ПРИНЦИП ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПІДОЗРЮВАНОМУ,ОБВИНУВАЧЕНОМУ, ПІДСУДНОМУ ПРАВА НА ЗАХИСТ

Поможем в ✍️ написании учебной работы

Имя

Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

Нажимая кнопку "Продолжить", я принимаю политику конфиденциальности

Тема:

ПРИНЦИП ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПІДОЗРЮВАНОМУ,ОБВИНУВАЧЕНОМУ, ПІДСУДНОМУ ПРАВА НА ЗАХИСТ

Зміст

Вступ

Розділ 1. Професійний захист як гарантія забезпечення прав і законних інтересів особи в кримінальному судочинстві

1.1 Право обвинуваченого на захист

1.2 Процесуальні права і обов`язки обвинуваченого (підсудного)

Розділ 2. Зміст та правовий механізм забезпечення та реалізації права обвинуваченого на захист

2.1 Зміст права обвинуваченого на захист

2.2 Аналіз механізму забезпечення та реалізації права обвинуваченого на захист

Розділ 3. Питання вдосконалення законодавства, що забезпечує підозрюваному, обвинуваченому, підсудному, засудженому та виправданому право на захист

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Ступінь юридичної захищеності особи в суспільстві, розвиненість правових механізмів забезпечення її законних інтересів належать до найважливіших показників його цивілізованості і демократичності. Правова держава не може бути реалізована поза принципом зв'язаності правами і свободами людини і громадянина, що пронизує всю її політико-правову надбудову.

Проблема гармонізації суспільних і особистих інтересів має особливе значення у сфері кримінального процесу, оскільки владним повноваженням органів, що здійснюють судочинство у справі, зумовленим необхідністю вирішення ними завдань боротьби зі злочинністю, повинні кореспондувати ефективні правові та інституційні механізми захисту учасників процесу від незаконного вторгнення в їх особисте життя, обмеження свободи і особистої недоторканності, застосування процесуального примусу.

У зв'язку з цим безумовно обґрунтованим є науковий і практичний інтерес до дослідження всього комплексу питань інституту захисту в кримінальному процесі для поглиблення знань у даній галузі процесуальної науки, вдосконалення кримінально-процесуального закону, законодавства про адвокатуру, стабільності слідчої і судової практики, а найголовніше — для створення дійового механізму захисту прав громадян, що залучаються в орбіту кримінального судочинства.

Особливої актуальності дана проблема набуває в умовах здійснення в Україні судово-правової реформи, основним завданням якої є створення сильної і незалежної судової влади, підняття на якісно новий рівень забезпечення гарантованих Конституцією України прав, зокрема права на судовий захист (ст. 55), оскільки рівень правосуддя в державі багато в чому визначає рівень захисту прав і свобод громадян у цілому.

Актуальність теми дослідження . Відповідно до ст.3 Конституції України, утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави, що визначає зміст і спрямованість її діяльності.

Загалом визнання та дотримання прав і свобод людини, їх належне забезпечення та надійний захист є виразом демократизації системи державної влади. Так, зокрема, у Загальній Декларації прав людини підкреслюється, що кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинною доти, поки її винність не буде встановлена в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй забезпечують усі можливості для захисту. Конвенція про захист прав і основних свобод людини проголошує право обвинуваченого мати достатні можливості для підготовки свого захисту, що його він може здійснювати особисто або через посередництво обраного ним самим захисника, або мати призначеного йому захисника безоплатно. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права проголошує принцип правового захисту людини, її прав і свобод. За дослідженням дисертанта 83% опитаних слідчих важають за необхідне роз’яснювати права обвинуваченого у повному обсязі, але лише 18,9% опитаних слідчих, вважають, що це забезпечить повне, всебічне та об’єктивне розслідування кримінальної справи, разом із тим, решта — 19,9% відносять цю процедуру до формального виконання приписів кримінально-процесуального закону.

Тому посилення гарантій прав і законних інтересів осіб, котрі беруть участь у кримінальному процесі, відповідає як інтересам особи, так і інтересам суспільства в цілому. Тільки за умов гарантування прав і законних інтересів осіб, які беруть участь у кримінальному процесі, і, насамперед обвинуваченого, до якого можуть бути застосовані всі види процесуального примусу, в тому числі найбільш суворі, такі як затримання, арешт та інші, можливе ефективне виконання завдань кримінального судочинства.

Відтак проблема забезпечення прав і законних інтересів обвинуваченого, удосконалення діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури, суду й адвокатури є актуальною й такою, що відповідає рівню розвитку сучасної процесуальної науки та практики розслідування злочинів.

Окремі аспекти розгляданої проблеми привертали до себе певну увагу науковців — Н.М. Ахтирської, Т.В. Варфоломеєвої, В.І. Галагана, Ю.М. Грошевого, В.С. Зеленецького, А.В. Іщенка, В.С. Кузьмічова, О.М. Ларіна, І.Л. Петрухіна, В.М. Савицького, С.М. Стахівського, М.С. Строговича, В.П. Шибіка, М.Є. Шумила та інших.

Метою дослідження є комплексне розв’язання основних проблем, пов’язаних із підвищенням ефективності правозабезпечувальної діяльності в кримінальному судочинстві, удосконалення кримінально-процесуального законодавства щодо захисту прав та законних інтересів обвинуваченого як особи, до якої можуть у повному обсязі застосовуватися заходи кримінально-процесуального примусу; розробка теоретичних положень та конкретних рекомендацій, пов’язаних із забезпеченням здійснення обвинуваченим права на захист.

Відповідно до зазначеної мети, були поставлені та вирішені такі завдання:

· розкрити історичні витоки формування статусу обвинуваченого та окреслити сучасні проблеми його визначення;

· проаналізувати чинне законодавство, правозастосовчу практику й забезпечення обвинуваченому права на захист;

· з’ясувати сутність та механізми застосування законів, що забезпечують обвинуваченому право на захист;

· дати характеристику захисту як кримінально-процесуальної функції;

· розглянути основні процесуальні гарантії обвинуваченого на стадії досудового слідства, і зокрема, права обвинуваченого та обов’язки прокурора, спрямовані на охорону (захист) й забезпечення законних інтересів і прав обвинуваченого.

Об’єктом дослідження є правовідносини, що виникають під час реалізації права обвинуваченого на захист у кримінальному процесі України.

Предметом дослідження є забезпечення права обвинуваченого на захист у системі кримінального судочинства, що відбиває відповідні законодавчі норми, практику їхньої реалізації та певні фрагменти теорії кримінального процесу.

На нашу думку, необхідно вдосконалити норми КПК України, які регулюють порядок допуску захисника до участі у кримінальній справі. У ч.4,5 ст.44 КПК України передбачено, що захисник допускається до участі у справі на будь-якій стадії процесу. Про допуск захисника до участі в справі особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя виносять постанову, а суд — ухвалу. Чинна редакція ч.3 ст.44 КПК України визначає перелік документів, які засвідчують повноваження захисника на участь у справі. Для адвокатів цей перелік чомусь не є однаковим: для адвокатів — членів адвокатського об'єднання — це ордер, а для інших адвокатів — угода. З такою позицією законодавця не можна погодитися, бо обов'язок адвокатів, котрі займаються адвокатською діяльністю індивідуально (згідно зі ст.4 Закону України «Про адвокатуру»), подати угоду з клієнтом для приєднання її до матеріалів справи, може мати негативні наслідки як для адвокатів, так і для клієнтів, якщо в угоді зазначені відомості, які є предметом адвокатської таємниці.

Правила адвокатської етики, які є обов’язковими для виконання всіма адвокатами, містять загальні вимоги до змісту угоди про надання правової допомоги між адвокатом і клієнтом. Зокрема, у ст.17 цих Правил зазначено, що угода обов'язково має містити зміст доручення, розмір гонорару адвоката, порядок його сплати. Виникає питання, чому всі учасники процесу, які мають право на ознайомлення з матеріалами справи, повинні мати доступ до цих відомостей. Умови угоди — це особиста справа адвоката та його клієнта. Отже, на нашу думку, угода не повинна приєднуватись до матеріалів справи. Нам можуть заперечити, що конфіденційну інформацію слід включати в додатки до угоди. Але з цим не можна погодитись, бо додатки є невід'ємною частиною угоди, і вони мають бути при ній. Багаторічна практика української адвокатури знає один документ, який свідчить про наявність угоди між адвокатом чи адвокатським об'єднанням та клієнтом і стверджує повноваження адвоката на ведення справи — це ордер. До підтвердження повноважень адвоката ордером звикли особи, які проводять дізнання, слідчі, прокурори та судді.

На виконання положень Указу Президента України від 30 вересня 1999 року № 1240/99 «Про деякі заходи щодо підвищення рівня роботи адвокатури» Вища кваліфікаційна комісія адвокатури для підтвердження повноважень з представництва або захисту клієнтів затвердила єдиний для всіх адвокатів України зразок ордера, а також зразок свідоцтва про право на - заняття адвокатською діяльністю4. Бланк ордера є універсальним для ведення будь-яких справ, його зміст складають відомості про адвокатське об'єднання або адвоката, їх адреси, контактний телефон, на ведення якої справи виданий ордер (суть доручення). В ордері обов'язково має бути підпис керівника адвокатського об'єднання або підпис адвоката, якщо він здійснює свою діяльність індивідуально, скріплений відбитком печатки адвокатського об'єднання або адвоката. В ордері зазначається дата його видачі [9, c. 286-287].

З цього приводу дещо інший порядок вирішення цього питання у новому КПК Російської Федерації, прийнятого Державною Думою 22 листопада 2001 року, який набув чинності з 1 липня 2002 року. Зокрема, ч. 4 ст. 49 цього Кодексу містить положення про те, що адвокат допускається до участі у кримінальній справі як захисник за умови пред'явлення посвідчення адвоката та ордера.

Під посвідченням адвоката розуміється свідоцтво або інший документ, що офіційно стверджує статус адвоката. Форма посвідчення затверджується федеральним органом юстиції. У посвідченні вказується прізвище, ім'я, по батькові адвоката, його реєстраційний номер у регіональному реєстрі. У посвідченні повинна бути фотокартка адвоката, засвідчена печаткою територіального органу юстиції (ч. 2 ст. 15 Федерального Закону «Об адвокатской деятельности и адвокатуре в Российской Федерации»). Ордер видається відповідним адвокатським утворенням та у випадках, передбачених Федеральним Законом. Форма ордера затверджується федеральним органом юстиції (ч. 2 ст. 6 Федерального Закону «Об адвокат-ской деятельности и адвокатуре в Российской Федерации»). Він підтверджує право здійснювати захист по даній кримінальній справі.

На мою думку у КПК України слід передбачити, що повноваження захисника повинні підтверджуватися свідоцтвом про право на заняття адвокатською діяльністю та ордером на ведення справи, і внести відповідні зміни до ч. 3 ст. 44.

Кримінально-процесуальний кодекс України, на жаль, не регулює порядок винесення рішення про допуск захисника до участі у справі. Законодавцю доцільно передбачити граничний термін, протягом якого особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор, суддя (суд) зобов'язані вирішити питання про допуск захисника і винести відповідну постанову (ухвалу) про це, бо така невизначеність може бути використана на шкоду підозрюваному, обвинуваченому, підсудному з метою затягування вступу захисника у справу. У законі доцільно також зазначити, що підставою для допуску захисника є документи, які стверджують його повноваження (ч. З ст. 44 КПК України). Крім цього, ми підтримуємо думку Я.П.Зейкана, що копія постанови (ухвали) про допуск захисника повинна вручатися захиснику і підзахисному[10, c. 268-269].

Законодавець не визначив підстави та порядок відмови в допуску певної особи як захисника до участі у справі. У ст.61 КПК України зазначено перелік випадків, коли особа не може бути захисником. Ст. 61-1 КПК України регулює тільки питання усунення захисника від участі у справі, а щоб бути усуненим, треба бути спочатку допущеним до участі у справі. У зв'язку з чим для врегулювання порядку допуску адвоката як захисника ст. 61-1 КПК України застосовуватись не повинна.

Законодавцю доцільно передбачити порядок і строки оскарження постанови особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді та ухвали суду про відмову в допуску захисника до участі у справі. Якщо постанову особи, яка провадить дізнання, слідчого за чинним законодавством можна оскаржити прокурору, а постанову прокурора вищестоящому прокурору в порядку передбаченому ст.110, 234—236 КПК України, то судовий порядок оскарження і його строки взагалі не врегульовані кримінально-процесуальним законодавством. Якщо керуватися положеннями ч.3 ст.236 КПК України про те, що скарги на дії прокурора розглядаються судом першої інстанції при попередньому розгляді справи або при її розгляді по суті, то захиснику чи підзахисному потрібно чекати кінця розслідування, щоб дочекатися рішення суду з приводу недопуску захисника до участі у справі. Такий стан речей є неприпустимим, оскільки прямо веде до порушення права підозрюваного, обвинуваченого на захист.

Конституція України гарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, посадових і службових осіб (ст.55). Виходячи зі змісту Основного Закону держави, рішення про не-допуск адвоката до участі у справі, а також зволікання з вирішенням питання про його допуск можна оскаржити в суді. У КПК України слід обов'язково визначити коло суб'єктів оскарження. Це повинні бути підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений, виправданий, їх законні представники, захисник, прокурор. Необхідно врегулювати порядок оскарження та строки розгляду судом скарги з цього приводу.

Можна погодитись з В.О.Навроцьким, який стверджує, що в законодавстві України існує два порядки оскарження до суду дій та рішень органу дізнання, слідчого, прокурора — цивільно-процесуальний та кримінально-процесуальний. Виходячи з цього, не існує жодних перепон для звернення до суду з відповідними скаргами в порядку цивільного судочинства, розгляду таких скарг і їх вирішення по суті.

Це стало можливим після винесення Конституційним Судом України рішення від 23 травня 2001 року, яким визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) положення ч. 3 ст. 248-3 ЦПК України про те, що судам не підвідомчі скарги на «акти і дії службових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури.., якщо законодавством встановлено виключно позасудовий порядок оскарження»[11, c. 163-164].

Якщо особа, яка веде процес, не винесла постанову (ухвалу) про допуск захисника, але він фактично був допущений до участі у справі, такий випадок не слід вважати порушенням права на захист, яке може призвести до скасування судового рішення. Навпаки, випадок, коли невинесення або несвоєчасне винесення постанови (ухвали) про допуск захисника призвело до дійсного недопущення захисника до участі у справі, чим було порушено право на професійний захист, слід визнавати в усіх випадках порушенням права на захист, а відповідно — істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону і підставою для скасування рішення суду у справі.

Необхідно також звернути увагу на проблему можливості реалізації захисником права на подачу апеляції або касаційної скарги в інтересах засудженого.

Законодавець у переліку суб'єктів апеляційного та касаційного оскарження судового рішення у кримінальній справі називає захисника засудженого (п. 1 ч. 1 ст. 348; п. 1 ч. 2 ст. 384 КПК України) та захисника виправданого (п. 2 ч. 1 ст. 348; п. 2 ч. 2 ст. 384 КПК України). Проаналізувавши зазначені положення закону, можна дійти висновку, що вони не містять ніяких обмежень щодо кола захисників, залежно від того, чи брали вони до цього участь у розгляді справи у першій чи апеляційній інстанції. Такої ж позиції дотримуються й інші вчені-процесуалісти. Вони вважають, що за змістом статті 359 КПК України відмовити у прийнятті апеляції до свого розгляду апеляційний суд може лише у випадку, коли вона подана особою, яка не має на це права, тобто особою, що не зазначена у ст. 348 КПК України.

На практиці у захисника, який не брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, виникає проблема із реалізацією цього права. Зокрема, наприклад, апеляційний суд м. Києва зайняв позицію, яка полягає в тому, що захисник, який вступає в справу в апеляційній інстанції, не може бути окремим суб'єктом апеляційного оскарження вироку (постанови) місцевого суду. Для обґрунтування такої позиції суд посилається на положення ч. 3 ст. 355 КПК України.

З цього приводу можна навести реальний приклад. Під час досудового слідства та в суді першої інстанції захисник участі у справі не брав. Тільки після постановления вироку засуджений уклав угоду з захисником на складання та подачу апеляції від імені захисника, а також на захист його інтересів в апеляційному суді. Суд першої інстанції прийняв апеляції засудженого О. і його захисника та призначив справу до розгляду в апеляційній інстанції. Апеляційний суд м. Києва за результатами попереднього розгляду кримінальної справи за апеляційними скаргами захисника та засудженого О. своєю постановою у прийнятті апеляції захисника відмовив. У мотивувальній частині постанови апеляційний суд зазначив, що захисник не брав участі в розгляді справи у першій інстанції. Для обґрунтування свого рішення у відмові в прийнятті апеляції захисника апеляційний суд послався на положення ч. 3 ст. 355 КПК України, а саме, що захисник, який вступив у справу в апеляційному провадженні, може змінити чи доповнити апеляцію захисника, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, лише за згодою засудженого чи виправданого та їх законних представників. Апеляційний суд м. Києва вирішив, що захисник не вправі подавати апеляцію на вирок місцевого суду, а тому в її прийнятті до розгляду відмовив, керуючись ч. 1. ст. 359 КПК України у зв'язку з тим, що вона подана особою, яка нібито не має на це права11. Виникає питання, чому, так уважно вивчивши справу і знаючи, що під час її розгляду у першій інстанції захисника у підсудного взагалі не було, апеляційний суд посилається для підтвердження своєї позиції на ч. З ст. 355 КПК України, яка регулює порядок вирішення питання про внесення змін і доповнень до апеляції захисника, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, і не може застосовуватись до випадку вступу у справу захисника як суб'єкта кримінально-процесуальної діяльності вперше в апеляційній інстанції. Де логіка у рішенні суду апеляційної інстанції? Чому засуджений, який не скористався своїм правом мати захисника в суді першої інстанції, позбавляється права на подачу апеляції у своїх інтересах захисником? Тобто, фактично апеляційний суд, надавши засудженому можливість скористатись правом на самозахист, позбавив його можливості реалізувати своє право на професійний захист, який здійснювався адвокатом [9, c. 289-290].

У даній справі апеляційний суд вирішив питання про відмову в прийнятті апеляції захисника засудженого під час попереднього судового розгляду у відсутності цього захисника та його підзахисного, без повідомлення останніх про судове засідання з цього приводу. Захисник не мав можливості дати пояснення стосовно поданої апеляції.

На жаль, така ситуація виникає внаслідок недосконалості положень кримінально-процесуального законодавства, які регулюють ці питання, зокрема ст. 357, 358 КПК України. Зазначені статті не містять обов'язку суду апеляційної інстанції повідомити учасників судового розгляду, інтересів яких стосується питання попереднього розгляду, про проведення останнього. Такий стан речей позбавляє можливості зацікавлених суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності взяти участь у попередньому судовому розгляді справи та виступити з поясненнями.

З цього приводу слід приєднатися до думки В.Т. Маляренка, який зазначає, що природа участі учасників процесу в попередньому розгляді справи апеляційною інстанцією зовсім інша, ніж у першій інстанції — вони не обов'язково мають брати в ньому участь. Проте, оскільки в такому судовому засіданні вирішуються надзвичайно важливі питання, якими зачіпаються інтереси учасників процесу, вони згідно з принципом рівності сторін повинні мати право бути присутніми в ньому. Законодавець у такому випадку мав зазначити, що суддя повідомляє інших учасників процесу про дату розгляду справи, але їх неявка не перешкоджає розгляду справи12. У КПК України слід передбачити право учасників судового розгляду на участь у попередньому розгляді справи апеляційним судом.

Для узгодження непорозумінь під час застосування положень ст. 357, 358 КПК України і реалізації рівного права всіх учасників судового розгляду на участь у слуханні справи судом слід змінити редакцію цих статей, передбачивши обов'язок суду апеляційної інстанції письмово повідомляти учасників судового розгляду про день, час, місце попереднього розгляду справи та питання, які будуть розглядатися. Неявка повідомлених учасників судового розгляду не перешкоджає розгляду справи.

Ми згодні з позицією В.Т. Маляренка, що законодавець виявив непослідовність у тому, що не надав постанові судді апеляційного суду, винесеній при попередньому розгляді справи, певного значення, не вирішив питання про те, може вона бути оскаржена в касаційному порядку, чи ні. В тому випадку, коли ця постанова судді стає перепоною у розгляді справи в апеляційному порядку і у зв'язку з цим істотно зачіпає інтереси учасників процесу, передбачені у ст. 384 КПК України, особи можуть звернутися за захистом своїх інтересів до касаційного суду.

Порушення кримінально-процесуального закону, які були допущені судом апеляційної інстанції не тільки під час головного, а й під час попереднього судового розгляду і, як наслідок, призвели, або могли призвести до винесення незаконної ухвали чи постанови слід вважати істотними. Тобто вони є підставою для скасування незаконної ухвали, постанови суду апеляційної інстанції.

На нашу думку, внесення запропонованих змін до КПК України сприятиме зміцненню гарантій реалізації права на захист підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого та виправданого[3, c. 76-77].

Висновки

Забезпечення обвинуваченому права на захист — це самостійний принцип кримінального судочинства. Надаючи забезпеченню обвинуваченому права на захист значення конституційного принципу, держава покладає на слідчого, прокурора та суд низку важливих обов’язків. Зокрема, вони зобов’язані вести процес таким чином, аби кожен, хто вчинив злочин, був підданий справедливому покаранню та жоден невинний не був притягнутий до кримінальної відповідальності та засуджений; щоб забезпечити обвинуваченому можливість захищатися встановленими законом засобами від пред’явленого йому обвинувачення та забезпечити охорону його особистих майнових прав; щоб виявити обставини, що виправдовують обвинуваченого, а також ті, що пом’якшують його вину. Без виконання цих обов’язків право на захист стає нереальним.

Право громадян на правовий захист, який виражається у вимозі забезпечити обвинуваченому право на захист та в інших конституційних принципах, — це один із найважливіших факторів боротьби за законність. Це насамперед сукупність процесуальних прав, наданих йому для захисту від обвинувачення як особисто, так і за допомогою захисника. Разом із тим, дане право необхідне також для захисту інших прав і охоронюваних законом інтересів обвинуваченого (майнових, трудових, моральних і т. ін.).

Найбільш прийнятним варіантом в удосконаленні захисту в кримінальному процесі є підняття на законодавчому рівні ролі адвокатури. В Україні необхідно створити всі умови для того, щоб саме адвокат, а не хтось інший брав участь у кожній кримінальній справі й виконував свої обов’язки з максимальною старанністю. Це сприятиме підтриманню законності в суспільстві.