Ринок прямого страхування – це сфера укладання договорів страхування між страховими організаціями (страховиками) та їхніми клієнтами (страхувальниками).[31, c. 162]

Вибираючи страхову компанію, клієнтам (фізичній особі або організації) слід ураховувати багато чинників: репутацію страховика, суми страхових премій і порядок їхньої сплати, наявність ліцензії, розмір власних засобів і сплаченої частки статутного капіталу компанії-страховика тощо. І лише деякі клієнти, особливо під час страхування великих або складних ризиків, цікавляться, чи укладатиме страховик договір перестрахування, і якщо так, то з ким і на яких умовах. Між тим, підґрунтям фінансової стійкості страховиків є наявність у них не тільки сплаченого статутного капіталу і страхових резервів, а й системи перестрахування.

Саме тоді, коли йдеться про об’єкт страхування, що має високу страхову вартість або пов’язаний з підвищеною небезпекою (космічні, екологічні, великі промислові ризики тощо), один страховик не завжди в змозі забезпечити страхувальникові надійний страховий захист. Тому для створення збалансованого страхового портфеля, підвищення фінансової стійкості і гарантованого виконання всіх своїх зобов’язань він звертається до послуг перестрахувального ринку.

Правові засади проведення перестрахування в Україні визначають Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про страхування» від 4 жовтня 2001 р. № 2745-III та постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про порядок здійснення операцій з перестрахування» від 24 жовтня 1996 р. № 1290.

Окремі питання перестрахування регулюють також нормативні акти Міністерства фінансів України, Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг (державного органу нагляду за фінансовими ринками та установами) та інші відомчі нормативні акти.

Відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону України «Про страхування» від 7 березня 1996 р. № 85/96-ВР (далі – Закон про страхування) перестрахування – це страхування одним страховиком (цедентом, перестрахувальником) на визначених договором умовах ризику виконання частини своїх обов’язків перед страхувальником у іншого страховика (перестраховика) резидента або нерезидента, який має статус страховика або перестраховика, згідно із законодавством країни, в якій він зареєстрований.[2]

Положення про порядок здійснення операцій з перестрахування, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 24 жовтня 1996 р. № 1290 (далі – Положення про перестрахування) визнає перестрахування необхідною умовою для забезпечення платоспроможності страховиків та надійності, безпечності і диверсифікованості розміщення страхових резервів страховика у випадку, коли:

· страховик бере на себе страхові зобов’язання в обсягах, що можуть перевищувати можливості їх виконання за рахунок власних активів;

· страхова сума за окремим об’єктом і видом страхування перевищує 10% суми сплаченого страхового фонду і створених страхових резервів на останню звітну дату;

· перестрахування є передумовою здійснення інших видів діяльності (міжнародні перевезення, експлуатація об’єктів підвищеного ризику, великомасштабні інвестування тощо).[32, c.72]

Таким чином, страхується підприємницький ризик самого страховика: він укладає договір страхування із страхувальником, за що одержує від нього відповідну страхову премію, і потім «підстраховує» себе на випадок виплати, розділивши ризик з перестраховиком і сплативши перестрахувальну премію (можливе утримання з перестраховика перестрахувальної комісії).

Процес передачі ризику в перестрахування називається перестрахувальною цесією. Страховик (страхова компанія), який бере на себе ризик за договором страхування і передає його у перестрахування, іменується перестрахувальником, а приймаючий – перестраховиком.[26,c. 96]

Законодавство допускає послідовне укладання двох або кількох договорів перестрахування: взявши на себе ризик першого страховика – перестрахувальника, перестраховик у свою чергу може передати його іншому перестраховику і далі по ланцюжку. При цьому кожний перестрахувальник може передавати ризик повністю або частково, залишаючи собі частину ризику – так зване власне утримання.

Подальша передача ризику називається ретроцесією. Відповідно перестраховика, який бере ризик у перестрахування і передає його в подальше перестрахування, іменують ретроцедентом, а приймаючого – ретроцесіонером.

При настанні страхового випадку страхувальник звертається за виплатою до свого страховика, який, відповідно до закону, здійснює належну йому виплату в повному обсязі. Таким чином, інтерес страхувальника цілком задовольняється. Після цього перший страховик – перестрахувальник вимагає відшкодування частки збитків перестраховиком (перестраховиками), який у свою чергу, виплативши все, що відповідає його зобов’язанням перед першим страховиком, звертається до свого ретроцесіонера і т.д.

Кожному клієнту страхових компаній слід знати, що відповідальним за виплату страхового відшкодування перед ним залишається той страховик, який безпосередньо уклав з ним договір страхування (ст. 12 Закону про страхування).[1] Перестраховики лише гарантують першому страховику відшкодування своїх часток у його збитку, вони не вступають у відносини з клієнтом. Останній може й не знати про їхнє існування.

Тому, на перший погляд, усі питання, пов’язані з перестрахуванням ризиків, не мають особливо турбувати страхувальника або застраховану особу (вигодонабувача). Але, на практиці іноді виникають ситуації, коли клієнту до укладання договору з тією чи іншою страховою компанією доцільно обговорити саму можливість та умови перестрахування або позначити свої переваги й побажання при виборі перестраховика.

Прямий страховик у деяких випадках повідомляє клієнту, в яких відомих і надійних перестраховиків перестраховуватиметься його ризик. Зазначимо, що в таких ситуаціях при невиплаті страховиком відшкодування страхувальник не має права пред’являти вимоги безпосередньо до перестраховиків.

Для клієнта, що уклав договір страхування, важливим є той факт, що страховик добровільно перестраховує прийняті ризики в солідних страхових або перестрахувальних компаніях. Адже при укладанні договору перестраховик зазвичай ретельно вивчає реальний стан справ перестрахувальника.

Крім того, якщо страхувальник має намір більш докладно вивчити майбутній перестрахувальний захист, йому необхідно звернути увагу на два моменти.

По-перше, процес перерозподілу частини страхової відповідальності за каналами перестрахування іноді може починатися ще до укладання договору прямого страхування, тобто на етапі проведення переговорів між страхувальником і страховиком (так зване попереднє розміщення ризику). У певних випадках, коли страхується великий ризик або особливо небезпечний об’єкт, це просто необхідно. Умови, на яких перестраховик згоден укласти договір перестрахування, можуть істотно позначитись на умовах прямого договору страхування. Здебільшого це стосується суми страхової премії, порядку її сплати, а також обов’язків клієнта.

По-друге, істотною умовою надійності перестрахувального захисту є правильний вибір перестраховиків, критеріями якого можуть слугувати:

· розмір статутного капіталу та інших власних засобів перестраховика;

· спеціалізація;

· платоспроможність і фінансова стійкість перестраховика;

· стан страхових резервів і їхнє розміщення;

· структура активів і рівень їхньої ліквідності;

· положення в рейтингах за різними показниками (зокрема, за надходженнями, виплатами, обсягом активів);

· репутація на перестрахувальному ринку;

· відомості про своєчасність виплат страхових відшкодувань за іншими договорами перестрахування;

· досвід роботи на ринку;

· персональний авторитет керівників і провідних спеціалістів;

· участь у великих перестрахувальних пулах;

· наявність зв’язків з міжнародними перестрахувальними організаціями;

· ступінь розвитку регіональної мережі представництв (для закордонних перестраховиків) тощо.

Важливим показником при перестрахуванні є розмір власного утримання страховика (тієї частини застрахованого ризику (частини страхової суми), зобов’язання за якою страховик залишає за собою, а іншу частину (понад власне утримання) передає в перестрахування або ретроцесію).

Чинниками, що впливають на розмір власного утримання, крім особистих засобів страховика, є також тип ризиків, прийнятих на страхування, їхня схильність до кумуляції, ймовірність настання страхового випадку, максимально можлива й найбільш імовірна величина передбачуваного збитку, регіональна специфіка, прийняті на даному ринку середні тарифи й ліміти відповідальності за кожним видом об’єктів тощо.

Визначення розміру власного утримання має важливе значення. Якщо він буде занадто великим, то при настанні вже одного – двох страхових випадків під сумнівом опиниться можливість функціонування всієї страхової компанії, їй доведеться відшукувати ресурси для покриття збитків. Якщо він буде встановлений на занадто низькому рівні, страховик необґрунтовано обмежить свої можливості щодо прийняття ризиків на страхування і, відповідно, збору страхових премій.

Однак слід пам’ятати, що страховик, який перестраховує майже 100% прийнятого ризику, залишаючи мінімальне власне утримання або не залишаючи його взагалі, навряд чи заслуговує на довіру. Це означає, що в нього не вистачає особистих засобів, і тому власне утримання, розмір якого за законом не може перевищувати 10% власних засобів, виходить невеликим (у цьому випадку страхувальнику необхідно замислитись, чи варто мати справу з фінансово неспроможним страховиком, оскільки існує небезпека, що він не матиме змоги швидко виплатити повну суму відшкодування, яку зможуть йому відшкодувати тільки перестраховики), або ж така позиція є продуманою політикою страховика, який заробляє гроші не на страхуванні як такому, а на одержанні перестрахувальної комісії, тобто фактично виступає як посередник на користь великих перестраховиків, зокрема закордонних (у цьому випадку для страхувальника, можливо, дешевше обійдуться послуги іншого страховика).

Загалом, на погляд страхувальників, участь їхніх страховиків у перестрахуванні забезпечує високу якість наданих страхових послуг, своєчасність і повноту відшкодування збитків. Перестрахування сприяє підвищенню надійності страховика, а отже, й довіри до нього його клієнтів.

Слід зазначити, що перестрахувальні відносини є договірними.

Договір перестрахування має низку специфічних рис, яких немає ні в торговельних, ні у фінансових, ні в інших договорах. Вони виникають із специфіки угоди перестрахування.

Договір перестрахування ґрунтується на двох основних принципах – відшкодування збитків і доброї волі.

Перший принцип передбачає обов’язок перестраховика під час настання страхового випадку виплатити перестрахувальнику відшкодування відповідно до частки своєї участі і тільки в тому випадку, якщо той виплатив належне страхове відшкодування страхувальнику.

Принцип доброї волі передбачає обов’язок перестрахувальника до укладення договору перестрахування надати перестраховику повну й достовірну інформацію про ризик, що перестраховується, а також інформувати його про всі зміни у ступені ризику впродовж усього терміну перестрахування. Порушення цього обов’язку може стати основою для відмови перестраховика від виплати своєї частки страхового відшкодування.

Німецьким перестраховикам не потрібно одержувати дозвіл на здійснення перестрахування. Цей факт є загально відомим. Часто відсутність обов’язку одержувати дозвіл сприймається як відсутність нагляду. Однак це твердження є невірним та потребує роз’яснень.

Висновки до другого розділу

Комплексний аналіз економічної природи, функцій та взаємодії суб’єктів страхового ринку, визначення сутності об’єктів страхування показав, що страховий ринок являє собою багаторівневу структуровану систему зі складним механізмом взаємодії його суб’єктів, на які спрямований страховий захист. Вивчення структури сучасного страхування, основних його форм і видів дозволяє виявити певні закономірності сучасного стану та тенденції розвитку страхового ринку, має велике значення для теорії й практики страхової справи.

Страховий ринок України зростає як за розміром, так і за складністю. Середньорічний темп зростання страхових премій протягом останніх трьох років склав 42%. Крім того багато було зроблено в сфері законодавства та регулювання, що сприяло прискоренню зростання сектора. Незважаючи на обнадійливий розвиток, страховий ринок все ще залишається слаборозвиненим та існує значна потреба в подальшому його вдосконаленні.

Ринок переважно працює з юридичними особами. Існує високе зосередження на страхуванні комерційної та промислової власності, що у 2006 році склало 76,9% всіх страхових премій. Страхові поліси переважно купуються іноземними інвесторами та великими міжнародними корпораціями, які працюють в Україні. В свою чергу, страхування фізичних осіб майже нерозвинене. В Україні відзначається низька страхова культура. Крім того, компанії інвестують незначні кошти в просвітницькій маркетинг та розвиток ринку індивідуальних страхових полісів. В результаті велика частина населення досі нічого не знає про концепцію та переваги страхування. Регуляторна та інституційна система страхового ринку була значно удосконалена.

Зростання основних показників діяльності страховиків за 2008 рік вказувало на збереження тенденцій щодо зростання ділової активності у порівнянні з 2007 роком. Проте у другій половині року темпи росту показників діяльності уповільнилися під впливом загальної фінансової кризи.

Комплексний аналіз міжнародного ринку страхування за такими макроекономічними показниками, як співвідношення обсягу страхової премії до валового внутрішнього продукту, сума страхової премії у розрахунку на душу населення, обсяг страхової премії у масштабах регіональних й міжнародного страхових ринків, свідчить про те, що страхування – важливий сектор національних економік. Акумульовані через страхування кошти є одним із головних джерел залучення великих інвестицій до національної економіки.