Соціальна ідентифікація як процес ототожнення індивіда з тим або іншим об’єктом, людиною чи групою відбувається на основі засвоєння ним властивостей, стандартів, соціальних установок і ролей. Як зріз індивідуальної свідомості, соціальна ідентичність зумовлюється належністю індивідів до соціальних категорій та ідентифікацією з ними: наприклад, життєвий шлях, ґендер, релігія, діяльність. З кожним виявом соціальної ідентичності пов’язана оцінка, яка передає позитивний чи негативний статус.

Поняття ідентичності особистості стосується не тільки окремих сфер її особистісної свідомості, скажімо, таких, як фахова, етнічна, громадянська, соціальна, класова, територіальна самовизначеність, а насамперед самовизначення особистості як цілісності.

Значний вплив на механізми соціальної ідентифікації мають так звані референтні структури. Референтні групи – це реально існуючі (або уявні) спільноти, з якими людина порівнює себе, до яких відносить себе і на норми та цінності яких орієнтується у своїй поведінці та самооцінці. Вони є джерелом норм поведінки, соціальних установок та ціннісних орієнтацій людини, еталоном, за яким індивід оцінює себе та інших. Групи належності – це групи, до яких людина реально належить [2; 245].

Якщо в доіндустріальних суспільствах індивід був жорстко прив’язаний до своєї традиційної групи, а станові перегородки перешкоджали міжгруповим порівнянням і виникненню міжгрупових заздрощів, то в сучасному індустріальному й урбанізованому суспільстві групи живуть немовби на виду одна в одної, активно обмінюються інформацією, взаємозапозичують еталони поведінки.

Драматизм соціокультурного життя суспільства полягає в тому, що міжгруповий інформаційний обмін ніколи не буває еквівалентним. Одні групи виступають як постачальники, репродуцієнти думок і норм, інші – як отримувачі чужої інформації (реципієнти). Вони відображають ту глибоку дисгармонію сучасного масового суспільства, яка виражається між фактичною і бажаною груповою належністю людей у механізмах міжгрупового порівняння.

Соціологічні опитування виявляють таку закономірність: коли вивчають поширеність престижних ознак і характеристик поведінки, отримують свідомо завищені результати, коли ж малопрестижних — занижені. Скажімо, на запитання “Чи любите ви театр?” позитивно відповідають і ті, хто останній раз театр відвідував у позаминулому році, а на запитання “Чи траплялось вам бути ініціатором чвар у колективі?” негативно відповідають і ті, за ким це водиться.

Існує, таким чином, прагнення ідентифікувати себе з носіями більш престижних соціальних ознак. Ці носії і є референтними групами для окремої особистості чи соціальної групи. Вони водночас є повноважними представниками тієї реальності, що визнана інтерсуб’єктивно значимою. На таку значиму реальність індивіди переважно орієнтовані, саме її вони інкорпорують у процесі соціалізації.

З ефектами міжгрупового порівняння пов’язані явища так званої “відносної депривації”, яку детально описав американський соціопсихолог С.Стауффер. Відносна депривація суб’єктивно виявляється в незадоволенні індивіда, групи (чи соціальної організації) своїм становищем, а об’єктивно —в намаганні цієї групи досягнути рівня іншої, більш розвиненої чи більш благополучної у соціальному аспекті. Саме поняття соціального задоволення втрачає свій абсолютний характер, пов’язаний з реальним становищем особи або групи. Фактично стан може покращуватись, а суб’єктивне задоволення – падати, якщо спрацьовує ефект зіставленя з більш престижною соціальною групою [19; 234].

Динаміка домагань нерідко перевищує динаміку соціальних можливостей, чим і пояснюється парадоксальне зростання соціального незадоволення на тлі фактичного покращання. Високе задоволення часто свідчить про заниженість домагань, обмеженість референтного світогляду. Навпаки, низьке задоволення часто супроводжується інтенсивними соціокультурними контактами з іншими групами.

Традиційний селянин чи ремісник одержували привід для низької самооцінки, якщо зіставляли себе з удатнішими представниками своїх соціальних груп. Однак їм і на думку не спадало зіставляти (якщо це не хворі люди) своє становище зі становищем поміщика чи купця першої гільдії. Ці відмінності не актуалізувались у повсякденному досвіді і практично не впливали на соціальне самопочуття.

В сучасному масовому суспільстві люди інтегровані в єдиний інформаційний простір, протекціоністські інформаційно-культурні бар’єри різко послаблені. Люди все частіше запозичують еталони поведінки і домагання у більш престижних соціальних груп незалежно від своїх реальних соціальних можливостей. Обираючи референтну групу, індивід враховує такі її характеристики, як спосіб життя, прибуток, престиж, освіта тощо.

Референтні структури відображають суб’єктивні орієнтації в соціально-професійній, повсякденно-побутовій і соціокультурній динаміці населення, в цілому відповідають загальним тенденціям сучасного суспільного розвитку. Так, міське населення виступає як референтна група для сільського, яке запозичує “міські” стандарти поведінки і способу життя. Всередині міського населення як референтні групи виступають представники творчих професій, що відповідає підвищенню значущості й питомої ваги цих професій у професійній структурі суспільства. Очевидно, джерелом референтних орієнтацій є і види творчої діяльності, які мають не локальне, а всезагальне значення.

Класичний соціальний детермінізм сформулював у свій час презумпцію: людина така, яке її соціальне середовище. Вважалося, що людина – зліпок групи (колективу), вона запозичує в неї звички, смаки й еталони поведінки. Сучасна посткласична соціологія вказує на значно більший ступінь духовної і психологічної свободи індивіда від свого безпосереднього оточення. Виявляється, особистість не завжди копіює своє оточення і слідує нормам своєї групи, а лише в тому випадку, якщо група її фактичної належності одночасно є для неї референтною. Якщо ж розрив між фактичною і референтною належністю досить великий, то індивід не тільки не слідує нормам своєї групи, а, навпаки, полемічно демонструє свою несхожість, свою протилежність їй. Перебуваючи в одній соціальній верстві, він орієнтується на іншу або віддає перевагу жити у віртуальному світі ідей, ніж у невлаштованій повсякденності.

Сьогодні виявився досить великий розрив між соціокультурною системою українського суспільства, яка навіяла молоді “сучасні домагання”, і глибоким дефіцитом ресурсів та можливостей підтвердження й засвоєння позитивних ідентичностей. Раніше спостерігалася закономірність: чим складніша професія, яка потребувала більш тривалої і дорогої підготовки, тим вужчою була її соціокультурна база – менше претендентів. Тепер залежність скоріше зворотна: елітарні професії стали предметом масових домагань, а на масові професії свідомо орієнтується мало осіб.

Сучасна людина все частіше виступає як маргінальна особистість, що живе на межі культур: своєї власної групи і чужої, яка стала для неї референтною. Маргіналізація особистості — це завжди відрив, відхід її від якогось соціального статусу, позиції, норм, цінностей, стилю життя. Процес зміни ідентичностей особистості може відбуватися під впливом як її внутрішнього розвитку за умов стабільного суспільства, так і зумовлений динамікою зовнішніх щодо особистості соціальних змін.

Якщо людині притаманна стійка дисгармонія між об’єктивним статусом і самооцінкою, соціальною позицією і домаганнями, освітньо-фаховим потенціалом і різновидом занять, вона перебуває у маргінальному стані. Така особистість постійно відчуває стан власної транзитності, непевності. Це стан між минулим і майбутнім, це незадоволеність нинішнім статусом. Іноді цей стан включає в себе побудову планів на майбутнє, заснованих на вірі в повернення до попереднього статусу або в досягнення нового, найпривабливішого серед імовірних у цій ситуації статусів.

Криза і руйнація ідентитетів особистості є складним і хворобливим для неї процесом. Обриси соціальних груп утрачають ясність і окресленість, людині важко визначитися зі своїм суспільним становищем. Соціально-оцінні критерії позбавляються колишньої визначеності, раніше узвичаєні норми й уявлення піддаються тотальному перегляду. Особистість втрачає найважливіші засади й орієнтири для своєї поведінки. Її становище в суспільстві стає хитким. Неадаптована до кардинальних змін особистість перетворюється в маргінала, перебуває в стані ідентифікаційної кризи [13; 161-163].

Які ж чинники сприяють зростаючому розриву між фактичною і референтною належністю, збільшенню домагань порівняно з реальними можливостями?

По-перше, підвищення загального рівня освіти. Чим вищий рівень освіти людини, тим менша вірогідність того, що її інтереси і прагнення будуть замкнуті в межах, визначених її фактичною соціопрофесійною належністю і побутовим оточенням. Така особистість активно набуває безліч відомостей, однозначне адресування і використання яких ускладнені або взагалі неможливі. Цей надлишок загальної інформації, порівняно з можливостями її практичного використання, створює елемент постійної турботи, стає джерелом пошуку і нових прагнень. Зростає значення так званної внутріролевої автономії особистості – готовності по-новому осмислювати й інтерпретувати свої соціальні та професійні ролі.

У традиційних суспільствах освічені люди були більш інтегровані й соціально зобов’язані — наприклад, конфуціанська освіченість у Стародавньому Китаї. В сучасному суспільстві освічені люди, навпаки, менш інтегровані, вони відчувають більшу дистанційованість від усталених норм і цінностей. Становище ускладнюється низкою й інших обставин, які відображають особливості нинішнього періоду розвитку. Так, жінки й молодь стали найбільш освіченими групами суспільства, вони за цим показником випереджають домінуючу групу дорослих. Однак за своїм соціально-професійним статусом та деякими показниками особистої соціальної ефективності (рівень кваліфікації і заробітної плати, участь в управлінні тощо) значно їм поступаються. Звідси – вищі сподівання на політичну творчість, а також виникнення різного роду компенсаторних міфів (молодіжний і жіночий месіанізм та ін.).

По-друге, зростання ролі дозвілля і його соціальної значущості. Сучасна соціологія визначає дозвілля як час, вільний від виконання безпосередніх обов’язків професійного, сімейно-побутового і соціо-культурного характеру. Одержуючи інформацію, що не пов’язана з його безпосередніми професійними і сімейно-побутовими обов’язками, індивід починає виходити на “ексгрупові контакти”, тобто за межі свого повсякденного оточення. В цьому розумінні певний “розрив з повсякденністю” є конституючою ознакою сучасного дозвілля і його необхідною умовою.

По-третє, додатковим чинником, що інтенсифікує спілкування особистості зі світом загального духовного виробництва є зменшення віку, присвяченого безпосередньо професійній активності, і зниження питомої ваги активного населення з учнівської молоді та пенсіонерів. Чим довше триває період навчання, тим пізніше молодь вступає у професійний вік, а значить, більше часу відводиться безпосередньому і безперервному діалогу особистості з джерелами інформації загального і неутилітарного характеру. Вихід на пенсію також характеризується новим різким розширенням джерел загальної інформації з одночасним послабленням однобічно прагматичних орієнтацій у цій сфері.

По-четверте, міжкультурне, міжнаціональне спілкування і відповідна роль засобів масової інформації. В цій сфері стійка тенденція до нееквівалентного інформаційного обміну. Йдеться насамперед про відносини в культурно-інформаційній сфері між розвиненими країнами і тими, що розвиваються. Одні культури (в цьому випадку західні) виступають в ролі донорів, носіїв еталонів і норм, інші – в ролі реципієнтів, які більше запозичують чужі норми, ніж творять і поширюють свої.

Багаті країни, свідомо чи випадково ставши референтною групою для бідних, поволі навіюють останнім, особливо молоді, завищені домагання, стандарти споживання й еталони поведінки. Світ, що сьогодні вирівнюється в плані масових домагань (причому не в дусі середньостатистичної норми, а за мірками його найбільш благополучної частини), залишається глибоко нерівним у плані фактичних можливостей – продуктивності праці, соціально-економічної мобільності тощо. Серед населення менш розвинених країн швидко зростає доля людей, які почувають себе внутрішніми емігрантами і за своїми домаганнями дуже віддалені від національної соціокультурної основи [21; 226-230].

Нині будь-яка орієнтація на виключно внутрішньо-групове (вузькопрофесійне, національне, конфесійне) формування особистості заздалегідь приречена на поразку. Проблема не в тому, щоб “повернути” особистість, розчинити її в групі, а в тому, щоб налагодити комунікацію між групою фактичної належності й еталонною. Вихід у тому, щоб інформація, запозичена особистістю ззовні, не була втрачена і розпорошена в міжгруповому просторі, а в тій чи іншій формі поверталася до висхідної групи, розширюючи її обрії і практичні соціальні можливості.

Більш широку й універсальну програму особистість одержує на основі зіставлення імперативів внутрішнього (малого) і зовнішнього (великого) середовища. Виникнення масштабних центрів виробництва інформації універсального призначення не може не супроводжуватися активним тяжінням до них людей, призначення яких – забезпечити активний комунікативний процес між ними і середовищем, з якого вийшли ці люди. Референтні структури, таким чином, відображають зростаючу мобільність індивідів і груп стосовно професійних, галузевих, національних структур. В основі цієї динаміки – активне залучення до новітніх джерел інформації загального призначення.

Різні суспільні структури, як і вікові групи, мають неоднакову сприйнятливість до цих універсалій. Так, українське суспільство встигло “вестернізуватися” за смаками і домаганнями своєї молоді, але при цьому залишилось значно віддаленим від “цивілізаційних стандартів” у галузі техніки, управління, організації. Легко запозичувати моду, складніше – техніку виробництва, сучасні новітні технології, і надзвичайно складно – протестантську трудову етику, яка лежить в основі західних успіхів.

Сьогодні в українському суспільстві різко розширюється сфера непідтверджуваних і неприсвоюваних ідентичностей: численні фахові ідентичності, громадянська ідентичність, підприємницька ідентичність та ін. Водночас масово виявляються як негативні ідентичності (наприклад, фіксована соціологічними опитуваннями само ідентифікація респондентами себе “як бідних”), так і збільшується кількість латентних ідентичностей: “винагороджувані фахові ідентичності” у тіньовій економіці.

Частина населення України почала ідентифікувати себе із Заходом, не маючи на те достатніх підстав; інша, переважно люди пенсійного віку, – з радянським минулим, а дехто – з “третім світом”, що також неправильно, оскільки це не відповідає їх реальному потенціалу і статусу. “Зрештою нині частина населення живе ідеалами минулого, частина – майбутнім, до того ж чужим. І майже ніхто не живе в теперішньому часі, намагаючись поєднати досягнення людської цивілізації з національно-культурними традиціями життєдіяльності та менталітету народу України”, — слушно зазначає В.М.Ворона [21; 12].

Ототожнення з “третім світом” є хибним підґрунтям реформаторства, оскільки замість того, щоб стимулювати “енергію піднесення”, посилює “енергію падіння”, породжує занижені самооцінки, творить образи париїв і маргіналів світової цивілізації, яким “немає чого втрачати”. Ця загроза перетворення населення України (як й інших країн СНД) у “зовнішній пролетаріат” (А.Тойнбі) щодо країн Заходу несе небезпеку дестабілізації суспільства, посилює ентропійні, саморуйнівні тенденції.

Сьогодні українському суспільству потрібен “струс”, переворот, подібний до Реформації чи Просвітництва в Європі. Насамперед це перетворення структури потреб. Наше суспільство ніколи не досягне стабілізації, якщо домагання людей будуть сконцентровані на матеріальній сфері й орієнтуватися на еталони західного зразка. Немає сумніву в тому, що в найближчому майбутньому (і навіть у віддаленій перспективі) Україна не зможе наздогнати найбільш розвинуті країни, тому наша свідомість приречена тривалий час залишатися “нещасною свідомістю” – сумішшю незадоволеності, заздрощів і комплексу неповноцінності.

В таких умовах ніщо не зможе повернути суспільству самоповагу й гідність. Однак історія знає й “нетривіальні рішення”, коли суспільні очікування і самооцінки різко переводяться в іншу площину, долається попередній обрій. Одна справа – бідність, зовсім інша – аскеза, яка виступає як добровільне самообмеження в ім’я тих чи інших вищих цілей.

Людям необхідна позитивна соціальна ідентичність. Тому неабиякого значення набуває формування в людині нових життєвих стратегій, посилення гнучкості й мобільності соціальної поведінки. Особистість має виявляти певну активність, стимулюючи процес адаптації до нових умов існування.

Висновки

Референтні групи — тип малих груп, що мають важливе значення для поведінки особистості. Сам термін був введений американським дослідником Г. Хайменом, який, вивчаючи студентські групи, виявив, що певна частина студентів не приймає норм і цінностей даної групи, а поводиться так, начебто вони орієнтовані на цінності зовсім інших груп. Згодом у ході численних експериментів було доведено, що кожний індивід обов'язково має для себе одну або кілька референтних груп, ідеали й цінності яких він приймає. Вони служать для нього своєрідним еталоном, зразком для порівняння й оцінки власного поводження. Певна частина старшокласників, наприклад, у своїх вчинках орієнтується не на поради батьків і педагогів, а на вчинки й погляди героїв модних кінофільмів. Світ цих героїв саме й утворює референтну групу: вони прагнуть наслідувати своїх кумирів у поводженні, характерних жестах, одязі, зачісках і т.п. Однак референтна група може складатися із цілком конкретних людей, думкою й оцінкою яких людина особливо дорожить. Але, як правило, до такої групи відносяться далеко не всі люди з найближчого оточення навіть у первинних групах, а лише вузьке коло «значимих інших».

Референтні групи – це реально існуючі (або уявні) спільноти, з якими людина порівнює себе, до яких відносить себе і на норми та цінності яких орієнтується у своїй поведінці та самооцінці. Вони є джерелом норм поведінки, соціальних установок та ціннісних орієнтацій людини, еталоном, за яким індивід оцінює себе та інших. Групи належності – це групи, до яких людина реально належить.

Референтна група для людини — це група, чиї ставлення, почуття та дiї людина подiляє. Референтна група може бути, а може й не бути групою належностi. Досить вiдомi приклади психологiчної iдентифiкацiї не з групою належностi — це революцiонери з вищого свiту; прихiльники релiгiї, носiїв якої немає поблизу; колаборанти, що спiвпрацюють з ворогом; асiмiльованi емiгранти.

Референтна група виконує декiлька функцiй. По-перше, вона може виконувати нормативну функцiю, тобто — впливати на стандарти людини. Той, хто бажає належити до певної групи, той приймає цiнностi i норми групи, той культивує її стиль життя, її полiтичнi уподобання, музичнi смаки, сексуальну практику, ставлення до алкоголю, наркотикiв i таке iнше.

По-друге, референтна група може виконувати порiвняльну функцiю. Це вiдбувається тодi, коли людина використовує стандарти своєї референтної групи як "систему координат" для оцiнки своєї поведiнки, для виправдання або засудження своєї зовнiшностi, своїх здiбностей, свого здоров'я, рiвня життя i такого iншого.

По-третє, референтна група може виконувати асоцiативну функцiю. Мається на увазi та ситуацiя, коли через iдентифiкацiю себе з групою людина може мов би "запозичати" статус групи й грiтися у вiддзеркаленнi її слави. Добре вiдомий приклад цього явища — "фани" спортивних команд.

Коли група належностi людини не спiвпадає з її референтною групою, вона може вiдчувати те, що отримало назву вiдносної депривацiї (deprivation). Вiдносна депривацiя — це незадоволеннiсть, пов'язана з розривом мiж тим, що людина має (тобто обставини групи належностi) I тим, що, як людина вважає, вона мала би мати (тобто — обставини референтної групи).

Вiдчуття вiдносної депрiвацiї часто сприяє соцiальному вiдчуженню (alienation) i створює передумови колективних дiй та революцiйних соцiальних рухiв. Тому поняття референтної групи дає один з ключiв до розумiння багатьох процесiв соцiальних змiн.

Треба також зауважити, що для людини можуть iснувати не тiльки позитивнi референтнi групи. Часто люди мають також негативнi референтнi групи. Це тi соцiальнi групи, вiд яких людина себе вiдокремлює, по вiдношенню до яких вона пiдкреслює вiдмiннiсть своєї групи.

Наприклад, для полiтичних емiгрантiв негативною референтною групою найчастiше є правлячи кола їх країн. Американськi соцiологи показали це у дослiдженнях кубiнської полiтичної емiграцiї. Вони показали також, що для такої спiльноти негативна референтна група стає фактором соцiальної солiдарностi, iнструментом, за допомогою якого ця спiльнота пiдтримує свою єднiсть, зв'язки мiж її членами.

Поняття референтної групи допомогло пояснити ряд парадоксальних явищ, особливо зі сфери протиправного поводження. Чому, наприклад, учень, що виріс у добропорядній родині, оточений турботою й пещенням близьких, раптом вчиняє злочин? Причиною цілком міг бути той факт, що референтною групою для нього були не члени родини, думкою яких він особливо не дорожив, а група однолітків, члени якої бачили в злочині не антигромадський вчинок, а прояв сміливості, спритності.

Таким чином, поняття референтної групи дозволяє уточнити складний механізм взаємозв'язку особистості із соціальною групою. Традиційний підхід, що підкреслює визначальну роль соціальних норм і цінностей соціальної системи для пояснення поведінки особистості, не завжди виявляється діючим. Вивчення впливу на поведінку індивіда референтної групи дозволяє пояснити можливі відхилення в його поводженні від вимог нормативної системи тієї групи, у якій він перебуває.