Питання контактів між польською й українською культурами почало привертати систематичну увагу вже на початку XIX ст., насамперед унаслідок існування "української школи" в польській романтичній літературі. Проте й досі сучасна наука не просунулась далі нагромадження фактів, вузьких порівняльних студій про окремих письменників, вивчення поодиноких тем і поглядів або спеціалізованих досліджень, наприклад, про роль українського фольклору в польській літературі. Прикметно, що кілька праць Івана Франка, написаних на зламі століть, все ще залишаються тут най ґрунтовнішими [24]. Одним словом, ані українська наука з її великою кількістю і, на жаль, меншою якістю, ані принагідні польські дослідження, хоч і нечисленні, зате значно солідніші, не претендували на всеосяжний аналіз історії й структур цих взаємин.

Постромантичний період, є, без сумніву, найскладнішим для обговорення, оскільки він не лише охоплює різні літературні періоди й рухи, але, крім того, й не зводиться до будь-якої однієї конкретної настанови чи концепції. Радше він визначається плюралізмом, многогранністю. Що ж тоді є спільним знаменником, структурою, які в контексті всієї історії взаємин визначає це саме як період? Аби відповісти на таке запитання, вдамося до метафори: якщо в політичному плані (тобто стосовно позиції Речі Посполитої щодо козаків) польсько-українські відносини нагадують ставлення матері або радше мачухи до її дітей, то в культурному вся історія подібна до шлюбу, котрий, як і більшість шлюбів, оформлено між нерівноцінними партнерами і, як багато шлюбів, приречений на розпад. У першій фазі літературних взаємин, навіть попри значну підірваність такого шлюбу з політичного боку (як це могло уявлятися полякам через "зради" Хмельницького з ханом, царем і султаном), культурні зв’язки, як свідчить відчуття спільного літературного контексту, все ще залишалися непорушеними. З другого боку, романтизм, внаслідок переваги історичного ракурсу й слов’янофільських ідеалів, мав чіткі "реставраційні" тенденції й був спробою воскресити колишню "ідеальну єдність" як у свідомій ідеології і діяльності (Чайковський), так і через символічну та міфологічну творчість (Словацький). Яскравіше це звичайно виражалося в польській літературі, але й для українського письменства подібні настрої також не були чужі. Не хто інший, як Шевченко, писав (у вищезгаданому творі, що в останньому варіанті так і називається "Полякам"):

Ще як були ми козаками,

А унії не чуть було,

Отам-то весело жилось!

Братались з вольними ляхами,

Пишались вольними степами...

Нас порізнили, розвели,

А ми б і досі так жили...

За постромантичного періоду, поглиблюється розуміння культурної і літературної самобутності, окремих історій і традицій та різних доль, але — особливо з польської сторони — це все ще визнається лиш частково, не кажучи про визнання загальне.

Ситуація ускладнюється тією обставиною, що протягом всієї другої половини XIX ст., аж до першої світової війни, культурні й літературні взаємини між двома суспільствами потьмарюються напруженою, часто в’їдливою політичною та ідеологічною полемікою. Невдале повстання 1863 року і подальша антипольська компанія в Росії, яку підтримали деякі українські письменники, також стали важливими факторами. Відтак природним видається бажання, не обтяжуючи себе визначенням основних структур взаємин, просто подавати [3] безліч неосмислених фактів (маніхейська боротьба прогресивних і реакційних сил, де перші прагнуть братніх стосунків, а другі лише сіють ненависть між двома народами, — не структура, навіть не діалектика, а банальність).

Найважливішою рисою цього періоду, мабуть, є те, що польська сторона вперше починає систематично звертатися не лише до українських справ, історії, фольклору, але й до української літератури як такої. Зрозуміло, що в центрі уваги є Шевченко. Ще за життя поета тут проявлялася стурбована реакція на його творчість, але був також і палкий захист [39]. У 1861 році (рік Шевченкової смерті) Леопольд Совінський опублікував дослідження про поезію Шевченка з перекладом "Гайдамаків" у додатку. Совінський презентує поему, вибачаючись, його чутливість вражена, — але він її публікує. З’явилися гнівні вигуки на початку, а потім почулися і голоси на захист правди й ваги Шевченкового слова, що не скоро вляглися і засвідчили наявність радикальнішої поляризації польських позицій. (Проте, незважаючи на всі полеміки й розбіжності поглядів, саме полякові належить перше монографічне дослідження про Шевченка.) Намітилася також тенденція до зміни форми вираження полемічних пристрастей, — від белетристики до історичних і політичних праць. Власне літературні твори цього періоду за якістю і кількістю поступаються романтичним.

Історичний аспект усе ще домінує, як, скажімо, у прихильних белетризованих нарисах Антонія Ролле або в романі РавітиҐавронського "Na kresach", але всі ці твори гаснуть перед романом, що й понині втілює (на популярному рівні, певна річ) польську версію польсько-українського минулого, — перед "Ogniem i mieczem" Сенкевича. Разом із величезною популярністю цей твір також викликав різку полеміку, достоту, як бурю, породжену "Гайдамаками". Консервативні краківські кола захоплено вітали твір (С.Тарновський бачив у Сенкевичеві рівню Гомеру, Данте і Шекспіру); інші критики, такі як Болеслав Прус чи Іван Франко, який говорив, по суті, за всіх українців, були надзвичайно розчаровані. Тепер немає змоги докладно аналізувати цей твір; можна тільки зауважити, що завдяки майстерному синтезу легенди, пригод та історії роман схоплює етос і свідомість доби, і саме тому він витримує інтелектуальні й ідеологічні претензії, що йому виставляються. Але те, що він водночас посилював шовіністичні тенденції, — поза всякими сумнівами. Треба конче додати тут, що тільки кількома роками перед тим Куліш опублікував свою "Хуторну поезію" й "Крашанку русинам і полякам на Великдень 1882 року", де вимальовується схожа картина польської "культурної місії", з одного боку, і темного, анархічного козацького наброду, — з другого. Однак сьогодні його позиції не мають резонансу в українському суспільстві, а їхній вплив не йде в жодне порівняння із впливом на польського читача "Ogniem i mieczem".

Протягом цього часу українська література, на противагу попередньому періоду, засвідчує зрослу зацікавленість польською сферою. Однією з форм її були переклади. У поезії, наприклад, Павло Грабовський перекладав Асника й Конопницьку, Франко здійснив багато перекладів із Міцкевича (і Асника також), а пізніше Леся Українка переклала й парафразувала Конопницьку. Впливова "Киевская старина" публікувала (російською мовою) переклади польської прози на українську тему — романи Крашевського, нариси Ролле, "Na kresach" Равіти-Ґавронського.

Ще визначальнішим для нової фази взаємин був розвиток тісних контактів між окремими письменниками. Звісно, якісь зв’язки існували й раніше, наприклад, між Кулішем і Грабовським, але то були винятки. А тепер контакти стають ширшими й регулярнішими. Велику роль відіграв тут Куліш з його самотнім протистоянням тому, що він називав літературним "гайдамацтвом", і прагненням на консервативній платформі досягти спільного відчуття мети — об’єднати розрізнені половини в одне вище ціле [3, 8].

Але найчіткіше тенденція до посилення цих контактів виявляється в постаті Івана Франка. Листування й особиста дружба пов’язували його з багатьма визначними польськими письменниками того часу: Ожешковою, Каспровичем, Кшивицьким, Жеромським, Немоєвським та ін. Із багатьма він працював над різними літературними проектами, співробітничав у польській періодиці, брав активну участь у політичному житті Польщі [3]. Франко, який написав також кілька романів і коротших прозових творів польською, був видатним популяризатором польської літератури серед української громади. Його критичні статті та рецензії охоплюють значну частину польської літератури, хоча перевага надавалася "українській школі". Приділяючи велику увагу добрим польсько-українським взаємозв’язкам, він водночас твердо обстоював українську перспективу, як вона йому бачилася, нехай то буде дослідження старої польської літератури про Хмельниччину, критика поезії Залеського, роману Сенкевича "Ogniem i mieczem" чи "політичної філософії" Міцкевича, яким він узагалі захоплювався і якого інтенсивно перекладав. В "Ein Dichter des Verrates" (1897) він засуджує валленродизм Міцкевича й "прославлення", як це він бачить, облуди й зради: "Сумні, певно, були часи, коли великий поет ступав на такий фальшивий, облудний шлях, як величання зради, і смутну, мабуть, долю матиме народ, що вважає такого поета за найбільшого свого національного героя без жодних застережень і живить молодь отруйними плодами його духа".

Це, звісно ж, негайно спричинило полеміку, і навіть ще сьогодні критики говорять про статтю Франка як про "пасквіль" та "неприємний і злобний напад на польського барда". Окрім обгрунтованості звинувачення й контраргументу (який передусім полягає в тому, що валленродизм трактується Міцкевичем як трагедія зради, а Валленрод є персонажем, а не самим автором), тут слід пам’ятати про два моменти. Перший — це індивідуальний контекст: переживання Франком подібної роздвоєності під час його політичної боротьби з консервативними польськими колами в Галичині й глибока особиста травма від звинувачення у зраді за зв’язки з поляками, що аналізується в одній із найкращих поем Франка — його так само валленродівському "Похороні" (1899), і другий, — контекст національний і той факт, що при всіх найкращих сподіваннях польсько-українські стосунки були зовсім не однозначними. Твердити, як це робили радянські критики [3], буцімто конфлікт був лише між "прогресистами" та "реакціонерами", незалежно від їхньої національності, і що відповідні табори (наприклад "прогресисти" обох сторін) цілком поділяли погляди, — просто нерозумно.

Дуже виразним часовим проміжком всього постромантичного періоду є злам століть, епоха польського й українського модернізму, "Młod’ої Polsk’i" і "Молодої Музи". Протягом останніх років XIX і перших років XX ст. в Кракові зав’язуються контакти не тільки між окремими письменниками, але й між польськими та українськими літературними колами, а мистецька та ідеологічна спільність їхніх позицій сприяє поглибленню цих контактів. З одного боку, перекладаються Тетмаєр, Каспрович і Пшибишевський (наприклад, В.Щурат переклав програмний "декадентський" вірш Тетмаєра "Eviva l’arte"), а з другого — настрої і постава цих письменників широко проникають до української поезії. (Однак треба цілком об’єктивно визнати вторинність українських письменників "Молодої Музи", як і те, що жодному з них не вдалося талантом і майстерністю дорівнятися до представників "Молодої Польщі".) Найтісніші стосунки зароджуються в цей час між польським поетом і прозаїком Владиславом Орканом і видатним українським письменником Василем Стефаником. У зібранні праць Оркана існують, як показало дослідження Вервеса [2], різноманітні плани й начерки 1896-1899 рр. (жоден із них не реалізований) для творів на українські історичні теми, наприклад, драми про Сагайдачного і роману ("Руїни") про період Хмельницького.

На початку 1900-х років Оркан був найпалкішим прихильником української літератури. Найістотнішим наслідком цього захоплення стала його ключова роль у публікації антології української літератури "Młoda Ukraina" (1902) з власними перекладами і передмова до видання "Antologia współczesnych poetów ukraińskich" (1911). Водночас польська літературна критика тепло сприймала Стефаника.

І саме в польській критичній реакції на Стефаника та його колег — українських письменників — ми знаходимо важливий ключ до основної структури польсько-українських взаємозв’язків цього часу. 1900 року у впливовому варшавському часописі "Wędrowiec" критик Адам Ґжимала-Седлецький в статті "Janosiki" пише про нову хвилю письменників, які творять справжню "literatur’y narodów’у", "їхні імена, — говорить він, — Владислав Оркан, Василь Стефаник, Лепкий, Йозеф Єдлич, Анджей Стопка, Владислав Ярош... Всі вони народилися в Карпатах і всі вони постали із селянських злиднів" [2, 174]. Припускаючи, що Стефаника вписано в цю нову хвилю польської "народної" літератури з тим, щоб надати їй більшого значення і ваги, Вервес ігнорує значно важливіше питання [2, 175].

Адже брак диференціації між польською та українською літературами або ж навпаки — регіональна концепція української, тобто галицької, літератури виявляється тут досить чітко. І не потрібно конче доводити, що це повсюдна ідея в тогочасному польському суспільстві (вона такою не була, але й не був це окремий випадок), щоб проілюструвати існування даної структури мислення. Бо якщо тільки частина (скажімо, "прогресивна") даного суспільства визнає окремішність української літератури, а інша його частина це активні; або пасивно не визнає, то вже відсутність консенсусу визначає певну культурну настанову. Що ж насправді становить частину (в цьому випадку польської) культурної перспективи і тим самим основну структуру даних літературних взаємозв’язків, так це їхня невиразність, остаточна нерозділеність.

Підтвердження цього ми можемо знайти в іншій площині — соціально-політичної ідеології. Бо достоту як регіоналізм був "компромісним" засобом у цьому, так і соціалізм — в питанні соціальної справедливості. Значною мірою польське розуміння української літератури в другій половині XIX ст., — як свідчить позитивна й негативна рецепція Шевченка та "практичне" використання "Кобзаря", а також літературне співробітництво Франка з різними польськими письменниками, — характеризується тим, що ця література окреслювалася її соціальною ідеологією і походженням.

Міжвоєнні роки позначені відчутним спадом літературних контактів, цілком імовірно — через антагонізми, породжені польсько-українською війною і політичною невдоволеністю українців, тепер приєднаних до Польщі. Ні той, ні той уряд не заохочував польських літературних контактів із радянською Україною. Прикметно, наприклад, що в українській поезії в Західній Україні й самій Польщі, попри всю її життєвість, крім Антонича з його ранніми наслідуваннями Вежинського і Тувіма, важко помітити будь-які сліди контакту з дуже розвиненою польською поезією того часу. Набагато більшим було зацікавлення польським письменством в радянській Україні, де, з одного боку, увагу письменників привертала сучасність і недалеке минуле (скажімо, польсько-радянська війна), як, наприклад, у "Чернігові" (1931) або "Шаблі Котовського" (1938) Тичини, а з другого — класики минулого. Тут насамперед варто згадати Максима Рильського, найобдарованішого перекладача польської літератури на українську і щирого полонофіла. Його переклади "Кримських сонетів" і "Пана Тадеуша" Міцкевича (за які він отримав сталінську премію, а що важливіше — загальне визнання поетів і читачів), його інтерпретації поезії Словацького та багатьох інших збагатили обидві літератури.

Ярослав Івашкевич — польський письменник того часу, який неодноразово вдавався до української тематики. Через його симпатію до України, прожиті тут юні роки і часте звертання до неї у творчості вважалося, що письменник хотів стати кимось на кшталт єдиного представника "української школи" серед скамандритів. Уже застосування цього поняття до Івашкевичевого зображення України також є для нас визначальним. Бо, як і романтична "українська школа" століття перед тим, Івашкевич, на думку одного польського критика, бачить Україну як "останній резервуар польсько-українських традицій", і, як Словацький, він творить рапсодії, насичені українізмами, про її природні багатства, екзотику й польсько-українське минуле.

Отже, традиція спільної польсько-української батьківщини, з наївним пафосом виражена Вінцентом Полем в "Pieśn’i o ziemi naszej" (1843), продовжується таким інтелектуальним і витонченим письменником, як Івашкевич.

Існували також кілька письменників (і публіцистів), які групувалися навколо видання "Biuletyń polsko-ukraiński", котрі бачили український матеріал не тільки крізь естетичну й автобіографічну призму, але й з певної ідеологічної та історичної перспективи. Найпомітнішим серед них був Юзеф Лободовський. Хоч його поезія на українську тематику була зібрана і видана тільки після війни, писалася вона здебільшого за довоєнного періоду. Зі стихійного ототожнення себе з українською землею та її минулим, із власного болю від братовбивчих конфліктів та пророцтв майбутнього польського й українського народів Лободовський творить напружену, історично наповнену і в суті своїй трагічну візію польсько-українських взаємин.

Остаточний розрив зі спільною польсько-українською традицією — з можливістю такої традиції — стався за післявоєнного періоду. Роз’єднання двох культур було зумовлене політичним декретом, і з тієї самої причини відбулася нормалізація їхніх взаємин. Терміни, в яких тривало осмислення і обговорення даної літератури та виражалося "ставлення" до неї, спочатку приписувалися офіційними директивами, а згодом засвоювалися в новому культурному змісті. Щезли злість і образи, принаймні вже не висловлювалися відверто, але літературні контакти від цього стали досить нецікавими. Вони здебільшого обмежувалися перекладами і літературознавством. Щодо перекладів, то здобутки українців тут порівняно вагоміші, і пояснюється це тим, що працювали над ними кращі поети (не тільки представники старшої генерації — Рильський, Бажан, Первомайський, але також і молодшої, наприклад, Драч, який перекладав Норвіда). Наукові дослідження майже завжди краще вдавалися полякам, якщо провадилися, а загалом польсько-українські взаємини не викликали особливого інтересу в польській науці. Розуміння літератури кожної зі сторін безперечно увиразнилося, хоча з польського боку цьому заважав прохолодний інтерес (на кожну таку книжку, як "Noce ukraińskie" Єнджеєвича чи видання Шевченка в серії "Biblioteka Narodowa" припадало кілька українських досліджень польської літератури) і готовність прийняти, особливо в оглядових дослідженнях (наприклад, в антології "Literatura ukraińska"), радянську перспективу з її (по суті принизливим) наголосом на таких речах, як народність (ludowość) української літератури.

Тоді як з українського боку історія українсько-польських взаємин якщо й висвітлювалася взагалі, то тільки стосовно їхнього віддаленого минулого і з дуже жорсткими обмеженнями, польські письменники, звертаючись до недавнього минулого, виявляли певну різнорідність його трактувань. Так, у поемі "Słowa o nienawiści" (1955) Анджей Кусневич прагнув показати корені трагічних конфліктів й усунути ненависть між двома народами. Згодом у романі "Strefy" (1971), відзначеному премією, він знову повернеться до теми складних стосунків між різними національностями передвоєнної Галичини. В іншому відомому романі "Góry nad czarnym morzem" (1961) Вільгельм Max об’єктивно розробив доволі делікатну тему післявоєнного польсько-українського конфлікту на Лемківщині. А в романі Юліана Стрийковського "Czarna Róża" зображено (звісно, під відповідним ідеологічним кутом зору) різні середовища (польське, українське, єврейське) у зв’язку з передвоєнним комуністичним рухом у Польщі.

Одначе ці більш-менш інтроспективні й виважені твори мали також супровід в "нижчому" реєстрі. Йдеться про псевдобелетристичні зображення на кшталт "Łuny w Bieszczadach" (1959) Яна Ґергарда — польської (і радянської) акції проти УПА на території повоєнної Польщі. Як і вся масова література, вони передусім покладалися на вульгарну мелодраму й збуджувальні стереотипи. Позірно спрямовані проти "поганих українців", "буржуазних націоналістів", ці твори мали на меті очорнити в очах широкого читацького загалу, якому вони призначалися, все українське, а саме це поняття зробити синонімом бандитського.

Але гірке насіння цього конфлікту також спричинило появу феномена, котрий якісно, коли не кількісно, набагато перевищив негативізм попереднього. Йдеться про поезію Єжи Гарасимовича, що грунтувалася на українсько-лемківських коренях і поетовому досвіді, пов’язаному з насильним переселенням лемків. Вона насичена ремінісценціями та медитаціями про час і культуру, що перестали існувати. Втім, іноді особиста травма переростала в історичну візію, а в найвагомішій його поемі "Bitwa pod Białą Cerkwią" ми натрапляємо ще на одну (цього разу сюрреалістичну й містичну) інтерпретацію одвічної польсько-української проблеми. "Українська школа" вперто не хоче помирати, і Гарасимович, останній польсько-український бард, що якось назвав себе "Wielki Ruski Książe Polskich Pastorałek", живе самотньо, мов сучасний Вернигора, десь на Бескидах.

Отже, центральною, визначальною рисою польсько-українських літературних та культурних взаємин є той факт, що протягом майже всієї їхньої історії то були взаємини не літератури з літературою, а культури з культурою і літератури (польської) з культурою (українською). Інакше кажучи, за різних часових проміжків зв’язок Польщі з українською культурою або українською сферою (наприклад фольклором, історією, ландшафтом) не був опосередкований українською літературою, українською версією цієї культури. Якщо література є кодом, "мовою", якою культура виражає і пізнає себе й свою версію реальності, тоді "кодом дана правда" (вживаючи точне визначення Якобсона будь-якої перцепції реальності) не була знайдена і не була засвоєна. І це, певна річ, природна консеквенція об’єктивного політичного й соціального розподілу сил між обома сторонами.

Висновки

У ХХ ст., культурні взаємини між Україною і Польщею набули нової якості. В цих взаємозв’язках позначився більш широкий аспект: від особистих контактів між діячами культури і до перекладів, проведення літературних свят і взаємного наукового дослідження літературного процесу в обох країнах.

Появу незалежної України 1991 року дуже прихильно сприйняла еліта, та, власне, й усе населення Польщі. Польська Річ Посполита стала першою країною, яка вже 2 грудня 1991 року визнала незалежність України. Це був прояв переконання польських політичних кіл у тому, що в політичних інтересах — у їх найглибшому розумінні — Польщі належить підтримати суверенітет України і надати їй всебічну допомогу в проведенні політичних та економічних реформ. Варто наголосити, що швидкість, із якою формувалося це переконання, зробила його своєрідним феноменом. Почасти це можна пояснити усвідомленням (зважаючи на набутий досвід) унікальності історичної миті, а ще — поширеною серед політиків ідеєю Мєрошевського й Гєдройця про необхідність активної східної політики, спрямованої на Україну, Білорусь, Литву. Характерною рисою феномену проукраїнської політики є те, що вона не залежить від того, як розвиваються переконання політичних діячів.

Прихильне ставлення до молодої української держави з боку інституцій, що мають вплив на прийняття рішень та формують громадську думку, сприяло розвиткові взаємних контактів, але відсутність відповідних регулятивних інструментів між Польщею та Україною вимагала створення договірно-правової бази. Далі я хотів би назвати тільки деякі найважливіші документи. Під час візиту президента Леоніда Кравчука до Польщі 18 травня 1992 року був підписаний «Договір про добросусідство та співробітництво між Польщею і Україною». Він містив декларацію про спільність інтересів та запис договору про взаємну відмову від територіальних претензій, а також гарантії шанування прав національних меншин. Це був успіх для обох сторін і незабаром польсько-українські стосунки стали взірцевими в масштабі регіону. 12 січня 1993 року представники президентів обох країн підписали протокол про створення Консультаційного комітету президентів Польщі й України для «обміну поглядами та інформацією щодо способів розвитку добросусідської співпраці та підготовки відповідних пропозицій для Президентів обох Держав». Важливою подією стало підписання 21 березня 1994 року Міжурядової угоди про охорону пам’ятних місць і поховання жертв воєн і політичних репресій. Створений у лютому 1993 року Єврорегіон «Карпати», а також І засідання Польсько-Української змішаної комісії з питань торгівлі та економічного співробітництва в березні того ж року засвідчили прагнення урядовців перенести офіційні політичні заяви у сферу регіональної і економічної співпраці.

Розуміння стратегічного партнерства — і відповідно відносини між Варшавою й Києвом — весь час змінюється. На початку нашої співпраці особливої ваги набуло створення та розширення механізмів політичних консультацій. Цей необхідний для обох сторін процес побудови інфраструктури взаємних стосунків тривав фактично до 1996 року, а результатом його стало близько 70 міждержавних угод і договорів.

Особливим досягненням у другій половині 90-х років стало збагачення польсько-українського діалогу проблематикою міжлюдських зв’язків. Спільна Декларація президентів Республіки Польщі і України про порозуміння і єднання від 21 травня 1997 року містила запис про те, що «замовчування або одностороннє висвітлення ... фактів (спільної польсько-української історії) не загоїть болю скривджених та їхніх близьких, не сприятиме поглибленню взаєморозуміння між нашими народами. Шлях до справжньої дружби лежить передусім через правду і взаєморозуміння. Визнаємо, що жодна мета не може бути виправданням злочину, насильства і застосування принципу колективної відповідальності».

Декларація про примирення не залишилася звичайною формальністю. Її засади втілюються в життя. У процесі побудови польсько-українських культурних взаємин без стереотипів важливу роль відіграють середовища, які формують громадську думку, кола науковців і представники самоврядування. Прикладом їх діяльності є унікальний документальний фільм «Трудне братерство», присвячений співпраці Пілсудського і Петлюри.

Діалог про спільну, часто болісну історію набув форми регулярних зустрічей польських і українських істориків у рамках міжнародних історичних семінарів «Польсько-українські стосунки у 1918—1947 рр.», організованих спільно Світовим союзом солдатів Армії Крайової та Союзом українців у Польщі. А почалися вони 1994 року з ініціативи Центру Карта.

Прогрес відчутний також у створенні та відбудові пам’ятних місць і поховань осіб, внаслідок воєн і політичних репресій вбитих або закатованих як на території Республіки Польщі, так і на території України. Президенти обох держав відкрили 23 травня 1998 року пам’ятник в’язням табору в Явожно у Польщі, а 26 червня 1998 року спільно вмурували документ про урочисте закладення польсько-українського цвинтаря жертв тоталітаризму в Харкові, П’ятихатках. Увічнена пам’ять солдатів і офіцерів армії Симона Петлюри, похованих на цвинтарі в місті Каліш-Щипьорні, солдатів Галицької армії, похованих на Раковецькому цвинтарі, а також українців, які воювали за Вільну Україну під час Другої світової війни на території Пікуліце, Корні і Мороховської Завадовки. Відкриті пам’ятні дошки на честь С.Петлюри в місті Тарнові, а у Варшаві закладено наріжний камінь на місці майбутнього пам’ятника великому українському поетові Тарасу Шевченку. Незважаючи на деякі суперечності, завершуються роботи з відновлення Цвинтаря Орлят у Львові.

Трагічні сторінки історії польсько-українських стосунків під час Другої світової війни перестали бути предметом табу і білою плямою. Наукові дослідження розбивають стереотипи про «польських панів і українських гайдамаків», відкривають багатство спільної культурної спадщини.

З другого боку, наївно було б стверджувати, що нам удалося цілком розрахуватися зі спільним минулим — завдання з’ясувати подробиці і віддати достойну шану жертвам «кривавих ночей на Волині», жертвам примусового переселення в рамках акції «Вісла» все ще стоїть перед нами.

Та можна стверджувати, що через десять років пошуку шляхів примирення, поляки і українці ставляться один до одного з більшим розумінням і відкритістю.

В рамках зустрічей представників органів самоврядування організовані економічні зустрічі бізнесменів, а також мистецькі акції. «Дні Києва», які продовжують відбуватися у Варшаві, дозволили варшав’янам не тільки насолодитися церковною музикою у виконанні українського хору, а й познайомитися з фільмами Параджанова, Києвом часів Булгакова. Польські та українські організатори планують найближчим часом провести «Дні Варшави» у Києві. З січня 1999 року у Києві розпочав роботу Польський інститут і ми сподіваємося, що невдовзі у Варшаві діятиме Український центр культури й інформації. Вже плануємо організацію польсько-українського оперного фестивалю і фестивалю рок-музики. І таких прикладів безліч.

Перспективними є й наші спільні освітні програми. Після тривалих дискусій і планувань цього академічного року розпочне свою діяльність Польсько-український колегіум у Любліні, який буде зародком спільного Польсько-українського університету.

У польських учбових закладах здобувають освіту дедалі більше українських студентів. Саме лиш наукове стажування, організоване Касою імені Юзефа Мяновського, Фондом сприяння розвитку науки, пройшли 600 стипендіатів, з них 300 осіб з України. Достойною уваги є ініціатива Конференції ректорів недержавних вузів, яка передбачає надання протягом п’яти років 100 стипендій для навчання у Польщі молодим людям з України. Багато пропозицій може надійти й від української вищої школи — як засвідчила практика, польські випускники київських чи харківських вузів дають собі раду на ринку праці в умовах ринкової конкуренції. [32, 23-24]

Новим явищем є співробітництво мас-медіа, яке реалізується у кількох напрямках. Перший напрямок — це кооперація Крайової ради радіомовлення і телебачення Польщі з відповідною українською установою — Національною Радою України з питань телебачення і радіомовлення, яка формально розпочалася підписанням 18 березня 1997 р. договору про співпрацю. Другий напрямок — обмін програмами між TVP S.A. (Акціонерне товариство «Польськe телебачення») і Національною телекомпанією України. І нарешті третій — це контакти між комерційними станціями і радіомовними компаніями. З ініціативи Консультаційного комітету президентів Польщі і України під час IV Форуму бізнесу в Дніпропетровську 3–4 червня 2001 року відбулася перша зустріч підгрупи представників мас-медіа, до складу якої увійшли польські та українські власники електронних мас-медіа. Польські підприємці в галузі телебачення і радіомовлення вважають медіа-ринок України дуже перспективним, а працівники багатьох польських радіокомпаній і станцій телебачення є частими гостями в Україні.