Коли ми говоримо про культуру, то звертаємо увагу насамперед на різноманіття конкретних варіантів культур. Людині, напевно, простіше було б взаємодіяти з іншими людьми, будувати свої відносини, якби у світі затвердилася одна культура. Стільки розбіжностей, конфліктів, здавалося, нам вдалося б перебороти, як просто й легко нам було б спілкуватися, уживатися в нове середовище й т.д. Але чомусь не хочеться жити в такому нудному й одноманітному світі. Адже взаємодіючи з людьми іншої культури, ти волею-неволею виявляєш щось нове для себе, приміряєшся, придивляєшся до тих зручностей, переваг, які виявляєш у нормах, традиціях, способах діяльності, прийнятих у представників іншої культури. Таке порівняння будить думку, спонукає до змін, поліпшення. Тому точніше сказати, що жити у світі одноманітних культурних відносин не тільки нудно, але й небажано, навіть небезпечно.

Чим багатше різноманіття культур, тим вище ймовірність, що людині вдасться підібрати потрібний варіант відповіді на виклики історії. Багатший арсенал ідей, уявлень, норм, способів діяльності, культурних пропозицій, які можуть бути використані. Щодо цього внутрішнє різноманіття завжди ознака розвиненої адаптаційної здатності, здатності до розвитку тієї або іншої системи. Байдуже, чи йде мова про людство в цілому або про окреме суспільство. Разом з тим, не можна й абсолютизувати принцип диференціації, внутрішнього різноманіття. Воно не повинно зайти настільки далеко, щоб ставити під погрозу збереження цілісності системи.

Вдивляючись у сучасний світ, ми виявляємо дві основні соціокультурні тенденції, які йдуть із глибини історії, взаємодіючі, збагачують один одного, але разом з тим зберігають свою цілісність і самобутність: Захід і Схід. Пояснюючи своєрідність Заходу, звертається увага на особливу роль християнства. К.Ясперс відзначав, що з іудейства сюди перейшли релігійні імпульси й передумови; від греків — філософська широта, ясність і сила думки; від римлян — організаційна мудрість у сфері реального. Він також підкреслював, що на відміну від Китаю й Індії, які в культурних відносинах завжди були дуже замкнуті, "продовжили у своєму житті власне минуле", Греція, навпроти, виходила за ці рамки, відправляючись від далекого їй минулого східних народів. Тому західний мир забезпечив безперервність у формуванні освіченості. [29,82-84].

Вважається, що Захід і Схід — ці дві великі світові традиції — виявляють свої розходження при вирішенні корінних питань буття, і насамперед:

- У відношенні до людської особистості, усвідомленні внутрішньої глибини буття особистості. Західна людина засновує своє бачення світу на собі самій, начебто людина є його початок і творець. Східні ж релігії ґрунтуються на ідеї хибності індивідуальних форм духовного життя, культивують ідею відмови від особистого "Я" на користь безособового абсолюту.

- Відношення до світу, до реальності. Західна традиція схильна підкреслювати активне відношення людини до умов свого існування, до зовнішнього світу, у тому числі соціальному. Західна людина сприймає світ як арену своєї діяльності, їй властива рішучість у взаєминах із зовнішнім світом, їй відома ідея й реальність політичної волі, демократії, що виникла в Греції й більше не виникала довгий час ніде. Схід скоріше віддає перевагу доктрині "недіяння" у зовнішньому світі, відхід у себе. У рамках східної традиції виникає ідея про пошук нірвани як справжнього змісту буття людини, що припускає, зокрема, абсолютну відчуженість від зовнішнього буття, що виключає необхідність звертатися до зовнішнього, відсутність страсті, спраги життя.

- У відношенні до можливостей розуму. Для Заходу характерна раціональність, яка не зупиняється не перед чим, яка відкрита силі логічної думки й емпіричної даності, прагматизм. Схід тяжіє до інтуїтивного пізнання, чим і обумовлена традиційна для Сходу увага до медитації й самонавіяння.

Звичайно, це швидкий і досить контурний абрис двох великих культурних традицій. Розглядаючи запозичення культур, іде діалог, взаємодія між двома великими культурними традиціями, але при збереженні ними відчутної своєрідності, самобутності.

Для всіх видних дослідників культурних систем характерне осмислення сучасного періоду як часу найбільшої кризи, як кінця епохи чуттєво-теоретичної — світської-науково-технологічної, що панувала протягом останніх чотирьох або п'яти сторіч, і як перехідний період до виникаючого інтегрального — естетичного прототипу цивілізації або культури... Практично всі теорії очікують у прийдешній культурі возз'єднання вищих цінностей істини, краси й добра.

Підсумовуючи хотілося б сказати, що культури різняться насамперед способом орієнтації в основних, найбільш важливих проблемах буття. Те, які відповіді дає культура на ці питання, рішучим чином позначається на ціннісних нормах і інститутах суспільств, які складаються й розвиваються в рамках даного культурного типу, і на формування певного для даної культури типу особистості. Культура в такому розумінні з'являється як якась подоба генетичного коду, як генетична вісь, на яку нанизані зв'язані відносинами наступності історичні шари. Побачити цю вісь за різноманіттям історичних епох і відмінностей завдання, мабуть, набагато важче, ніж виявлені структури біологічних генів і механізми розгортання генетичної програми. Адже культура являє собою символічний код, і неможливо створити мікроскоп, у якому ми могли б побачити ті конфігурації основних символічних значень, які передають все багатство спадкоємної культурної інформації.

Висновки

Характерною рисою сучасного світу є не тільки інтенсивний діалог культур, але й взаємопроникнення культур, що може бути описано такими поняттями як дифузія, конвергенція, інтеграція, зближення, асиміляція, творча взаємодія й ін. Позначені цими поняттями динамічні процеси сприяють формуванню єдиної світової спільності, у той же час вони супроводжуються іншими, протилежними їм процесами, спрямованими на визначення культурної ідентичності, підкреслення унікальності культур, установлення культурної автономії, — і в цьому відмітна риса сучасної культурної ситуації.

Міжкультурний діалог – це особливий вид безпосередніх відносин і зв’язків, що встановлюються між двома або декількома культурами, а також тих впливів, взаємних змін, які проявляються в ході цих відносин. Вирішальне значення в процесах взаємодії культур набуває зміна станів, якостей, сфер діяльності, цінностей тієї чи іншої культури, породження нових форм культурної активності, духовних орієнтирів і ознак способу життя людей під впливом зовнішніх імпульсів. Процес міжкультурного діалогу, як правило, є довготривалим явищем (не менш декількох десятиліть).

Міжкультурний діалог – не лише гарантія соціальної злагоди, але й джерело соціальної активності – звичайно, за умови його плекання. Тому не менш важливим чинником міжкультурного діалогу є уникнення таких явищ як: культурна зарозумілість і самозакоханість, зневага або заздрість до інших культур, стереотипне сприйняття себе та інших, небажання змінюватись і подвійні стандарти у ставленні до себе та інших. Весь комплекс чинників можна адекватно осмислити, виходячи з цілісної світоглядної позиції, яка поєднується з раціональною самокритичністю. Все це робить невідворотною побудову національної філософії освіти, яка єдина може виступати надійним теоретико-методологічним підґрунтям для дослідження й виховання спроможності людини до активного (й толерантного) міжкультурного діалогу.

Інтеграційні процеси, які пронизують сучасний світ, створюють об’єктивні передумови для поглиблення контактів між народами, розширення горизонтів співробітництва, а відповідно й вимагають створення адекватних механізмів для діалогу культур, поглибленого розуміння народами одне одного, толерантного сприйняття відмінностей, подолання суперечностей та локальних конфліктів, що інколи виникають. До цього ж спонукають інтенсивні міграційні процеси, обсяги яких щороку зростають і які породжують низку проблем і суперечностей економічного, політичного і соціокультурного плану.

Національні культури мають глибокі корені, які її живлять. Плекання розвитку національної культури є гарантією того, що народ не вимре, що його не знищать космополіти, які проповідують „загально-людські цінності”. Кожна національна культура містить універсальні цінності, які притаманні всім національним культурам, але й певні особливості також. Коли ж є намагання підпорядкувати одну культуру іншій, то такі особливості зникають і світ стає одноманітним. Тоді не можна говорити про „ діалог культур”, а про ворожнечу культур, які забули власні корені.

Отже, чи можна говорити про світову культуру? Ні, не можна, бо кожна людина належить до певної культури, в якій виростала, виховувалась. Всі національні культури рівні між собою; немає ні вищих, ні нищих культур. Існують культури сповнені гордині і тому претендують на звання „світових”, наприклад американська або російська. Це не припустимо, якщо прагнемо діалогу культур. Міжкультурний діалог повинен збагачувати культури. Культурний міжнародний взаємообмін потрібний для того, щоб люди різних культур могли спілкуватися, а спілкуючись стирали різноманітні стереотипи, упередження щодо одне до одного, які сформовані ідеологічним чи політичним протистоянням, тобто тими, хто хоче розділяти і владарювати. „Єдність у різноманітності” — це гасло ХХІ століття. Світ не одноманітний, а багатокультурний, багатомовний, в якому кожна культура розвивається і досягає значних висот.

Підкреслюючи дієвість економічних, політичних та правових чинників, вважаємо, що мовні стратегії не можуть бути вторинними засобами, бо саме вони прокладають шлях і готують ґрунт до розуміння народів і культур, толерантного сприйняття та співпраці.

Мовні стратегії розглядаються як механізми освоєння і користування іноземними мовами в багатомовному культурному просторі. Їх сукупність є основним культурним комунікаційним засобом, провідним елементом соціалізації особистості, її аккультурації. Поряд і спираючись на досягнення таких наук, як семіотика (аналіз знакового представництва мови), лінгвістика (аналіз природних мов), культурна семантика (аналіз мови як засобу відображення смислу) філософія освіти розглядає мовні стратегії як засіб розуміння народами культурних відмінностей одне одного, осягнення цих відмінностей як унікального формовитвору єдиної людської сутності, досягнення на цій основі їх (особливостей) толерантного сприйняття. Вони розглядаються як засіб подолання непорозуміння (неадекватного розуміння), яке завжди виникає при комунікації культур у багатокультурному просторі.

Освоєння мовних стратегій є пріоритетним напрямом освітньої політики країн-учасників Болонського процесу. Ця ж норма є пріоритетною й для України.

Вивчення іноземних мов має здійснюватись на основі вільного володіння рідною мовою, так як лише вона дозволяє особистості самоідентифікуватись з власною культурою й вступати в міжкультурний комунікаційний процес у якості активного, повноважного й відповідального суб’єкта.

Список використаної літератури

1. Агости Э.П. Нация и культура. — М., 1963;

2. Аза Л.А. Особливості процесу міжетнічної культурної взаємодії в українському суспільстві // Українське суспільство на порозі третього тисячоліття/ Кол. монографія під ред. М.О. Шульги. – К.: “Інститут соціології НАН України”, 1999.– 687 с.;

3. Артановский С.Н. Историческое единство человечества и взаимное влияние культур. – Л., 1967;

4. Арутюнов С.А. Народы и культуры: Развитие и взаимодействие. – М., 1989;

5. Баронин А.С. Этническая психология. – К., 2000;

6. Борев В.Ю., Коваленко А.В. Культура и массовая коммуникация. —М., 1986;

7. Бубер М. Я и ты. //Перевод В.В.Рынкевича// Из кн.: Мартин Бубер. Два образа веры. — М., 1995. с. 16-92;

8. Василенко И.А. Диалог цивилизаций: социокультурные проблеми политического партнерства.– М.: Эдиториал УРСС, 1999.– 272 с.;

9. Взаимодействие культур Запада и Востока.– М., 1987;

10. Завадская Е.В. Культура Востока в современном западном мире. —М., 1977;

11. Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности. — М., 1990;

12. Иконникова Н.К. Механизмы межкультуного востприятия // Социологические исследования. – 1995.– № 8;

13. Конрад Н.И. Запад и Восток. — М., 1972;

14. Кризис цивилизации: выбор пути. — М., 1992;

15. Культурология. ХХ век. Антология. — М., 1995;

16. Культурология. ХХ век: Словарь-справочник. – Спб.: Университетская книга, 1997;

17. Люкс Л. Евразийство. // Вопросы философии, 1993, № 3;

18. Малахов В. Етика спілкування: Навч.посібник. - К.: Либідь, 2006 - 400 C.;

19. Маркарян Э.С. Культура как система. //Вопросы философии, 1969, №9;

20. Павленко В.М., Таглін С.О. Етнопсихологія: Навч.посібник. – К.: Сфера, 1999.– 408 с.;

21. Петякшева Н.И. Диалог цивилизаций: Восток-Запад. // Вопросы философии, 1993, № 6;

22. Путь Востока. Универсализм и партикуляризм в культуре. Материалы VIII Молодежной научной конференции по проблемам философии, религии, культуры Востока. Серия “Symposium”. Выпуск 34. — СПб.:, 2005. — 240 с.;

23. Скубашевська Т. Розвиток мовних стратегій та їх роль у зміцненні міжкультурного діалогу // Мультиверсум. Філософський альманах. Випуск 42. – Київ. — С. 108-116;

24. Скубашевська Т. Проблема толерантності у зрізі міжнародного діалогу // Практична філософія. – К., 2004. – №4. – C. 108-113;

25. Фурман Д. Наш путь к нормальной культуре. / Иного не дано. —М., 1988;

26. Эпштейн М. Говорить на языке всех культур. // Наука и жизнь, 1990, №1;

27. Юнг К.Г. Различие восточного и западного мышления. // Философские науки, 1988, № 10;

28. Яковец Ю.В. Глобализация и взаимодействие цивилизаций/ Международный институт П. Сорокина- Н. Кондратьева. – М.: ЗАО «Изд-во “Экономика”», 2001.–346 с.;

29. Ясперс К. Зміст і призначення історії. — М.: 1991.