника.

Висновки

Отже, довіреність це письмове уповноваження, що видається однією особою (що представляється) іншій особі (представникові) для представництва перед третіми особами.

При складанні довіреності обов'язковою умовою є дотримання вимог, без дотримання яких вона не буде юридичних наслідків.

В довіреності розкривається її предмет, тобто зміст повноважень. У зв'язку з чим, виділяють разові, спеціальні і генеральні доручення, які мають свої особливості і застосовуються не у всіх ситуаціях.

В певних випадках можлива передача представником повноважень іншій особі, що є передорученням. Воно можливе лише, якщо представник прямо уповноважений на це дорученням, або він вимушений до цього силоміць обставин для охорони інтересів того, що представляється.

Дія довіреності припиняється унаслідок: виконань передбаченої в дії (наприклад, разове доручення), закінчень терміну, відміни довіреності що представляється або відмови від довіреності особи, якій вона видана, припинення юридичної особи, від імені якої і на ім'я якого вона видана, а також в разі смерті громадянина, що видав або отримав довіреність (або визнання його недієздатним, обмежено дієздатним, безвісно відсутнім).

Список використаних джерел

1. Конституція України. - Відомості Верховної Ради (ВВР), 1996, N 30.

2. Про нотаріат. - Відомості Верховної Ради (ВВР), 2009, NN 40-44.

3. Цивільний кодекс Української РСР від 18.07.1963, № 1540-VI.

4. Цивільний кодекс України / Коментар. - Одеса: Юридична література, 2004. - 112 с.

6. Бек Ю.Б., Богдан Й.Г. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України / За ред. В.М. Коссака. - К.: Істина, 2004. - 975 с.

7. Боброва Д.В., Дзера О.В. Цивільне право України: Підручник: У 2 кн. / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. - 2-е вид., перероб. і допов.. - К.: Юрінком Інтер, 2004. – с. 204 – 208.

8. Довгерт А.С. та ін. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар. - К.: істина, 2004., - 190-203 с.

9. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: У 2 т. / За ред. О.В. Дзери та ін.. - К.: Юрінком Інтер, 2005- 545 с.

10. Сучасний словник цивільно-правових термінів /Упоряд. Венедіктова І.В. - Х.: Страйд, 2005. - 215 с.

11. Тлумачний словник з цивільного права / Акад. прав. наук України. Ін-т приват. права і підприємництва; Під заг. ред. Селіванова В.М.; Уклад.: Боброва Д.В. та ін.. - К., 1998. - 225 с.

12. Цивільний кодекс України: Наук.-практ. комент.: У 2 ч. - ч.1 / За заг. ред. Я.М. Шевченко; Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, Київ. ун-т права. - К.: Вид. дім «Ін Юре», 2004- 722 с.

13. Цивільний кодекс України: Наук.-практ. комент : У 2 ч. - ч.2. / Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, Київ. ун-т права; За заг. ред. Я.М. Шевченко. - К.: Ін Юре, 2004 - 604 с.

14. Цивільний кодекс України: Пост. наук.-практ. комент.: У 2 ч. / Верхов. Суд України; Відп. ред. А.С. Довгерт, Н.С. Кузнєцова. - К.: Юстініан, 2005 - 722 с.

15. Цивільне право України: Підручник: У 2 кн./ О.В. Дзера та ін. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - Кн. 1. - 736 с.

16. Цивільне право України. Кн. 2 / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнецової. -К., 2002. - 453 с.

17. Ярема А.Г., Карабань В.Я. Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України. / Т.1. - К.: А.С.К.; Севастополь: Ін-т юрид. дослідж., 2004. - 941 с.

18. Андреев В.К. Представительство в гражданском праве. – К.: КГУ, 1978.

19. Басистов А. Доверенность: субъектный состав, полномочия, оформление, некоторые особенности. – М.: Белые альвы, 1996.

20. Образцы документов: договоры, контракты, доверенности: Практическое пособие для предпринимателей и деловых людей. – Симферополь, 1996.

21. Цивільне право України. Академічний курс. Т.1. / За загальною ред. Я.М. Шевченко. - К.: Ін Юре, 2003. – С. 252.

22. Иоффе О.С. Советское гражданское право. Ч.1. – Л., 1971. – С.202; Рясенцев В.А. Вопросы представительства в гражданском праве // Советская юстиция. – 1976. – № 6. – С. 14.

23. Невзгодина Е.Л. Основания представительства в советском гражданском праве // Вопросы правового регулирования социалистическом обществе. – Свердловск, 1974. - С. 14-81.

24. Фурса С. Довіреність та інститут представництва у цивільному законодавстві, нотаріальному та цивільному процесах України // Право України. – 1999. - № 4. – С. 96.

Додаток