Останнім часом у вітчизняній пресі й у фаховій літературі, на превеликий жаль, нормуванню праці приділяють недостатню увагу, попри його безперечну важливість як для окремого підприємства, так і для економіки держави в цілому.

Важливо нагадати аксіому про залежність рівня ефективності національної економіки від результативності праці та її складових, особливо мікрорівня, тобто ефективності функціонування підприємств, установ, організацій. У свою чергу, для цих економічних суб'єктів вона визначається передусім ефективністю використання наявних виробничих ресурсів.; особливе місце серед яких належить трудовим ресурсам. У структурі собівартості виробленої продукції саме вартість витрат праці є традиційно найдинамічнішим елементом, зменшення якого може призвести до скорочення інших виробничих витрат і, як наслідок, — до зменшення собівартості виробленої продукції.

На нашу думку, подібне скорочення повинно мати раціональну базу, воно, безперечно, актуалізує дослідження питань нормування праці, котре є найважливішою умовою раціональної організації праці на підприємстві.

Отже, нормування праці — важливий елемент ефективного управління підприємством будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, від якого залежить позиція підприємства на ринку, його конкурентоспроможність та результативність функціонування. Крім цього, нормування праці відіграє також важливу роль у трудовій діяльності працівників підприємства, є важливою складовою їхнього трудового життя, адже від якості встановлених норм праці залежить не лише розмір заробітної плати працівника, а також його психофізіологічний стан та психологічний клімат у колективі.

Слід визнати, що за радянських часів існувала досить міцна система нормування праці, яка повністю відповідала централізованій моделі господарювання;. Майже всі питання нормування праці, починаючи від установлення показників зниження трудомісткості та закінчуючи жорстким контролем якості норм праці, контролювалися зверху. При цьому модель нормування праці була орієнтована -в цілому на виконання та перевиконання планових завдань з випуску продукції встановленої якості.

Через незначний проміжок часу після набуття Україною незалежності та обрання нею ринкового шляху розвитку економіки, 20 березня 1995 р. Кабінет Міністрів України ухвалив постанову "Про заходи поліпшення нормування праці в народному господарстві" (далі — постанова №197), заходи якої були спрямовані на створення нормативної бази та організаційно-методичну роботу. Ці заходи мали захистити права працівників підприємств щодо оплати праці та підвищити ефективність роботи підприємств. На жаль, постанова №197 не спричинила глибоких змін у сфері організації та нормування праці. У подальші роки в Україні не було зроблено суттєвих кроків на шляху розвитку наукової організації праці та її нормування як у науковому, так і в практичному плані.

У результаті ситуація, яка склалася нині, є такою, що роботодавці, хоча й усвідомлюють важливе значення наукової організації праці, не розглядають її як першочергову. Більш того, на багатьох підприємствах узагалі нехтують нею. А колективи, де застосовується нормування праці (здебільшого це підприємства, на яких ще з радянських часів залишились відповідні традиції), не вдаються до пошуку нових шляхів вирішення проблем, до застосування нових прогресивних форм організації та нормування праці, які з успіхом діють на підприємствах країн з розвинутою ринковою економікою.

Отже, практично на кожному підприємстві нині існують проблеми, обумовлені насамперед скороченням сфери діяльності служб організації, нормування та оплати праці. Так, на більшості підприємств нормування праці не використовується для визначення чисельності допоміжних робітників та працівників інженерного складу, що іноді призводить до необґрунтованого скорочення штату працівників та зростання соціального напруження в колективі, а також не проводяться аналізи основних показників, які свідчать про ефективність використання трудових ресурсів та робіт, пов'язаних з виявленням резервів зростання продуктивності праці, з подальшими розробками організаційно-технічних заходів щодо її підвищення.

Таким чином, сьогодні можна казати про фактичний занепад нормування праці, основною причиною чого є, на нашу думку, відсутність чіткої позиції з боку держави щодо цих проблем або часткове (викривлене) продовження політики, яка більше відповідає системі централізованого управління економікою, коли сфера нормування праці була прерогативою лише уряду. Так, сьогодні основна функція держави з розвитку нормування праці полягає в розробці та впровадженні на підприємствах галузевих та міжгалузевих нормативних довідників, які містять певні затрати робочого часу на виконання визначених робіт. Такі нормативи розробляються виходячи з нормальних умов праці та згідно зі ст.85 КЗпП України "Норми праці", застосування яких є обов'язковим для підприємств усіх форм власності. Причому усупереч ст.88 КЗпП "Умови праці, які мають враховуватися при розробленні норм виробітку, норм часу і норм обслуговування підприємства" саме під час розробки та впровадження нормативів умови праці підприємства до уваги не беруться.

Ситуація ускладнюється й тим, що в Україні виробництво промислової продукції здебільшого здійснюється на зношеному устаткуванні, яке було придбане ще за радянських часів. Так, за оцінками фахівців, ступінь зношення основних фондів підприємств становить 50—60%, а часом і більше. Звісно, що за таких умов фактичні витрати робочого часу на виконання працівником робіт будуть вищими, ніж зазначено в нормативних довідниках. Тобто встановлені норми (на основі нормативних довідників) не відповідають трудовому внеску робітника та призводять до заниження заробітної плати. До того ж виконання виробничих планів, розроблених на основі названих нормативів, для багатьох робітників буде недосяжним, що безумовно позначиться на кінцевому розмірі заробітної плати.

Слід також зауважити, що встановлення норм на основі нормативних довідників негативно позначається на якості проведення економічних розрахунків на підприємствах, оскільки ці норми не відображають реального стану речей і призводять до нераціонального використання виробничих ресурсів (як матеріальних, так і людських). Деякі підприємства за відсутності сучасних нормативних довідників змушені зазвичай використовувати нормативні довідники, розроблені ще в радянські часи і розраховані з міркувань технічного прогресу на найближчі п'ять років. Усе це спричинило ситуацію, коли значна кількість підприємств була змушена взагалі відмовитись від нормування праці оскільки воно було неефективним. Інші підприємства, фактично порушуючи чинне законодавство щодо застосування галузевих та міжгалузевих нормативів з оплати праці, встановлювали норми праці виходячи з фактичних витрат робочого часу.

На жаль, маємо констатувати той факт, що до недавнього часу інтереси підприємців, як правило, були спрямовані на одержання прибутку здебільшого шляхом простого підвищення цін на свою продукція (це найпростіший варіант вирішення проблеми підвищення прибутку) без ефективної організації виробництва. Так, свого часу передбачалося, що розробка та впровадження на підприємствах виробничої сфери галузевих та міжгалузевих нормативів дасть змогу налагодити організаційну роботу підприємств та захистить права працівників щодо заробітної плати, але на практиці цього не відбулося.

Досвід країн з розвинутою ринковою економікою та продекларований Україною європейський шлях розвитку змушують упроваджувати нові досягнення в організації та нормуванні праці, що забезпечують справедливість установлення норм часу, обумовлених у колективних угодах між працівниками та підприємцями. Діяльність Міністерства праці та соціальної політики в цій сфері полягає лише в аналізі стану нормування праці та розробці відповідних рекомендацій щодо сучасних підходів до такого нормування.

Зауважимо, що в багатьох розвинутих країнах допомогу підприємствам у розробці нормативів надають спеціально створені з цією метою консультативні центри (центри продуктивності), які діють практично в кожному регіоні. Наші підприємства здебільшого змушені звертатися до сторонніх організацій з цих питань, і лише невеличка їхня кількість має в штаті спеціалістів, які вирішують такі проблеми. При цьому нормативи розробляються виходячи з технічного оснащення конкретного підприємства, що дає змогу справедливо встановлювати норми затрат робочого часу. До складу консультативних центрів входять національні і регіональні організації, фірми з проблем управління та профспілкові об'єднання, а фінансування відбувається з боку приватних компаній, урядових організацій та місцевих органів влади.