Рєпін — один з найбільших у світовому мистецтві майстрів портретного живопису. Він створив таку величезну й по кількості й по якості портретну галерею своїх сучасників, що навряд чи можна зрівняти з ним когось із найбільших художників світу. Рєпінська портретна галерея чудова не тільки й не стільки відображенням певних історичних осіб, але, і це найголовніше, — відбиттям життя його часу. В.В.Стасов говорив, що Рєпін-Портретист відрізняється від всіх інших майстрів портрета тим, що «із зухвалістю сміливого починателя спробував у деяких своїх портретах те, чого ніколи ніхто й ніде, здається, ще не пробував: це зобразити творчу й працюючу, усередині голови, думку великої людини».

І.Ю. Рєпін був художником широких творчих інтересів, багатогранного таланта. Нескінченно закоханий у життя, невичерпне багатство його проявів, він намагався охопити у своїй творчості багато сторін навколишньої дійсності. Але предметом найпильнішої його уваги завжди залишалася людина. Тому-то Рєпін і був першокласним портретистом. [28, 44]

Глибина проникнення в характер зображуваного, сприйняття людини не тільки в неповторній своєрідності її особистості; але й у її соціальній обумовленості, разюча портретна подібність і, нарешті, віртуозне володіння мальовничою технікою зробили Рєпіна одним з найбільших портретистів XIX століття.

Портретна творчість І.Ю.Рєпіна — новий етап у розвитку російського та українського портрета, що завершує діяльність у цій області таких чудових портретистів, як Перов і Крамськой. Портрети Рєпіна підкуповують своєю дійсністю, здатністю художника в безпосередньому, здавалося б, випадковому стані людини побачити прояв істотних сторін її натури, умінням тонко помітити специфіку пози, жесту, міміки обличчя того, хто на портреті, майстерністю передачі відчуття живої плоті людського обличчя й фігури. Винятково широким було коло тих, кого І.Ю.Рєпін відобразив на портретах — від простих мужиків («Мужичок з боязких», «Мужик лихий на очі») до відомих письменників, музикантів, суспільних діячів (портрети Д.Багалія, Л. Толстого, Стасова, акторки Стрепетової, хірурга Пирогова, генерала Дельвіга, композитора Мусоргського, українського поета Т.Г.Шевченка). Майстром групового портрета Рєпін показав себе в картині «Урочисте засідання Державної Ради» (1901—1903). Проникливим ліризмом відрізняються жіночі портрети художника — «Відпочинок», «Осінній букет» і ін. [28, 47]

Ілля Рєпін створив численні портрети діячів російської культури, а з українців серед інших: С. Любицької, М. Мурашка (1877р.), В. Тарновського (1880 р., «Гетьман») і С. Тарновської, Т. Шевченка (1888 р.), Д. Багалія (1906 р.).

Звернімося до аналізу деяких портретів, виконаних І.Ю.Рєпіним на українську тематику або з українськими діячами культури.

«Протодиакон» , 1877. Портрет чугуївського соборного диякона.

Незважаючи на те, що «Протодиякон» — прославлена картина, вона все-таки портрет, але портрет, що виріс до картини, як портрет так званого «Яна Собесського» Рембрандта (насправді автопортрет його) виріс до однієї зі славнозвісних у світі картин. Рєпін особливо високо цінив саме цей рембрандтовьский шедевр і навряд чи можна сумніватися в тому, що «Ян Собесський» підказав художникові й загальну концепцію «Протодиякона»: не тільки такий же посох у руці, але й вся жирна кладка живопису — трактування фону, рук і самого обличчя — говорять про те, що літні відвідування Рєпіним Ермітажу не пройшли даром для його чугуївського періоду.

 Уже на живописі «Єврея на молитві» і портрета Овденко лежала печатка луврських прогулянок Рєпіна; в «Протодияконі», крім впливу Рембрандта, що позначився колись й на мініатюрному портреті матері 1872 р., ми бачимо щось таке, чого раніше в Рєпіна не було й що відтепер з'явиться характерною рисою його мальовничої манери. Досить сказати, що «Протодиякон» — перший справжній Рєпін, Рєпін майбутніх картин. «Ян Собесський» був тільки трампліном, з якого Рєпін зробив свій дивний стрибок у живописі, який настільки переполошив всіх художників, який схвилював російське та українське культурне суспільство кінця 70-х і початку 80-х років ХІХ ст. і який особливо глибоко зачепив правдивого в справах мистецтва портретиста-професіонала Крамського.

 Це нове полягає не тільки в небаченій до того чисто рєпінській тематиці, що відкривається «Протодияконом», але й у самому живописі, його установках і характері. Це насамперед скажений темперамент його нового живопису, що вперше позначився саме тут. Крамськой говорив, що новий Рєпін пише немов у якійсь люті й що нікому з російських художників не написати так, як написаний «Протодиякон». Барвиста кладка Рєпіна відрізняється тут небаченою колись щільністю й упевненістю. Дні сумнівів і хитань, дні болісних прогулянок по Ермітажу, з метою вийти із творчого тупика, у який Рєпін потрапив після «Бурлаків», безвісти минули. Рєпін відчув твердий ґрунт під ногами й вийшов на велику дорогу світового мистецтва, з якої вже більше не звертав.

«Мужичок з боязких», 1877 р. Писаний у Чугуєві одночасно з «Протодияконом». Стасов писав із приводу його у своєму звіті про VI Пересувну виставку 1878 р.: «Цей заголовок даний самим автором, але, здається, не можна його прийняти інакше, як в іронічному змісті. Правда, немов якась заляканість, якась сторопілість присутня на обличчі в цієї людини: спочатку, мабуть, подумаєш, що він і справді боязкий. Але гляньте тільки на його скляне, нерухоме око, передане з дивною досконалістю, і вас обдасть холодом...» [17, 82]

 Стасов розумів дану автором назву портрета в такому ж приблизно змісті, у якому пізніше Чехов назвав героїню своєї відомої розповіді «беззахисною істотою». Боязкість його насправді тільки гадана.

У чисто мальовничому відношенні портрет стоїть в найближчому сусідстві з «Протодияконом» і був написаний безпосередньо перед останнім. У ньому є також, хоча й в меншій мірі розмашистість кисті в трактуванні одягу, при відносній стриманості мальовничого трактування голови. «Мужичок з боязких» представляє собою останню віху, як би розбіг до «Протодиякона».

Під час революції «Мужичок з боязких», що загубився було в невідомості, з'явився в I Пролетарському музеї Москви, звідки в 1924 р. надійшов на рєпінську ювілейну виставку в Третьяковській галереї. Пізніше він був переданий у музей м. Горького, де нині й перебуває. Треба сказати, що на ювілейній виставці він також не був оцінений по достоїнству, як і одночасно з ним написаний у Чугуєві наступний портрет.

«Мужик лихий на очі». Як цей, так і попередній етюд знаменують важливу віху в рєпінській творчості. Уже незвичайні для виставок назви цих речей показують, що автор бажав їх виділити із числа чергових етюдів, що писалися сотнями. Назви ці повинні були говорити відвідувачеві виставки про поглиблену роботу художника над характеристикою обох селянських типів того часу.

Обидві голови свідчать про те, що Рєпін починає відтепер надавати особливого значення психологічному розкриттю сутності людини, — риса, яка надалі привела його до того, що одержало згодом назву «рєпінського психологізму», що розгорнулося в складні психологічні драми «Не чекали» і «Іван Грозний».

У чисто мальовничому відношенні обидва етюди ще не цілком вільні від галерейного нальоту, але в порівнянні з «Протодияконом» їхнє колірне рішення вже більш близьке до подальших московських робіт.

Любицька, 1877. Писаний у Чугуєві. Портрет зображує молоду жінку з квітами у волоссі, на червоному фоні. Він трохи банальний за задумом і кольорами. Майстерність невисока.

Я. І. Мурашко, 1877. Портрет був написаний в Чугуєві, однією кистю, із процарапуванням кистю по свіжій олійній фарбі до полотна. Портрет оцінений критиками, як слабкий за малюнком і формі.

Невідомо з яких причин портрети чоловіків вдавалися Рєпіну набагато краще жіночих. Можливо, що, як усякий художник, Рєпін трохи соромився жінок, вони сковували його майстерність, і портрети виходили не дуже вдалими. І, як чоловік, він більше й краще почував грубу тваринну силу своїх персонажів, що і проявлялася повною мірою в його портретах. Рєпін малював всіх — бідних селян, боязких і принижених, багатих поміщиків, нахабних і жирних, ченців і подорожан, скромних і чистих духом, попів і дияконів, солдатів і військових, своїх побратимів художників, поетів і письменників, продажних депутатів державної думи, що влаштували оптовий продаж Росії, і інших незліченних людей, гарних і не дуже, гарних і страшних, добрих і злих, розумних і тупих. Загалом, через кисть Рєпіна пройшов весь російський люд, весь російський народ, вся російська інтелігенція й селянство.

Стосовно українських персонажів, то в своїх портретах Рєпін зобразив як визначних діячів української культури, таких як Т.Г.Шевченко, Д.Багалій, Я.І.Мурашко, так і простих селян, які стали прототипами наприклад в портретах «Мужик лихий на очі» та «Мужичок з боязких». Ці портрети з¢явилися, коли Рєпін перебував у своєму рідному Чугуєві. Також він любив зображувати козаків, тому що шанував цей народ за волелюбність, патріотизм та веселість. Рєпін знав всіх, і всі знали Рєпіна. Він завжди залишався художником-громадянином. Починаючи з кінця сімдесятих років, не було ні однієї виставки, на якій би глядача не зачаровували й не вражали портретні роботи Рєпіна.

Висновки

«Суть мистецтва полягає в його чарівності. Всі недоліки, все можна пробачити художнику, якщо його творіння зачаровує». Ці слова Іллі Рєпіна повною мірою стосуються і його самого. Хоча, за великим рахунком, Рєпіну і пробачати не було чого. Він намагався бути щирим у житті й творчості. Просто ці намагання трактувалися по-різному. Західні критики називали його геніальним живописцем, зараховували до когорти обраних. Тоді як їхні колеги з радянської Росії — ідеологом соціалістичого реалізму, гостросоціальним художником. Коли Ілля Юхимович писав картину «Бурлаки на Волзі», то переймався, швидше, творчими, технічними проблемами. На Заході цю роботу назвали «найсонячнішою картиною» Віденської всесвітньої виставки. В Росії ж її тривалий час цінували за показово-соціальний сюжет...

Українські мотиви пронизують художню творчість І.Ю. Рєпіна . Це i самовіддана любов до рідної Слобожанщини, до українського народу, його ментальність. Яскравим взірцем живописного відтворення ментальності українського народу є картина «Запорожці пишуть листа турецькому султану», в якій він геніально виразив могутній дух, безмежну любов до рідної землі i багатобарвну палітру сміху українських козаків над ворогами.

Рєпін прожив довге життя — 86 років. І встиг справді багато, як у кількісному, так і в якісному сенсі. Сьогодні його полотна прикрашають найвідоміші музеї світу. І разом з іншими геніями він по праву царює на олімпі образотворчого мистецтва світу. Творчість Рєпіна називають панорамою російської історії другої половини ХІХ століття. Але вона містить також і тематику української культури, історії, народного життя та побуту. Адже Ілля Рєпін народився на Слобожанщині і дуже любив свій край, захоплювався його жителями, історією, історичними та культурними діячами, козацькою тематикою. Все це займає велику частину у творчому доробку митця.

У творчому активі Рєпіна — портрети українських істориків, письменників, простого люду, його земляків і сучасників.

Найвідоміші його картини в інших жанрах — це «Іван Грозний та син його Іван 16 листопада 1581 року», в народі це полотно відоме як «Іван Грозний убиває свого сина». У впізнаваності з цим полотном можуть сміливо суперничати картини «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», «Не чекали» та багато інших.

Старіючи, художник продовжував дивувати. І це — ще один доказ його потужного, нестримного, справжнього таланту, який не дозволяв розслаблятися, зручно вмостившись на лаврах. Задуми все нових і нових картин не залишали його, життєва енергія не висихала. Досить сказати, що на схилі днів своїх, в 1908 році, він написав з великим темпераментом картину «Чорноморська вольниця», ще раз, оспівавши в ній молодецтво й вільнолюбство запорожців, якими захоплювався усе своє життя.

Українські мотиви пронизують життя i творчють І.Ю. Peпіна. 3 дитинства він увібрав в себе український дух, яскраву палітру фарб української природи, i як патріот своєї малої батьківщини з честю проніс через усе життя велику любов до України. І.Ю. Рєпін будучи громадянином, художником, педагогом, активно i емоційно реагував на болючі питания сучасного художнього життя України.

Багато живописних i графічних творів художника присвячені Україні. Це портрети видатних украшських діячів — широко відомий портрет великого Кобзаря — Т.Г. Шевченка; проект пам'ятника Т.Г. Шевченку (туш); "Прометей" за одноіменною поемою Т.Г. Шевченка (акварель); етюд картини "Українська селянка" (олівець); "Запорожець за Дунаем" (офорт); "Чорноморська вольниця".