РОЗДІЛ 1. ОСОБЛИВОСТІ ІСТОРИЧНОГО РОЗВИТКУ КОСОВО В XIV СТ.

Поможем в ✍️ написании учебной работы

Имя

Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

Нажимая кнопку "Продолжить", я принимаю политику конфиденциальности

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ОСОБЛИВОСТІ ІСТОРИЧНОГО РОЗВИТКУ КОСОВО В XIV СТ.

1.1 Косово під владою Османської імперії (ХIV ст. – 1878 р.)

1.2 Соціально – економічний і політичний розвиток Косово у кінці ХІХ ст., та під час першої Югославії

РОЗДІЛ 2. РОЗВИТОК АЛБАНО – СЕРБСЬКИХ ПРОТИРІЧ, ТА ВАРІАНТИ ЇХ ПОДОЛАННЯ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТОЛІТТЯ

2.1 Загострення албано – сербських потиріч в другій половині ХХ століття

2.2 Шляхи вирішення проблеми в Косово

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

В СТУП

Регіональні конфлікти у світі не припиняються протягом всієї історії людства. Соціальна, національна і конфесійна неоднорідність суспільства нерідко приводять до конфліктів. Конфлікти є невід'ємною частиною громадського життя. Протиріччя пронизують усі сфери життя: соціально-економічну, політичну, духовну. Одночасне загострення всіх цих протиріч створює кризу.

В силу свого географічного розташування Балкани відіграють ключову роль у транспортній мережі, яка з’єднує західну та південно - східну частини європейського континенту, а також Європу з країнами Середнього Сходу та Азії. Крім того саме тут пролягає єдиний водний шлях за вектором Захід – Схід.

Існує кілька причин, що спонукують людей різних національностей піднімати питання автономії і сепаратизму: расові, національні і релігійні розходження з глибокими історичними коренями, на які накладаються економічні причини і соціальна нерівність.

Не всі проблеми цього ряду вдається розв’язати мирним шляхом. Яскравий приклад тому албано - сербські протиріччя, він не тільки привернув увагу усього світу, але і втягнув у нього світове співтовариство, загостривши багато протиріч. Косовський конфлікт – це складова частина серії балканських конфліктів, пов'язаних з розпадом Югославії на самостійні держави.

Сучасні події на Балканах підігрівають в останній час інтерес до історії балканських народів. А особливо до історії виникнення албано – сербських протиріч. У відносоно невеликому, з географічної точки зору Косово зустрілися декілька світових релігій та багато різнобічних культурних традицій.

Актуальність даної теми полягає в тому, що албано – сербські протиріччя до цього часу залишаються не вирішеними, у прийнятній для всіх учасників конфлікту формі. Проголошення парламентом краю Косово, 17 лютого 2008 р. незалежності Косова, неоднозначно оцінюється, і самими учасниками конфлікту, і міжнародною спільнотою. З 15 червня 2008 р. набрала чинності нова конституція Косова, яку було одноголосно прийнято парламентом Косово 9 квітня 2008 року. А в січні 2008 р. Косово оголосило про створення власних збройних сил.

Незалежність краю визнали США, Японія і більшість країн Євросоюзу. Росія, Китай, Іспанія відмовилися визнати самопроголошену державу. Зокрема, Росія пообіцяла не допустити членства Косова в ООН. Україна досі не визначилася з реакцією на проголошення незалежності Косова. Міністр закордонних справ Сербії Вук Єреміч заявив на засіданні Ради Безпеки ООН, що Белград ніколи не визнає незалежність Косова.

Актуальним є і інтернаціональний характер проблеми. Саме тут з найбільшою гостротою перетнулися інтереси Заходу і Сходу, християнства та ісламу, Європи та Азії. Саме інтернаціональний характер протиріч, споріднює їх з багатьма ключовими протистояннями, що виникають в світі. Балкани завжди були і є важливим центром загальноєвропейської спільноти і разом з тим найбільш гарячою точкою. Саме тому до вирішення албано – сербських протиріч долучилась більшість країн світу і в тому числі Україна, яка направила своїх миротворців в регіон суперечок.

Мета кваліфікаційної роботи полягає в дослідженні історії виникнення, розвитку албано – сербських протиріч, та шляхів її вирішення. Виходячи з цієї основної мети, автор визначив такі завдання:

· Провести аналіз джерельної та літературної бази даної проблеми.

· Прослідкувати історію виникнення конфлікту.

· Вияснити причини, що впливали на виникнення та розвиток протиріч.

· Розглянути позиції які відстоюють сторони – учасниці конфлікту.

· Визначити аргументи які висувають та відстоюють албанці та серби.

· Означити позиції міжнародних організацій щодо конфлікту.

· З’ясувати можливі шляхи вирішення конфлікту.

· Зробити загальні висновки.

Хронологічні рамки. Враховуючи специфічність теми, початковим періодом дослідження доцільно вважати ХІІ ст., коли з’явилася історична назва сучасного Косова – Косово і Метохія. День проголошення незалежності Косова - 17 лютого 2008 р. автор кваліфікаційної роботи визначив, як кінцеву межу власного дослідження.

Історіографія проблеми. Сербо – албанські відносини є однією з «гарячих» тем нової балканської історії. В останні роки було багато написано про «албанське питання» в старій Сербії, тобто про албано – сербські відносини в Косово і Метохії, в південних областях Сербії.

Багато уваги приділяли вивченню даної проблеми, російські, а останнім часом і українські дослідники. Автором кваліфікаційної роботи була широко використана робота О.Я. Маначинського «Косово і Метохія. Історичні перехрестя. Історичні особливості, причина та генеза косовського конфлікту» [35]. В праці висвітлюються причин накопичення «конфліктного потенціалу» в Косово, що в кінцевому підсумку призвело до збройного конфлікту, вплив зовнішніх чинників, застосування збройних сил НАТО для врегулювання конфлікту, військово – політичні наслідки війни, також було використано ще декілька праць цього автора, а саме: « Косово – осередок напруженості Союзній Республіці Югославія » [36], «Югославия: приговор вынесен» [34].

Особливо автор критикує позицію західних держав щодо вирішення конфлікту « … через Балкани і Чорне море поширити свій вплив на Близький і Середній Схід та на Закавказзя» [35,36]. Крім того в монографії приділяється увага причині конфлікту між албанцями та сербами, та називаються особи, що мали відношення до конфлікту. Також автор наголошує на упереджене ставлення лідерів іноземних держав до сербів, та пояснює чому вони більш схильні підтримувати албанців..

Крім того в кваліфікаційній роботі використовувалось праця М.І. Рижкова та В.М. Тетьокіна «Югославская Голгофа» [43]. Автори однобоко висвітлюють становище в регіоні виправдовуючи дії сербів. У книзі відчувається ностальгія за втраченими сферами впливу Росії на теренах колишньої Югославії. Робота містить в собі багато документального матеріалу, особливо того, що стосується рішень уряду і керівництва Російської Федерації щодо подій в колишній Югославії, наводиться багато фотографічного матеріалу. Автори даної монографії акцентують увагу на тому, що до основних причин втручання іноземних держав в конфлікт. Автор цієї монографії наголошує на значимій ролі Росії в домовленостях про припинення вогню. В монографії досить чітко розкриті інтереси Росії на Балканах.

Досить цікавими є також роботи Т. Замятіної, яка постійно займається балканської проблеми, а особливо проблеми албано – сербських протиріч в Косово. Цей автор постійно друкується в журналі « Эхо планеты ». Зокрема в кваліфікаційній роботі використовувались такі її праці: «Ненависть в Косово густа как масло: (межнациональный кризи в Косово)» [17], «Бархатная революция» югославський варіант» [19], «Югославия. Огненное десятилетие» [18].

Крім О. Маначинського серед українських авторів, що займалися цією проблематикою, необхідно згадати праці: М. Александрова «Порохова діжка Європи: Югославський апект» [7], І. Денисенко «Сучасне балканське життя» [15], В. Самохов «Нова гаряча точка. Албанський сепаратизм на Балканах: Формування і сучасний стан» [44].

Варто відзначити, що при виборі своїх пріоритетів українські автори в переважній більшості схиляються до позиції, яка в цілому відповідає офіційній позиції України. Україна не визнала незалежність Косово. Президент Віктор Ющенко заявив, що Україна виходитиме з того, що для рішення про визнання або невизнання незалежності Косова для більшості країн ще потрібний час. Водночас у Косові перебувають 98 українських миротворців у рамках спільного україно - польського миротворчого батальйону Укрполбат багатонаціональної тактичної групи East сил KFOR - сили під керівництвом НАТО, відповідальні за забезпечення стабільності в Косові. Російські ж автори більше підтримують сербську сторону та піддають нищівній критиці позицію США та НАТО в Югославії [56].

Для більш ґрунтовного вивчення даної теми автор кваліфікаційної роботи документи але нажаль всі вони мають відношення, що до сьогоденного становища албано – сербських протиріч. Це перш за все «Нотатки з 5-ої конференції Міжнародної асоціації з вивчення релігії у Центральній та Східній Європі (Львів, 11-14 грудня 2003 р.)» [1], в котрій засуджується збройний конфлікт в Косово. Також було використано «Резолюцію союзу сербів Косово і Метохії» [6], де наголошується на постійну практику гноблення сербів, та приводяться факти що на думку союзу доводять права саме сербів на спірну територію [3]. Також було використано «Обращение Священного Архиерейского Собора Сербской Православной Церкви о Косово и Метохии», у якому визначено позицію сербів, що Косово є «…неотьемлимой частью территории Сербии» [4,1]. Також використано висновок спостерігачів Гаазького суду щодо подій в Косово. «Сувернитет предстанет пере судом»; використано і нотатки з ХІ Міжнародного Руського Народного Собору, а саме виступ Ієроманха Петра Драгойловича [3], Резолюция 1244 (1999), принятая Советом Безопасности на его 4011-м заседании[7]

Структура роботи: структурно дане дослідження складається з двох розділів, та підрозділів, висновків та списку використаних джерел та літератури – 57. Загальний обсяг тексту – 63.

Косово у складі Югославії

Територія Косова спочатку була частиною Королівства сербів, хорватів, і словенців у 1918-1945 рр., а з 1929 р. у складі різних провінцій. Албанська держава включала в себе більшу частину албанських територій. Природно, що на Балканах, де особливо в період османського панування мали місце великі міграції та змішування різних народів, мов та релігій, не було можливості провести чіткі етнічні кордони.

Області, права на котрі заявляла великоалбанська пропаганда, ніколи не входили в склад албанської держави. Однак деякі албанські політичні лідери, які втратили деякі свої привілегії після розпаду Порти, не бажали миритися з кордонами нових держав на Балканах. Вони відразу ж розгорнули підривну діяльність, ціллю котрої було зумовити розпад цих держав, перш за все Сербії та Греції [49, 360].

На першому місці була фашистська Італія. Але окрім Італії третій Комуністичний Інтернаціонал, штаб квартира котрого знаходилася у Москві, також притримувався схожих поглядів. «Косовський комітет», члени котрого знаходилися на великоалбанських позиціях, на початку 1920 р. встановив зв’язки з Комінтерном; в грудні 1921 р. один з лідерів цієї організації Барам Цурі , зустрівся з радянським представником у Відні та провів з ним переговори по проблемі Косово та Метохії, він також передав радянському дипломату меморандум з викладеною програмою Комінтерну [49, 363].

В період між двома світовими війнами частина албанців, котра залишалася жити в югославській державі, виявляли сеціоністські устремління, які у відкритій формі підтримали, напередодні другої світової війни фашистські сили в Європі, перш за все в Італії та Германії. Фашистська Італія надавала безпосередню допомогу албанським терористам в Югославії після Першої світової війни. Керівники цього албанського руху Хасан Пріштина та Мустафа Кроя отримували допомогу від італійського уряду спочатку в розмірі 50 000 лір в місяць, пізніше приблизно 200 000 лір в місяць, а в вересні 1927 р. – значно більшу суму [22, 377].

В міжвоєнний період комуністичний рух, очолюваний Комінтерном, в своїх планах приділяв увагу діяльності албанських іредентистів. В 1928 р. албанськими емігрантами в СРСР було засновано Комуністичну групу Албанії. Зокрема, в резолюції, котра була прийнята на четвертому з’їзді Комуністичної партії Югославії, котрий проходив в Дрездені у 1928 р., наголошувалося, що партія висловлює солідарність з революціонерами робочими та селянами, «з албанським національно – революційним рухом в особі Косовського комітету та закликає робочий клас надавати будь яку допомогу в боротьбі розділеного на частини пригноблюваного народу за створення незалежної і об'єднаної Албанії» [22, 379]. Дещо пізніше, в середині 1937 р., Комуністична партія Югославії засновує Обласний партійний комітет Косово та Метохії.

З 1939 р. підривна діяльність фашистської Італії, котра була направлена проти Чорногорії та Югославії, стає ще більш активною. Як відомо, 7 квітня 1939 р. Італія окупувала та анексувала Албанію. Граф Чано уже в липні 1939 р. надав інструкції албанським емігрантам щодо проведення акцій в Епірі, в Косово та Метохії. Щодо цього він полюбляв повторювати «… косово – албанський ірридентський рух це – ніж, приставлений до серця Югославії» [22, 380]. Саме в цей час у Римі в 1939 р. було засновано бюро з організації албанського «ірридентського» руху в Югославії, а уже в січні 1940 р. лідер Албанської фашистської партії в Скадарі Коль Біба зробив заяву, що найближчим часом будуть анексовані деякі частини Югославії та Греції.

З початком другої світової війни, та нападом на Югославію фашистських сил 6 квітня 1941 р. розпочався розділ Югославської держави, котрий супроводжувався включенням більшої частини Косова та Метохії в створену фашистами в Албанії — Велику Албанію. Мустафа Кроя, прем’єр – міністр уряди в червні 1942 р. відвідав Косово і Метохію і відкрито заявив, що « необхідно докласти зусилля до того, щоб в найближчий час всіх сербів старожилів з Косово вигнати … Потрібно всіх сербів проголосити колоністами, і за це з допомогою албанських та італійських урядів заслати в концентраційні табори Албанію. А сербів переселенців потрібно убити.» [21, 340] . Місцеві албанці за допомогою своїх одноплемінників з Албанії і з допомогою фашистських сил, розпочали масові злочини проти сербів, більшість їх було вигнано зі своїх земель.

У роки Другої світової війни велика частина Косова була включена до складу італійського протекторату Албанія. В період італійської окупації албанські озброєні формування розвернули боротьбу за вигнання сербів з території краю. В цей період були скоєні злочини над не албанським населенням (сербами, євреями, ромами та інш.). 100 000 сербів були виселені. За 1941 — 1945 рр. у Косово і Метохію було переселено приблизно 100 тис. албанців. Це відповідало планам італійських міграційних служб, що планували переселити 100 тис. албанців. У Косові і Метохії фашистська влада наділяла албанців землею і роздавала їм будинки сербів, яких було вбито або вигнано [40, 47].

Албанська ірридентська діяльність в міжвоєнний період, мала значну підтримку з боку фашистських держав, котрі були зацікавлені в знищенні щойно створеної югославської держави (Королівства Югославії), котре вони називали продуктом «версальської системи». Після виходу фашистської Італії з війни, територія знаходилась під прямим контролем Німеччини.

Уряд королівської Югославії намагався допомагати поверненню сербів в Косово і Метохію. Значна кількість сербських сімей повернулося, було немало і нових переселенців. Сербська влада вела боротьбу з радикально налаштованими елементами серед косовських албанців.

Наприкінці 1943 р. було створено Другу албанську лігу. Восени 1943 р. албанські партизани визволили від гітлерівських окупантів м. Дебар — центр населеного албанцями району Югославії і підняли над ним червоний прапор із двоглавим орлом — державний прапор Албанії. У результаті відбувся перший албано - югославський конфлікт. Йосип Броз Тіто вважав цей акт проявом екстремістського вирішення територіально-національного протиріччя і запропонував плебісцит: спочатку треба звільнити ці райони від окупантів і місцевих зрадників, а потім народи самі вирішать, чого вони прагнуть і куди хочуть іти. Але плебісцит не відбувся.

У квітні 1944 р.–було створено 21-у Добровольчу дивізію СС «Скандерберг», що була укомплектована мусульманами з Албанії та їхніми співвітчизниками з Косова. На головних уборах військовослужбовці дивізії носили символ Скандерберга середньовічного національного героя, який прославився у боротьбі проти османських завойовників, а на рукавах — його герб: двоглавий чорний орел на червоному тлі [49, 380].

Дивізія "Скандерберг" виявилася небоєздатною, її солдати грабували населення, а не воювали з партизанами, масово знищували цивільне сербське населення. У цей час деслов’янізація та етнічні чистки набрали форми геноциду. Саме тоді албанці стали етнічною більшістю у краї Косово і Метохії [49, 382].

Після звільнення Косова, партизанами була створена Автономна Косово-Метохійська область (серб. Автономна Косовсько - Метохійска область), як частина Демократичної Федеральної Югославії, з 1946 р. — Народна Республіка Сербії в складі Федеративної Народної Республіки Югославія.

Після війни Тітто, сподіваючись на входження до складу Югославії Албанії, в обмін на передачу їй Косова і Метохії прийняв 400 тис. біженців з Албанії, і переселив з Косова і Метохії в інші регіони Югославії 200 тис. сербів. Одночасно розширювалася самоврядування провінції. Після Другої світової війни уряд Соціалістичної Федеральної Республіки Югославії прагнув до об'єднання з Албанією, як і з деякими іншими країнами, при головній ролі Югославії.

Щоб створити привід для об'єднання з Албанією, Тіто дозволив албанцям, які в ході Другої світової війни виявилися на території Югославії, залишитися в Косово. Історично албанці давно проживали в Косово, але не складали істотної частини населення аж до початку XX століття.

Отже можна зробити висновок, що визволившись з під гніту Порти, Косово потрапило під гніт Югославської держави, так і не отримавши самостійності. Можна сказати що і на цьому етапі історії, про благополуччя, чи самостійність краю мало хто думав. Адже більшість албанських політичних лідерів, намагаючись повернути собі привілеї, не бажали миритися з новими кордонами на Балканах.

І саме в цей період починають проявлятися албанські сеціоністські устремління. Косово знову стає ареною політичною боротьби великих світових держав. Саме в цей час розпочинаються масові вигнання, зі своїх домівок сербів, та заселення територію краю албанцями. Починає розвиватися та набувати радикальних форм націоналізм, серед косовських албанців. Сербська влада намагалася вести боротьбу з ними, але безрезультатно. Албано – сербські протиріччя починають набувати гострих форм, які в майбутньому грозили перетворитися у збройні сутички.

ВИСНОВКИ

Югославська криза загалом є наслідком неадекватного усвідомлення реальності політичними елітами як Заходу, так і безпосередніх учасників конфлікту. В основі кризи лежить послідовне застосування західною дипломатією принципу постімперської легітимності й спроба штучно підтримати існування нежиттєздатних держав.

Подальше поглиблення Балканської кризи становить загрозу сучасній системі міжнародних відносин взагалі. Врегулювання конфлікту на Балканах принципово неможливе без радикальних змін політики Заходу щодо Югославії, а також і в самій СРЮ. Політика Заходу загнала її у глухий політичний кут, вийти з якого принципово неможливо без повної відмови від принципу постімперської легітимності й визнання гельсінських принципів такими, що не можуть бути застосовані до державних формацій, які утворилися в результаті розпаду Югославії. Тільки таке рішення відкриє шлях до формування життєздатних національних держав за участі світового співтовариства і дасть змогу досягти стабільності на Балканах.

Основні результати кризи на пост югославському просторі з погляду діяльності міжнародних організацій і системи європейської безпеки є такими:

• зміна структури системи рівноваги сил, що склалася у повоєнні роки, призвела до зростання в міжнародних відносинах права і закону сили через відсутність партнерства між головними державами у вирішенні кризових проблем. Можливість застосування воєнних заходів при вирішенні конфліктів або нав'язування свого бачення внутрішнього устрою тій чи іншій країні стає нормою політики в Європі;

• виключена можливість встановлення політичної рівноваги, урівноваження негативних тенденцій на глобальному й регіональному рівнях, які виникають внаслідок того, що на провідну роль у міжнародному процесі претендує одна держава;

Зараз на шляху цивілізованого урегулювання цього конфлікту знову нагромаджено велику кількість насилля. Хоча потрібно сказати що албанці та серби жили мирно на одній території, і між ними не завжди виникали жорстокі збройні конфлікти. Хоча, тепер мирне врегулювання конфлікту навряд чи можливо.

Проблему врегулювання ситуації в Косово, звичайно ж, потрібно розглядати значно ширше, враховуючи всі обставини. Такий підхід вимагає не лише знання архівних документів, врахування фактору історичної спадщини, але і осмислення інших факторів цієї проблеми – політичних, економічних, соціальних, культурних та релігійних. Без такого підходу неможливо знайти раціональне пояснення складної косовської проблеми, котра часто через односторонність підходу європейських політичних кіл (серби виступають винуватцями албанських страждань), по суті, ще більше ускладнюється, що робить неможливим вирішення її в цивілізованому та мирному руслі.

Потрібно враховувати, що в соціокультурному плані албанська етнічна група близька до так званого «закритого» або традиціоналістського типу, для котрого характерна повільна реакція на реальність яка міняється, при різкому зростанні стихійної активності в кризових ситуаціях.

Нині Балкани — це простір, на якому часто й інтенсивно чергуються події. Дестабілізуючий осередок існує в Албанії, яка неабиякою мірою сприяла терористичному буму в югославській провінції Косово. Тільки активна політика на Балканах допоможе запобігти ескалації кризи. А поки що Косово є класичним прикладом трагічної невідповідності двох міжнародно - правових принципів — права націй на самовизначення, аж до відокремлення і права держави на непорушність кордонів.

В наш час, найбільш агресивні, ті рухи, котрі виступають за перегляд теперішнього стану албанців та державних кордонів на Балканах, а також за створення нових албанських держав або єдиної «Великої Албанії».

Поки що ідею Великої Албанії не підтримує ніхто, крім частини самих албанців, і реалізація її дуже сумнівна, оскільки Югославія та Македонія не готові поступитися ні частиною своїх земель, ні правом самостійно вирішувати власну долю. І в цьому прагненні не допустити створення мононаціональних держав за рахунок зміни існуючих кордонів їх непідтримуватимуть всупереч сподіванням сепаратистів і Західна Європа, і США, і Канада, і Росія, і Китай, і багато інших країн, оскільки в кожній з них є власні етнічні меншини і пов'язані з ними проблеми.

Зрозуміло, що відокремлення Косова і частини Македонії спричинило до колосальних зсувів у регіональному балансі інтересів. Створення Великої Албанії на території площею 60 тис.км²з чисельністю населення приблизно 7 млн чол. дестабілізує ситуацію на Балканах.

Таким чином, на думку автора кваліфікаційної роботи, косовська проблема залишається невирішеною і потребує виважених дій світової спільноти. Хоча Косово і проголосило незалежність, прийняло свою конституцію, намагаючись вирішити проблему, але досить важко сказати, що цей варіант вирішення проблеми, влаштовує всіх учасників конфлікту.

Чи зуміють європейці, позбувшись стереотипів, реально проаналізувати геополітичну ситуацію на Балканах, де основною загрозою миру став албанський сепаратизм, покаже час. А поки що непримиренні продовжують боротися за визнання незалежної держави Косово.

Не виключена можливість, що НАТО, можливо, скористається нагодою черговий раз показати, хто відіграє провідну роль в Європі й завдасть повітряних ударів по сербах, як це було в Боснії. А поки що сербське й албанське прочитання історії, теперішні позиції Белграда і Пріштини, висунуті ними попередні вимоги не мають сенсу. Компроміс без сильного тиску з боку неможливий.

Таким чином, у Косові вже сформувався осередок етнічного конфлікту — албанський чинник — міна уповільненої дії, що може спрацювати в будь - який момент, дестабілізувавши обстановку одразу у двох республіках Югославії — Сербії і Чорногорії, а також у Македонії. Конфлікт миттєво може перерости в балканську війну. Усе це разом з яскраво вираженим іноземним підігріванням сепаратизму етнічних албанців у Косові й Метохії становить серйозну загрозу миру і безпеці на Балканах.

Якщо визнати головним право націй на самовизначення, то у XXI ст. точитимуться нескінченні суперечки щодо кордонів, і 100 або 150 нових членів ООН зможуть остаточно паралізувати і без того складну працю світового співтовариства. Якщо ж визнати пріоритетом непорушність кордонів, це спровокує нескінченні конфлікти на Балканах, у Тибеті, Кашмірі, на Кавказі й інших регіонах світу.

Можливо, доцільно розробити нове міжнародно - правове положення, що адресуватиметься не державам і етносам, а безпосередньо громадянам, які представляють етнічні меншини, забезпечуючи їм рівні права з представниками титульних націй. У світі існують позитивні приклади: шведи на Аландських островах у Фінляндії, французи і німці у Швейцарії.

Події в Косово стали прологом розпаду Югославії і нових війн. І час настав. 24 березня 1999 р. НАТО почало агресію проти суверенної країни — Союзної Республіки Югославія.

З аналізу Балканської війни та інших конфліктів останнього часу випливає, що їх природа істотно змінюється. Навіть класифікація війн за масштабом на світові, регіональні, локальні та збройні конфлікти потребує дещо іншого трактування. Перенесення центра ваги збройної боротьби в повітря і космос, її тотальна інформатизація глобалізують практично будь-який збройний конфлікт.

Таким чином, на наш погляд, косовська проблема залишається невирішеною і потребує виважених дій світової спільноти.

Джерела

1. Центрально-Східна Європа: релігійні зміни та релігійний плюралізм Нотатки з 5-ої конференції Міжнародної асоціації з вивчення релігії у Центральній та Східній Європі (Львів, 11-14 грудня 2003 р.) Віктор ЄЛЕНСЬКИЙ . http://www.pravoslavie.ru/arhiv/.

2. « Сувернитет предстанет пере судом ». 22.04.2009 16:32 Айя Куге (Белград). http://www.pravoslavie.ru.

3. Страдание сербського народа в Косово и Метохии в наше время / Выступление на ХІ всемирном Руском Народном Соборе. Иероманх Петр Драгойлович. http://www.pravoslavye.org.ua.

4. Обращение Священного Архиерейского Собора Сербской Православной Церкви о Косово и Метохии. Принято на заседании Священного Архиерейского Собора Сербской Православной Церкви, проходившего с 14 мая по 25 мая 2007 г. в Белграде. http://www.pravmir.ru/article_3064.html.

5. Геноцид сербського население Косово и Метохии в годы Второй мировой войны. http://osdea.ru/?cat=50.

6. Резолюцію союзу сербів Косово і Метохії. http://www.pravoslavye.org.ua

7. Резолюция 1244 (1999), принятая Советом Безопасности на его 4011-м заседании.http://www.un.org/russian/documen/scresol/res1999/res1244.htm

Література

8. Александров М. Порохова діжка Європа: Югославський аспект // Українське слово. – 2000. № 46 – С. 9 – 11.

9. Бобицький Н. Косово – Висновки для України. Міжнародно - правовий аспект. // Дзеркало тижня. – 2008. – 23- 29 лютого. – С. 5.

10. Бовин А . Россия и НАТО: отдаляющиеся планеты // Известия. 1999. - 29 апреля. С. 12.

11. Герасимов Е. Косово. Пять лет спустя // Международная жизнь . – 2004 - № 4-5 – С. 183 – 191.

12. Головинський К. Фактор особистості та криза – портрет Слободана Мілошевича на тлі конфліктів в колишній Югославії // Людина і політика. – 2002. - № 3. – С. 144 – 155.

13. Губенко Д. Причина для ненависті : сербо – албанський конфлікт в Косові. // Коментар. Додаток до часопису критика. – 2004. - №3. – С. 4 -8.

14. Гуськова Е. Прецедент: Тероризм как метод достижения независимости: ( Переговорній процес на Косово ) // Литературная газета. – 2008 – 16 - 22 января . – С. 3 – 10.

15. Гренвил Дж. История ХХ века. Люди. События. Факты. – М.: Аквариум, 1999.- С. 89 – 92.

16. Денисенко І. Сучасне балканське життя //Історія в школі. – 1999. - № 1 -2. – С. 21 – 23.

17. Ейде К. Косово: шлях, що лежить попереду //НАТО Ревю ( історичні зміни на Балканах ) – 2004 - грудень –С. 18 -19.

18. Замятина Т. Ненависть в Косово густа как масло: ( межнациональный кризис в Косово ) // Эхо планеты. – 2004 - № 13 - С. 14 – 15.

19. Замятина Т. Бархатная революция» югославський варіант // Эхо планеты. – 2000 - № 42. – С. 14 – 17.

20. Замятина Т. Югославия. Огненное десятилетие // Эхо планеты. – 2001 - № 9. – С. 14 – 17.

21. Искендерев П.А. Сербо – албанские разраничение и общественно – политическая ситуация в Сербии в 1913 – 1914 гг. // Человек на Балканах: власть и общество, опыт взаимодействия ( конец ХІХ – начало ХХ в. ) Сборник статей. – сп. б, 2009.- С. 336 – 352.

22. Искендрев П. А. Косово в начале ХХ века.: столкновения этносов, религий, епох. // Человек на Балканах: социокультурное изменения процесса модернизации на Балканах. ( середина ХІХ – середина ХХ в. ) Сборник статей. – СП. б, - 2007 – С. 376 – 383.

23. Иванова Ю. Албанцы и славяне закономерно ли противостояние? // Материалы 28 межвузовской научно – методической конференции преподавателей и аспирантов 15 – 22 марта 1999 г. Санкт –Петербург. СПб., 1999 –С. 24 - 35.

24. Калинцев Н. Косово в лабіринтах проблем. ( Этнические чистки в Косово. Трагическая судьба Сербов ) // Эхо планеты - 2004 - № 18 – 19 - С. 18 – 20.

25. Карасев А.В. Исторические корни возникновения современного косовского конфликта. Інститут славяноведения РАН // Человек на Балканах. Сб. статтей. – СП.б., - 2007. - С. 353 – 367.

26. Кожемякин М. Последняя битва на Косовом поле: (Проблема независимости Косово в 90 – е и ХХІ в.) // Эхо планеты - 2006 - № 9 - С. 6 – 11.

27. Кожемякин М. Эффект Косово. Взгляд изнутри. // Эхо планеты. – 2006 - № 48 – С. 6- 11.

28. Косово и Метохия – Сербский край // Наука и релігія - № 5 – С. 6 – 11.

29. Косово провозгласило независимость. Что думают в Западной Європе? // Эхо планеты.. – 2008. - № 8 – С. 18 – 19.

30. Коваль О. Косово незалежність із відстрочкою // Дзеркало тижня. - 2007 - 15 грудня – С. 5 – 7.

31. Коспрук В. Косовська рана « християнської Сербії » Дзеркало тижня. - 2007 – 24 - 30 листопада – С. 6 – 8.

32. Коспрук В. Незалежність Косово чи прецедент не рішення для європейських націй // Дзеркало тижня – 2006 – 25 лютого – С. 5.

33. Кузнецов Е. Сувернитет. Незыблемый и неделимый: сувернитет государства может быть ограничен, если оно им злоупотребляет. // Международная жизнь. – 2004 - № 7 – 8 – С. 150 -167.

34. Маначинський А. Я. Югославия: приговор вынесен. – К.: Изд. Дом «Румб», 2005. – С. 250 – 288.

35. Маначинський О. Косово і Метохія. Історичні перехрестя. Історичні особливості, причина та генеза косовського конфлікту – К.: 2001.- С. 6 – 63.

36. Маначинсткий О. Косово – осередок напруженості в Союзній Республіці Югославія // Історія в школі. – 1999. - № 1-2. – С. 10 – 14.

37. Писарев Ю.А. Образование югославского государства. – М.: Наука, 1975-416 – 5 С .

38. Полегоев Г. Косово – история ненависти // Эхо планеты. – 1999. - № 15 – С. 6 – 13.

39. Решетников Л., Смирнова Н. Советско албанский конфликт. Как это было. //Коммунист. - 1990. - № 9.- С. 11 – 20.

40. Романенко С.А., Улунян А.А. Балканская политика 90-х годов: в поисках смысла // Pro et Contra. - 2001. - Т.6,- №4. - С. 46 - 59.

41. Романенко С.А. Югославия, Россия и "славянская идея": Вторая половина XIX - начало XXI века. М.: Институт права и публичной политики, 2002.- С. 243 – 342.

42. Романенко С.А. Югославия: история возникновения, кризис, распад, война, образование независимых государств: Национальное самоопределение народов Центральной и Юго-Восточной Европы в XIX-XX вв. / Московский общественный научный фонд. М.: Изд. центр науч. и учеб. программ, 2000.- 495 С.

43. Рыжков Н.И. Тетёкин В.Н. Югославская Голгофа. – М.:ОЛМА-ПРЕСС,2000 – С. 200 – 300.

44. Сагайдачний І. Мирний план для нової війни (Політичний статус Косова) // Дзеркало тижня . – 2007 - 10 лютого – 6 С.

45. Самохов В. Нова гаряча точка. Албанський сепаратизм на Балканах: формування і сучасний стан// Політика і час. – 2001. - № 9.- С. 30 -41.

46. Самохвалов В. Нова гаряча точка: Албанський сепаратизм на Балканах: формування і сучасний етап. // Політика і час. – 2001 – № 9 – С. 30 – 41.

47. Сироткин В. Ревизия в Косово под флагом НАТО: (События на Балканах: история и современность) // Литературная газета. – 2004. – 23-30 марта (№11). – 1 С.

48. Сербо – албанские отношения в начале ХХ в.: мифы и реальность // Двести лет новой сербкой государственности: к юбилею начала первого сербського восстания 1809 – 1813 гг. – СП. б., 2005. –С. 40-45.

49. Смирнова Н.Д. Институт всеобщей истории РАН балканський кризи (Косово) в контексте национальной безопасности России. Взгляд в ХІХ век. // Человек не Балканах в эпоху кризисов и этноетнических столконовений ХХ века. – СП. б, - 2002. –С. 290 -295.

50. Смирнова Н., Языкова А. Балканы в росийской политике ХІХ – ХХ веков // Европейский альманах. История, традиции, культура. - 1977. - М.: Наука, 1985. – С. 290 – 295

51. Стругар В. Югославия в огне войны 1941-1945гг. – М.: Наука, 1985. –343 – 355 С.

52. Терешко С. Балкани: в очікуванні незалежності Косово / зеркало тижня. – 2006 – 17 червня – 5 С.

53. Центральноевропейские страны на рубеже ХХ – ХХI вв. Аспекты общественно – политического развития. Историко – политологический справочник. Отвественный составитель Ю.С. Новопашин. - М.: Новый хронограф, 2003. – 256 С.

54. Черкасов Д. Косово поле. Балканы. – М.: АСТ . 2006. – 398 С.

55. Шамраєнко Т. Балканська «порохова бочка» детонує в сучасність // Віче. – 1999 р. - № 8. - С. 138 -147.

56. Шерр Дж. Регіональна безпека і диктат крайнього терміну (Росія. Пошук нових перспектив. Розв'язанн проблеми Косова і можливі наслідки. НАТО і Україна: що нас очікує в майбутньому. Як правильно розуміти ситуацію в Грузії ) // Дзеркало тижня. - 2007 – 1 грудня. – С . 3 – 15.

57. Ющенко допоможе українським миротворцям в Косові грошима і обладнанням // http://www.newsru.ua/ukraine/25apr2008/cossofo.html.

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ОСОБЛИВОСТІ ІСТОРИЧНОГО РОЗВИТКУ КОСОВО В XIV СТ.

1.1 Косово під владою Османської імперії (ХIV ст. – 1878 р.)

1.2 Соціально – економічний і політичний розвиток Косово у кінці ХІХ ст., та під час першої Югославії

РОЗДІЛ 2. РОЗВИТОК АЛБАНО – СЕРБСЬКИХ ПРОТИРІЧ, ТА ВАРІАНТИ ЇХ ПОДОЛАННЯ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТОЛІТТЯ

2.1 Загострення албано – сербських потиріч в другій половині ХХ століття

2.2 Шляхи вирішення проблеми в Косово

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

В СТУП

· Провести аналіз джерельної та літературної бази даної проблеми.

· Прослідкувати історію виникнення конфлікту.

· Вияснити причини, що впливали на виникнення та розвиток протиріч.

· Розглянути позиції які відстоюють сторони – учасниці конфлікту.

· Визначити аргументи які висувають та відстоюють албанці та серби.

· Означити позиції міжнародних організацій щодо конфлікту.

· З’ясувати можливі шляхи вирішення конфлікту.

· Зробити загальні висновки.

РОЗДІЛ 1. ОСОБЛИВОСТІ ІСТОРИЧНОГО РОЗВИТКУ КОСОВО В XIV СТ.

Для більш точного і повнішого розуміння сучасних подій в Південно Східній Європі необхідно, хоч приблизно знати генезис тих процесів, які призвели до конфлікту. Албанська та сербська історіографія доводять, що саме албанці, або серби мають найбільше історичних прав на Косово та Метохію. Вони жили тут, раніше інших, раніше за інших освоїли цю територію в господарському та культурному плані, спорудили тут історичні пам’ятки [18, 14].

Після розпаду Римської імперії вся територія сучасного Косова ввійшла в склад Візантійської імперії. До кінця VI століття Косово, як і більша частина Балканського півострова, було колонізоване слов’янами, які частково асимілювали, а частково витіснили, місцеве романізоване населення на узбережжя (іллірійці), або в гори (валахи або албанці).

Хоч Візантія і залишалася номінальним сюзереном територій, на яких розселилися слов’яни, влада належала місцевим вождям слов’янських племен, (жупанам), котрі на території сучасної Сербії, та сучасного Косово утворили напівдержавні утворення – жупанії. Хоча жупанії поступово об’єднувалися в невеликі князівства, процес утворення державності був досить повільний, через віддаленість територій, які були населені різними сербськими племенами, віддаленість від міст та центрів торгівлі, відсутність взаємних економічних зв’язків. В результаті на сербській території виділилось декілька центрів утворення державності, один з яких,знаходився на північ від сучасного Косово – в Рашке[24, 19].

Паралельно з утворенням держав проходив процес християнізації сербського населення. Почавшись в період правління Іраклія, хрещення населення Рашке та Косово в цілому було завершене приблизно IX столітті [28, 6].

У балканських народів відчуття релігійної приналежності та релігійної солідарності, і досі має велике значення. Цей фактор пояснюється умовами багатовікового чужоземного панування. Християнська православна церква відігравала і зараз відіграє помітну роль в консолідації сербського народу. Вона довгий час залишалася єдиною організацією, яка зберегла структуру і вплив, об'єднала на ґрунті релігійних принципів різні верстви і прошарки населення. Церква стала тією силою, в якій народ вбачав захисника своїх прав, берегиню культурної спадщини. Віками сербська православна церква виконувала не лише релігійні, а й громадські, а іноді і державні функції [28, 8].

Серби почали заселяти Балкани наприкінці VI - початку VII століття. В XII сторіччі як позначення регіону, населеного сербами, з’явилася історична назва сучасного Косово - Косово і Метохія. У VIII-XII ст. територія Косова і Метохії становила центральну частину Сербської держави. Косово - означає край чорних птахів, а метохіями називалися володіння православних монастирів у цьому регіоні. Відомий як «збирач сербських земель» легендарний князь Стефан Неманя в XII ст., об'єднав князівство Рашка (Стара Сербія), Косово і Метохію, ряд інших територій населених сербами, в одну державу. Формування єдиної держави сприяло розвитку сербської середньовічної культури, та укріпленню православ'я як провідної релігії.

Історичні, географічні, культурні, духовні, топонімічні та інші факти є переконливим доказом, що область Косово і Метохія була колискою сербської культури і держави з тих пір, як серби прийшли на Балкани. Те, що Сербська середньовічна держава мала дуже високий рівень розвитку, підтверджується також фактом, що в той час коли населення Лондона складало 2000 жителів, Ново Брдо мав 40 000 мешканців, багато хто з яких були шахтарями та ремісниками. Багато іноземців, включаючи саксів, жили в Ново Брдо [35, 8].

Область Косово і Метохія стала центром Сербської середньовічної держави в IX-XIV ст., коли виникли численні церкви і монастирі, а також єпархії (Приштинська - 1019 р.) і резиденції єпископів. Метохійське місто Печ, було центром Патріархії з 1346 по 1459 і з 1557 по 1766 роки. Найбільш важливі культурні та історичні цінності - монастирі Граканіца (1321 р.), Богородиця Левицька, Патріарший Печ і Високі Декані, як і затишки середньовічних міст Ново Брдо, Звецан чи Душанов Град. Скарби монастирів Декані, Граканіца і Патріарший Печ містять більш ніж 300 дорогоцінних рукописів і друкованих книг, а теж чимало інших пам’яток культури XII - XVIII сторіч.

В другій половині IX ст. розпочалася інтенсивна експансія болгар, на сербські землі. Косово стало ареною боротьби між Першим Болгарським Царством, Візантією і більш слабким сербським князівством Рашка. На початку X ст. Косово стає частиною Болгарської держави Симеона. Спроба відновити самостійність Рашки при Часлав'є завершилась невдало: до кінця X ст., Косово знову повернулося під владу болгар, визнавши своїм сюзереном царя Самуїла.

Та все ж в 1018 р. болгарська держава була завойована візантійським імператором Василем II, а Косово та Рашка, фактично вперше після IV ст., опинилась під контролем Візантії. Це призвело, до переміщення центру формування сербської державності в приморські області – в Дуклю, де в середині XI ст., утворилось сильне слов’янське князівство, котре при Констянтині Бодині підкорило Рашку і північне Косово [39, 15].

На початку XII ст., після смерті Констянтина Бодіна, Дуклянська держава розпалась. Косово знову стало ареною протистояння між відновленим князівством Рашка та Візантією. Переломним моментом цієї боротьби стало вступ на престол Рашки князя Стефана Немані, засновника династії Неманічей [35, 17].

Наприкінці 1160-х рр. він підкорив північну частину Косова, а до кінця 1180-х рр. і все Косово, Метохію Вардарську Македонію. Хоча в 1190 р. Стефан Неманя потерпів поразку від візантійців в Моравській битві, більша частина Косова і Метохії, були визнані володіннями Сербської держави, яка отримала незалежність. Остаточне входження території сучасного Косова в склад Сербії , сталося в 1208 році, після взяття Прізрена і Ліпляна. В 1217 р. князь Стефан Первовінчанний був коронований королем Сербії.

В цей період більшість населення Косова були слов’янами, головним чином сербами, про це свідчать монастирські грамоти, які збереглися з того часу, в котрих згадуються виключно слов’янські імена. Крім сербів, очевидно, в Косово проживала невелика кількість албанців, валахів, греків, болгар, німців [35, 11].

8 вересня 1331 р. Стефан Душана коронувався як король Сербії. Внутрішнє становище королівства було нетривким: у Зеті стався заколот знаті на чолі якого, стояв воєвода Богоя. Отримавши в свої руки владу, Стефан приступив до зміцнення свого статусу. Окрім підтримки Сербської православної церкви (і особисто архієпископів — спочатку Данила II, а пізніше за його наступника Іоанникія), Душан отримав відчутну допомогу від приморських міст (зокрема, від Котора). Завдяки цьому, вже до 1332 р. заколот зетської знаті був придушений, а над самою Зетою — вогнищем неодноразових заколотів — був посилений королівський контроль [25, 360].

Перехід під владу Стефана Душана величезних територій, дуже різних по своєму розвитку, населених різними народами, поставив перед новоспеченим царем серйозну проблему об'єднання земель. Вихід був знайдений в розділенні країни на дві, рівноправні, частини. При цьому північна, населена переважно сербами, частина, продовжувала управлятися традиційними методами сербських королів, «за сербськими звичаями». На чолі неї встав син Душана, Урош , що отримав королівський титул. Сам же Стефан управляв«Романієй» — новозавойованими землями, в основному з грецьким населенням.

Подібне розділення знайшло своє віддзеркалення і в титулі монарха: так, на монети поміщався напис «rex Rasie, imperator Romanie» — король Сербії («Рашки») і імператор Візантії (Романії). В той же час, царський двір залишався єдиним для всієї новоствореної імперії. Влаштований він був по візантійському зразку: еліта отримала характерні для Візантії титули; вищі державні посади стали іменуватися на грецький лад. За візантійськими канонами оформлялися також документи царської канцелярії, проте, як правило, на сербській мові. Приблизно з 1347 р. у внутрішній політиці Стефана Душана починає виявлятися інша тенденція — уніфікація державного управління. У всіх областях, навіть у тих, що вже давно не входили до складу Візантії, починають вводитися владні структури по візантійському зразку: намісник імператора («кефалія» — «голова») здійснював суд і управління на підвідомчій йому території з центром в місті, що служило йому резиденцією [38, 10].

І хоча в даному випадку не можна сказати, що Душан був повністю оригінальний в своїх діях (система «кефалій» в обмежених масштабах існувала ще при дідові Душана, Мілутіне), введення цих структур на всій території держави було явною новиною. При цьому місцева знать завойованих візантійських територій широко притягувалася до управління країною, її землі і права, зберігалися в недоторканості, а самі представники знаті обіймали вищі посади.

Украй важливим кроком в розвитку державної системи Душана, стало кодифікування законодавства. Ще раніше сербською мовою було перекладено цілий ряд візантійських законів — зокрема, Номоканон («Святосавська кормча» — збірка церковних правових норм), Прохирон («Закон міський» — збірка цивільних, кримінальних, і частково церковних і судових норм).

21 травня 1349 р. на Соборі в Скоп’є, було оприлюднено абсолютно нове зведення законів — «Законник Стефана Душана» (у 1354 р. його текст був доповнений). Основна увага приділялася справам церкви, кримінальному праву і підтримці громадського порядку; майнові справи (регульовані звичаєвим правом) піддалися регламентації значно менше [28, 9].

Цікаво, що кодекс зобов’язував дотримуватися «закону» і «правди», у тому числі і імператора. Нова збірка законів містила, наприклад, такі висхідні для сербського звичаєвого права норми, як становий суд присяжних або колективна відповідальність жупанів або сіли. Одночасно з цим в кодексі була зафіксована необхідність письмового вироку суду, а сам судовий процес був уніфікований — що поряд з новою системою покарань, було явним запозиченням з Візантії. Створення «Законника», було лише частиною набагато ширшого процесу уніфікації законодавства.

Новий кодекс увійшов складовою частиною в створений за наказом Стефана Душана збірник законів, до якого увійшли також перекладені на сербський «Закон Юстиніана» (компіляція норм візантійського права), і скорочена версія Синтагми Матвія Властаря (збірка канонічних церковних правил) [35, 40].

Важливою частиною політики Стефана Душана стало його реформування сербської православної церкви. На Соборі 1346 р., разом з вінчанням Стефана на царювання, замість колишньої автокефальної архієпископії в Сербії була заснована патріархія, першим патріархом став Іоанникій II. Переведення візантійського законодавства, а також підтримка властей значно укріпили позиції новоствореної патріархії. Особливо варто виділити заступництво Душана монастирям Афона [28, 11].

У 1347—1348 рр. імператор з сім'єю навіть провів декілька місяців на Святій горі, відвідуючи і обдаровуючи різні монастирі. При цьому різко виросло значення сербського монастиря Хиландар, а на важливі посади в інших монастирях були призначені сербські ченці [28, 9].

Щедро обдаровував Стефан церкви і монастирі і в інших частинах своєї держави. У їх володінні знаходилися значні землі, самі монастирі користувалися імунітетом. Помітним було і будівництво нових церковних будівель: так, за прикладом своїх предків, ще будучи королем, Стефан віддав наказ про початок будівництва монастиря Святих Архангелів (поблизу Прізрена). У 1347 р. монастир був освячений.

Заступництво православній церкві добре помітно в юридичних актах Душана: так, окрім пам'ятників чисто церковного законодавства, велику увагу церкві приділяє і «Законник». Перші 38 його статей, власне, регулюють цю сферу. Найбільш важливими нормами при цьому є: обов'язковість церковного шлюбу, заборона на перехід в католицтво (що було вельми актуальне для імперії, що складалася з безлічі частин), регулювання стосунків між господарем сіла і священиком.

Незабаром після утвердження на троні, Душан приступив до врегулювання стосунків з сусідами. 19 квітня 1332 р. він одружується на сестрі нового болгарського царя Івана Олександра, Олені. На кордоні з Боснією ситуація також придбала стабільність, хоча Хум і долина Неретви залишилися в руках боснійського бана, між сторонами було укладено перемир'я. Забезпечивши, таким чином, відносний мир на західному і східному кордонах Сербії, король забезпечив собі можливість зайнятися південним напрямом, де розташовувалися великі і багаті землі, що належали Візантійській імперії.

У 1333 р. Стефан Душан оголосив війну імператорові Андроникові III. Сербські війська, вийшовши до річки Струме, оволоділи Струміцей. В кінці того ж року Душан уклав союз з візантійським вельможею Сиргианом, що втік від Андроника, Палеологом, і при його підтримці захопивши Македонію, приступив до облоги Фессалоник. Проте смерть Сиргиана від руки підісланого вбивці зруйнувала всі подальші плани [38, 11].

26 серпня 1334 р. Стефан Душан і Андроник III уклали мир. Згідно з його умовами, серби очищали Македонію, проте утримували за собою Струміцу, а також Прілеп і Охрід, крім того, візантійці виділяли сербському королеві допоміжний загін для ведення війни проти Угорщини. Хороші стосунки з Візантією збереглися до самої смерті Андроника III.

15 червня 1341 р. візантійський імператор Андроник III помер. Спадкоємцем був оголошений його неповнолітній син, Іоан V, а фактичними правителями країни стали мати нового імператора, Ганна Савойська, і сподвижник Андроника III, полководець Іоан Кантакузін. У короткий термін відношення між регентами загострилися, і в жовтні 1341 р. Іоан Кантакузін, за підтримки провінційної знаті оголосив себе імператором [34, 255].

Тим часом сили Стефана Душана почали просування на візантійські землі. З червня по жовтень сербські війська, ведучи бойові дії, досягли околиць Афона. Втім, не все було просто: ще в 1340 р. на сторону візантійців разом зі своїми володіннями перейшла багата сербська вельможа Хреля, фактично, він виявився главою незалежного князівства, що займало південно - східну частину Македонії (з центром в місті Струміце). У цих складних обставинах Іоан Кантакузін, що частково розгубив підтримку прибічників, звернувся до Стефана Душана.

В середині 1342 р. сторони уклали військовий союз і продовжили бойові дії. Сербські війська досягли значних успіхів в Албанії і Македонії, а Іоан Кантакузін зумів встановити свою владу у Фессалії, аристократія якої визнала його імператором. Проте, вже до 1343 р. союз Душана і Іоана Кантакузіна розпався, Стефан почав переговори з константинопольським двором. У вересні 1343 р. п'ятирічний син Стефана, Урош, одружився з сестрою імператора Іоана. Таким чином, зближення з Константинополем дозволило легітимізувати захоплення території сербами, а поліпшення стосунків з імператорським двором давало підстави до того, що б кардинально переглянути статус Сербської держави [35, 55].

Проте, вже до 1343 р. союз Душана і Іоана Кантакузіна знову розпався. У 1344 р. війська Стефана Душана вступили у відкрите протиборство з покликаними Іоаном Кантакузіном на допомогу силами Умур - бея, правителя Смирні. У другій половині травня один з сербських загонів (яким командував воєвода Прелюб) потерпів поразку в битві при Стефаніане (на схід від Серр). Ця невдача, проте, не зупинила просування сербів в Македонії: до осені 1345 р. в руках Стефана Душана виявилися, Серри і півострів Халкидіки з Афоном. Успішні завоювання дали Стефану Душану основу для підвищення свого зовнішньополітичного статусу, що відбилося на зміні його титулу [23, 27].

16 квітня 1346 р. (на Паску) Стефан Душан був коронований як «цар Сербів і Греків». Коронацію провів сербський патріарх Іоанникій II, на церемонії був присутній і болгарський патріарх Сімеон. Втім, варто відзначити, що новий титул не був визнаний більшістю сусідів Сербії (Візантією у тому числі), царем Душана іменували лише представники Венеції і Дубровника. Сам Душан, проте, визнавав за візантійським імператором верховенство, так, в тому ж 1346 р. на переговорах з представниками монастирів Афона, він дав згоду на те, що його ім'я поминатиметься в молитвах лише після імені імператора Візантії [8, 10].

На початку 1347 р. відношення з Візантією, які здавалося, що налагодилися, знов кардинально змінилися. Іоан Кантакузін увійшов до Константинополя, ставши фактичним правителем Імперії, нова візантійська влада продовжила курс на конфронтацію. У цих умовах війська Стефана Душана розвернули наступ на південь, і до кінця 1348 р. зайняли ці землі, залишивши, таким чином, під контролем Константинополя лише Фракію.

Проте завоювання земель, що ще залишалися під владою Візантії, було неможливе одними лише сухопутними силами, а флотом Сербія не володіла. У 1350 р. Стефан запропонував Венеції антивізантійський союз — з метою опанування Константинополя — проте, потерпів невдачу: республіка не була зацікавлена в подальшому посиленні Сербського царства, і переговори закінчилися ввічливою відмовою венеціанців. До цього ж часу відноситься загострення обстановки на північних кордонах: після закінчення терміну перемир'я боснійський бан відмовився повертати спірні території, почав будівництво фортеці в гирлі р. Неретви і зробив декілька походів на області що належали Сербії [46, 35].

У жовтні 1350 р. Стефан Душан виступив в похід проти Боснії. Бойові дії проти бана Стефана Котроманіча були досить вдалі: сербські сили зуміли узяти ряд фортець, і продовжили просування уздовж узбережжя Адріатики. В середині жовтня прибуття військ Душана очікувалося вже в містах Шибенике і Трогире. Проте ситуація змінилась, скориставшись відсутністю Стефана, активізувалися візантійці. Встановивши зв'язок зі своїми прибічниками на недавно втрачених землях і призвавши на допомогу турок, Іоан Кантакузін розвернув настання на Фессалію. В зв'язку з цим Душан був вимушений покинути Хорватію і Боснію, і направити свої сили на південь. Результатом таких дій стала втрата всього, що було відбите у боснійців, закріпитися на цих територіях сербам не вдалося. Втім, Македонію вдалося втримати від візантійців.

Через деякий час в Константинополі знов розгорілася громадянська війна між Іоаном VI Кантакузіном та імператором Іоаном V Палеологом. Стефан Душан підтримав молодого імператора, на стороні Кантакузіна виступили турки. У 1352 р. сербський загін був розбитий османами в битві при Дімотіке. Невдачі змусили Душана шукати союзників, у 1354 р. він навіть запропонував Папі Римському організувати хрестовий похід, проте з цієї затії нічого не вийшло [35, 39].

Турки тим часом закріпилися в місті Галліполі, що стало першим опорним пунктом османів в Європі. У тому ж 1354 року знов ускладнилася обстановка на північних кордонах царства Душана. Цього разу бойові дії почав король Угорщини Людовик I. Проте епідемія в угорській армії (від якої помер, серед інших, і брат короля) зупинила війну; угорці повернулися додому. Незабаром в Константинополі був повалений (і через деякий час пострижений в ченці) Іоан Кантакузін. Одноосібним імператором Візантії став Іоан Палеолог, союзник Душана, і аж до самої смерті Стефана стосунки з Константинополем залишалися рівними.

Таким чином, можна прослідкувати, що конфлікт між албанським та сербським населенням, має глибоке коріння, та довгу історію. Отже в новий період своєї історії, тобто в період панування в Косово Порти, землі ввійшли ослабленими та роздрібненими. Вони не мали єдиної сильної влади. Майже все населення Косово і Метохії було християнізовано. Християнська православна церква відігравала і зараз відіграє особливо помітну роль в консолідації сербського народу.

Також складною була і міжнародна ситуація. Територія Косово постійно була ареною протистояння між князівством Рашка та Візантією. І лише в останній період перед завоюваннями Порти, Стефану Душану, вдалося дещо нормалізувати стосунки з Константинополем, і навіть зробити їх рівними. Але об’єднати націю, та землі в одне державне утворення йому так і не вдалося. Саме Стефану Душану вдалося здійснити ряд реформ в політичній та економічній сфері, реформувати православну церкву, та кодифікувати закон.

Дата: 2019-07-30, просмотров: 200.

12 3 4 5 Следующая ⇒