Для успішного забезпечення активного і осмисленого засвоєння молодшими школярами природничих знань велике значення має правильний вибір і застосування у навчальному процесі методів та засобів навчання.

Метод навчання – це спосіб упорядкованої взаємозв’язаної діяльності вчителя і учнів, які спрямовані на вирішення навчально-вихованих завдань, зазначає Волкова Н.П. [14,18].

При виборі та поєднанні методів дидактика рекомендує враховувати наступні критерії:

– відповідність методів принципам, цілям, завданням навчання і змісту навчальної теми;

– відповідність віковим особливостям і рівню підготовки школяра;

– відповідність конкретним умовам і відведеному часу;

– відповідність можливостям самого вчителя [17].

За словами О.Я. Савченка з усіх словесних методів найефективнішим для учнів початкової школи є бесіда. Бесіда, як метод навчання, є діалогом між учителем та учнями, що підпорядковується конкретній меті [58,63]. Цей метод широко застосовується у процесі навчання молодших школярів і має великі можливості в керуванні їхньою пізнавальною діяльністю. За допомогою системи запитань діти залучаються як до відтворення знань, так і до активної розумової діяльності. Вдало побудована бесіда спонукає учнів до висловлення власних міркувань, оцінних суджень. Це дозволяє виявити якість і глибину засвоєння навчального матеріалу, рівень мислення і здібностей дітей. Тим самим забезпечується постійний зворотний зв’язок, на основі якого здійснюється контроль і коригування процесу навчання. Крім того, сприймання учнями оцінки вчителем своїх знань та умінь, зіставлення їх зі змістом запитань і завдань, з відповідями інших учнів привчає школярів до самоконтролю, формує їх самооцінку. Постановка запитань активізує учнів, дозволяє залучати до роботи дітей із різною підготовкою, враховувати їхні індивідуальні можливості. Диференціація запитань створює ситуацію успіху, яка підтримує увагу та інтерес до навчання.

Бесіду проводять тоді, коли можна послатися на факти, які хоча б частково відомі дітям із прочитаних книг, із власних спостережень за тілами або явищами серед природи, в куточку живої природи, на навчально-дослідній ділянці тощо. Проте бесіду можна побудувати і на маловідомому або навіть не відомому учням матеріалі за умови використання роздавального матеріалу, навчальних картин, таблиць, кінофільмів та ін.

Особливість цього методу навчання полягає у тому, що інформація відтворюється або сприймається школярами частинами, у формі запитання – відповідь. Якщо поза увагою дітей залишається хоч одна частина змісту, знання стають фрагментарними, втрачається їх сутність, у дітей зникає інтерес і бажання працювати. Як же забезпечити їх постійну активність у бесіді, цілісне розуміння навчального змісту? Якими дидактико-методичними вимогами визначається ефективність бесіди у процесі навчання молодших школярів? Насамперед слід чітко визначити зміст, на якому будується бесіда, та її цілі. Зміст ділиться на частини. Але поділ на малі за обсягом частини порушує цілісність, а на великі – створює недоступність для розуміння матеріалу. Ці частини повинні бути смисловими. До кожної з них ставиться запитання. Внаслідок цього створюється система запитань, яка будується за принципом наступності і веде до досягнення цілей, зазначає Т.М. Байбара [4].

Основним «інструментом» у бесіді є запитання. Від них залежить її успіх. Запитання повинні бути конкретними за змістом, тобто учень повинен розуміти, про який об’єкт питає вчитель і що саме про нього треба розповісти. Запитання не повинні бути невизначеними, оскільки невизначеність запитання передбачає різні варіанти відповіді. Слід уникати альтернативних запитань. Вони дають можливість випадкового вибору відповідей або спонукають до простого ствердження чи заперечення, і школярі, не осмислюючи суті запитання, намагаються відгадати правильну відповідь. Запитання не повинні бути подвійними чи потрійними. Особливо такими, що стосуються різних об’єктів або різних сторін одного предмета, явища, їх несумісних ознак, властивостей. Ці запитання спричиняють неглибокі і непослідовні відповіді. Дитина розповідає про «все відразу». Вона переходить від одного об’єкта до іншого, розповідає про те, що випадково пригадає, цілеспрямовано не напружує свою думку і пам’ять.

Велике значення для сприймання запитання має не тільки його зміст, а й словесна форма вираження. Не можна у запитання включати невідомі або маловідомі терміни, складні підрядні речення, повторювати запитання декілька разів у різних формулюваннях. Переформулювання запитання здійснюється тоді, коли діти не проявляють активності або відповідають на запитання неправильно. Причиною цього є те, що вони недостатньо або зовсім не розуміють зміст запитання.

Щоб зосередити увагу дітей на запропонованому запитанні, воно ставиться перед усім класом, а для відповіді викликається один учень. Для інших дітей обов’язковою є настанова з її мотивацією на уважне слухання ним відповіді: «Слухайте уважно, щоб змогли проаналізувати відповідь і доповнити її», «Слухайте уважно, щоб змогли поставити запитання про те, що не скаже учень», «Слухайте уважно, щоб змогли дати відповідь на наступні запитання».

Таким чином, щоб використання бесіди на уроках було ефективним необхідно дотримуватися таких вимог:

Ø чітко визначити зміст, на якому будуватиметься бесіда, та її мету;

Ø зміст бесіди необхідно поділити на смислові частини і до кожної з них ставити запитання;

Ø запитання у бесіді повинні бути змістовними, чіткими, конкретними, доступними розумінню дітей.

Врахування вимог до бесіди, зокрема до запитань у ній, а також активне ставлення самого вчителя до бесіди, його емоційний настрій, використання різних організаційних прийомів, уміння тримати в полі зору кожного учня дозволяють залучати до роботи весь клас і підтримувати увагу та інтерес протягом усієї бесіди.

Значне місце на уроках природознавства відводиться розповіді. Розповідь є способом організації взаємозв’язаної діяльності вчителя і учнів, в якій учитель виконує функції джерела навчального змісту та суб’єкта керування навчально-пізнавальною діяльністю учнів. У цьому методі поєднуються інформаційна й керівна функції вчителя, які рівнозначно важливі і здійснюються одночасно, підтверджують Нарочна Л.К. та Ковальчук Г.В. [4,49]. Розповідь застосовується в тому разі, коли матеріал для проведення бесіди заважкий; коли матеріал уроку новий, зовсім не знайомий учням; коли розглядаються маловідомі явища або випадки з життя природи, історії визначних відкриттів, творча діяльність людей. Розповідь учителя доцільна і в тих випадках, коли виучувані предмети та явища недоступні для безпосереднього спостереження дітей. Розповідь також застосовується під час підготовки учнів до проведення практичної або самостійної роботи, досліду або при організації спостережень.

Педагогічна розповідь, за словами Гончарової К.Д., не тільки повинна відрізнятися цікавістю, а й вміщувати в собі чисто педагогічні якості: вона має бути такою, щоб могла легко закарбуватися в пам’яті дітей, щоб, дослухавши розповідь до кінця, дитина запам’ятала її середину і початок, щоб деталі не затінювали головного і щоб головне, позбавлене деталей, не стало сухим [13,49].

Процес керування пізнавальною діяльністю учнів під час розповіді має свою специфіку. По-перше, керування здійснюється одночасно з монологічним викладом. По-друге, для регулювання і коригування потрібний зворотний зв’язок. У керуванні під час розповіді значне місце повинно займати стимулювання пізнавальної активності учнів, бо для підтримання уваги й виконання внутрішніх розумових дій необхідні вольові зусилля.

У процесі навчання темп засвоєння у кожного учня індивідуальний і залежить від рівня розвитку, наявності опорних знань і умінь. У дітей одного класу він неоднаковий. Тому важливим аспектом є підготовка до сприймання змісту розповіді. Вона полягає у випереджувальному накопиченні чуттєвого досвіду, його актуалізації, у словниковій роботі.

Залучення учнів до активної розумової діяльності під час розповіді відбувається тоді, коли учитель викладає матеріал не як готовий факт, а демонструє об’єктивний механізм його пізнання. Він аналізує, порівнює, протиставляє, виділяє основну думку, узагальнює тощо. Це спонукає дітей сприймати навчальний матеріал за вчителем, порівнювати його з відомими знаннями, власним досвідом, виявляти ціннісне ставлення до нього. Обов’язковою умовою використання таких прийомів є врахування не тільки рівня змістової (опорні знання), а й процесуальної (володіння прийомами розумової діяльності) підготовки школярів.

Прийомами виявлення якості пізнавальної діяльності у процесі розповіді є складання разом із учнями таблиць, плану, зображення схематичних малюнків, записів опорних слів або звертання до записів, малюнків, схем, заздалегідь зроблених на дошці та ін. Під час виконання таких завдань внутрішні пізнавальні дії школярів та їх результати матеріалізуються, що особливо важливо на початковому етапі навчання.

Зосередженню уваги дітей сприяє інтерес, який збуджується не тільки добором цікавих фактів, доступністю змісту, логікою викладу, але й правильністю, виразністю, яскравістю, образністю мови учителя. Зокрема застосуванням різних мовних засобів: порівнянь, метафор, яскравих епітетів, а також елементів усної народної творчості (прислів’їв, загадок), уривків із художніх і науково-популярних творів. Ці засоби впливають на почуття та емоції школярів і створюють у них позитивний емоційний фон засвоєння.

Під час розповіді значні керівні можливості має техніка мовлення вчителя (темп, паузи, інтонація, риторичні запитання). Правильно вибраний темп викладу є запорукою частини успіху в сприйманні учнями змісту. Темп викладу визначається рівнем підготовки дітей і характером змісту навчального матеріалу. Надзвичайно важливою є інтонація розповіді. Різна інтонація, виразність мовлення дозволяють вчителю виділяти головне, спонукати дітей виконувати різні дії, керувати їхньою поведінкою.

Отже, під час розповіді керівна функція вчителя, з урахуванням зазначених особливостей, може реалізовуватися через:

а) зміст навчального матеріалу (його структуру, логічну побудову, добір фактів);

б) прийоми, які відображають об’єктивні процеси пізнання (аналіз, порівняння, встановлення зв’язків і т. ін.);

в) спеціальні прийоми активізації (застосування засобів наочності, цікавих матеріалів та ін.) і забезпечення зворотного зв’язку через складання схем, таблиць, плану);

г) техніку й культуру мовлення, спілкування.

Розповідь у початковій школі обов’язково поєднується з іншими методами навчання та із засобами наочності. Методи виступають у ній прийомами, що розв’язують конкретні дидактичні підзадачі. Наприклад, прийом бесіди може забезпечувати зворотний зв’язок у конкретній ситуації, актуалізацію відомих фактів, установки на зосередження уваги та ін. Засоби наочності використовуються для ілюстрацій теоретичних положень, створення чуттєвих образів або їх актуалізації.

Важливе місце серед методів навчання відводиться дидактичній грі, зазначає Байбара Т.М., яка є особливою формою пізнання дітьми дійсності. Гра допомагає активізувати навчальний процес, розвиває спостережливість дітей, увагу, пам’ять, мислення, збуджує інтерес до навчання [4,5,6,8, 9].

Ігри, які використовуються на уроках «Я і Україна», класифікують за дидактичними навантаженнями:

1) ігри, які сприяють формуванню вміння класифікувати;

2) ігри, мета яких перевірка правильності сформованих уявлень;

3) ігри, спрямовані на виявлення природних зв’язків, сутність явищ;

4) ігри, спрямовані на формування вміння орієнтуватися на місцевості.

Навчальні дидактичні ігри, що застосовуються у навчальному процесі під керівництвом учителя (настільні ігри, ребуси, кросворди тощо), використовуються для перевірки знань, розвитку кмітливості, формування творчого мислення (див. додаток А)

Крім словесних методів навчання, на уроках природознавства широко використовуються практичні методи. До них належать практичні роботи, досліди і спостереження.

Практична робота – це навчально-пізнавальна діяльність, у процесі якої учні виконують практичні дії з об’єктами в матеріальній або матеріалізованій формі. При цьому тіла і явища або умови їх існування в природі не змінюються, вважає Савченко О.Я. [56].

У ході виконання практичних робіт учні оволодівають практичними уміннями. Отже, їх основною метою є формування практичних умінь і навичок. Крім того, внаслідок виконання дій з об’єктами в одних випадках здобуваються факти, які є основою формування нових уявлень, понять і встановлення зв’язків, а в інших – засвоєні знання виступають засобом здійснення практичної діяльності, тобто знання засвоюються на рівні застосування за зразком і в новій ситуації.

Практична робота, як метод навчання, є способом цілеспрямованої організації практичної навчально-пізнавальної діяльності учнів та керування нею учителем.

Засобом організації практичної роботи є практичне завдання. На думку О.А. Біди, ефективність його виконання учнями залежить від:

а) чіткого визначення конкретних цілей практичної діяльності;

б) відбору необхідних матеріальних об’єктів або їх матеріалізованих форм, приладів чи їх моделей;

в) розробки прийомів виконання завдання [10,70].

Практичні завдання виконуються на різних етапах уроку, а отже, миють різні дидактичні цілі. Так, на етапі засвоєння вони використовуються для актуалізації опорних знань та умінь, постановки проблеми, як джерело нових знань; на етапі застосування засвоєних знань і умінь – для їх закріплення; на відповідних етапах – для систематизації, узагальнення, а також перевірки засвоєних знань та умінь.

Практичні роботи виконуються не тільки на уроці, а й у позаурочний час, зокрема під час виконання домашніх завдань.

Важливим практичним методом навчання природознавства є організація і проведення дослідів. Навчальний дослід – це елементарний навчальний експеримент. Він є одним із важливих методів пізнання природи, накопичення чуттєвого досвіду, зазначає Варзацька Я.О. [13,59].

Дослід, як метод навчання, є способом взаємозв’язаної діяльності вчителя і учнів: учитель керує діяльністю учнів (організовує, планує, контролює, стимулює, коригує, аналізує й оцінює), спрямовує на вивчення тіл і явищ природи у спеціально створених умовах шляхом зміни об’єктів або умов їх існування (протікання) з використанням відповідних приладів і матеріалів.

Дослід дає змогу відтворити явище або процес у спеціально створених умовах, простежити за його ходом, побачити ті ознаки, які у природі сприйняти безпосередньо неможливо. Специфіка досліду полягає в тому, що він дозволяє отримати явище в «чистому вигляді», а саме: уникнути впливу побічних факторів. Дозволяє досліджувати його в різних умовах, припиняти дослідний процес на будь-якій стадії і повторювати необхідну кількість разів, вивчати предмет більш ретельно, ділити його на частини, виділяти те, що цікавить. Таким чином досягається глибина дослідження суті явищ і законів природи, підвищується обґрунтованість висновків.

Необхідність проведення дослідів у початковій школі зумовлена насамперед тим, що діти мають недостатній чуттєвий досвід, а більшість природознавчих уявлень і понять формується тільки на його основі. Це стосується тієї частини змісту, засвоєння якої іншими методами буде неефективним. Під час навчання досліди необхідні і в тих випадках, коли процес у природі триває довго, і діти не можуть спостерігати за ним від початку до кінця, або виникає потреба в детальному вивченні чи загостренні уваги дітей на частині такого процесу.

Обов’язковим елементом досліду є створення спеціальних умов для проходження явищ, процесів та добір засобів для цілеспрямованої зміни об’єктів або середовища їх існування. Тому виконання дослідів вимагає певного обладнання (приладів і матеріалів).

У процесі використання досліду молодші школярі повинні оволодіти не тільки знаннями про тіла і явища природи, їх взаємозв’язки і залежності, а й про спосіб його виконання (які практичні дії і в якій послідовності здійснюються), про прилади, матеріали та їх призначення.

Важливе значення у формуванні природничих знань має метод спостереження. У працях відомих педагогів Я.А. Коменського, В.О. Сухомлинського, К.Д. Ушинського, психологів Л.С. Виготського, Л.В. Занкова та інших показано, що природа своєю різноманітністю, яскравістю фарб приваблює увагу дітей і позитивно впливає на їхній розвиток. Ось чому правильній організації спостережень у природі вчитель має приділяти велику увагу [38,64,67,68].

Спостереження – це цілеспрямоване, планомірне сприймання об'єктів навколишньої дійсності, яке підпорядковане конкретно-визначеним цілям й вимагає вольових зусиль, вказує Гончарова К.Д. [3, 49]. Спостереження спрямоване на виявлення істотних ознак, причинно-наслідкових зв’язків у природі. За допомогою спостережень виявляються певні закономірності в навколишній дійсності.

У процесі навчання спостереження виступає одним із методів його організації. Спостереження є способом організації взаємозв'язаної діяльності учителя й учнів і полягає у тому, що вчитель організовує, стимулює, здійснює поточний контроль, аналізує, коригує й оцінює цілеспрямоване, планомірне сприймання учнями об’єктів природи.

Під час спостереження учні оволодівають уміннями виділяти в предметах їх ознаки, порівнювати групи предметів за однією ознакою, помічати зміни у спостережуваних об’єктах, робити висновки за допомогою вчителя. У молодших школярів нестійка увага, погано розвинута спостережливість. Тому робота вчителя повинна бути спрямована на розвиток уваги і спостережливості, доповнює Кузнєцова В.І. [19,50].

З перших уроків з курсу «Я і Україна» вчитель навчає учнів спостерігати за навколишньою природою. Він дає їм детальний план спостережень, одночасно показуючи, як ним користуватись та як краще висловити наслідки спостережень.

Спостереження у процесі навчання може виступати методом і прийомом. Методом воно є тоді, коли в результаті його проведення досягається дидактична ціль, а прийомом – дидактична підціль. Від цього залежать співвідношення спостереження з іншими методами, які можуть входити до нього прийомами або включати його прийомом у свою структуру. Наприклад, у процесі спостережень бесіда буває прийомом актуалізації опорних знань про об’єкт і способи діяльності; прийомом мотивації й стимулювання та ін.; розповідь – прийомом додаткового інформування; дослід – прийомом виявлення певної внутрішньої ознаки або властивості об’єкта і т. ін. І навпаки – спостереження входить прийомом в інші методи, зокрема в дослід, в практичну роботу, в розповідь для сприймання наочних ілюстрацій до неї.

У дітей молодшого шкільного віку довільна увага розвинена слабо. Як показали дослідження психологів, вона розсіюється через 4–5 хвилин, тому виникає постійна потреба в активізації навчально-пізнавальної діяльності. Для цього слід готувати до уроку різні наочні посібники, які активізують пізнавальні можливості учнів.

На сучасному етапі розвитку дидактики наочність можна визначити як принцип навчання, який ґрунтується на показуванні конкретних предметів, явищ, процесів, моделей або їх образних відтворень. За допомогою пояснень, прикладів можна створити уявлення про той чи інший об’єкт чи явище природи, тобто можна навчати наочно, спиратись на ті ж образи, уявлення, дії, які є в особистому досвіді учнів.

Під час вивчення природознавства використовують такі способи подачі наочних посібників: безпосередня демонстрація, опосередкована демонстрація (за допомогою ТЗН), створені в процесі навчання таблиці, схеми, за словами Байбари Т.М. [4].

У процесі навчання засоби наочності можуть виступати як:

1) джерело нових знань і уявлень про об’єкти, події, явища;

2) ілюстрація, яка служить опорою теоретичних положень;

3) спосіб розвитку мислення, що забезпечує міцність засвоєння знань, розвиток уваги, спостережливості, уяви;

4) посібник для самостійної пізнавальної діяльності;

5) спосіб інструктажу;

6) спосіб повторення, повідомлення, систематизації;

7) спосіб контролю.

Реалізація вказаних функцій вимагає поєднання слова і наочності. Саме за допомогою слова вчитель керує сприйманням, яке здійснюється учнями, призводить до осмислення зв’язків явищ.

До використання наочних посібників на уроках природознавства в початковій школі існує ряд вимог, а саме:

1) використання наочних посібників повинне відповідати в цілому меті навчання і меті уроку зокрема;

2) поєднання слова і наочності;

3) врахування рівня підготовки школярів. Якщо в учнів немає уявлень, які необхідні і достатні для утворення нових, то використання наочних посібників не є необхідністю. Зовсім недоцільно показувати наочно предмети і явища, добре відомі учням із їх щоденних спостережень або попередніх навчальних демонстрацій, достатньо тільки нагадати про них.

4) оптимальність використання: не перевантажувати наочними посібниками, бо надмірна наочність призводить до труднощів сприйняття, осмислення; забезпечити можливість розгляду, що потребує обліку формату, величини знаків, цифр, букв, як зазначає Біда О.А. [10,11].

Вчитель повинен пам’ятати про інші, не менш важливі, загальні вимоги до використання засобів наочності. Серед них:

• зміст засобу наочності повинен відповідати освітній, розвивальній та виховній меті. У засобах наочності не повинно бути нічого зайвого, що відволікало б увагу дітей від необхідного;

• усі засоби наочності демонструються під час уроку тільки в момент необхідності, а не раніше. Після цього вони можуть залишатися на видних місцях, але у тій послідовності, в якій вивчалися. Надалі вони використовуватимуться для розв’язання інших дидактичних задач: усвідомлення, осмислення, систематизація, узагальнення, запам’ятовування, закріплення і т. ін.;

• якщо засіб наочності не відповідає поставленим цілям і задачам, то на уроці краще ним не користуватися, на думку Варзацької Я.О. [13].

Наочність на уроках природознавства може бути натуральною (об’єкти природи живі і препаровані) і зображувальною (таблиці, схеми, муляжі, кінофільми). Для вивчення багатьох об’єктів, недоступних для сприймання в натурі, учитель застосовує зображувальну наочність.

Разом із таблицями на уроках «Я і Україна» використовувати треба малюнки вчителя на класній дошці. Малюнок на дошці дає змогу вчителеві послідовніше і повніше викласти матеріал, а учням – легше стежити за думкою вчителя, зосереджуючи увагу в потрібний момент на сприйнятті лише тієї деталі, про яку йде мова. Малюнки вчителя повинні бути простими, близькими до схеми. У 1–4 класах учитель малює на дошці окремих тварин. Робота з малюнком на уроці сприяє кращому засвоєнню матеріалу. Розглянемо фрагменти цих уроків, зокрема етапи актуалізації знань учнів, вивчення нового матеріалу та закріплення знань, умінь і навичок учнів.