Програмування національної економіки як явище в системі державного регулювання з'явилось у світовій практиці в середині XX ст. Першими на цей шлях стали США, Канада, Франція та Японія. Зокрема, відомими були програма освоєння ресурсів ріки Тенессі, розроблена в США в 30-ті роки, програми освоєння районів Півночі, розроблені і реалізовані в Канаді. В Японії найвідомішими є національні програми «Технополіс», «План реконструкції Японських островів» та ін.

Суть програмування полягає в аналізі стану національної економіки, виявленні проблем, які не можуть вирішити ринкові механізми, розробці та реалізації окремих економічних програм.

Програмування може бути успішним лише за умови дотримання централізованого підходу до розробки, управління та реалізації масштабних народногосподарських програм.

Головними завданнями програмування є підтримка економічної рівноваги, вплив на якісне перетворення економіки, стимулювання її розвитку.

Мета державного програмування - досягнення прийнятного для держави варіанта розвитку економіки.

Програмування, як форма державного регулювання, має такі специфічні особливості [11]:

1.втручання держави в економіку не ліквідує стихійність у ринкових перетвореннях, а лише коректує цей процес;

2.програмування є елементом сучасної ринкової організації економіки, оскільки держава не керує агентами ринку, а лише спрямовуєїхню діяльність;

3.основою програмування є структурне регулювання;

4.програмування, як форма впливу на економіку, є системним ікомплексним.

Основа державного програмування - це розробка і виконання довго- (10-15-20 років), середньо- (4-5 років) і короткотермінових (1 рік) програм.

У державних програмах можна виділити [11]:

1.спеціальні програми розвитку окремих галузей, секторів або районів. Прикладом таких програм в Україні є Державна програма розвитку вугільної промисловості. Державна програма ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, Державна національна програма «Освіта, Україна XXI століття»;

2.програми, що стосуються певних загальнонаціональних проблем: Державна програма зайнятості, Державна програма соціального захисту населення, програми діяльності державних економічних органів. Державна програма приватизації, урядова програма Кабінету Міністрів «Україна-2010»;

3.програми для досягнення економічної рівноваги: програми стабілізації економіки та виходу її з кризового стану; фінансові програми; регіональні, програми з господарського освоєння нових районів, перетворення економіки регіонів, які вже сформовані, формування нових територіально-виробничих комплексів тощо.

За рівнем масштабу порушених проблем розрізняють[11]:

1.великомасштабні комплексні програми. До них можна віднести комплексну програму НТП у національній економіці, програму вирішення найважливіших соціальних проблем;

2.програми соціально-економічного розвитку, наприклад, житлова програма;

3.вузькі науково-технічні програми.

Вивчення конкретних програм свідчить, що є суттєві відмінності у формах виконання їхнього втілення. Ці відмінності залежать від масштабу і сфери дії програм, ступеня залучення державного і приватного секторів, характеру економічних та адміністративно-правових зв'язків. Методи формування структури і змісту програм, особливо їхнього організаційно-економічного механізму, залежать від їхнього правового статусу (індикативного чи директивного).

Особливе місце в системі державних програм посідають цільові комплексні програми.

Комплексно-цільова народногосподарська програма - це державний, адресний плановий документ, у якому визначений за ресурсами, виконавцями та строками комплекс економічних, техніко-виробничих, науково-дослідних, організаційно-господарських заходів до яких, як звичайно, залучено багато галузей, господарських органів, регіонів.

За змістом комплексні цільові програми є такі:

1.соціально-економічні, спрямовані на вирішення проблем розвитку й удосконалення способу життя, підвищення матеріального і культурного рівня життя населення, поліпшення соціальних умов праці та відпочинку;

2.виробничі, спрямовані на збільшення обсягу виробництва певних видів продукції (послуг), розвиток нових видів виробництва, підвищення якісних характеристик продукції, зростання ефективності використання ресурсів;

3.науково-технічні, спрямовані на розвиток наукових досліджень вирішення проблем розробки і впровадження в практику нових видів техніки і технологій;

4.екологічні, спрямовані на виконання природоохоронних і приро-доперетворювальних проектів;

5.інституційні, спрямовані на удосконалення організації управління господарськими системами;

6.регіональні, спрямовані на господарське освоєння нових районів, реструктуризацію економіки розвинутих районів України, формування територіально-виробничих комплексів.

За структурою цільова комплексна програма має такі головні елементи (блоки):

1.цільовий, де з'ясовані головна ціль і підцілі програми, бажана послідовність їхньої реалізації;

2.структурний, формування якого дає змогу визначити набір та контури цілереалізаційних систем, тобто об'єктів національної економіки та їхніх елементів, які об'єднані за ознакою цільового призначення;

3.блок техніко-економічного обґрунтування;

4.ресурсний, який характеризує обсяг і структуру розподілу ресурсів, потрібних для виконання програми;

5.організаційний, у якому по всіх елементах програми передбачені відповідальні виконавці, джерела і строки виділення ресурсів, а також терміни вжиття заходів.

Показники цільових комплексних програм є в індикативному плані (Державній програмі економічного і соціального розвитку). До таких показників належать: виробництво найважливіших видів продукції для потреб програми; ліміти капітальних вкладень і обсяги будівельно-монтажних робіт на її реалізацію; державні замовлення на виробництво (поставку) продукції, робіт, послуг, потрібних для виконання програми; державні замовлення на введення в дію виробничих потужностей і основних фондів; перелік найважливіших будов; витрати з державного бюджету на реалізацію цільових програм; затрати валютних ресурсів і найважливіші заходи у сфері зовнішньоекономічних зв'язків.