На другому етапі стає особливо помітним, що війна за незалежність за характером, основними завданнями та рушійними силами була буржуазною революцією.

Народ заявив про себе зразу ж після проголошення американської незалежності в липні 1776 р. Протягом декількох місяців в Північній Америці була повністю ліквідована монархічна гілка влади, затвердився республіканський устрій і в усіх штатах прийняті безпрецедентні по демократизму конституції. За об'ємом та глибині висунутих і реалізованих демократичних і політичних вимог, Американська революція перевершила Англійську революцію XVII і Французьку XVIII ст.

Процес ухвалення штатами своїх конституцій почався 6 січня 1776 року, коли Нью-Гемпшир прийняв свою першу конституцію. З невеликим запізненням Континентальний конгрес прийняв 10 травня 1776 року резолюцію, де рекомендував колишнім колоніям створювати свої вищі органи власті.

В двох штатах – Нью-Гемпширі і Массачусетсі – проекти конституцій були передані для ратифікації рядовим виборцям. В деяких штатах конституції, перш ніж бути схваленими представницькими зборами, широко обговорювалися у виборчих округах.

В багатьох штатах розробка і ухвалення конституцій були передані особливим представницьким органам – конвентам, які обиралися на більш широкій і демократичній основі, ніж звичайні законодавчі збори. Такі конституції були схвалені в Пенсільванії, Нью-Йорку, Делавері, Мериленді, Північній Кароліні і Джорджії. Ідея і інститут конвенту були продуктом демократичної правотворчості революційного періоду.

Високу оцінку з боку одного з „батьків-засновників” США, Т. Пейна, отримала діяльність пенсільванського конвенту, який схвалив одну з найдемократичніших конституцій революційного періоду: „Пенсільванський конвент, президентом якого був Бенджамин Франклін, після розробки конституції розпорядився опублікувати її текст, але не для того, щоб відрекомендувати її як щось узаконене, а з метою ознайомити з конституцією народ і з'ясувати, згоден він з документом чи ні. Сам конвент на цей час перервав засідання” [12].

Конституції штатів не тільки були схвалені за допомогою незвичної для того часу демократичної процедури, але й проголошували цілу низку безпрецедентних демократичних принципів. Як це виявилося можливим? В революційний період дрібнобуржуазні партії добилися серйозних успіхів в багатьох питаннях, в першу чергу в розподілі владних повноважень на свою користь. Їх вплив різко виріс внаслідок демократизації виборчого права і реформи виборчих округів. Майновий ценз був понижений в більшості штатів, причому в Пенсільванії і Вермонті право голосу було поширено на всіх платників податків.

Демократичний характер носило розширення в багатьох штатах норм представництва західних територій, населених переважно дрібними фермерами, які підтримували фракції „локалистів”. До 1776 р. майже у всіх без виключення колоніях квоти представництва приатлантичних графств в асамблеях створювали явну перевагу над західними районами. В революційний період представництво більш заможних східних і менш заможних західних графств було вирівняно. Показовий приклад Пенсільванії: до революції в місцевій законодавчій асамблеї було вдвічі більше представників східних графств, а в революційний період подвійною чисельною перевагою володіли вже депутати західних районів[12].

Ці реформи спричинили серйозну зміну соціального складу представницьких органів влади. За підрахунками Дж. Мейна, число делегатів від верхнього класу в порівнянні з колоніальним періодом знизилося в нижніх палатах з 60 до 35%, а представництво фермерів і ремісників збільшилося з 20 до 40% [15]. При цьому в північних штатах чисельність депутатів з дрібновласницьких шарів населення навіть перевершила чисельність депутатів із заможних і багатих шарів. Дещо іншою була картина у верхніх палатах, але, по висновку того ж Мейна, сенати революційного періоду, як правило, проводили лінію, яка мало чим відрізнялася від курсу нижніх палат. При цьому тільки в Мериленді, Південній Кароліні і Віргінії представники багатих і заможних шарів явно переважали у верхніх палатах [4].

Конституції штатів революційного періоду включили цілу низку нововведень, направлених на демократизацію устрою і функцій державної влади:[3]:

а). В усіх штатах восторжествував демократичний принцип розподілення влади, внаслідок чого законодавча гілка, як найближча до виборців, була піднесена над виконавчою гілкою влади.

б). Законодавчим зборам було передано багато традиційних повноважень виконавчої влади. В більшості штатів законодавчі збори отримали право обирати губернаторів. Це явно порушувало класичну схему розподілення влади, означало підкорення виконавчої гілки законодавчої.

в). Надання законодавчим зборам права імпічменту – усунення з посади голови виконавчої влади і інших її представників.

Схема організації самої виконавчої влади також була ослаблена. Всі штати, за винятком Південної Кароліни, відкинули загальноприйнятий в колоніальний період принцип єдиної і неподільної виконавчої влади, якою у всьому обсязі була наділена одна особа. Конституції штатів протиставили принцип колегіальності виконавчої влади. В кожному штаті створювалася виконавча рада, губернатор (або президент) був не більш ніж її головою. Більшість конституцій штатів революційного періоду позбавляла виконавчу владу не тільки абсолютного, але і відкладального вето. В конституціях більшості штатів вводилися щорічні перевибори губернаторів і обмежувалася можливість переобрання однієї особи на цій посаді.

Піднявши законодавчу владу, автори конституцій штатів приділили пильну увагу для її демократизації. Вони розкритикували концепцію „змішаного правління”, згідно якої законодавчий орган повинен був складатися з двох палат, при цьому перша з них захищала інтереси верхнього прошарку, а друга – представляти націю в цілому. Їй була протиставлена концепція „чистої демократії”, що в тій чи іншій мірі вплинула на політичну практику в більшості штатів. В Пенсільванії, Джорджії і Вермонті верхні палати були взагалі скасовані і створені однопалатні законодавчі асамблеї. В інших штатах була організована двопалатна законодавча влада, але її призначення часто бачили не в представництві різних соціальних інтересів, а в забезпеченні всередині законодавчої влади принципу заборон і противаг. Крім того, у всіх випадках нижні палати користувалися набагато більшими повноваженнями, ніж верхні. Нижні палати повсюдно переобиралися щорічно, це було повинно забезпечити максимальний контроль над палатами з боку виборців. В цілому в організації нижніх палат якнайповніше втілилася революційна демократична концепція. [12].

2.4 Формування центральної північноамериканської влади епохи війни за незалежність. „Статті Конфедерації і вічного союзу”

Другий етап революції ознаменувався і тим, що в цей час було зроблено перший крок до об'єднання колоній. Підходи, співзвучні демократичним доктринам, зробили істотний вплив на формування центральної північноамериканської влади епохи Війни за незалежність. В очах більшості патріотів єдиною конкретною формою централізованої державної влади напередодні революції виступала метрополія. Недивно, що центральна влада довгий час розглядалася ними як головне джерело деспотизму, а її викоренення оголошувалося найважливішою метою Американської революції. Суверенні штати відкидали як унітарну, так і федеральну форму державного об'єднання, погоджуючись тільки на створення конфедерації, тобто самої хиткої форми державного союзу. Штати намагалися зберегти щойно здобуту незалежність, при обговоренні компетенції і функцій союзних органів бажали максимально обмежити їх права. Виявилися розбіжності і недовір'я між південними і північними штатами. Через те процес розробки конституції затягнувся, а саме об'єднання набрало своєрідної форми у вигляді конфедерації.

Одночасно з утворенням комісії для розробки проекту Декларації незалежності була сформована ще одна комісія для розробки конституції об'єднаних колоній. Вже 21 липня 1776 року Б. Франклін представив Конгресу проект під назвою „Статті конфедерації і вічної унії”, за яким колонії мали утворити „постійний союз дружби” з центральними органами влади, але при збереженні повної внутрішньої автономії штатів. Цей союз мав називатися „Об'єднані колонії Північної Америки” [9,191].

Проект Б. Франкліна було покладено в основу роботи спеціального комітету, до складу якого ввійшли делегати від дванадцяти штатів. Опрацьований комітетом проект був представлений Конгресу, і після багаторазового обговорення його ухвалили у листопаді 1777 року і передали на обговорення та схвалення законодавчих органів штатів. Остаточно він набув чинності 1 березня 1781 року у вигляді першої конституції Сполучених Штатів Америки під назвою „Статті конфедерації і вічного союзу”.

Схвалені Континентальним конгресом Статті Конфедерації проголошували вступ північноамериканських штатів до „непорушної ліги дружби”, і в першій по важливості (другій за рахунком) статті оголошувалося, що „кожний штат зберігає суверенітет, свободу і незалежність” в здійсненні прав, „безумовно не делегованих Сполученим Штатам, що зібралися в конгресі” [12].

Оскільки про верховенство Конфедерації в проекті не згадувалося, штати виступали як самостійні держави. Хоча повноваження конгресу виглядали вельми переконливо: він наділювався винятковим правом вирішувати питання війни і миру, призначати і приймати послів, вступати в міжнародні угоди, визначати курс і кількість грошей в обігу і деякими іншими, – вони були точно визначені, перераховані і регламентовані. Всі права конгресу, в тому числі й „виняткові”, супроводжувалися обмовками, які підкреслювали суверенітет штатів.

З трьох гілок влади – законодавчої, виконавчої і судової – Статті Конфедерації зафіксували (в тому вигляді, як вона вже оформилася стихійно) створення лише однієї, законодавчої, в вигляді конгресу. Що стосується виконавчого органу, то він виступав як придаток законодавчого: конгрес міг створювати із своїх делегатів всілякі комітети, які спостерігали за проведенням ухвалених рішень в життя. Виконавча влада виявилася украй розпиленою: конгрес відмовився призначити як главу виконавчої влади, так і яку-небудь подібність виконавчої ради. Тільки в 1781 році під тиском об'єктивних обставин Континентальний конгрес зважився створити в обхід Статей Конфедерації іноземний, військовий, військово-морський і фінансовий департаменти і поставити на чолі кожного з них постійного секретаря.

Для ратифікації Статей Конфедерації була потрібна одностайна згода всіх штатів. Це привело до того, що вони набули чинності тільки 1 березня 1781 року. Остаточний варіант Статей Конфедерації відрізнявся від проекту тільки в одному пункті: право власності на західні землі закріплювалося не за штатами, а за Континентальним конгресом (тільки при цій умові погодився схвалити Статті штат Мериленд, у якого не було власної фундації вільних земель).

Статті Конфедерації зовні відповідали демократичним принципам. Так, вони проголошували створення однопалатного Континентального конгресу, максимально ослабляючи виконавчу владу. Але цей документ відобразив в першу чергу гострі розбіжності між штатами, їх небажання поступитися своїми економічними і політичними інтересами ради досягнення національної єдності.

Але саме таке об'єднання у вигляді конфедерації з незалежністю складових частин — штатів — і слабкими, обмеженими у своїх можливостях центральними органами і прагнули утворити штати; які, між іншим, встановили складний порядок перегляду цієї конституції. Зміни в Статтях Конфедерації можна було внести лише з дозволу конгресу і після схвалення законодавчими зборами кожного штату. „Союз повинен бути вічним”, — підкреслювалося в статті XIII.

Підсумовуючи питання, розглянуті в даному розділі, можна зробити наступні висновки:

по-перше: вершиною першого етапу американської революції стало прийняття Конгресом Декларації незалежності Сполучених Штатів, яка мала величезне прогресивне значення для створення держави;

по-друге: в ході другого етапу революції були прийняті всіма штатами безпрецедентні по своєї суті демократичні конституції,

по-третє: прийняттям Статей Конфедерації був зроблений перший крок до об'єднання колоній в єдину державу.