24 серпня на позачерговій сесії Верховної Ради з доповіддю про політичну ситуацію виступив Л. Кравчук. Спільну доповідь зробили народні депутати О. Мороз – від більшості, та І. Юхновський – від опозиції.

У доповіді й співдоповідях висловлювалася єдина думка про необхідність вжиття рішучих заходів щодо захисту суверенітету України. Йшлося про структури суверенітету та механізм його практичної реалізації. Голова Верховної Ради запропонував створити Раду оборони України та Національну Гвардію. Пропонувалось ухвалити закон про статус військ, розташованих на території України, вирішити питання про департизацію правоохоронних органів республіки, вжити заходів щодо забезпечення економічного суверенітету. Зокрема, уряд мав організувати перехід у власність України підприємств і організацій союзного підпорядкування.

У серпні ці заходи означали утвердження незалежного статусу України. УРСР припиняла своє існування, народжувалася самостійна Україна. Щоб надати цілковитої легітимності цим доленосним рішенням, І. Юхновський від Імені Народної ради запропонував проголосити акт, в якому мав бути зафіксований новий державний статус України, а потім підтвердити цей акт на Всенародному референдумі. Одночасно Народна рада виступила з вимогою заборонити діяльність комуністичної партії України.

У другій половині дня Верховна Рада проголосила Акт незалежності України.

«Виходячи зі смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною у зв'язку

з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, – зазначалося в цьому документі, – продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави – України. Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України».

Референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності України мав відбутися 1 грудня 1991 р. одночасно з виборами Президента України.

КПРС як державна партія поділялася на дві принципово різні щодо держави структури: керівну номенклатуру й рядову членську масу – «передавальний пас» від населення до партійного керівництва. Переважна частина номенклатури в 1990 – першій половині 1991 р. – уже зрозуміла, що владу можна утримати, лише повернувшись обличчям до власного народу. Криза влади у Москві поглиблювалась, і апаратники відверталися від загальносоюзного центру. «Коли відбулись перші вільні вибори в республіці й партійні діячі зазнали на них поразки, я зрозумів, – пояснював Л. Кравчук заступникові головного редактора газети «Московские новости» Л. Телень свою позицію, – що система похитнулася». КПРС перестала бути потрібною цим партапаратникам, тому що вони перейшли до радянських владних структур й не збиралися більше коритися партійним комітетам.

Прагнення центрального керівництва КПРС за всяку ціну врятувати Радянський Союз остаточно підірвали позиції республіканських компартійних організацій у тих республіках, де з особливою силою розвивався національно-визвольний рух. Путч, у якому взяли участь секретарі ЦК КПРС, перетворив цю партію на «п'яту колону» в очах мільйонів громадян України. Залишатися в ній для «суверен-комуністів» було небезпечно. І вони з легким серцем пішли на заборону КПРС.

26 серпня 1991 р. президія Верховної Ради ухвалила указ про тимчасове припинення діяльності компартії України. 26 серпня відбувся останній пленум ЦК Компартії України, на якому було прийнято рішення «про повну самостійність Компартії України». На період тимчасового припинення діяльності партійних структур компартії пленум доручив репрезентувати її інтереси народним депутатам України Є. Мармазову, С. Дорогунцову, В. Петренку, В. Курашику, І. Бойку, В. Тризні, С. Камінчуку, Г. Харченку, В.Лісовенку, К. Продану. У засобах масової інформації цей пленум назвали напівлегальним, або ж підпільним, представники низки партій звинуватили комуністів у порушенні законів України. І це дійсно було так, якщо не брати до уваги такої деталі: Л. Кравчук сам запропонував секретареві ЦК компартії України В.Лісовенку якнайшвидше провести пленум, повідомивши, що до цього він утримається від підписання зазначеного указу, а зробить це по закінченні пленуму. Виходить, що жодних юридичних перепон для його проведення не було.

30 серпня президія Верховної Ради України ухвалила указ про заборону діяльності компартії України, внаслідок чого значна група людей була виведена за межі політичної й соціальної гри, а це призвело до зміни розстановки політичних сил у суспільстві. Розслідування, проведене правоохоронними органами, не встановило складу злочину в діях КПУ та її керівників усіх рангів, про що свідчить постанова про відмову в порушенні кримінальної справи щодо посадових осіб ЦК компартії України, обкомів, міськкомів та райкомів партії. Повторна перевірка підтвердила цю постанову. Рішення про заборону компартії України було зустрінуто неоднозначно, зокрема юристами. Наприклад, голова комісії Верховної Ради України з питань законодавства й законності О. Коцюба вніс пропозицію скасувати це, з його погляду, незаконне рішення. Міністр юстиції України В. Бойко заявив, що заборона діяльності компартії України суперечить правовим нормам і створює небезпечний прецедент, який «дозволить надалі забороняти в такий же спосіб діяльність інших партій або громадських об'єднань». Він позбувся посади, натомість ті, хто доводив зворотне, маніпулюючи при цьому законами, зробили блискавичні кар'єри.

Заборона компартії України, як і заява компартійної групи депутатів Верховної Ради про саморозпуск, не означала, що комуністи зникли з політичного життя України. 26 жовтня 1991 р. кілька колишніх партійних діячів і рядові члени компартії України організували у Києві установчий з'їзд нової партії. Вона залишалася на комуністичній платформі, хоч була названа Соціалістичною партією України. Лідером СПУ став О. Мороз.

14 травня 1993 р. президія Верховної Ради України ухвалила постанову такого змісту: «Розглянувши питання про Укази Президії Верховної Ради України від 26 і 30 серпня 1991 р. «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України», «Про заборону діяльності Компартії України», президія постановила:

1. Громадяни України, які були членами Компартії України (КПРС), не можуть без рішення суду визнаватись причетними до державного перевороту 19–21 серпня 1991 р. і зазнавати будь-яких обмежень через свою колишню належність до КПРС.

2. Громадяни України, які поділяють комуністичні ідеї, можуть утворювати партійні організації відповідно до чинного законодавства України».

Таким чином, постанова не знімала заборони на діяльність компартії України. Другий її пункт взагалі був зайвим: право громадян утворювати об'єднання гарантується законом.

У березні 1993 р. в Макіївці Донецької області відбулася Всеукраїнська конференція комуністів, делегати якої відкинули думку про створення нової компартії, а схвалили рішення про підготовку чергового з'їзду компартії України. Хоча у формулюванні про відновлення діяльності компартії зусиллями народного депутата України О. Коцюби було зауважено, що відновлюють свою діяльність члени компартії України. А вже 19 червня комуністи України провели свій з'їзд у Донецьку й офіційно заявили, що діяльність КПУ відновлено. Лідером комуністів з'їзд обрав колишнього другого секретаря Донецького обкому компартії України П. Симоненка.