У зв'язку з обговоренням Декларації про суверенітет України в парламенті виникла криза. Влітку 1990 р. новообрані парламенти союзних республік один за одним проголошували декларації про державний суверенітет. У цій ситуації М. Горбачов, обраний позачерговим з'їздом народних депутатів СРСР у березні того ж року Президентом СРСР, запропонував укласти новий союзний договір, що передбачав збереження єдиної держави. Народна рада вимагала рішуче декларувати намір України стати незалежною.

На той час кілька десятків депутатів-комуністів відбули до Москви на XXVIII з'їзд КПРС, що поставило під загрозу наявність потрібної кількості людей для прийняття постанов. На вимогу опозиції 6 липня Верховна Рада вирішила відкликати до Києва всіх народних депутатів, де б вони не перебували, у тому числі й В. Івашка, який був головою редакційної комісії на з'їзді КПРС.

9 липня В. Івашко несподівано подав у відставку, заявивши, що він не бачить у Верховній Раді «надійної опори для здійснення програми економічного, соціального і культурного відродження України». (Незабаром він був обраний заступником Генерального секретаря ЦК КПРС). Депутатська більшість залишилася без лідера. Скориставшись цим, опозиція перейшла у наступ, і Декларація про державний суверенітет України була прийнята 16 липня в редакції, на яку раніше важко було розраховувати. На позицію українських парламентарів вплинуло й те, що кількома днями раніше аналогічний документ прийняла Верховна Рада РРФСР.

Декларація проголосила «державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах», верховенство Конституції та законів республіки на своїй території, виключне право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством України. Декларація складалася з преамбули і 10 пунктів.

Великі суперечки викликало питання про майбутню армію України. Врешті-решт було прийнято формулювання: «Українська РСР має право на власні збройні сили». В Декларації записано, що «громадяни Української РСР проходять дійсну військову службу, як правило, на території республіки і не можуть використовуватись у військових цілях за її межами без згоди Верховної Ради Української РСР». Проголошувався намір У РСР стати в майбутньому постійно нейтральною державою і дотримуватися трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Щодо громадянства У РСР прийнято було компромісне формулювання: «Українська РСР має своє громадянство і гарантує кожному громадянину право на збереження громадянства СРСР». Народній раді вдалося внести в Декларацію кілька поправок, зокрема, про самовизначення української нації як основу суверенітету України, про призначення Генерального прокурора республіки українським парламентом, про визнання всього економічного і науковотехнічного потенціалу, створеного на території України, власністю її народу.

За Декларацію проголосувало 355 народних депутатів, проти – 4. Здавалося, відкрився шлях до консолідації різних сил у парламенті. Але наступні події показали, що протистояння зберігається. Зокрема, Верховна Рада відхилила пропозицію надати Декларації силу конституційного закону, що знову загострило стосунки між більшістю й опозицією.

Логічним продовженням Декларації про державний суверенітет став закон «Про економічну самостійність Української РСР», прийнятий 2 серпня 1990 р. Головними принципами економічної політики України було визнано:

власність народу на її національне багатство та національний дохід;

різноманітність і рівноправність форм власності та їх державний захист; децентралізацію власності і роздержавлення економіки; повну господарську самостійність і свободу підприємництва усіх юридичних і фізичних осіб у рамках законів України;

введення національної грошової одиниці, самостійність регулювання грошового обігу;

національну митницю, захищеність внутрішнього ринку.

Економічний суверенітет передбачав також взаємовигідні зв'язки з іншими республіками, вступ України у міжнародні економічні і фінансові організації й співтовариства, право створення на власній території вільних економічних зон тощо.

Протистояння між «демократами» та «партократами» продовжилося під час виборів нового Голови Верховної Ради. На цю посаду було висунуто 27 кандидатур. Серед них перший секретар ЦК КПУ С. Гуренко та другий секретар ЦК КПУ Л. Кравчук від більшості, І. Юхновський, Л. Лук'яненко, В. Яворівський, Л. Скорих, С. Хмара від опозиції. Тепер уже не тільки опозиція, а й депутатська більшість вирішила скористатися парламентською трибуною для пропаганди своїх поглядів. Напередодні голосування більшість кандидатів дружно зняла свої кандидатури. Залишилося п'ятеро претендентів. Після другого туру голосування переміг Л. Кравчук, за якого було подано 239 голосів.