В XIX-XX ст. на території Тернопільщини були розвинуті ткацтво килимарство, вишивання, гончарство, різьблення по дереву, лозо - і рогозоплетіння, ковальство, розписи на стінах хат, скринях, писанках, витинанки. Найбільш розвиненими видами народних художніх промислів на Тернопільщині є ткацтво та килимарство.

Для розвитку ткацтва в тому чи іншому регіоні потрібна сировинна база. Сировиною для ткацтва є вовна, конопля та льон. Все це традиційно вирощувалося і вироблялося на Тернопіллі. Ткацтвом займалися переважно жінки у вільний від польових робіт осінній та зимовий час. Батькам допомагали діти і засвоювали їх ремесло. Класичним зразком кустарного ткацтва є доріжка шириною 90 - 100 сантиметрів із смугастим орнаментом. Такі доріжки виготовляють і нині в селах Раковці Збаразького, Медині Підволочиського, Боложівці й Іловиці Шумського районів [22, 76].

Визначним килимарським осередком XIX ст. було с. Вікно (Гусятинський район), де у 1888 р. В. Федорович заснував килимарську школу, в якій вивчали місцеві традиції народного ткацтва, виготовляли килими, застосовуючи рослинні орнаменти, зокрема з мотивами галузок чи листочків, що чергуються з площинно трактованими плодами. Діяльністю цієї школи цікавились мистецтвознавці з Відня.

Ще одним цікавим з мистецького і культурного погляду центром розвитку ткацтва був Бучач. В 70-х рр. ХІХ ст. один з трьох братів Потоцьких, до яких належав тоді Бучач, Оскар, заснував майстерню з виробництва гобеленів. Для цього він пристосував будівлі на острові Папірня, що був на річці Стрипі в селі Підзамочок. Сировину і майстрів він привіз з Ліону. Місцеві ремісники, що до цього часу займалися тільки оздобленням народного одягу довго вчилися роботі з шовком і металевими нитками, які застосовувались для виготовлення гобеленів. Тому на початках в майстерні виготовлялися гобелени з вовни. Перший відомий нам Бучацький шовковий гобелен походить з 1878 р. А вже після крайової виставки у Львові 1894 р. слава цих гобеленів розійшлася по Європі. Під кінець ХІХ ст. в майстерні працювало 10 ткачів усі з родини Нагужанських. У спогадах мешканців Бучача згадується ще одна родина - Крижанівських. За 60 років майстерня виготовила понад 4 тис. гобеленів. Крім гобеленів там вироблялися декоративні наволочки і крайки. На початку ХХ ст. стали виникати численні підробки бучацьких гобеленів. Їх підробляли єврейські ремісники з Коломиї, а в Андрухові спеціалізувалася фабрика Гриндшпана. Майстерня працювала до 1939 р  [20] .

На початку XX ст. не менш вагомим центром килимарства було старовинне містечко Вишгородок на Кременеччині, нині Лановецького району. У килимах майстрів цього осередку переважав рослинний орнамент, здебільшого на чорному або сірому тлі.

У килимах майстрів Західного Поділля переважав геометризований рослинний орнамент. Центральну частину складав візерунок з одного або кількох віночків із барвистих квітів, іноді квіткові мотиви вкривали цілу поверхню килима, а довкола них йшов бордюр з рослинних елементів. В орнаментах переважали рожева, темно-червона, зелена, жовта, бордова та синя фарби.

Багато спільних рис мають килими, виготовлені сучасними майстрами, які проживають в Кобиллі, Шилах, Романовому, Горах Стрийовецьких, Добриводах, Зарудді, Красносільці Збаразького, Вишгородку, Москалівці, Злащенцях Лановецького, Гаях Розтоцьких, Гаях за Рудкою, Заложцях Зборівського, а також Медині, Голотках, Кошляках, Богданівці, Кам’янках, Клебанівці, Панасівці Підволочиського, Іване-Пустому і Михайлівці Борщівського районів. Водночас кожному з килимарів притаманний власний творчий почерк, що виявляється у неповторному укладі орнаментальних форм й оригінальному колоритному вирішенні виробу.

Здавна славилась своїми килимами Збаражчина. Ще на початку XIX століття вироби братів Івахових з села Кобилля були в великій шані за кордоном і неодноразово отримували медалі на міжнародних виставках.

Нині на Тернопільщині можна визначити декілька центрів ткацтва та килимарства, зосереджених у Підволочиському, Збаразькому, Шумському, Лановецькому і Борщівському районах. Один із найбільших знаходиться в селі Токи Підволочиського району, в якому працює 10 відомих майстрів ткацтва. Це М. Безкоровайна, Н. Дереш, Г. Гасай, О. Хам, П. Тішин та інші. Там виготовляють килими і з геометричним, і з рослинним орнаментом. Композиції з геометричним орнаментом побудовані за принципом давнішніх зразків: вони мають домінуючий мотив у центрі поля, що утворюється з одного чи двох великих ромбів, у які вписані розетки. Центральне поле (здебільшого вишневого кольору) обрамляє кайма. У килимах з рослинним орнаментом середину заповнює великий букет троянд на чорному тлі. Кайма в них утворюється з дрібних галузок і квітів. Вона може бути подвійною - коли внутрішній пасок вужчий від зовнішнього, а то й потрійною на довгих сторонах килима.

Названим промислом займаються в більшості сіл Шумського району. Так, в даний час в районі працює біля 60 ткачів. Найбільші осередки ткацтва знаходяться в селах В. Іловиця, Підгірське та Цеценівка. Виконавською майстерністю відзначаються роботи ткачів П. Слюсарчука, М. Собчук, Я. Мушак з Цеценівки.М. Іванчук з В. Іловиці, В. Козицької та М. Пожелінської з Катеринівки, І. Головатюк з Андрушівки, К. Панасюк та Ф. Парфом'юк з Обича [46].

Жителям області відомі такі майстри, як М. Дембовська з Пахині, Г. Парило з Снігурівки, О. Кушнірчук з Борщівки, Г. Янчишин з Кошківець, П. Копайська та К. Кульпака з Вербовець Лановецького району, М. Вільчинська з Кобилля, Г. Крива та М. Вавро з села Шили Збаразького району, Н. Фафруник з Дністрового та Г. Соломон з Боришковець Борщівського району.

Відомі майстри Тернопільщини С. Є. Пчола, А.М. Івахів, Д.Р. Кравчук узяли за основу класичний зразок місцевого художнього ткацтва. Ромби, розетки, клинці і кривулі на своїх виробах вони укладають пасмами в ритмічному чергуванні, покриваючи всю поверхню. Добір подається у сміливих контрастних сполученнях. Тло килима, виступаючи широкими кольоровими плямами, відіграє важливу композиційну роль. Кайма тут зовсім відсутня або буває подвійною, що характерно, наприклад, для ткання Івана Покиданця. Внутрішня робиться ширшою і співзвучною за тоном із тлом килима, а зовнішня - вужча, ніжніша, кольором перегукується з розетами, які є композиційним центром.

Роботи тернопільських майстрів завжди користується заслуженим успіхом на виставках, відзначаються нагородами. Кращі з них закуповують музеї. Окремі майстри-надомники збувають свої вироби через художній фонд України, звідки одержують відповідні матеріали для виготовлення килимів [20, 8].

Велику школу життя пройшли А.М. Івахів, С. Є. Пчола, К.М. Романюк, І.П. Покиданець, Д.Р. Кравчук, П.В. Курницький та інші майстри. Вони підготували надійну зміну; тепер уже їхні учні навчають початкуючих килимарів. Так, однією з послідовниць К.М. Романюк є здібна майстриня Софія Ваврух - учасниця виставок народного мистецтва, автор самобутніх витворів, оригінальних композицій.

Однак окремі початківці не завжди продовжують кращі традиції попередників. Захопившись модернізацією, вони відходять від уставленого, підтримуваного народом традиціями. Застосовують для вовни замість рослинних анілінові фарби, зіставляють надто яскраві кольори, для створення орнаментів використовують особливо яскраві флуоресцентні фарби, вживають чорний замість традиційного малинового світлого. Все це знижує своєрідність тернопільських килимів.

Значною галуззю художніх промислів на Тернопіллі є гончарство. Словник декоративно-ужиткового мистецтва дає таке визначення: гончарство - це виготовлення з глини різних за призначенням гончарних виробів - посуду, кахлів, іграшок, малої скульптури тощо. З появою гончарного круга воно стало окремим ремеслом. Уже в добу неоліту гончарні вироби прикрашали прокресленим декором, відбитками шнура, гребінця тощо. З VІ ст. гончарство в Україні розвинулось у самобутній художній промисел, який у ХVІІ - ХVІІІ ст. набув вищого рівня розвитку. Гончарна зона Поділля, до якої входить Тернопільщина, особливо багата глинами. Тут здавна існувало чимало осередків.

Для народної кераміки Тернопільщини властиві різні форми і своєрідні технічні засоби декорування - розпис, гравірування, гладження, флендрування, заливання, мармурування. Димлений посуд виготовляли в Микулинцях, Заліщиках, Струсові, Скалаті, Устечку, Торському. Посудом з підполивними розписами славилось містечко Буданів. На спеціальні замовлення гончарі цього центру виробляли великі гладуни місткістю близько 350 літрів. Слід відзначити чорний посуд буданівського майстра Т. Земського, прикрашений рослинним орнаментом, що виконаний технікою гладження [3, 67].

Високими мистецькими якостями відзначалася кераміка Бережан, Підгайців, Копичинців. Майстри з Бережан надавали посудові оригінальних форм та прикрашали його своєрідними композиціями, фляндрованим розписом на білому та червоному тлі. Фляндровані прикраси знаходимо на дзбанках, тиквах та мисках, виконаних майстрами Підгайців на початку нашого сторіччя.

Своєрідне фляндрування білими або зеленими смужками на коричневому тлі характеризує вироби Миколи Марченка з Кременця. Різноманітністю різних кольорів та багатством орнаментальних мотивів відзначається бережанський посуд.

У наш час народна кераміка збагатилась новими орнаментальними та композиційними мотивами. Гончарними центрами стали села Вишнівець, Залісці та Великий Кунинець Збаразького, Сураж Шумського, Гончарівка Монастириського, Товсте Гусятинського районів та місто Борщів.

У містах Товсте, Копичинці, Підгайці, Бережани робили посуд з підполивними розписами. Сірою лискучою керамікою відомі Микулинці, Струсів, Буданів, Гончарівка. У Кременці та прилеглих селах робили кахлі та посуд. Великий Кунинець та Малі Садки - центри товстостінної неполиваної кераміки.

Найвизначнішим осередком розписної кераміки було місто Товсте (нині село Товсте Гусятинського району). Тут прикрашали миски ритуванням. Вироби одного з тодішніх майстрів Я. Пригарського можна побачити у музеях Львова і Тернополя Своєрідний характер має його розпис на мисках: на побілкованому фоні орнамент нанесений гравіруванням. Центральними мотивами цього розпису були птахи, а також риби, олені [24].

Є на карті Тернопільщини село, назва якого промовисто говорить сама за себе - Гончарівка. Розвиток промислу в Гончарівці здавна зумовлений існуванням тут добрих покладів глини. І тепер на місцевій сировині на краю села працює кахлевий завод. Відомо: рідко зустрічається глина, яка в безпосередньому вигляді має всі необхідні пластичні та в’язкі якості. Здебільшого необхідно змішувати два її види. Саме так ведеться і в Гончарівці: ближче до села - поклади „пісної" глини з домішками піску, характерного жовтого кольору, а далі, в „корчах”, де починається ліс, залягає глина сивуватого відтінку - в’язка, „гладонька”. Ці два сорти змішують на половину, обливають водою, традиційно „збивають рискалем", тобто ріжуть лопатою на пласти. У процесі вироблення глини до того ідеального стану, що дозволяє якнайповніше виявити її високі природні якості, тепер, як і завжди, найдовершенішим „інструментом" залишається чутливість людського дотику. Глину довго вимішують босими ногами, ріжуть металевим лезом „стругом” - раз по раз, дрібно, щоб вилучити всі камінчики, і знову обливають водою, знову місять чотири-п'ять разів... Хто без шани, без любові робитиме це? Від батька до сина, від діда до внука - в крові передається потяг до чудодійної глини, що не завжди давала на хліб і до хліба.

В Копичинцях прикрашали посуд геометричним орнаментом, виконаним ріжкуванням білою і зеленою фарбою на коричневому тлі. Стрункі дзбанки з водою і розширеною шиєю розписували здебільшого декількома горизонтальними поясами геометричного орнаменту або „під мармур” [23].

Ще донедавна чимало гончарів працювало в селі Залісці Збаразького району. Майстри, які залишились, виготовляють зараз здебільшого неполиваний червоний посуд. Тривогу викликає те, що на грані завмирання виготовлення чорнолощеної кераміки, якою славилась колись Тернопільщина. Цим промислом в даний час володіють лише І. Бойко з Гончарівки Монастириського району, С. Дяків з Голгоче Бережанського району, С. Романюк з Духова Кременецького району, та окремі майстри з села Залісці Збаразького району.

Відродити і продовжити традиції гончарів з Товстого вирішив випускник Косівського училища прикладного мистецтва В. Бардачевський, який у 1989 р. заснував тут гончарську школу. До гончарної справи він залучив учнів місцевої школи.

На грані завмирання гончарство в Шумському районі. Якщо в недалекі часи в селі Сураж було близько 70 майстрів, то зараз цим промислом займається лише одна сім'я П. Вознюка. На жаль перестали існувати як центри кераміки Підгайці, Копичинці, Кунинець.

По всьому слов’янському краю здавна побутував особливий вид глиняної пластики - різноманітні фігурки звірів, птахів з продушинами для свистіння. Це - відгомін древнього культу плодородства, оновлення і відродження природи. Магічним актом заклинання плодючості в час весняних обрядів був свист - як ритуал відганяння злих духів. З плином часу відійшла символіка, а пищики дістали розповсюдження як улюблена дитяча забавка, неодмінний атрибут народного свята.

Якщо російську народну іграшку - „свистульку" неможливо уявити собі без кольорового розфарбування, то в українських пищиках, особливо тих, що побутували в етнозонах Західної України (на Буковині, Закарпатті, Поділлі), основний акцент робиться на формування зображуваної фігурки.

Розповсюджений в нашій області вид народної художньої творчості - плетення з лози і рогози. Найвизначніший центр плетіння з рогози було і залишається с. Хотовиця Кременецького району. Широкого розвитку цей промисел набрав за останні роки в селах Кременецького і Збаразького районів, які розташовані в верхній течії річки Горинь. Важливо, що в цих районах секретами плетіння оволодівають діти. Першими вчителями є батьки. Зі смаком виконують роботи сім'ї В. Казновецького та М. Тивонюка з Млиновець, О. Волянюк з Устечка, А. Болтика, Г. Городецького, М. Польового, Т. Колісника, М. Огородника з Хотовиці.

Успішно працює гурток „Рогізка” в Млиновецькій неповній середній школі, яким керує вчитель В. Владика. У 1987 році він відзначений Дипломом І ступеня на ВДНГ в м. Москві, а керівник - золотою медаллю ВДНГ. Плетіння з рогози поширене і в інших районах, зокрема Бучацькому. Користуються попитом в населення вироби Г. Вівчар з Пишковець цього району [21].

Віртуозні композиції з рогози у лауреата всесоюзних конкурсів Я.І. Ремінецького. Техніку плетіння перейняв від батьків. На основі старовинного ремесла розвинув новий жанр народного мистецтва - виготовлення з рогози сувенірів. Дотримуючись виконання стилю народних майстрів Поділля, Прикарпаття, виготовляє сувеніри на сюжети сьогодення, історії, ілюстрації до літературних творів.

Високою майстерністю відзначаються меблі (крісла, дивани, столи, табуретки, стільці), виготовлені з лози майстром з міста Кременця.

Лозоплетіння дуже поширена в селах Шумського району. Здебільшого тут виготовляють предмети домашнього вжитку (кошики всіх видів, хлібниці, крісла тощо). Відомі роботи майстрів Г. Долинського та Д. Муляра з В. Садків, С. Герасимчука з Андрушівки, В. Дембіцького з Перемонівки, К. Корнійчук з Коновища, С. Павлюка з Онишковець, М. Ткачука з Кордишева, Ю. Злюка та Г. Завішаного з Піщатинець цього району. Центрами плетіння є також села Росохач Чортківського району, Гадинківці Гусятинського району, Устя Зелене, Високе, Лазарівка, Олеша, Яргорів, Коропець Монастириського району, Колодрібка Заліщицького району [41].

Улюбленим видом народної творчості тернопільчан була обробка дерева. З давніх-давен тут розвивалась дерев’яна скульптура. Давніми центрами культової різьби, починаючи з ХVІІ ст., були села Улашківці та Золотий Потік. Згодом ще стали села Козівського, Теребовлянського, Монастириського районів. У Бережанах діяв різьбярський цех лісгоспзагу, де працював цілий колектив досвідчених різьбярів. Вони різьбили орлів, полички, тарілки, чорнильниці, хлібниці, попільнички, оздоблені листям та гронами винограду в традиціях лемківської різьби.

Своєрідними лаконічними формами відзначаються роботи різьбярів М. Бердаля та Д. Долинського з села Гутисько, яке колись було визначним центром художнього різьблення по дереву. Інструктовані вироби (шкатулки, рами, тарілки тощо) виготовляють різьбярі Г. Кос з Купчинець Козівського та М. Балакунець з Пробіжної Чортківського районів.

Розкриті герої творів Шевченка в традиціях класичної спадщини української дерев’яної пластики представляють своєрідне образотворче читання Кобзаря. Таких творів у В.В. Лупійчука більше ста п’ятдесяти. Виразний творчий портрет автора складають понад 100 оригінальних робіт.д.о кращих можна віднести „Пам’ять", „Весна", „Другарка із Слівена”, „Чорне та біле", „Мрія”, „Сон", „Козак", „Літописець”, „Мавка”, „Л. Толстой", „Слов’янка” та ряд інших. Вони будять думки й асоціації.

Активно сприймає земне буття, збагачує його народними традиціями і своїм бентежним світосприйманням лауреат всеукраїнських конкурсів, народний майстер, скульптор І.Г. Мердак. Улюблений матеріал для його творів - дерево. Скульптура майстра - це прохолода лісу і тепло тернопільських нив, це дух Київської Русі і фольклорні сюжети із творів Тараса Шевченка, Лесі Українки, Миколи Гоголя, Федора Достоєвського, це одухотвореність образу сучасника. Йому властиве органічне осмислення історичного минулого.

Широкого поширення в області набула плоска і рельєфна різьба, в якій працюють багато майстрів з Микулинець Теребовлянського району, Б. Копей з с. Устя Зелене Монастириського району. Вони виготовляють шкатулки, оздоблені рельєфною і плоскою різьбою, портрети Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки, топірці та інші вироби [57].

Витинанка як вид народного декоративно-вжиткового мистецтва своїм горінням сягає в сиву давнину. Ще у V ст. до н.е. кочові народи прикрашали свій побут ажурними візерунками зі шкіри, хутра, повсті.

У розпитку паперових витинанок певну роль відіграли настінні розписи. На Поділлі паперовий декор співіснував із мальованим, інколи доповнюючи його. Мотиви орнаменту і способи розташування їх у витинанках аналогічні стінним розписам. Селяни віддавали перевагу витинанкам. бо виготовляти їх легше і швидше. ніж розписи, простіше змінити при наступній побілці хати. Виготовляли витинанки навесні перед святами, коли селяни білили і прикрашали житло. Подекуди міняли витинанки й перед Новим роком. На стіну їх наклеювали молоком, аби легко зняти при наступній побілці.

Найдавніші українські витинанки. що дійшли до нас, походять з Прикарпаття і Західного Поділля. Збереженню їх сприяли етнографічні виставки. які в кінці XIX - на початку XX ст. були дуже популярними. Це зокрема виставки у Тернополі (1887 р), у Львові (1894 р), в Бучачі (1995 р). Після них музейні збірки поповнились витинанками. Велика колекція ажурних паперових прикрас початку XX ст. з Бучацького повіту потрапила по Львівського музею українського мистецтва.

Популярними були ажурні віконні занавіски, декоративні рушники. Як вишивка і розпис, вони стали невід’ємною частиною оздоблення художньо-поліграфічної продукції, театральних декорацій. Не втратили вони й ужиткового характеру. В нашій області витинанкою займались здебільшого переселенці з Польщі.

На початку XX ст. вивчення та виготовлення витинанок проводилося в початкових і середніх школах та гуртках. Витинали "фіранки", "рушники", "рамочки", "серветки". Вони відзначалися досконалою технікою, високою орнаментальною культурою, глибокою традиційністю мотивів та гармонійним колоритом. Народні майстри творили витинанки на засадах ритму, симетрії та ажурності [21].

Витинанки діляться на три великі групи - одинарні, складні та комбіновані. Раніше їх розвішували тільки на стінах сільської хати, а згодом вони були і над вікнами, і над дверима, і над портретами. У 60-70 роки дуже поширеними були фіранки і рушники, вирізані ножицями. Цією технікою добре володіла В.Й. Яскілка з Підзамочка Бучацького району. Вирізані ножем фіранки С.А. Чайківської з цього ж села вражають ритміко-пластичним ладом композиції і лаконічним декором ("зірочки", "кружальця", "ромбики"). Ажурні фіранки Г. Скрипки і Ф. Левчук з Улашківців Чортківського району мали дзеркальну одноосьову структуру.

Невеликі одинарні витинанки Н. Є. Білецькоі з Бучача мають форму квадрата, ромба, розеток з лаконічним геометричним орнаментом. Узори О.Я. Загрійчук з цього ж міста переважно розеткової форми. Витинанки І.К. Яківчик з Пробіжної Чортківського району відзначаються ажурним дугоподібним орнаментом. Орнаменти на витинанках Ю.А. Мізик (с. Підзамочок Бучацького району) мають рослинний, дещо геометризований характер. До її витинанок близькі за художніми особливостями і способом виготовлення орнаментальні стрічки для поличок і великі віконні фіранки Ю.П. Жачко із Пліхова Бережанського району.

С.Я. Батюк із Салівки Чортківського району віддавав перевагу великим розетковим композиціям (діаметром 30 см). витинаючи дивовижні паперові мережива на восьмипроменевому чи 16-променевому рапорті. Використовуючи прості орнаментальні мотиви, народний майстер, досконало володіючи технікою, створював оригінальні композиції, які успішно експонувалися на обласних та республіканських виставках.

У 70-80-их роках ХХ століття на виставках з'являються сюжетні витинанки М.П. Бездільного (Бережани), М.В. Ремінецької (Тернопіль), Д.Г. Мимрика (с. Великий Говилів Теребовлянського району), М.Н. Бурдяк (с. Біла Чортківського району), Б.О. Стадничука (с. Михвилівка Борщівського району). Заслужений майстер народної творчості України М.П. Бездільний виступив як новатор сюжетних тематичних витинанок. Вони одинарні, виготовлені комбінованою технікою з різнобарвного паперу. Взаємопроникнення художнього витинання і графіки помітне у тематичних композиціях М.В. Ремінецької та Д.Г. Мимрика, в котрих важливу роль відіграють графічно чіткий малюнок, вивірений силует, дзеркальна симетрія і рапорт.

У 1990 році на обласній виставці в Тернополі дебютантка Люба Козак із Бариша Бучацького району представляє оригінальні об'ємносюжетні витинанки з білого паперу. М.Н. Бурдяк (с. Ягільниця на Чортківщині), ще в роки війни почала витинати з паперу фіранки на вікна, розетки, сюжетні картинки для себе і для родини. Ці композиції зберігає і досі. Твори її експонуються на шкільних виставках, потрапляють і на вернісажі до Тернополя. У червні 1993 року Марія Бурдик взяла участь у першому всеукраїнському святі "Українські витинанки". що проводилося у Могилеві-Подільському на Вінниччині, де була відзначена дипломом і призом.

Відроджується писанкарство. Цьому сприяло повернення народу до духовності. Особливу творчість проявляють писанкарі Бережанського, Борщівського і Заліщицького районів. Впроваджується писанкарство і в шкільну програму з образотворчого мистецтва. Не можна упустити масовий вид художньої творчості на Тернопіллі - вишивку. Нею прикрашали одяг, занавіски, скатерті тощо.

Вишивки Тернопільської області характеризуються насиченими, темними, аж до чорного, колоритом. Виконані вовною, густі, без пробілів, орнаменти суцільно вкривають рукави жіночих сорочок, гаптовані „поверхневим швом". Із початку ХХ ст. поширилася хрестикова техніка, квіткові орнаменти; сама ж вишивка стала яскравіших кольорів.

На Східному Поділлі для надання сорочкам особливо святкового вигляду суцільні маси орнаменту, що вкривають усе тло рукава, розцвічували срібними й золотими нитками. Легкості й ажурності сорочкам надає змережування окремих частин „павучками". Якщо раніше в вишиванках панували чорний та червоний кольори, то вже на початку ХХ ст. з’являються поліхромні хрестикові вишивки з квітковими мотивами. Особливо багаті вишивки у селах Борщівського, Заліщицького, Чортківського районів, де збереглась техніка рельєфної вишивки, або вишивки „Кучерями", в якій застосовуються вовняні нитки домашньої роботи, здебільшого чорного кольору [22, 67].

Традиційні форми орнаментики, композиції і колористики постійно збагачуються й розвиваються, запозичуючи від споріднених видів народного мистецтва. Багато орнаментальних мотивів, характерних для вишивок Тернопільщини, часто зустрічаються і в килимах, що свідчить про взаємопроникнення орнаментики цих близьких видів народного мистецтва. Особливо це помітно в орнаментиці Збаразьких зірчастих килимів і вишивок зірками („звіздами”) цього ж району.

У народній вишивці Тернопілля, як і в інших видах народного мистецтва, воєдино зливаються і природний талант, і виконавська майстерність. Кожній вишивальниці характерним було бажання внести особистий світ бачення барв, створити орнамент кращий за попередній. Так в народі відбиралось й викристалізовувалось найкраще, а випадкове й недосконале не знаходило розповсюдження. Завдяки цій особливості розвитку орнаментики вишивка Тернопільщини зберегла чарівну гармонію змісту й форми, колориту й композиції орнаменту, яка й сьогодні захоплює нас в будь-якому прояві.

Вишивка широко застосовується і саме зараз вона набуває свого розквіту. Значною мірою цьому сприяють широкі матеріальні спроможності й вищі естетичні запити населення. На Тернопільщині працюють майстрині-надомниці, які прикрашають вишивкою декоративні побутові предмети для продажу через художній салон. Попередньо вишивки розглядаються художньою радою при художньо-виробничих майстернях Художнього фонду України [56].

Декоративні рушники, серветки, жіночі блузки та чоловічі сорочки й краватки, виконані майстринями Тернопільщини, користуються попитом не тільки місцевого населення, але й численних гостей нашої області, туристів з різних куточків України та з-за кордону.

Найбільшою популярністю користуються жіночі блузки. Основною декоративною частиною блузки є рукав, він повністю проглядається як з-під корсетки (у національному вбранні), так і з-під сарафана чи жилетки сучасного одягу. Тому він вишивається особливо ретельно. Як і перед, рукав вишивають пишними квітами рослинного мотиву чи широким узором геометричного орнаменту. На рукавах вони розташовуються горизонтально або вертикально впродовж усього рукава від плеча донизу. Особливо привабливі жіночі блузки, в яких орнаментальні мотиви на рукавах розташовані по діагоналі всього рукава.

Чоловічі вишивані сорочки оздоблюються меншою кількістю орнаменту, який розташовується в залежності від крою сорочки. В сорочках з довгим рукавом, національних за характером крою; частіше замість комірця зустрічається стійка, яка разом з вузеньким манжетиком прикрашається вузькою орнаментальною смужкою. Пазуха чоловічої сорочки від стійки донизу вишивається ширшою чи вужчою орнаментальною смужкою в залежності від усталеної традиції у відповідних районах Тернопільщини.

Широкого розповсюдження набули вишивані чоловічі краватки. Вишивають залежно від району-з перевагою холодної чи гарячої гами кольорів. У південно-західних районах вишивку на краватках оздоблюють ще металевою блискучою ниткою та бісером.

У Заліщицькому, Борщівському та Монастириському районах чоловічі краватки часто вишивають на парчевій тканині бісером. Особливого поширення набули оздоблені вишивкою жіночі та дитячі сукні. Кожна мати вишиває доньці чи синові плаття, блузочку чи сорочку. Вишивка на Тернопільщині широко використовується і в оздобленні декоративних виробів (рушників, скатерток, серветок тощо). В кожній сільській сім'ї є по декілька пар вишиваних декоративних рушників. Прикрашають ними житлові інтер'єри і в містах [41].

У Кременецькому, Шумському та Лановецьму районах рушники дещо відмінні від рушників інших районів області. Вишивають їх не геометричним орнаментом, а стилізованими рослинними мотивами, близькими до декоративного розпису. Декоративний рушник закінчується або мережкою з китицями чи тороками, або в'язанням гачком.

У південно-західних районах Тернопільщини більшого поширення набули рушники з геометричним орнаментом, який вишивається по обидві сторони від кінців широкими смугами. Кінці рушника мережать і пров'язують тороками з основи полотна, на якому вишивають, або з білих катушкових ниток. Скатерті оздоблюються по крайній лінії, по центру, по діагоналі, по сегментах. Вишивані скатерті часто доповнюються мережкою та торочками.

В останні роки поряд із скатертями широко розповсюдилися оздоблені вишивкою серветки. Найчастіше вони вишиваються у комплекті: одна велика і шість або дванадцять менших. Весь комплект гармонійно витримується в одному орнаментальному та композиційному рішенні. Вишивкою оздоблюють невеликі за розміром декоративні подушки та наволочки. У південно-західних регіонах області декоративні подушки вишивають здебільшого у геометричних орнаментах, у північно-східних - переважають рослинні орнаменти та композиції стилізованих букетів.

Поряд з великою кількістю орнаментів вишивки на Тернопільщині поширені різноманітні техніки вишивання. В сучасній вишивці найчастіше зустрічаються техніки хрестика, гаптування та низинка. Відійшли в архаїку техніки кручення, настилання та пів хрестик. Роботи в цих техніках можна побачити лише в музеях Львова та Тернополя [28].

Техніка низинки виконується тільки в орнаментах геометричного характеру, тому вона найбільш поширена у південно-західних районах Тернопільщини. У північних районах розповсюджене гаптування та хрестик. Вдаючись до невичерпної криниці народної художньої творчості, майстри народної вишивки Тернопільщини постійно розвивають і збагачують її новими мотивами та технічними способами, які тісно пов’язані з процесом виробництва та суспільного розвитку.

Сьогодні вишивають майже в кожній сім’ї на селі і в місті. Тисячі талановитих майстрів і майстринь творять неповторну красу. Серед них в першу чергу слід згадати заслуженого майстра народної творчості М. Вареницю з Тернополя. Вона - активний учасник обласних та Республіканських виставок народної художньої творчості. Вишиває хрестиком і низинкою. Майстрині характерне відчуття кольору, гармонії, висока техніка виконання.

Чудовим майстром художньої вишивки є П. Ткачук, викладач Теребовлянського культосвітнього училища. Поряд з вишивкою майстер займається також нанизуванням з бісеру, декоративним розписом. Тернопільчани, гості міста неодноразово мали змогу знайомитись з витворами рук майстра. Високу оцінку одержували його роботи і на республіканських виставках.

Серед тих, хто в роки занепаду народного мистецтва залишився вірним давнім традиціям кращих майстрів вишивання, активно боровся за їх збереження, подальший розвиток і збагачення, є Г. Баран з Тернополя. Особливо неповторні її рушники. Майстриня бере найактивнішу участь у всіх обласних і республіканських виставках.

Визначним осередком вишивки є Бережани. Тут при краєзнавчому музеї працює студія вишивання на чолі з керівником М. Вавро. Студія підтримує творчі зв'язки з вишивальницями Івано-Франківської та Львівської областей, організовують обмінні виставки, діляться досвідом роботи. Все це сприяє росту майстерності вишивальниць, збагачує їх новими знаннями з цього виду ремесла.

Поміж бережанських вишивальниць виділяється М. Гарап'юк, колишня вчителька, а також її дочка. Крім вишивки, вони займаються ще ткацтвом, розписують писанки [21, 82].

Борщівський район - один з небагатьох, де найбільш зберегли давні традиції народних майстрів вишивання поряд із звичаями і обрядами. Особливо привабливі жіночі наряди, зокрема весільне вбрання молодої в національному стилі, оздоблене вишуканою вишивкою. Живописністю, майстерністю закомпонування та технікою виконання відзначаються вишивки майстринь Г. Касіян з Трубчина, Г. Вальчук та Г. Сарахман з Дністрового, В. Шпак з Кудринець цього району.

Таким чином, народні промисли і ремесла Тернопільщини займають важливе місце у естетичному вихованні молодших школярів.