II – стадія ресоціалізації, з відновленням звичайних видів життєдіяльності, а також соціальних навиків

Поможем в ✍️ написании учебной работы

Имя

Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

Нажимая кнопку "Продолжить", я принимаю политику конфиденциальности

Зміст

Вступ................................................................................................................ 2

1. Поняття реабілітації.................................................................................... 4

2. Кінезіотерапія............................................................................................ 12

2.1 Поняття кінезіотерапії............................................................................. 12

2.2 Метод кінезіотерапії................................................................................ 16

2.3 Вживання активних методів лікування................................................... 18

2.4 Вживання пасивних методів лікування.................................................. 22

3. Оцінка ефективності медичної реабілітації.............................................. 24

3.1 Досвід лікування дітей з ДЦП по методиці В. Козявкіна...................... 24

3.2 Проведення експерименту згідно методики В. Козявкіна..................... 39

Список літератури......................................................................................... 44

Вступ

Значна поширеність захворювань і травм, складність і стійкість порушення функцій, що тривалою і часто стійкою втратою працездатності, ставлять проблему медичної реабілітації хворих в ряд найважливіших медико-соціальних проблем охорони здоров'я.

Багатолітня розробка авторами проблем реабілітації при різній патології дозволила викласти свої уявлення про відновне лікування, обґрунтувати необхідність комплексних реабілітаційних заходів, направлених на стимуляцію регенеративних для реституції процесів, посилення компенсаторних механізмів, а також запропонувати нові технологічні підходи до відновного лікування хворих при різних травмах і захворюваннях.

На базі сучасних фізіологічних і клінічних концепцій створені теоретичні основи лікувальної фізкультури, систематизовані фізичні вправи і визначені методичні положення до їх вживання. Таким чином, створені необхідні передумови для методичних розробок приватних питань в області практичного вживання засобів лікувальної фізкультури (фізичних вправ, масажу, працетерапії і ін.). Все це разом узяте сприяло формуванню вітчизняної школи лікувальної фізкультури.

Сучасна лікувальна фізкультура має тверді клінико-фізіологічні основи і продовжує розвиватися. В результаті багаточисельних експериментальних і клінічних досліджень і спостережень показана висока ефективність методу лікувальної фізкультури при різних захворюваннях і травмах, значно розширені показання до застосування різних засобів лікувальної фізкультури, виявлені механізми їх лікувальної дії на різні функції органів і систем організму. У основі позитивного ефекту, що отримується при вживанні засобів лікувальної фізкультури, лежить процес дозованого тренування, ведучій до підвищення функціональних здібностей всього організму і окремих його систем і органів.

Актуальність даної теми дуже велика, оскільки дуже багато дітей в даний час страждає хворобою ДЦП. Практичне значення теми – у вживанні викладеної методики В. Козявкина можна значно поліпшити фізичний стан дітей.

Мета курсової роботи – довести ефективність пропонованої методики.

Предмет дослідження – захворювання ДЦП у дітей.

Об'єкт дослідження – діти із захворюванням ДЦП.

Робота складається з 3‑х частин. Використані різні літературні джерела інформації.

Поняття реабілітації

Реабілітація (від лат. rе – «повернення» halibis – «здатність») – відновлення фізіологічного процесу. У сучасне поняття реабілітації входять бісоціальні закономірності відновлення здоров'я і працездатності хворих і інвалідів в комплексі з соціальними і економічними умовами, що їх визначають. Ця проблема вирішується за допомогою підходу, який передбачає комплексну оцінку біологічного, особового і соціального аспектів вирішення основної проблеми.

Об'єктом реабілітаційного процесу є хвора людина. Реабілітаційний процес проходить три стадії.

I – відновне лікування.

II – стадія ресоціалізації, з відновленням звичайних видів життєдіяльності, а також соціальних навиків.

Кінезіотерапія

Поняття кінезіотерапії

Кінезіотерапія – лікування рухом хворої людини. Поняття кінезіотерапія або лікування рухом входить в загальне поняття «Фізичне виховання» в широкому сенсі. Це означає, що, фізичне виховання є процесом вирішення певних завдань, який характеризується всіма загальними ознаками педагогічного процесу або здійснюється в порядку самовиховання.

Кінезіотерапія – природний метод відновлення роботи організму при виникненні проблем опорно-рухового апарату дією на систему м'язів, в'язок, суглобів. Включає: комплекс лікувальної фізкультури в динамічному режимі; заняття на тренажерах; спортивно – прикладні вправи; ігри; дихальну гімнастику.

Кінезіотерапія – це лікування рухом (пацієнт багато разів повторює одні і ті ж рухи і доводить їх до досконалості), тим самим впливає на систему м'язів, в'язок, суглобів. Всі системи організму пов'язані з м'язами у вигляді м'язових рефлексів. Метод побудований на здатності м'язів організму реагувати на щонайменші зміни настрою людини і його думки. Наше тіло грає інтегруючу роль у всіх інтелектуальних процесах, починаючи з найранішого дитинства і до глибокої старості. Саме тілесні відчуття «підгодовують» мозок інформацією, що йде від довкілля, формуючи, таким чином, розуміння світу і створюють основу для розвитку інтелектуальних можливостей.

Кінезіотерапія – це унікальний метод, що дозволяє виявити і усунути психоемоційну причину практично будь-якого психосоматичного захворювання, швидко і ефективно позбавити організм від наслідків пережитого стресу.

Кінезіологія – наука, що вивчає механізми формування руху і причини його порушення. М'яз – індикатор порушення здоров'я і його благополуччя.

Кінезіологія – вчення про рухову функцію організму людини. Кінезіологія є синтетичною наукою, у якій з різних точок зору із системних позицій вивчається єдиний об’єкт – рухова функція організму людини. Вона розглядається інтегрально з фізичної, біологічної й дидактичної точок зору. При цьому синхронно вивчаються макроскопічні, мікроскопічні й ультрамікроскопічні закономірності її організації.

Методи кінезіотерапії абсолютно безпечні, тому їх можна застосовувати навіть дітям з найранішого віку, вагітним, годуючим жінкам і літнім людям.

У кінезіотерапії ж розрізняють дві специфічні сторони: відновлення рухових можливостей організму і навчання пацієнта рухам (руховим діям).

Навчання рухам має своїм основним вмістом фізичну освіту, тобто системне освоєння людиною в процесі спеціального навчання раціональних способів управління рухами, придбання таким шляхом необхідного в житті фонду рухових умінь, навиків і пов'язаних з ними знань.

Освітня сторона кінезіотерапії має первинне значення для раціонального використання пацієнтом своїх рухових можливостей в життєвій практиці.

За допомогою рухової діяльності, організованої відповідним чином (фізичних вправ), і інших засобів фізичного виховання можна в широкому діапазоні змінювати функціональний стан організму, напрямлено регулювати нею і тим самим викликати прогресивні пристосовні зміни в нім, у тому числі, і властивостей статури (зрозуміло, в тій мірі, в якій це допускають генетично закріплені особливості конституції людського організму).

Відомо, що впродовж життя індивіда послідовно змінялися різні періоди розвитку: пренатальний (внутріутробний), ранній постнатальний (перші роки життя), дитячий, підлітковий, юнацький, періоди зрілості і старіння. Найбільш значні прогресивні зміни форм і функціональних можливостей організму відбуваються в перші періоди, потім настають періоди відносної стабілізації форм і функцій, змінювані у міру старіння періодами вікової інволюції, коли певні морфофункціональні властивості організму поступово регресують.

Цей життєвий цикл фізичного розвитку відтворюється від покоління до покоління, повторюючись в певних рисах і в той же час набуваючи нових рис, залежно від всієї сукупності природних і суспільних умов існування людей. Хоча біологічна еволюція сучасної людини, мабуть, в основному завершена, нові покоління істотно відрізняються від попередніх не лише своїми функціональними можливостями, але і морфологічно. Одне з наочних свідоцтв тому – акселерація у фізичному розвитку підростаючих поколінь (наприклад, зростання сучасних підлітків у ряді країн світу перевищує зростання їх однолітків в попередніх поколіннях на 10–15 см, вага – на 5–10 кг).

Для розуміння ролі фізичного виховання у фізичному розвитку людини надзвичайно істотно, що фізичний розвиток не лише природний, але і соціально обумовлений процес. Це природний процес, оскільки він розгортається на природній основі, передаваній по спадку, і підкоряється природним законам.

До них відносяться закон взаємодії спадкових тенденцій розвитку і тенденцій, визначуваних умовами життя; закони взаємообумовленості функціональних і структурних змін (їх єдність і провідна роль функціональних змін по відношенню до морфологічних); поступовість і вікова змінюваність періодів розвитку (періоди поступального розвитку змінялися періодами відносної стабілізації форм і функцій, потім настають періоди інволюційних змін) і ін.

Знаючи, і уміло використовуючи об'єктивні закономірності фізичного розвитку людини, можна, в принципі, так впливати на нього, аби додати йому напрям, оптимальний для індивіда і суспільства, забезпечити гармонійне вдосконалення форм і функцій організму, підвищити працездатність, необхідну для творчої праці і інших суспільно корисних форм діяльності, і навіть «відсунути» терміни природного старіння, збільшивши тим самим творче довголіття людини.

Ці можливості доцільного управління фізичним розвитком реалізуються за відомих умов в процесі фізичного виховання. Наукове розуміння ролі фізичного виховання у фізичному розвитку людини виходить саме з того, що процес фізичного розвитку в принципі керований; у доцільно направляючій дії на цей процес, перш за все і полягає специфічна соціальна функція (призначення) фізичного виховання.

Як вже наголошувалося, кінезіологія є синтетичною наукою. Вона об'єднує в системній єдності такі науки, як морфологія, фізіологія, біомеханіка, біохімія, соматомоторіка і дидактика. Причому, основним предметом всіх цих наук є, як правило, рухова функція організму людини.

Всі системи організму пов'язані з м'язами через м'язові рефлекси. М'язи організму чуйно реагують на щонайменші зміни настрою людини і його думки. Саме тілесні відчуття передають в мозок інформацію від довкілля, формуючи, таким чином, розуміння світу і створюючи основу для розвитку інтелектуальних можливостей. Отже через м'язи можна впливати на стан всього організму в цілому.

Лікар-кінезіотерапевт за допомогою так званого м'язового тестування безпомилково визначає, коли людина пережила ту або іншу стресову ситуацію, що поклала початок його хвороби. Якоюсь мірою роботу кінезіотерапевта можна порівняти з роботою психолога – по наявності м'язових блоків і затисків він визначає ту, що породила їх негативну емоцію і, знімаючи ці блоки, коректує психоемоційний стан людини.

Так, у однієї пацієнтки після декількох сеансів кінезітерапії пройшов страх перед водінням машини, який з'явився у неї після того, як вона попала в аварію. Іншому хворому кінезіотерапія допомогла усвідомити, що непокоїла його міжхребцева грижа – результат багатолітніх психоемоційних перевантажень, пов'язаних з його роботою. Коректування свого способу життя у поєднанні з проведеним в нашому центрі лікуванням допомогло йому назавжди позбавитися від його болів, що мучили, в спині.

За допомогою певної техніки кінезіотерапії «стирається» вся негативна інформація (м'язові і енергетичні блоки, затиски і ін.), залишена дією травмуючого чинника з рівня клітинної пам'яті і підсвідомості.

Основний метод кінезіотерапії – це багатократні повторення спеціально підібраних рухів, що впливають на м'язи, в'язки і суглоби, в яких виявлені блоки і затиски.

Методи кінезотерапії абсолютно безпечні і личать всім. Особливо доцільна кінезіотерапія в тих випадках, коли неможливі сильніші дії (виражений больовий синдром, післяопераційний період). Оскільки кінезіотерапія надає лікувальну дію не лише на опорно-руховий апарат, але і грає роль коректора порушень функцій всіх внутрішніх органів, то можна сказати, що в тій або іншій мірі методи кінезотерапії застосовні практично при будь-яких захворюваннях.

Метод кінезіотерапії

В цілому, дитяча кінезіотерапія, є програмою розвитку, яка відповідає наступним завданням:

· розвиток чутливості;

· нормалізація тонусу;

· формування адекватних уявлень про власне тіло;

· автоматизація простих рухових актів;

· стабілізація функції рівноваги;

· поліпшення контролю над власними рухами;

· розвиток сенсор моторної координації;

· навчання дитяти виконанню точних рухів;

· формування навиків уваги.

Кінезіотерапія рекомендована дітям з самими різними формами порушення розвитку. Це можуть бути як важкі стани (ДЦП, синдром раннього дитячого аутизму, органічні і генетичні патології), так і пограничні розлади (порушення уваги, сприйняття, трудності в навчанні). Метод кінезіотерапії, як показує практика, є важливою ланкою при організації повноцінної коректувальної роботи з дитям.

Заняття проходять в спеціально обладнаному приміщенні, тривалість заняття, в середньому, складає 50 хвилин. Окрім цього на кожному етапі роботи даються батькам рекомендації, які дозволяють організувати з дитям адекватну роботу в домашніх умовах. Форма, в якій проходять заняття, і конкретні завдання залежать від стану дитяти і рівня його розвитку.

Головна умова проведення кінезіотерапії – психофізична синхронізація станів ведучого і пацієнтів. Критерії ефективності: психоемоційне розслаблення і задовільна фізична активність при можливому зменшенні дози психотропних препаратів.

Для хворих з психічними порушеннями характерні порушення м'язової активності (гіпер- і гіпоактивність), які посилюються унаслідок побічних ефектів психотропних препаратів. Хронічна детренуваність підсилює ці порушення і вимагає такий же істотній корекції, як власне психічні розлади, що привели до її виникнення. Тому окрім адекватної фармакологічної корекції у таких хворих необхідне поліпшення м'язової активності: стимуляція в разі її зниження і поступове зменшення – в разі гіперактивності.

У індивідуальній бесіді уточнюється психосоматичний стан пацієнта, його звички. Враховується загальний стан хворого в процесі виконання фізичних вправ (біль в серці і грудній клітці, серцебиття, запаморочення, головний біль, нудота, слабкість, пітливість, відчуття тягаря і оніміння верхніх і нижніх кінцівках і ін.). При мониторінгу артеріального тиску і частоти сердечних скорочень визначається реакція сердцевосудинної системи на статичні і динамічні фізичні навантаження різного рівня складності.

Визначається оптимальний режим фізичних навантажень і відпочинку залежно від циркадних ритмів фізичної активності («жайворонок», «сова»): пробудження, медитація, уранішня гімнастика, пік денної активності, вечірня гімнастика, перехід до сну, сон. Проводиться підбір ритмічних і аритмічних вправ для розробки різних м'язових груп за уніфікованою схемою: 1. Грона рук. 2. Плечовий пояс. 3. Шия. 4. Голова. 5. Передпліччя. 6. Спина. 7. Черевна стінка. 8. Таз. 9. Стегна. 10. Гомілки. 11. Стопи. З поверненням до грон рук. Вправи з елементами масажу і самомасажа проводяться з врахуванням фаз дихання: вдих – видих (режим пульсації).

Потім розробляються індивідуальний і груповий режими рухової активності, що враховують особливості протікання захворювання і психологічні пріоритети пацієнта.

Власне кінезіотерапія проводиться з або без музичного супроводу, включаючи танцювальні пластичні рухи, що завершуються імпровізованим індивідуальним і груповим танцем. Неодмінна умова – включення всіх груп м'язів за вищезгаданою схемою, повільного або швидкого темпів (допускається лише швидкий або повільний темпи), ритмічні-неритмічні рухи. Бажано проводити заняття на відкритому повітрі. Можливе використання ароматерапії.

Покази до лікування за СІНР

1. Дитячий церебральний параліч (всі форми, в тому числі спастична диплегія, подвійна геміплегія, геміплегія, геміпарез, парапарез, атонічно – астатична, змішана, гіперкінетична форма та ін)

2. Затримка моторного розвитку дітей раннього віку

3. Наслідки перенесених черепно – мозкових травм, порушень мозкового кровообігу та нейроінфекцій в період залишкових явищ

4. Головний біль, мігрень

5. Остеохондроз, спондильоз з вираженими м’язово тонічними синдромами, больовими, руховими, чутливими та судинними порушеннями

6. Вторинні вертеброгенні вісцеропатії (кардіалгії, бронхіальна астма, хронічний бронхіт, дискінезії шлунково – кишкового тракту та ін)

7. Захворювання периферичних суглобів незапального характеру (артропатії, артрози) в негострий період

8. Сколіотична постава у дітей, сколіози І – ІІ ст.

9. Захворювання периферичної нервової системи (плексити, поліневропатії, невропатії різної етіології) в негострий період.

Протипокази

1. Пухлини нервової системи та внутрішніх органів.

2. Специфічні та неспецифічні інфекційні захворювання хребта та суглобів (туберкульоз, бруцельоз, туляремія, ревматичні захворювання, остеоміеліт, виражений остеопороз).

3. Остео-, спондилопатії різної етіології (гормональні, обмінні).

4. Гострі та підгострі запальні захворювання спинного мозку та його оболонок.

5. Пошкодження хребта, костей та суглобів в гострому періоді.

6. Стан після операції на хребта (давністю до одного року).

7. Спонділолістез вище ІІ ст.

8. Кила міжхребцевого диску з секвестрацією пульпозного ядра, компресією спинного мозку.

9. Гідроцефалія в стадії декомпенсації.

10. Епілепсія з частими, важкими приступами та зміною особистості.

11. Виражені сколіотичні деформації хребта, вище ІІ ст.

12. Синдром набутого імунодефіциту.

За 4 роки у нашому центрі одержали лікування 57 дітей з нервово-м'язовими захворюваннями у віці від 2‑х до 15 років. В тому числі із 36 хворих на м’язові дистрофії форма Дюшена була встановлена у 15 дітей, форма Ландузі-Дежеріна – у 3 дітей, форма Ерба-Рота – у 3 дітей, форма Говерса-Веландер – 4 дітей, форма Давіденкова – у 6 дітей, форма Емері-Дрейфуса – у 3 дітей, форма Бетлема – у 1 дитини, форма Бекера – у 2 дітей, офтальмобульбарна форма – у 1 дитини; із 14 хворих на спінальну аміотрофію форма Вердніга-Гофмана була виявлена у 8 дітей, форма Кугельберга-Веландер – у 6 дітей та невральна аміотрофія Шарко-Марі – у 8 пацієнтів.

Поліпшення стану у вигляді збільшення м’язової сили, рухової активності, зменшення гіперферментемії, покращення результатів ЕМГ було зареєстровано у 85% хворих (19 дітей) на доброякісні форми нервово-м’язових захворювань, в тому числі у 3 дітей з формою Говерcа-Веландера, у 3 пацієнтів з формою Емері-Дрейфуса, у 1 дитини з формою Бетлема, у 1 дитини з формою Бекера, у 5 хворих зі спінальною аміотрофією Кугельберга-Веландера, у 6 дітей з невральною аміотрофією Шарко-Марі-Тута. У 15% хворих (4 дітей) стан остався без змін, в тому числі у 1 дитини з ПМД Говерса-Веландера, у 1 дитини зі спіральною аміотрофією Кугельберга-Веландера, у 2 дітей з невральною аміотрофією Шарко-Марі-Тута. У хворих на злоякісні форми нервово-м’язових захворювань поліпшення стану було зареєстровано у 31,4% дітей (11 чоловік), у 51,4% хворих (18 дітей) було досягнуто затримання подальшого прогресування патологічного процесу, у 17,2% хворих (6 дітей) було відмічено подальше прогресування, незважаючи на лікування.

Таким чином, для досягнення найбільшого позитивного ефекту в лікуванні хворих на нервово-м’язові захворювання необхідна правильна діагностика та відбір доброякісних форм, при яких можливо затримати прогресування, підібравши адекватну терапію для кожного конкретного випадку. При злоякісних формах ми можемо лише підтримати за допомогою лікувальних засобів функції серцевої та дихальної систем та на недовгий час затримати подальше прогресування патологічного процесу.

Музикотерапія – це методика, яка використовує спеціально розроблені музичні програми, спрямовані на корекцію емоційних відхилень, рухових та мовленнєвих розладів, психосоматичних захворювань, а також комунікативних та поведінкових порушень. Музикотерапія існує в двох основних формах: активна і пасивна.

Активна музикотерапія – це терапевтично скерована, активна музична діяльність, а саме відтворення, фантазування, імпровізація з допомогою людського голосу або вибраних музичних інструментів. Пасивна або рецептивна музикотерапія передбачає процес сприйняття музики з терапевтичною метою.

У лікуванні за методом проф. В.І. Козявкіна музикотерапія є важливим компонентом цілісної системи впливу на пацієнта і існує в двох її формах. До активної музикотерапії належить звукова гімнастика, яка діє за принципом вібраційного масажу. Вона полягає у вимовлянні звуків під час активного видиху з особливим акцентом на голосні звуки. Для підвищення ефективності звукова гімнастика поєднується з вокалотерапією. Спочатку хворі прослуховують мелодії, які або наспівують медичні працівники, або відтворюють аудіопристрої (застосовуються спеціальні музичні програми, дитячі касети). Надалі пацієнти залучаються до співу, намагаючись повторити вокальний елемент, чи пісню. Відповідно підібрана музика сприяє швидшому контакту з пацієнтом, поліпшенню його настрою, полегшує виконання поставленого завдання і тим самим підвищує ефективність лікування. Наприкінці курсу реабілітації чимало пацієнтів на завершальному вечорі виконують вивчені пісні перед аудиторією, яка складається з інших пацієнтів, батьків та членів реабілітаційної команди (рис. 26). Це сприяє не лише поліпшенню мовленнєвих та дихальних функцій, але й підвищує віру пацієнта в свої сили.

Для закріплення досягнутого ми рекомендуємо хворому для тренувань вдома застосування музичних іграшок, дитячих музичних інструментів (наприклад, дудочок, свистульок, гармонік, трубочок), заняття музикою, вокалом, караоке.

На практиці для посилення впливу на хворого та підвищення ефективності реабілітації використовується також рецептивна музикотерапія. Вона застосовується не як ізольований лікувальний метод, а, переважно, у вигляді доповнення музичним супроводом інших корекційних прийомів. Спеціально підібраний репертуар музичних творів супроводжує більшість реабілітаційних процедур, таких, як мобілізація периферичних суглобів, масаж, мобілізуюча гімнастика, механотерапія, ритмічна гімнастика та ін.

Програми музикотерапії враховують психоемоційні особливості конкретної дитини і мають на меті створити позитивне підтримуюче середовище, в якому дитина може бути активним учасником відповідно до свого рівня розвитку. Це допомагає формуванню позитивної самооцінки в дитини, мотивує її до активного залучення в реабілітаційний процес і сприяє виконанню поставлених цілей.

Вищевказані завдання музикотерапії здійснюються протягом реалізації основних реабілітаційних компонентів СІНР. Під час масажу та мобілізації периферичних суглобів застосовуються музичні програми, які добираються з урахуванням віку пацієнта, рівня його інтелектуального розвитку, наявності емоційних відхилень та етнокультурного середовища, в якому він виріс. Переважно застосовується спокійна музика.

Дещо інші підходи використовуються при застосуванні музикотерапії на заняттях мобілізуючої гімнастики та механотерапії. Основним завданням тут є не релаксація пацієнта, а стимуляція його до оволодіння новими руховими навичками. Тому, перевага надається енергійній, жвавій, мажорній музиці.

Велике значення має застосування музики з чітко вираженим ритмом. Частіше застосовуємо музику помірно швидкого та швидкого, маршового темпу з частотою від 80 до 100 сильних долей або ударів на хвилину. Музика такого темпу підвищує загальний тонус організму, активує пацієнта до швидшого входження в реабілітаційну програму.

Під час занять ритмічною гімнастикою застосування музикотерапії не обмежується простим пасивним прослуховуванням музики. В поєднанні з танцеруховою терапією вона є одним із основних лікувальних чинників.

Таким чином, музикотерапія як метод корекції психоемоційних, рухових, дихальних, комунікативних та поведінкових порушень є важливим складником СІНР. Застосування музикотерапії в комплексній програмі неврологічної реабілітації сприяє як релаксації пацієнта та усуненню можливих стресів під час лікування, так і освоєнню нових моторних навичок, поліпшенню дихальних та мовленнєвих функцій, а також стимулює хворого до активного залучення в реабілітаційну програму.

Згідно з визначенням танцерухова терапія це психотерапевтичне використання руху як процесу, який сприяє інтеграції емоційної та фізичної сфери особистості.

Ритмічна гімнастика в СІНР об’єднує нескладні гімнастичні вправи з музикою, танцями, стрибками та бігом. Вона сприяє розвитку фізичних якостей та поліпшує психоемоційний стан дитини. Виконання простих гімнастичних вправ в оптимальному пульсовому режимі позитивно впливає на весь організм пацієнта, сприяючи збагаченню організму киснем, поглибленню вентиляції легенів, підвищенню резервних можливостей серцевого м’яза, посиленню кровообігу вінцевих і периферичних судин, тренуванню нових рухових функцій та навичок.

Заняття ритмічною гімнастикою також розширюють соціальні контакти дитини, посилюють її мотивації до одужання, створюють позитивний емоційний фон, що в кінцевому результаті сприяє процесу соціалізації.

Групи для занять формуються за принципом однорідності з урахуванням віку, діагнозу, ступеня важкості хворого та рівня фізичного розвитку. Заняття відбуваються 2–3 рази на тиждень тривалістю по 30–45 хвилин. Основою методики є дитяча гра з використанням музики і танців. У процес виконання ритмічної гімнастики активно залучаються батьки пацієнтів. Вони спостерігають за діями методиста, навчаючись його методиці організації заняття. Часто батьки знімають відеофільми або фотографують окремі ланки ритмічної гімнастики для подальшого повторення їх у домашніх умовах.

Усі вправи під час заняття виконуються під музику з чітким ритмом. Яскраво виражені акцентовані звуки спрощують виконання вправ, інколи можуть заміняти прийнятий у гімнастиці рахунок «1–2–3», а з іншого боку виховують почуття ритму, музикальність, уміння узгоджувати свої рухи з музикою. Виконання рухів під музику перетворює заняття з виконанням потрібних хворому вправ у веселу гру. Застосовуються як прості танцювальні рухи – наприклад, плескання в долоні, притопування, ритмічні рухи руками, так і елементи приспівування, які поєднуються з дихальними вправами, що є важливим компонентом формування ритмічного дихання.

Методист задає ритм правильного вдиху та видиху в супроводі музики чи ритмічного рахунку (вдих-затримка – видих-затримка). У подальшому цей заданий ритм утверджується шляхом повторень цих вправ вдома. Тренування допомагають формувати активну затримку дихання на вдиху і видиху, а також обирати відповідний темп дихання. Ці навички потрібні для формування диференційованого дихання – важливого складника мовленнєвого розвитку. Вони також тренують функцію відкашлювання, очищення носа від слизу.

Сеанс ритмічної гімнастики складається з трьох частин: розминки, основної та завершальної частини, кожна з яких має свої завдання, техніку виконання та музичний супровід.

Розминка триває п’ять-десять хвилин і використовується для адаптації дитини до початку ритміки. На першому занятті всі учасники знайомляться між собою. Дітям і батькам роз’яснюють методику виконання заняття, демонструють основні елементи танцювальних вправ. На початку роботи з групою методисту важливо привернути увагу дітей, налаштувати на згуртування їх у єдиний колектив. Під час розминки виконуються прості вправи для розігріву м’язів. Для нормалізації дихання застосовуються вищезгадані дихальні вправи.

Основна частина заняття триває 20–25 хвилин, протягом яких виконується комплекс гімнастичних вправ і танцювальних елементів. Всі вони об’єднані спільним ігровим сценарієм і відбуваються під спеціально підібрану музику. При доборі музичного репертуару в різних групах враховується вік дітей, стан їх психічного розвитку, а також смаки та побажання пацієнтів. Застосування танцювальних елементів надає заняттям позитивного емоційного настрою, який сприяє опануванню пацієнтами нових моторних та комунікативних навичок. Надзвичайно важливою для ефективності заняття є психологічна спрямованість дітей та батьків на досягнення поставлених завдань. Методист своїми діями і словами намагається посилити віру дітей у власні сили та можливості. Активні учасники заняття – батьки та родичі пацієнтів – психологічно готують дитину до виконання всіх вимог методиста, допомагають їм при виконанні вправ та своєчасно коригують поведінку дитини.

Протягом 5–10 хвилин завершальної частини відбувається поступове сповільнення ритму вправ та зниження фізичного навантаження.

Наприкінці заняття методист відзначає позитивні досягнення кожного з учасників, заохочує їх до повторення елементів занять удома, а також коротко вказує батькам на допущені дитиною помилки та дає рекомендації щодо їх подолання.

Як показує наш досвід, групові заняття ритмічною гімнастикою, базуючись на ігрових методах з використанням музики і танців, сприяють опануванню пацієнтами нових моторних, психомовленнєвих та комунікативних навичок. Позитивний емоційний фон заняття в колективі однолітків стимулює розвиток соціальної поведінки дитини, активує мотивацію до одужання та зміцнює віру пацієнта у власні сили.

Висновок

У даній курсовій роботі було розкрито поняття фізичної реабілітації, а також описаний метод кінезіотерапії і його практичне вживання.

Викладений метод В. Козявкіна по лікуванню дітей хворих ДЦП і проведений експеримент по даній методиці.

Виконані розрахунки по t‑критерію Стюдента на достовірність проведених досліджень.

Список літератури

1. Бонев Д., Слывчева Я., Баннев С.Т. Руководство по кинезотерапии. – 1978. – С. 198–302.

2. Лечебная и физическая культура. Справочник для врачей // Под ред. В.А. Епифанова, Изд. 2‑е, переработанное и дополненное. – М.: Медицина, 2001. – 587 с.

3. Лунь Г.П. Комплекс дихальної гімнастики та вокалотерапії в СІНР. // Соціальна педіатрія. Збірник наукових праць. – Київ: Інтермед, 2003. – С. 216–217.

4. Козявкіна Н.В., Козявкіна О.В. Музикотерапія в СІНР. // Соціальна педіатрія. Збірник наукових праць. – Київ: Інтермед, 2003. – С. 192–193.

5. Качмар О.О., Лунь Г.П. Гордієвич С.М. Танцерухова терапія в медичній реабілітації. // Соціальна педіатрія. Збірник наукових праць. – Київ: Інтермед, 2003. – С. 188–189.

6. Волошин Б.Д. Система комплексного обстеження функцій руки та кисті у дітей, хворих на церебральний параліч // Матеріали III‑го Українсько-Баварського симпозіуму «Медико-соціальна реабілітація дітей із органічною патологією центральної нервової системи». – Трускавець, 1997.

7. Козявкіна Н.В., Козявкіна О.В., Огородник Р.Б., Грабарчук Н.Є. Малюнки пацієнтів, хворих на дитячий церебральний параліч: клініко-діагностичне значення і динаміка змін у процесі відновного лікування. // В кн.: Система інтенсивної нейрофізіологічної реабілітації. – Львів-Трускавець, 2001. – С. 94–99.

8. Волошин Б.Д., Качмар О.О., Лисович В.І. Програма біодинамічної корекції рухів в СІНР. // Соціальна педіатрія. Збірник наукових праць. – Київ: Інтермед, 2003 – С. 147.

9. Лікувальна фізкультура та спортивна медицина. За ред. проф. Клапчука В.В. проф. Дзяка Г.В. – Київ: Здоров’я, 1995.

10. Бонев Л., Слынчев П., Банков С. Руководство по кинезиотерапии. – София: Медицина и физкультура, 1978.

11. 6. Козявкин В.И., Шевага В.Н., Потабенко Т.Ф. Состояние тонуса периферических сосудов при мануальных воздействиях на позвоночник у больных с детским церебральным параличом (ДЦП). // Мануальная терапия при висцеральной патологии. Тез. докл. – Кисловодск, 1992. – С. 76–77.

12. Справочник по детской лечебной физкультуре. Под ред. к.м.н. Фонарева М.И. – Ленинград: Медицина, 1983. – 360 с.

13. Козявкин В.И. Концепция метода нейрофизиологической терапии детского церебрального паралича. // Материалы международного конгресса «Новые технологии в реабилитации детского церебрального паралича». Донецк, 1994 г. – С. 202.

14. Козявкін В.І. Структурно-функціональні порушення церебральних та спінальних утворень при дитячому церебральному паралічі та система реабілітації цих хворих. // Автореф. дис. доктора мед. наук. – Харків, 1996. – 26 с.

15. Шевага В., Козявкин В., Лисович В., Лунь Г. Особенности мануальной терапии, физиотерапии и акупунктурной рефлексотерапии при детском церебральном параличе. // Первый международный конгресс вертеброневрологов. Тез. докл. Казань, 1991. – С. 169–171.

16. Козявкин В.И. Мануальная терапия в реабилитации больных детским церебральным параличом. // Автореф. дис. канд. мед. наук. – Харьков, 1992. – 22 с.

17. Падко В.О. Класифікація ДЦП в системі інтенсивної нейрофізіологічної реабілітації. // Експериментальна та клінічна фізіологія і біохімія, 1998. – №2. – С. 39–43.

18. Н.Г Гойда. Проблема інвалідизації дитячого населення та шляхи їх вирішення // Охорона здоров’я України, 2003. – №1 (8). – C. 36–40.

19. Р.О. Мойсеєнко, В.Ю. Мартинюк. Медико-організаційні технології в удосконаленні допомоги дітям з обмеженими можливостями здоров’я // Соціальна педіатрія. Збірник наукових праць. – Київ: Інтермед, 2003, C. 4–11.

20. Козявкин В.И., Бабадаглы М.А., Ткаченко С.К., Качмар О.А. Детские церебральные параличи. Основы клинической реабилитационной диагностики. – Львів: Медицина світу, 1999. – 312 c.

21. Бадалян Л.О., Журба О.В., Тимонина О.В. Детские церебральные параличи. – Киев: Здоров‘я, 1988. – 228 с.

22. Євтушенко С.К. Новый взгляд на этиологию, патогенез и реабилитацию церебрального паралича у детей (факты и гипотезы). // Соціальна педіатрія. Збірник наукових праць. – Київ: Інтермед, 2003. – С. 36–41.

23. Козявкин В.И. Новые подходы в лечении детского церебрального паралича // Український вісник психоневрології, 1993. – Вип.2. – С. 6–9.

24. Козявкин В.И. Мануальная терапия в реабилитации больных детским церебральным параличом. // Автореф. дис. канд. мед. наук. – Харьков, 1992. – 22 с.

25. Губертус фон Фосс. Церебральний параліч, як виклик діагностиці, терапії та реабілітації. Нейроінтенсивна реабілітація за методом Козявкіна. // Соціальна педіатрія. Збірник наукових праць. – Київ: Інтермед, 2003, C. 15–18.

26. Волошин П.В. Національні науково-практичні розробки з проблеми органічних уражень нервової системи у дітей // Український вісник психоневрології, 2000. – Т.8. – Вип. 2 (24) – С. 7–9.