У 1945 р. Косово і Метохія утворили автономну область, у 1963 р. автономний край у складі Сербії. Перша Конституція ФНРЮ 1946 р. створювалася під сильним впливом Конституції СРСР 1936 р. Вона остаточно затверджувала федеральний устрій, визначаючи, що Югославія є «союзною державою республіканської форми, об'єднанням рівноправних народів, які на основі права на самовизначення, включаючи право на відділення, виразили свою волю жити спільно у федеральній державі» [41, 245].

Союзними одиницями ставали республіки, як одиниці співдружності народів, що проживають на їх територіях. Сербія була конституйована, як складна федеральна одиниця. Воєводіна, де проживало близько 500 тис. угорців, і Косово і Метохія отримали статус автономних областей у складі Сербії.

Стосунки між республіками і федеральними органами в цей період будувалися на пріоритеті центральної влади. Албанці Косово не були задоволені своєю долею у складі Югославії. В усякому разі, в цьому запевняв керівництво СРСР Ходжа в 1949 році.

У Косові і Метохії почав проявлятися крайній албанський націоналізм, що супроводжувався демографічним вибухом і спробою тільки логікою великих чисел (у структурі населення Косова і Метохії албанці становлять 87 %, серби — 12 %, інші нації — 1 %), вийти зі складу Сербії і приєднатися до Албанії. При цьому не враховувалось, що під тиском албанців цю територію залишили 200 тис. сербів. А з 1945 р. з благословення тодішньої влади на їх місце поселилось близько 350—400 тис. албанців, які залишили Албанію. У такий спосіб тривалий час змінювалась етнічна структура населення в Косові і Меторії, і створювались умови для виступу албанців на політичній сцені з вимогою виокремити їх у державне утворення [35, 16].

Проте в 50-і рр. анти - югославська діяльність в краї не носила масового характеру. Вона виявлялася в створенні мережі підпільних груп, залученні в них відданих людей, пропагандистській діяльності, особливо серед молоді, налагодженні зв'язків в керівництві республіки і країни. Албанські націоналісти так і діяли по етапах: пропаганда націоналізму – в 50-х, демонстрації і провокації – в 60-х, озброєна боротьба – в 70-х, повстання – на початку 80-х, війна за незалежність – в кінці 90-х роках. Підпільні організації усередині країни були підтримувані албанськими організаціями по всьому світу: “Союз косоварів” з центром в Римі, пізніше – в Туреччині, третя «Прізренська ліга», з центром в Нью-Йорку і філіями в Туреччині, Австралії, Канаді, Франції, Бельгії, ФРН.

В 1963 р., за новою коституцією створено Соціалістичний Автономний Край Косово, як частина Соціалістичної Республіки Сербія в складі колишньої СФРЮ. Албанське керівництво цієї провінції намагалося будь-що змінити назву Метохія, оскільки це було беззаперечним доказом того що ця територія вже з ХІІ ст. є складовою сербської держави, її релігійним та культурним осередком [42, 112]

Конституція була беззаперечно суперечливим законом: з одного боку, піднімався статус національних меншин, які стали називатися народністю, а автономні області, зокрема Косово, отримали статус країв. З іншого боку, принижувалося значення нації в політичній системі. Керівництво країни намагалося побудувати нове, так зване самостійне суспільство, тому в зміненій структурі парламенту не знайшли віддзеркалення принципи обліку інтересів народів і народностей, що населяли Югославію.

Але в багатонаціональній країні не можна було не враховувати вимоги народів, що населяють її. Тому з 1967 р. по 1971 р. було прийнято 42 поправки до Конституції. Які збільшували суверенність прав республік і країв, та звужували компетенції федерації. Передбачалося, що такими змінами будуть зняті причини міжнаціональних конфліктів. Проте запобігти розвитку націоналістичних виступів в країні не удалося [42, 130].

Тому в 1968 р. албанськими комуністичними лідерами подвійну назву Косово і Метохія трансформовано в Косово. Цю зміну з тодішнім керівництвом Сербії ніхто не узгоджував, отже воно й не підозрювало, чого домагаються албанці [42, 115]. У 1968 р. в краї сталися масові виступи, демонстрації націоналістичної албанської молоді, які були розігнані поліцією, албанці діяли вже активніше – влаштовували провокації та диверсії, руйнували сербські церковні і культові пам'ятники, залякували православне населення.

Хвилі заворушень і вандалізму охопили не тільки міські, а й сільські райони Косова і Метохії, що посилило відплив сербського населення до центральних частин Сербії. На території Косова і Метохії, жителі залишили 800 сербських і чорногорських селищ, які згодом заселили албанці [39, с.49].

Югославська влада на чолі з Тіто — Карделем — Бакаричем, тобто без єдиного серба у вищому керівництві, після виходу з нього Олександра Ранковича в 1966 р., не вживала заходів щодо припинення масового відпливу сербського населення з Косова, а всі, хто намагався говорити про це, звинувачувались у «сербському націоналізмі» і зазнавали жорстоких репресій. Після того як Ранкович пішов з посади, албанці стали сміливішими, а їхній націоналізм — войовничішим і непримиреннішим.

Вони почали вважати себе переможцями щодо сербів. У 70-ті рр. почастішали випадки, коли навколо сербського населення створювалася нетерпима обстановка, і воно змушене було залишати власне майно і тікати до Сербії. У 1971 — 1981 рр. (між роками переписів населення) 50 тис. сербів) залишили Косово [42, 137].

Албанізації цього краю багато в чому сприяв і зовнішній чинник: втручання, підтримка сецесіоністів, заклики до бунту і підриву сербської державності. Згідно з конституцією тодішньої СФРЮ, 1974 р., автономний край Косово не тільки входив до складу Соціалістичної Республіки Сербії, а й наділявся ще ширшими повноваженнями, набував політичної і економічної самостійності. Отримавшии повноваження за рішенням всіх питань внутрішнього життя, Косово почало володіти широким подвійним статусом: з одного боку, воно були складовою частиною Сербії, а з іншої – фактично мали ті ж права, що і сама республіка в рамках СФРЮ.

Сербія не могла прийняти жодне рішення без схвалення автономного краю, а він у свою чергу міг не вважатися з думкою керівництва Сербії. На практиці при вирішенні господарських або політичних питань важко було досягти єдності республіки – керівні органи краю підкорялися республіканським лише в тому випадку, якщо вважали це вигідним для своїх інтересів. Автономний край володів рівними правами з республіками, окрім одного – не міг відокремитися від Сербії. Тому в Косово з перших днів виступу албанців звучали вимоги надання краю статусу республіки. Оскільки албанці за чисельністю були четвертою нацією в СФРЮ після сербів, хорватів і мусульман, вони вважали свої вимоги обгрунтованими [42, 222].

Керівництво Сербії боялося «контрреволюційного підпілля» в Косово, тому продовжувалась його діяльність по албанізації краю, і підсилювалась робота міністерства внутрішніх справ і служби безпеки. Але з боку керівництва країни і інших республік дії Сербії часто розцінювалися як унітаристські і піддавалися різкій критиці.

В 1974 р. були розширені автономні права САК Косово, та прирівнено до інших республік Югославії. В 1980 р. албанці розпочинають рух за визнання Косово окремою республікою СФРЮ, а далі і за повну незалежність. Але в 1990 р. (під час розпаду СФРЮ) автономія була зменшена, заснуванням Автономного Краю Косово, та «деградацією» головного статуту, з Конституції Краю до Статуту Краю. У відповідь група албанських політиків створює «Конституцію Республіки Косово» і проголошує незалежність провінції. Владою СРЮ було оголошено надзвичайний стан, у липні був розпущений парламент Косова [42, 150].

У березні 1981 р. в Косово спалахнуло повстання. Дуже швидко соціальний протест переріс в постійну політичну акцію, яка тривала 10 років, підсиливши напруженість усередині Сербії і загостривши міжреспубліканські відносини. Вже через кілька днів демонстранти несли транспаранти з відкрито політичними вимогами: «Косово республіка», «Ми албанці, а не Югослави», «Косово – косоварам». Албанці, боячись втратити високий рівень автономії, заявили про себе як про силу, яка готова відстоювати свої цілі. Поступово мітинги стали носити антидержавний характер – все частіше звучали вимоги про об'єднання з Албанією, з флагштоків скидалися югославські прапори. Сепаратистів активно підтримувала Албанія, радіо - і телепередачі якої приймалися майже на всій території Косово [45, 40].

Демонстрації в краю супроводжувалися саботажем на окремих підприємствах, поширенням листівок, активізацією діяльності по перетворенню Косово на «етнічно чистий край». Націоналісти використовували будь-які методи, аж до погроз фізичного винищування в адресу сербів і Чорногорії. Албанці поганили пам'ятники культури, православні церкви і кладовища, підпалювали будинки, та людей, насильницьки займали чужу землю, обмежували свободу пересування

Подальший розвиток подій пов'язують з ім'ям Слободана Мілошевича, обраного в 1986 р. головою ЦК Союзу комуністів Сербії. У 1987 р. популярність цієї людини нестримно зросла – його виступ в квітні в Косово-полі, де він вперше відкрито говорив про несправедливе положення Сербії в югославській федерації і пообіцяв сербському народові захист, було сприйнято як національна сербська програма. У Мілошевичі серби побачили національного лідера [12, 144].

У 1988 р. він організував ряд маніфестацій і так званих «мітингів істини» в Ужіце, Валове, Заєчаре, Шабаце, Крушеваце, Кральове, Варане, Леськоваце, Крагуєваце, Ніші, Белграді, на яких збиралося від 100 до 300 тис. чоловік. Натхненні можливістю вперше говорити про свої національні почуття, проблеми влади, люди скандували ім'я Мілошевича, несли його портрети. До кінця 80-х р. він виділився з партійно-державної олігархії і став незалежним носієм політичного суверенітету, фактично «недоторканним політичним правителем Сербії», перестав ділити владу з «залишками олігархії», створив свій штаб близьких радників, «інтимне коло посвячених», підкреслювали югославські учені [12, 147].

У березні 1989 р. Сербською Скупщиною було прийнято поправки до Конституції Сербії, які позабавляли автономний край Косово права вето щодо конституційних змін у Сербії (як і іншого автономного краю — Воєводини). Ці поправки албанці Косово зустріли у штики. Починаються негаразди з югославським та сербським керівництвом, та заворушення на етнічному ґрунті, більша частина албанців в Косові бойкотує перепис населення 1991 р., як і всі вибори. Пізніше вони обрали тимчасовий уряд, очолюваний Буджаром Букоші, який був визнаний Албанією в жовтні 1991. На неконституційному референдумі 1992 р., більшість каже «так» незалежності Косова.

В 1992 р. стає частиною Республіки Сербія (Союзної Республіки Югославія). Ситуація загостряються 1996 р. і перетворюються на відкриту громадянську війну між Армією Звільнення Косова (алб. Ushtria Çlirimtare e Kosovës) та албанських військових одиниць з однієї сторони та сербсько-югославських з іншої. Призводить до виїзду Косова коло 500.000 албанців та 12.000 загиблих.

1998 р. розстановка сил у краї кардинально змінилася: почалася «радикалізація позицій косоварів» щодо надання Косову державного статусу. На початку 1998 р. бойовики ВАК, що пройшли підготовку в албанських таборах, спровокували поновлення конфлікту, що вилилося у збройні сутички із сербською поліцією, вибухи в македонських містах Гостівар, Куманово та Прилеп і вбивства мирних жителів, що не припинялися. Крім насильницького витіснення сербів із краю, і блокади сербських сіл серед методів, до яких вдавалися терористи, були вбивства і погрози на адресу лояльних албанців, які не бажали воювати [12, 150].

Загострення конфлікту почалося з того, що в жовтні 1998 р. президенту СРЮ С. Мілошевичу було передано офіційне послання Вашингтона, у якому йшлося про неминучість повітряних ударів НАТО. 13 жовтня 1998 р. Рада НАТО приймає політичне рішення щодо нанесення ракетно-бомбових ударів по території Югославії у зв’язку з кризою в Косово. Рішення про військові дії проти суверенної країни НАТО вийшло за рамки Вашингтонського договору щодо утворення Альянсу, який передбачає, що він є суто оборонним блоком із певною зоною відповідальності [12, 152].

Таке рішення прийняте в обхід Ради Безпеки ООН, хоча і на підтримку її резолюцій. Отже, воно створює прецедент порушення міжнародного права, оскільки мандат на застосування військової сили може дати тільки РБ ООН. Без цього будь-які дії держави або блоку держав проти будь-якої суверенної країни кваліфікуються не інакше, як воєнна агресія.

Великомасштабні воєнні дії проти суверенної держави не можуть не викликати засудження з боку міжнародної спільноти. Це справедливо, оскільки, якщо ламають систему, починається безладдя й сваволя, порушується усталений порядок, і тоді будь-хто вважатиме можливим брати на себе право втручання на користь якої-небудь групи населення в тій або іншій країні. Так і в ситуації з Косово світова громадськість не залишилася байдужою. В багатьох країнах пройшли акції протесту проти ракетно-бомбових ударів НАТО по Югославії.

В 1999 р. НАТО заставляє вийти з Косова сербсько-югославські війська і ставить провінцію під контроль ООН. За період з 12 червня 1999 р. по 16 січня 2000 р. кількість викрадених і зниклих осіб склало 688 чоловік. З них: 630-серби, 36-албанці, 22-представники інших національностей. Доля 581 викраденого цивільного невідома, 69 убито, 6 втекло і 32 відпущено на свободу. Зареєстроване число зламаних і насильно зайнятих приватних квартир, що належать сербам, - 776 в Пріштині, понад - 200 в Косовській Мітровіні, 190 - в Гнілане, багато в Косовому Полі і Ліпляні [35, 60].

У кампанії етнічного чищення, після дислокації КФОР і УНМІК, з Косово і Метохії вигнано близько 350 000 сербів, циган, мусульман, турок і іншого неалбанського населення, з них 250 000 сербів. Члени терористичної «АОК» здійснювали особливо сильний тиск на територію Горе, де проживала автохтонна етнічна група - горянці, яким в школах і повсякденному житті забороняли користуватися рідною сербською мовою, з метою помилково представити цю групу як албанську національність.

Після встановлення в Косово тимчасової адміністрації місії ООН значне число біженців залишилося на території Сербії, головним чином з числа сербів і циганів. За сербськими даними, їх число в 2002 р. складало 277 тисяч чоловік.

23 жовтня 2004 р. під контролем тимчасової адміністрації пройшли вибори до парламенту Косова. Більшість голосів (47%) були віддані Демократичному союзу Косово (лідер – Ібрагім Ругова, помірні), Демократична партія Косово (лідер – колишній польовий командир Хашим Тачи) отримала – 27% голосів. Ще один колишній командир Армії Визволення Косова – Рамуш Харанднай – очолював парію Альянс за майбутнє Косово [15, 91].

Всі албанські партії виступали за незалежність краю. Переважна більшість косовських сербів вибори проігнорували — проголосувало близько 900 чоловік, тобто менше 1 % сербського населення. На їх думку, в краї не було створено нормальних умов для проведення виборів, що призвело до чергового кровопролиття в березні 2004 р., коли в результаті безладів і погромів 19 чоловік загинули, 4 тисячі сербів і інших неалбанців втратили дах, були спалені сотні будинків і зруйновані десятки православних храмів і монастирів.

Кількість місць в парламенті Косово розподіляється за етнічною ознакою: етнічним албанцям належить 100 місць з 120, останні зарезервовані за національними меншинами, у тому числі 10 — за сербами. Президента і уряд Косова - вибирає парламент. У веденні тимчасової адміністрації місії ООН знаходилися міліція і система правосуддя, цивільна адміністрація, формування цивільних інститутів і демократизація, відновлення господарства і економічного розвитку. Поступово функції внутрішнього управління були передані органам влади Косова [16, 21].

6 грудня 2004 р. уряд Косова очолив Рамуш Харадінай, обвинувачений в скоєнні злочинів проти мирного населення в роки війни. У березні 2005 р. він подав у відставку під тиском європейської громадськості і з'явився перед Міжнародним трибуналом. На зміну йому прийшов помірніший Байрам Косумі. Після смерті в 2006 р. Ібрагима Ругови президентом був вибраний Фатмір Сейдігу, а прем'єр-міністром знов став колишній польовий командир АЗК — Агим Чеку. З 9 січня 2008 р. уряд Косова очолює Хашим Тачи, у минулому польовий командир Армії Звільненні Косова, підозрюваний в сприянні викраданням мирних сербських громадян для подальшого продажу їх внутрішніх органів в клініки Європи і Америки [16, 23].

Спочатку відносно Косова світова спільнота намагалася застосувати формулу «стандарти до статусу», яка передбачала досягнення консенсусу між всіма політичними силами і етнічними групами, і лише після цього — визначення статусу краю. Проте ця політика, не привела ні до повернення в край сербів, ні до припинення насильства. У жовтні 2005 р. Рада безпеки ООН висловилася за початок переговорів про статус краю. 16 лютого 2008 р. Євросоюз схвалив розміщення місії EULEX в Косово.

31 січня 2006 р. на засіданні контактної групи по Косову, на рівні міністрів закордонних справ (Росія, США, Великобританія, Франція, Німеччина, Італія, ЄС і НАТО) було прийнято заяву, згідно з якою «при вирішенні питання про статус Косово необхідно повністю взяти до уваги характер косовської проблеми, яка оформилася в результаті розпаду Югославії, конфліктів, що послідували за цим, етнічних чищень і подій 1999 р., а також його тривалого перебування під міжнародним управлінням на основі резолюції ООН 1244» [7]. Міністри висловилися за необхідність зробити всі зусилля для досягнення домовленості по Косову вже в 2006 р.. Росія виступила проти встановлення конкретних термінів врегулювання, так само як і Сербія. Були погоджені три основні принципи переговорів:

· Косово не може бути повернене під управління Сербії;

· не може бути розділено;

· не може бути приєднано до іншої держави.

Главою міжнародних посередників по врегулюванню проблеми Косова призначений колишній президент Фінляндії Марті Ахтісаарі. Останнім часом, дуже часто почали проявляютися міжетнічні зіткнення між сербами і албанцями, що досягли кульмінації 2004 р. коли після загадкового вбивства албанського хлопця, маси озброєних албанців руйнували сербські церкви, монастирі та державні інституції [17, 19].

Незалежність проголошена парламентом краю Косово 17 лютого 2008 р. Декларацію про незалежність прийнято відкритим голосуванням 109 з 120 депутатів косовського парламенту, некосовари участі в голосуванні не брали. Того ж дня презентовано офіційні символи Косова. Прапором Косова є жовте зображення обрисів краю на синьому полотнищі із шістьма білими зірками вгорі [24, 19].

Країна не є членом ООН, проте її незалежність визнали понад п'ятдесят країн зі всього світу, серед них Афганістан, США, Бельгія, Німеччина, Франція, Об’єднане Королівство, Польща. Натомість такі країни, як Іспанія, Росія, Грузія, Молдова, сама Сербія й деякі інші все ще не готові визнати Косово, головним чином через те, що побоюються виходу окремих територій зі свого складу подібним чином, як це відбулося з Косово.

Воїслав Коштуніца, прем’єр Сербії, заявив, що його країна ніколи не визнає незалежність Косова й боротиметься мирним шляхом за існування Косова на правах автономії лише в складі Сербії. Євросоюз уже вислав до провінції свою поліцейсько-адміністративну місію, що має замінити миротворчі сили ООН (KFOR). Белград розкритикував такі дії, заявивши, що це демонструє визнання незалежності краю Косово, який є невід’ємною частиною Сербії. У самому Косово такі дії Європи оцінили як дозвіл на проголошення незалежності.

Десятки тисяч людей вийшли на вулиці Пріштини – столиці краю – для святкування, не дочекавшись спеціального засідання крайового парламенту. За вихідні місцевий аеропорт прийняв удвічі більше рейсів, аніж зазвичай. До провінції з’їжджаються албанці з усього світу. Серед приїжджих – і закордонні кореспонденти.

Тим часом інший настрій панує на вулицях Белграда. Там тисячі демонстрантів зібралися біля посольства Словенії, яка головує в Євросоюзі, щоб висловити протест діям влади Косово. Для жителів Сербії Косово – святиня, де є багато історичних пам’яток, зокрема монастирів, оскільки до XVIII ст. там був престол сербського патріарха [31, 6].

Глава уряду Сербії Воіслав Коштуніца вже назвав незалежне Косово “псевдо країною у складі Сербії». Крім того, Сербська влада підписала резолюцію, згідно з якою проголошення керівництвом Косово незалежності є незаконним і недійсним, а всі серби, які проживають на території краю, залишатимуться громадянами Сербії та матимуть право не визнавати незалежності, проголошеної косоварами. Також у Белграді пообіцяли послабити дипломатичні стосунки з країнами, які готові визнати незалежність Косово. Однак Президент Сербії Борис Тадіч заявив, що відносини з країнами не обриватимуть повністю, навіть у разі відправки із Сербії дипломатів цих держав.

Разом із Сербією акту незалежності Косово опозиціонує Росія. У міністерстві закордонних справ Російської Федерації повідомили, що визнання одностороннього проголошення незалежності Косово деякими країнами Заходу матиме вплив на ситуацію в Абхазії й Південній Осетії [30, 6].

Таким чином описова частина косовського конфлікту потребує істотного аналітичного дослідження і розгляду різних причин, що привели до кризи. Країна зіштовхнулася з проблемою міжнародного визнання. Вихід з ситуації, тобто проголошення незалежності, не знайшов багато прихильників. Це рішення не задовольняє в повній мірі всіх учасників конфлікту. Тим більше що це рішення розділило і міжнародну спільноту, до того ж досить важко спрогнозувати, наскільки довго протримається нове політичне утворення. Залишаються невирішеними низка проблем, це і демографічна, і соціальна, і політична.

ВИСНОВКИ

Югославська криза загалом є наслідком неадекватного усвідомлення реальності політичними елітами як Заходу, так і безпосередніх учасників конфлікту. В основі кризи лежить послідовне застосування західною дипломатією принципу постімперської легітимності й спроба штучно підтримати існування нежиттєздатних держав.

Подальше поглиблення Балканської кризи становить загрозу сучасній системі міжнародних відносин взагалі. Врегулювання конфлікту на Балканах принципово неможливе без радикальних змін політики Заходу щодо Югославії, а також і в самій СРЮ. Політика Заходу загнала її у глухий політичний кут, вийти з якого принципово неможливо без повної відмови від принципу постімперської легітимності й визнання гельсінських принципів такими, що не можуть бути застосовані до державних формацій, які утворилися в результаті розпаду Югославії. Тільки таке рішення відкриє шлях до формування життєздатних національних держав за участі світового співтовариства і дасть змогу досягти стабільності на Балканах.

Основні результати кризи на пост югославському просторі з погляду діяльності міжнародних організацій і системи європейської безпеки є такими:

• зміна структури системи рівноваги сил, що склалася у повоєнні роки, призвела до зростання в міжнародних відносинах права і закону сили через відсутність партнерства між головними державами у вирішенні кризових проблем. Можливість застосування воєнних заходів при вирішенні конфліктів або нав'язування свого бачення внутрішнього устрою тій чи іншій країні стає нормою політики в Європі;

• виключена можливість встановлення політичної рівноваги, урівноваження негативних тенденцій на глобальному й регіональному рівнях, які виникають внаслідок того, що на провідну роль у міжнародному процесі претендує одна держава;

Зараз на шляху цивілізованого урегулювання цього конфлікту знову нагромаджено велику кількість насилля. Хоча потрібно сказати що албанці та серби жили мирно на одній території, і між ними не завжди виникали жорстокі збройні конфлікти. Хоча, тепер мирне врегулювання конфлікту навряд чи можливо.

Проблему врегулювання ситуації в Косово, звичайно ж, потрібно розглядати значно ширше, враховуючи всі обставини. Такий підхід вимагає не лише знання архівних документів, врахування фактору історичної спадщини, але і осмислення інших факторів цієї проблеми – політичних, економічних, соціальних, культурних та релігійних. Без такого підходу неможливо знайти раціональне пояснення складної косовської проблеми, котра часто через односторонність підходу європейських політичних кіл (серби виступають винуватцями албанських страждань), по суті, ще більше ускладнюється, що робить неможливим вирішення її в цивілізованому та мирному руслі.

Потрібно враховувати, що в соціокультурному плані албанська етнічна група близька до так званого «закритого» або традиціоналістського типу, для котрого характерна повільна реакція на реальність яка міняється, при різкому зростанні стихійної активності в кризових ситуаціях.

Нині Балкани — це простір, на якому часто й інтенсивно чергуються події. Дестабілізуючий осередок існує в Албанії, яка неабиякою мірою сприяла терористичному буму в югославській провінції Косово. Тільки активна політика на Балканах допоможе запобігти ескалації кризи. А поки що Косово є класичним прикладом трагічної невідповідності двох міжнародно - правових принципів — права націй на самовизначення, аж до відокремлення і права держави на непорушність кордонів.

В наш час, найбільш агресивні, ті рухи, котрі виступають за перегляд теперішнього стану албанців та державних кордонів на Балканах, а також за створення нових албанських держав або єдиної «Великої Албанії».

Поки що ідею Великої Албанії не підтримує ніхто, крім частини самих албанців, і реалізація її дуже сумнівна, оскільки Югославія та Македонія не готові поступитися ні частиною своїх земель, ні правом самостійно вирішувати власну долю. І в цьому прагненні не допустити створення мононаціональних держав за рахунок зміни існуючих кордонів їх непідтримуватимуть всупереч сподіванням сепаратистів і Західна Європа, і США, і Канада, і Росія, і Китай, і багато інших країн, оскільки в кожній з них є власні етнічні меншини і пов'язані з ними проблеми.

Зрозуміло, що відокремлення Косова і частини Македонії спричинило до колосальних зсувів у регіональному балансі інтересів. Створення Великої Албанії на території площею 60 тис.км² з чисельністю населення приблизно 7 млн чол. дестабілізує ситуацію на Балканах.

Таким чином, на думку автора кваліфікаційної роботи, косовська проблема залишається невирішеною і потребує виважених дій світової спільноти. Хоча Косово і проголосило незалежність, прийняло свою конституцію, намагаючись вирішити проблему, але досить важко сказати, що цей варіант вирішення проблеми, влаштовує всіх учасників конфлікту.

Чи зуміють європейці, позбувшись стереотипів, реально проаналізувати геополітичну ситуацію на Балканах, де основною загрозою миру став албанський сепаратизм, покаже час. А поки що непримиренні продовжують боротися за визнання незалежної держави Косово.

Не виключена можливість, що НАТО, можливо, скористається нагодою черговий раз показати, хто відіграє провідну роль в Європі й завдасть повітряних ударів по сербах, як це було в Боснії. А поки що сербське й албанське прочитання історії, теперішні позиції Белграда і Пріштини, висунуті ними попередні вимоги не мають сенсу. Компроміс без сильного тиску з боку неможливий.

Таким чином, у Косові вже сформувався осередок етнічного конфлікту — албанський чинник — міна уповільненої дії, що може спрацювати в будь - який момент, дестабілізувавши обстановку одразу у двох республіках Югославії — Сербії і Чорногорії, а також у Македонії. Конфлікт миттєво може перерости в балканську війну. Усе це разом з яскраво вираженим іноземним підігріванням сепаратизму етнічних албанців у Косові й Метохії становить серйозну загрозу миру і безпеці на Балканах.

Якщо визнати головним право націй на самовизначення, то у XXI ст. точитимуться нескінченні суперечки щодо кордонів, і 100 або 150 нових членів ООН зможуть остаточно паралізувати і без того складну працю світового співтовариства. Якщо ж визнати пріоритетом непорушність кордонів, це спровокує нескінченні конфлікти на Балканах, у Тибеті, Кашмірі, на Кавказі й інших регіонах світу.

Можливо, доцільно розробити нове міжнародно - правове положення, що адресуватиметься не державам і етносам, а безпосередньо громадянам, які представляють етнічні меншини, забезпечуючи їм рівні права з представниками титульних націй. У світі існують позитивні приклади: шведи на Аландських островах у Фінляндії, французи і німці у Швейцарії.

Події в Косово стали прологом розпаду Югославії і нових війн. І час настав. 24 березня 1999 р. НАТО почало агресію проти суверенної країни — Союзної Республіки Югославія.

З аналізу Балканської війни та інших конфліктів останнього часу випливає, що їх природа істотно змінюється. Навіть класифікація війн за масштабом на світові, регіональні, локальні та збройні конфлікти потребує дещо іншого трактування. Перенесення центра ваги збройної боротьби в повітря і космос, її тотальна інформатизація глобалізують практично будь-який збройний конфлікт.

Таким чином, на наш погляд, косовська проблема залишається невирішеною і потребує виважених дій світової спільноти.