Психологічний зміст феномена оппозиционарності визначається наступними ознаками: соціально-політичною активністю або пасивністю, інтересом до політики або байдужністю до неї, здатністю бути суб'єктом політичних відносин або бути її пасивним об'єктом, конформностю або прагненням незалежно від позиції влади виражати й відстоювати власну програму.

Найважливішим соціально-психологічним джерелом оппозиционарності є інтерес людини або політичного об'єднання до соціально-політичної сфери, забуття, хоча б на час, власних індивідуальних проблем в ім'я загальних цінностей, цілей і інтересів.
Не менш важливою психологічною основою оппозиционарності є споконвічне прагнення суб'єкта політики до цілеспрямованої активності. Його природа, насамперед конкретної людини не дозволяє задовольнятися вже досягнутим, почивати на лаврах, добутих своєю власною діяльністю або культурно-історичним минулим. Не завжди джерело активності - зміна гармонії відносин із зовнішнім середовищем, що породжує порушення внутрішньої психологічної рівноваги.

Концепція активності як прагнення придбати втрачену рівновагу не пояснює прагнення до розвитку, до творчого освоєння й перетворення соціально-політичного буття. Це знаходить яскраве підтвердження в розгляді психологічних джерел оппозиционарності, що не виникає без внутрішньої, що самопороджується активності людини, що протестує проти ролі пасивного виконавця чужої волі. Навіть у тому випадку, коли суб'єкт політики змушений тільки підкорятися, він завжди здатний виробити своє відношення до що відбувається й через це відношення, хоча б у психологічному відношенні, перебороти соціальну об'єктність, що нав'язує йому.

Оппозиционарність це характеристика особистості або політичного об'єднання в її культурно-політичному континуумі. Психологічною основою оппозиционарності є певна соціально-політична, у тому числі й індивідуально-професійній зрілості. Суб'єкт політики тільки тоді є таким, коли не тільки виконує соціальні ролі, але трансцендирує за їхні межі, не тільки пасивно засвоює соціально-політичні цінності, але активно вибирає найбільш підходящі для нього й створює нові. Політично зрілий суб'єкт політики усвідомлює, що його життя й умови існування політичного об'єднання, з якими він себе ідентифікує, прямо залежать від соціально-політичних умов.

Таке розуміння спонукує його виробляти особливе відношення до соціально-політичного середовища. Атрибутом суб'єктного відношення є оппозиционарна орієнтація як передумова діяльності, спрямованої на зміну, поліпшення, розвиток умов соціально-політичного середовища існування незалежно від ступеня її збігу з офіційно проведеною політикою.

Порушення внутрішньої рівноваги, дефіцит потреб, що усвідомлюється суб'єктом політики, проявляється в нього в розумінні факту порушення власних інтересів, порушення зовнішньої рівноваги відносин із соціально-політичним середовищем, а також у розумінні порушення стійких макросоціальних групових відносин. Це породжує відчуття дискомфорту й прагнення його перебороти. Таким чином, втрата соціально-політичного гомеостаза є найважливішим чинником формування оппозиционарності.

Найважливішим джерелом оппозиционарності є прагнення мас бути не об'єктами, а суб'єктами соціально-політичної сфери, бажання конкретних людей брати участь у реальному політичному житті. Психологічна основа такого прагнення - бажання панувати. Багато психологів, філософи й політологи були переконані, що воля до влади є невід'ємною частиною людської особистості. Так, Ницше вважав, що все у світі, починаючи з електронів і закінчуючи людиною, прагне до влади, що він розумів як інтелектуальне, фізичне, моральне підпорядкування інших своїй волі. Це ж підтверджують інші психологічні концепції.

Бажання панувати не ставиться до вітальних потреб людини, оскільки людина не може жити без їжі, повітря, води, сну й т.д., але цілком може жити без володарювання. З іншого боку, навіть сама маленька дитина прагне до влади, спочатку над своїм тілом, потім над навколишніми предметами, буквально з моменту свого народження він намагається підкорити своїй волі оточуючих людей. Прагнення до влади формує особливе відношення до дійсності, при якому носій влади претендує на роль суб'єкта - перетворюючого початку, а маси, що підкоряються влади, погоджуються на роль об'єктів, засобів, цілей активних впливів правлячої еліти. У той же час вони прагнуть перебороти об'єктність, що нав'язує їм, і приймати більш-менш активну участь у процесі функціонування соціально-політичного організму, що знаходить своє вираження в оппозиционарної орієнтації й активності.

Оппозиционарність проявляється через суперечливу міжособистісну або соціальну взаємодію суб'єктів політики, у якому опозиція цілеспрямовано прагне до самореалізації й у соціально-психологічному плані презентується трьома нерозривними компонентами - спонукальним, когнітивним і регулятивним. Спонукальний компонент розглядається як мотиваційно-цільова детермінанта, що визначає характер активності опозиції в політичному процесі при досягненні висунутих цілей, частково або повністю не співпадаючих з офіційною політикою. Когнітивний компонент взаємодії реалізується у вигляді комунікативних і перцептивних процесів, а регулятивних - поведінкових і емоційних процесів. В умовах опозиційних відносин суб'єктів політики виникають важкі міжособистісні або групові ситуації, які розвертаються як процеси, що відбуваються відповідно до певних закономірностей.

Ці закономірності проявляються як певна залежність здійснення протидії опозиції офіційної влади, що характеризується активним залученням конкретних психологічних механізмів і дотриманням принципів, що визначають конструктивний або деструктивний характер взаємозв'язку опозиції й влади. Причому конструктивна взаємодія опозиції й влади можливо при досягненні сприятливих соціально-психологічних взаємин, відповідності професійної компетентності суб'єктів політики розв'язуваним завданням і забезпечення їхньої участі в реалізації конгруентних цілей і завдань.

Оппозиционарність як процес проявляється через взаємодії й впливи суб'єктів політики один на одного, через їхні відносини, діяльність і спілкування, обумовлені власними цілями й потребами, которые'могут бути реалізовані тільки в рамках загального проблемного поля.

Внутрішньою основою оппозиционарності є самовідношення й взаємини в рамках опозиційної структури, які включають мотиваційний (інтерес до іншого), комунікативний (довіра до іншого), перцептивний (образ іншого), поведінковий (установки й очікування певного поводження) і емоційний (емоційні реакції на інший) аспекти.

Зовнішні й внутрішні основи прояву оппозиционарності виражаються як актуальний стан системи цінностей опозиції, її відносин у політичній системі, як складна суб'єкт-суб'єктивна реальність, обмежена за часом і простором і представлена у свідомості, нормах, діях і поводженні опозиціонерів. Залежно від характеру відносин опозиції до влади виділяються конструктивні, деструктивні й нейтральні ситуації.

Показником адекватності сприйняття опозицією політичної ситуації служить точність прогнозу її розвитку. Найбільше часто не прогнозуються конфліктні ситуації, а найменш точно - предконфліктні. Точному прогнозу розвитку ситуації найчастіше заважають її швидкоплинність, відсутність інформації про можливі дії опонента й недооцінка важливості проблеми.

У якості однієї з основних закономірностей прояву оппозиционарності виступає її активна участь у комунікативних процесах взаємодії із владою й суспільством. При цьому проявляється така особливість, як розширення спектра застосовуваних моделей, алгоритмів і технологій, що забезпечують більше ефективний вплив на владу й мобільний зворотний зв'язок з різними інститутами суспільства. При цьому комунікація у важких ситуаціях характеризується зниженням гласності, відкритості й конструктивності у відносинах між ними; зростанням ролі ірраціональних компонентів (емоційних, а не усвідомлених способів взаємодії, невербальних засобів комунікації; посиленням критичності висловлень на адресу опонента; перевагою спонукальної інформації над що констатує, домінуванням феномена “слова” над феноменом “справа”, що руйнує впливом приваблюваних психотехнологій і ін.

З урахуванням характеристик сутнісних ознак оппозиционарності, основних закономірних сторін і механізмів її прояву в конкретних політичних ситуаціях представляється можливим визначення її як цілісного феномена, що має власну структуру.

Відповідно до цього визначається структура оппозиционарності і її складові частини. У неї доцільно включити взаємозалежні конструктивну й деструктивну частини.