Почало англійським володінням на атлантичному побережжі Північної Америки було встановлено в 1607 році, коли була заснована перша з колоній – Віргінія. Її засновниками були купці з Лондонської торгової компанії. За океан з Англії, Шотландії та Ірландії відправлялися бідняки шукаючі в Новому Світі поліпшення своєї долі. Компанія перевозила їх на своїх судах. Там вони попадали в боргову кабалу до купців і крупних землевласників, які отримали грамоти від короля на землі в Америці. Поступово на Атлантичному узбережжі Америки утворилося 13 колоній, які сформували потім майбутнє американське суспільство, склались державно-політичні традиції, які стали передумовою майбутнього самовизначення. Традиції ці дещо розрізнялись в різних колоніях.

В залежності від того, кому належало верховенство влади, колонії ділилися в середині XVII ст. на три групи: коронні, які перебували під управлінням королівських чиновників (Південна Кароліна, Джорджія); приватновласницькі – вважалися власністю окремих осіб (Пенсільванія, Делавер, Мериленд), а також колонії, які користувалися самоврядуванням на підставі королівських хартій (Коннектикут, Род-Айленд). На чолі колоній стояли губернатори, які відповідно призначалися королем чи власниками колоній, або обиралися всім населенням. В усіх колоніях були представницькі органи, які мали право видавати закони, встановлювати податки. Проте губернатори могли накласти вето на законопроекти, прийняті зборами. В результаті високого майнового цензу виборчими правами користувалися від 2 до 10 % населення [12].

В північних колоніях головне становище в сільськогосподарському виробництві займало вільне, середнє і дрібне фермерство. В південних – велике плантаційне сільське господарство, яке ґрунтувалося на праці закабалених білих переселенців і рабів. Перші негри були завезені в Північну Америку з Африки на початку XVII ст., а до кінця ХVII ст. праця негрів витиснула працю закабалених білих ( на початку війни за незалежність з 2.5 млн. населення колоній, 500 тисяч були рабами неграми) [9,190]. В південних і центральних колоніях крупне землеволодіння регулювалося нормами феодального права про невідчужуваність маєтку, майорату тощо. Проте феодалізм, як економічна система, в англійських колоніях не прижився. Не останню роль у цьому відіграв достаток „вільних земель”, що дозволяло незаможним колоністам йти від феодальних землевласників на Захід, витісняючи при цьому корінних жителів – індіанців [1].

В колоніях, в зоні, вільній від утруднень цехового ладу, розвивалося мануфактурне виробництво в формі дрібного товарного виробництва, крупної централізованої та розсіяної мануфактури. Розвитку сталеплавильної мануфактури сприяла наявність великих родовищ руди, доступних джерел водної енергії, велика кількість деревного палива.

Американська буржуазія, яка була сконцентрована в основному в північних колоніях, досягла успіху в суднобудуванні і рибальстві. Мешканцям півночі вдалося поставити на широку ногу торгівлю з Вест-Індією. Фермерські сім'ї виготовляли цвяхи, замки, ткали полотно, яке потім оброблялося й забарвлювалося.

Південні колонії в цьому дещо відрізнялися. Плантаційне господарство Півдня служило джерелом сировини для метрополії, що відповідало інтересам англійської буржуазії. В XVIII сторіччі різко зріс попит на тютюнову продукцію. Це дозволило збільшити виробництво тютюну до 1776 року майже в чотири рази в порівнянні з початком сторіччя - з 28 мільйонів фунтів до 102 мільйонів фунтів [4].

Поступово суперечки між метрополією і колоніями росли, загострювалися, і в другій половині вісімнадцятого століття обстановка дійшла до межі.