Супротивники технопарків неодноразово заявляли, що українські технопарки не повною мірою відповідають традиційній американській або європейській моделі. При цьому вони не враховують, що українська економіка ще не має тих можливостей, які має економіка США і ЄС.

Реальні умови української економіки на момент створення технопарків (та і зараз) виключали можливість використання державою методів прямої фінансової підтримки. Тому було прийнято рішення використовувати непрямі методи, тобто різні форми податкових та митних пільг і преференцій.

Створення мережі українських технопарків відбувається в умовах ринку науково-технічної продукції, що формується зараз в Україні під впливом низки несприятливих факторів, найважливішими є такі:

– обмежений попит на інноваційні пропозиції всередині країни;

– низька платоспроможність вітчизняних споживачів нової техніки;

– обмежені можливості фінансування інноваційної діяльності з державного бюджету;

– відсутність зацікавленості фінансових і банківсько-кредитних систем у підтримці інноваційних проектів;

– наявність конкуренції на внутрішніх ринках з боку західних фірм-розробників технологій, виробників і постачальників матеріалів, устаткування й технологій у цілому;

– прагнення західних замовників без скільки-небудь істотних інвестицій комерціалізувати в своїх інтересах наявний в Україні науковий потенціал, в першу чергу з технологій подвійного призначення;

– політична нестабільність в країні.

Фінансова (і відповідно економічна) криза, що вибухнула останнім часом, тільки загострила несприятливі чинники інноваційної діяльності в країні.

Відсутність перспектив одержати в найближчому майбутньому скільки-небудь істотну стартову фінансову підтримку поставила нас перед неможливістю створення традиційних (у західному розумінні) технопарків, де всі учасники сконцентровані в єдиному будинку або на загальній території. Тому, з урахуванням українських реалій, було прийнято модель т. зв. «віртуального» технопарку, або «технопарку без стін», що не вимагає значних первинних капіталовкладень.

Приклади таких технопарків до моменту розробки української моделі уже були в США.

За останні роки розвиток можливостей телекомунікаційних систем привів до створення віртуальних технопарків, де учасникам технопарку зовсім не обов’язково бути розташованими на одному майданчику, але працюють вони за єдиними, суворо регламентованими правилами. Як приклад таких інноваційних центрів можна привести IBI – Silicon Valley, який виконує функції «інкубатору інкубаторів», сприяє по всьому світові інноваційній діяльності, створенню та діяльності комерційних інкубаторів та бізнес-центрів, а також таких інноваційних структур, що спонсуються урядом. Ще один американський парк, який не обмежено територіально, Robert Scott Incube. Його завдання – створення та виведення на ринок інноваційних компаній, участь в їхньому прибутку або вигідний їх продаж. Спочатку їхній радіус дії був 300 миль, зараз – вся земна куля.

Концептуальні основи, закладені в основу створення й функціонування українських технопарків, було проаналізовано та схвалено американськими фахівцями в лютому 2000 року при стажуванні керівників українських технопарків в Інституті дослідження світових технологій Університету «Лойола Коледж» (м. Балтімор, США).

У березні 2004 р. у Будапешті відбувся ІІІ форум Світового банку, який було присвячено побудові економіки, заснованої на знаннях. Заслухавши доповідь про Концепцію створення й результати діяльності Технопарку «ІЕЗ ім. Є. О. Патона», представлену Міністерством економіки України, експерти банку позитивно оцінили цю інформацію й відзначили, що українська модель технопарку, хоча й відрізняється від прийнятих в інших країнах, проте враховує інтереси держави й забезпечує масштабне просування інновацій, тісний зв'язок науки з виробництвом.

На чергових заходах Світового банку в Києві восени 2007 р. і в квітні 2008 р. експерти банку, заслухавши доповідь про підсумки роботи Технопарку ІЕЗ, підтвердили свою позитивну оцінку української моделі технопарку.

Розроблена й реалізована в Україні концепція технопарків у вигляді науково-промислових комплексів «без стін», або «віртуальних технопарків», як їх називають на Заході, себе виправдала. Більше того, основні ідеї «технопарку без стін» використано в Білорусі, де при створенні Мінського технопарку було прийнято рішення про рівні права учасників технопарку, що знаходяться як на його території (т. зв. резиденти), так і поза нього (нерезиденти) у межах митної території Білорусі. В Естонії на додаток до традиційної концепції «технопарку під одним дахом» у Таллінському технопарку прийнято положення про т. зв. «інтегрованих учасників», які, користуючись всіма правами учасників технопарку, перебувають у рамках митної території країни. Індія й В'єтнам мають намір використовувати український досвід при створенні регіональних агротехнопарків, які менші за розмірами та не можуть розраховувати на такі гігантські стартові інвестицій, як ІТ-технопарки.

Практика показала, що українська модель технопарків, «технопарків без стін», – це високоефективний захід, що наповнює бюджет.

Висока економічна ефективність такої моделі дозволяє забезпечити показники, що перевищують показники традиційних технопарків. Наприклад, у Китаї вважається нормальним, коли на 1 юань державної підтримки технопарки випускають 6 юаней інноваційної продукції. В проектах російських технопарків цей показник знаходиться на рівні 10 рублів. Українські технопарки за результатами 2000–2007 років випустили на 1 гривню держпідтримки 18,5 гривні інноваційної продукції, що значно перевищує показники двох попередніх прикладів.