Материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления пользователям Интернета и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
© 2018 - 2024
Забезпечення власної безпеки системи МВС як спеціально-кримінологічний засіб запобігання та протидії злочинам, що вчиняються окремими співробітниками ОВС, має за мету усунення такого поступового утворення нового кримінологічного феномену як втягування все більшої кількості державних службовців, у тому числі й правоохоронних відомств, у протиправну (злочинну) діяльність.
Криміналізація правоохоронних органів має своє підґрунтя і закономірний розвиток в умовах ескалації злочинності і функціонування поряд з офіційними структурами «кримінальних спільнот», генератором яких виступає організована злочинність. Тому надзвичайну актуальність і практичну значимість являє собою проблема попередження та подолання злочинності з боку деяких співробітників ОВС як фактора, що певною мірою виступає загрозою національній безпеці країни.
Саме тому спрямованість попереджувальних дій мусить охоплювати і враховувати такі аспекти:
- злочинність осіб, наділених специфічними повноваженнями у сфері охорони правопорядку і боротьби зі злочинністю, об’єктивно властива усім моделям суспільного устрою;
- сфери і межі діяльності співробітників ОВС надто широкі, багатогранні і різнобічні (попереджувальні, правозастосовчі, оперативно-розшукові, включаючи негласні, тощо);
- зміст і сутність протиправних дій з боку окремих представників правоохоронної системи не вичерпується сферою виконання ними службових завдань;
- владні повноваження співробітників відповідних структурних підрозділів системи МВС в силу своєї специфіки відрізняються гнучкою адаптацією до нових форм і методів злочинних проявів (незаконна участь у підприємницькій діяльності, явне посередництво при вирішенні проблем, що виникають при здійсненні правоохоронними відомствами своєї контрольної функції, вимагання хабара за бажане вирішення певного кола питань, пов’язаних з провадженням по кримінальних справах, об’єднання частини співробітників у групи, які можуть спеціалізуватись як на «розвалі» кримінальних справ, так і на вчиненні злочинів загальнокримінальної спрямованості, передусім за допомогою наявної в органах внутрішніх справ інформації про протиправну діяльність певних структур чи осіб).
Як відомо, суспільство, держава і окремий індивід у контексті всіх його соціальних зв’язків являють собою певну систему. Тому термін «безпека» у цьому випадку має розглядатись як невід’ємна властивість будь-якої системи, що характеризує її цілісність, самостійність та стійкість. Втрата будь-якої із цих ознак неминуче призведе до руйнування чи загибелі системи [22]. Саме з цих позицій можна стверджувати про правомірність і доцільність існування такої категорії як внутрішня безпека ОВС та її забезпечення, що має на увазі досягнення певного рівня захищеності життєво важливих інтересів системи МВС від зовнішніх чи внутрішніх загроз. Тут йдеться про власну (внутрішню) безпеку відомства як про специфічний об’єкт охорони його інтересів. Звідси витікає поняття «забезпечення власної безпеки» в органах внутрішніх справ як заснованої на принципах комплексного підходу програмування та планування діяльності спеціальних суб’єктів (підрозділів внутрішньої безпеки і розслідувань) і апаратів по роботі з кадрами, покликаних забезпечити досягнення такого рівня захищеності життєво важливих інтересів системи МВС, який відповідав би критеріям безпеки і одночасно створював відповідні умови для усунення можливості проникнення в органи внутрішніх справ представників кримінальних структур чи осіб з криміногенною мотивацією, запобігання і протидії протиправній діяльності співробітників ОВС та умовам її виникнення та захисту персоналу системи МВС та їх близьких від кримінальних зазіхань.
Потреба в науковому та правовому забезпеченні власної безпеки обумовлена не лише наявністю негативних тенденцій у динаміці та структурі злочинності серед співробітників ОВС, але й відсутністю всебічно обґрунтованих методичних і практичних рекомендацій з цих питань.
Вимагає глибшої і детальнішої розробки і регламентації проблема пошуку нових та оптимізації чинних шляхів зміцнення дисципліни і законності в органах внутрішніх справ, формування ефективної системи заходів, яка б унеможливлювала випадки, коли частина співробітників ОВС має змогу активно і професійно використовувати знання, навички, зв’язки та інформаційні дані, здобутих в процесі оперативно-службової діяльності, а також табельну зброю, спеціальні засоби, техніку та інші можливості системи для власної протиправної діяльності.
У цьому зв’язку є потреба створити ефективну систему різнопланових прийомів та способів для своєчасного виявлення і усунення фактів прихованої протиправної діяльності з боку частини співробітників системи МВС, особливо злочинів, що мають багатоепізодний характер та пов’язані з діяльністю організованих злочинних груп і забезпечуються чітким розподілом ролей, використанням зв’язків та можливостей впливових посадовців для протидії викриттю протиправної діяльності.
Отже, здійснюючи заходи, спрямовані на зміцнення внутрішньої безпеки системи, потрібно мати на увазі три основних напрями її забезпечення. По-перше, вирішення комплексу завдань (медичних, психологічних, організаційних і оперативно-розшукових), спрямованих на виявлення в процесі формування резерву нового прийому на службу в органи внутрішніх справ кандидатів, які за своїми особистісними якостями і мотивацією до правоохоронної діяльності не відповідають обов’язковим вимогам та стандартам, наявність яких є потрібною для співробітників цього правоохоронного відомства, а також забезпечення активної протидії їх намаганням проникнути в систему кримінальної юстиції. По-друге, це своєчасне виявлення, викриття і припинення фактів злочинної поведінки з боку окремих співробітників органів, а також випадків ініціативного підкупу і залучення до кримінальної діяльності морально не стійких співробітників та намагань криміналітету впливати на співробітників системи МВС, у тому числі й під час службових та побутових стосунків. По-третє, це активна протидія поширенню дезінформації, застосуванню шантажу чи інших методів і засобів дискредитації співробітників, загрозі фізичного усунення чи застосування психічного та фізичного тиску безпосередньо на самого співробітника чи використовуючи для цього сім’ї, близьких та родичів.
Розглядаючи зазначені напрями забезпечення внутрішньої безпеки ОВС, підкреслимо, що всі вони в процесі практичної реалізації мають на меті не лише викриття і припинення злочинних проявів з боку окремих співробітників органів, але й складають основу для спеціально-кримінологічного попередження їх протиправної поведінки. З огляду на це вбачається доцільним чітко визначити і конкретизувати заходи, поетапне здійснення яких сприятиме як подоланню причин та умов, що стають підґрунтям для формування злочинної поведінки в середовищі ОВС, так і створить передумови для боротьби з намаганнями скомпрометувати, шантажувати чи залякати їх співробітників.
Звичайно, не існує безпомилкових способів виявлення кандидата на службу до правопорушень чи інших ганебних вчинків. Адже певні негативні риси, якості чи звички людини можуть сформуватися в результаті збігу обставин, під впливом негативного оточення, у тому числі й службового. І все ж, при відсутності компрометуючих відомостей стосовно майбутнього співробітника варто дотримуватися постулату, що коли до служби в системі МВС він чесно жив і не вступав у конфлікт із законом, то й надалі йому важко буде відступити від своїх принципів. Це, власне, і є підтвердженням потреби отримання якомога точніших і докладніших відомостей про спосіб життя, оточення та інші обставини, що могли суттєво вплинути на формування особистості кандидата на службу.
У той же час практика свідчить, що методи вивчення, ретельність та критерії відбору на службу, які застосовуються апаратами по роботі з персоналом та іншими службами, що беруть участь у вирішенні цих проблем, на практиці (при зовнішній схожості і відповідності відомчим інструкціям та рекомендаціям) все ж мають суттєві розбіжності. Головна причина тому — суб’єктивізм та протекціонізм, які ще досить широко поширені в роботі з персоналом, формальний, поверховий і безвідповідальний підхід до вирішення питань щодо прийняття на службу. Проблема полягає і в тому, що деякі посадовці, у тому числі й ті, які наділені правом не лише здійснювати, але й встановлювати певні норми та принципи щодо вирішення питань добору на службу, не завжди дотримуються загальновизнаних етичних норм роботи з персоналом і свідомо ігнорують негативну інформацію, отриману в результаті перевірки кандидатів на службу.
Це стає можливим у результаті розмитості, неконкретності і нормативної неврегульованості у цих питаннях, що дозволяє в окремих випадках не звертати увагу на відомості негативного характеру, що були отримані в процесі перевірок, і, при потребі, обґрунтувати позитивне рішення щодо можливості служби в правоохоронній системі. Причому тут йдеться не лише про відомості, що дають уяву про правослухняність кандидата, його найближче оточення, але й про виявлені негативні риси характеру, низькі фізичні чи інтелектуальні якості, наявність шкідливих звичок, незадовільні результати психофізіологічного тестування, погану вихованість тощо. Кожна з цих рис особистості може стати фатальною у майбутньому і призвести до подій, що матимуть вкрай негативні наслідки для системи МВС.
Сама наявність таких випадків спонукає до визначення конкретного, вичерпного, що не потребує додаткового тлумачення, переліку компрометуючих відомостей, рис характеру чи інших обставин, які матимуть вирішальне значення при вирішенні питання доцільності служби в органах внутрішніх справ.
Надійним засобом протидії формуванню протиправної поведінки співробітників ОВС може послужити налагодження системи розгляду усіх видів скарг та звернень громадян (наданих письмово, усно чи по телефону, у тому числі анонімних). Подальшого удосконалення потребує практика функціонування «гарячих ліній» та «телефонів довіри». Вона має носити системний характер, а також регламентуватися відомчою інструкцію, яка б детально визначала порядок надходження, обробки, реєстрації і реагування на повідомлення та звернення громадян стосовно незаконних і необґрунтованих дій співробітників ОВС, їх аморальної чи протиправної поведінки.
Поряд із реагуванням на факти правопорушень з боку співробітників, які дістали своє підтвердження, у цій інструкції треба передбачити конкретні наслідки співпраці з громадянами, повідомлення яких допомогли викриттю правопорушника і реально сприяли виявленню і припиненню його злочинних дій. Це значно сприятиме також підвищенню відповідальності безпосередніх керівників, співробітників підрозділів внутрішньої безпеки і розслідувань та апаратів по роботі з персоналом за повноту реєстрації інформації, що надходить, та своєчасне і об’єктивне реагування на неї. Повинен бути встановлений чіткий порядок повідомлення заявників про результати розгляду їх звернень. У той же час, посадові особи, які здійснюватимуть перевірку таких повідомлень, мають діяти таким чином, щоб завдяки ретельному «фільтруванню» і перевірці наявної інформації не припуститись упередженості і тим самим не сприяти навмисній дискредитації співробітників, які добросовісно виконують свої обов’язки.
Треба зважати й на те, що злочинна поведінка, властива деяким співробітникам ОВС, впливає практично на кожного співробітника, навіть коли він не схильний до правопорушень. Це робить вкрай важливим не лише виховання у співробітників вищих норм професійної моралі, але й одночасне створення у підрозділах такої атмосфери, що унеможливлює участь співробітників у злочинній діяльності.
Аналіз результативності попередження злочинів та інших правопорушень з боку співробітників і забезпечення власної безпеки системи МВС свідчить про те, що крім загальнопрофілактичних проблем величезне значення для протидії криміналізації ОВС мають засоби спеціального характеру. Вони у першу чергу спрямовані на своєчасне виявлення та припинення конкретних причинно-обумовлюючих зв’язків, відпрацювання системи заходів і механізмів для викриття і документування протиправних дій і тактики застосування кримінально-правових санкцій.
Таким чином, для здійснення спеціально-кримінологічного попередження злочинів співробітників ОВС, важливо визначити та забезпечити виконання широкого кола заходів, що охоплюють усі без винятку сфери їх діяльності та життя і передбачають використання для досягнення цієї мети усього комплексу наявних можливостей – кадрових, виховних, соціальних, психофізіологічних, медичних, навчальних, оперативно-розшукових, технічних, розвідувальних, контрольно-аналітичних, інформаційних тощо. Успішне вирішення цих завдань сприятиме посиленню протидії криміналізації ОВС, розширить можливості для своєчасного виявлення та припинення протиправної поведінки з боку окремих співробітників Міністерства внутрішніх справ України.
ВИСНОВКИ
Українські вчені вже давно стверджують, що не можна оцінювати діяльність органів внутрішніх справ за показником «зростання-зниження» зареєстрованих злочинів хоча б тому, що насправді зростання злочинності в місті, районі — це результат активізації боротьби з нею. Проте саме таку оцінку використовують досі. У своєму виступі на засіданні Верховної Ради України 28 листопада 2002 р. Міністр внутрішніх справ Ю.Смирнов відзначив, що наша міліція домоглася 85-відсоткового розкриття злочинів! І це на тлі того, що в Польщі, Росії, Білорусі цей показник не перевищує 50—60%, і навіть у цивілізованій Німеччині, де високооплачувана поліція має новітню техніку, він становить 52—53%. За оцінками кримінологів, насправді в Україні розкривається лише близько 18—20% скоєних злочинів.
Нічого в системі статистики злочинів не змінюється вже десятки років, і ніхто не може зруйнувати таку систему лише тому, що відсоток розкриття, який рік у рік в усіх доповідях зростає хоча б на піввідсотка (що є приводом для надання чергових звань і нагород), раптом обвалиться з 85 до 20, і народ побачить: а король же голий!
Можна стверджувати, що нічого не зміниться доти, доки на державному рівні не буде змінено систему реєстрації, обліку й розкриваності злочинів. Змінити її можуть лише дві речі — Закон «Про статистику злочинності» або наказ (усний чи викладений у відповідному указі) Президента України, який зобов’яже Міністра внутрішніх справ реєструвати всі (!) злочини, і буде обіцяно, що ні Міністру, ні його підлеглим «за це нічого не буде». При цьому єдиним статистичним показником розкриття злочину може бути лише обвинувальний вирок суду (ст. 62 Конституції України).
Для реальної оцінки стану злочинності в системі ОВС потрібно докорінно змінити практику формування статистичних даних про це явище. Зокрема, потребує удосконалення сам підхід до накопичення кількісних показників загальної злочинності чи окремих її видів, співставлення їх з певними величинами (наприклад, кількістю працюючого особового складу), що дають можливість реально оцінити ступінь розповсюдженості злочинних проявів у тому чи іншому регіоні, службі, підрозділі.
Чіткішим мусить бути і поділ вчинених злочинів. Наявна практика ділити їх на злочини у сфері службової діяльності та інші не зовсім точно характеризує обставини, за яких вони вчиняються, оскільки переважна частина кримінально караних діянь здійснюється співробітниками або в період несення служби, або через належність конкретної особи до правоохоронної системи. Тому доцільніше було б виділити ще дві підгрупи злочинів саме з такими ознаками. Крім того, статистичний перелік варто доповнити аналізом вчинення злочинів за ступенем їх тяжкості.
Вирішення цих питань дасть нові можливості для оцінки стану, поширеності і якісних характеристик злочинності в органах внутрішніх справ, що, в свою чергу, значно сприятиме налагодженню дієвої попереджувально-профілактичної роботи з урахуванням усіх факторів, які впливають на рівень криміналізації системи МВС України.
Перебуваючи у процесі становлення та реформування суспільних відносин, економіки, правової системи, наша держава особливу увагу приділяє посиленню протидії злочинності та забезпеченню громадської безпеки в країні. Вирішення цього завдання невіддільне від потреби значного покращення роботи правоохоронних органів, зокрема ОВС. Сьогодні Міністерство внутрішніх справ України та його органи вживають відповідні заходи, спрямовані на оптимізацію структури та чисельності підрозділів, поліпшення їх технічної оснащеності, що позитивно впливає на криміногенну ситуацію в державі, сприяє ефективному захисту конституційних прав і свобод громадян.
Слід не забувати, що підвищення надійності сучасної правоохоронної системи визначальна роль належить людському факторів. Йдеться передусім про формування кадрового потенціалу, здатного на високому професійному рівні, відповідально і в межах закону підтримувати порядок і спокій у державі. Саме тому одним з найпріоритетніших напрямів діяльності в органах внутрішніх справ України була і залишається робота з їх співробітниками.
Сьогодні все більше уваги концентрується на підвищенні якісного рівня співробітників ОВС, забезпеченні належного професіоналізму, дисциплінованості і високої відповідальності кожного за результати своєї праці. Але на жаль з боку окремих співробітників ОВС є випадки недотримання правових норм при здійсненні правоохоронної діяльності, вчинення правопорушень і, зокрема, злочинів. Усе це вимагає ретельної і послідовної роботи, спрямованої на протидію криміналізації системи МВС, з широким залученням усіх наявних засобів.
Зроблений аналіз кримінальних справ дає підстави для класифікації мотивів їх злочинної поведінки. До найпоширеніших мотивів вчинення так званих “професійних” злочинів варто віднести: “службістські”, корисливі та прагнення до демонстрації своєї влади над іншими людьми. Мотивами вчинення загальнокримінальних злочинів найчастіше є корисливість, прагнення до виявлення зверхності чи сили з огляду на своє службове становище, хуліганство, помста чи ревнощі та легковажність та безвідповідальність щодо своїх вчинків.
Особливе місце у розв’язанні проблеми “службової” злочинності посідає подолання кризових явищ у владі, наявність яких веде до некерованості та дезорганізації усіх соціальних інститутів та систем, у тому числі й МВС, протиріч між суспільством і державою, а також у самій державній системі, а це бюрократизація державного апарату, корумпованість чиновників, нехтування ними інтересів державної служби, недотримання принципу рівності перед законом та судом і т.п.
На закінчення окремо хотілося б сказати про покарання.
Покарання повинне приносити користь суспільству насамперед тому, що воно є методом та засобом виправлення і перевиховання (хоча і специфічним) осіб, що скоїли злочини, а також тому, що воно є одним з засобів попередження нових злочинів. Саме тому покарання не повинне бути жорстоким.
Переоцінка жорстокості по відношенню «до шкідливих» для суспільства людей є не що інше, як відображення традиційного погляду на покарання “до” і “соціалістичного періоду”.
Разом з тим варто мати на увазі, що жорстокість по відношенню до злочинця - це лише перший етап приниження моральних якостей особистості, за яким слідують зневага до інтересів інших людей, байдужність до них, егоїзм і безпринципність. Цими реальними наслідками «виховання жорстокістю» зневажати не можна.
Зазначене не суперечить ні необхідності примусової сили покарання та його строгості, ні тому, що покарання пов'язане з обмеженням в особистих благах з заподіянням моральних страждань. Ні, і не може бути покарання без примусу, без моральних переживань і навіть страждань. Однак варто розрізняти непримиренність до злочинів і жорстокість стосовно злочинців. Непримиренність до всякого роду правопорушень означає, що слідом за злочином повинно обов'язково і швидко наступати покарання; що жодна особа, яка скоїла злочин, не повинна залишатися непокараною; що за тяжким злочином повинно наставати суворе покарання, супроводжуване суспільним осудом. Але не за принципом «око за око, зуб за зуб».
Зазначимо, що емоції - поганий порадник у питаннях каральної політики і практики, у питаннях боротьби зі злочинністю. І якщо є достатні підстави вважати, що людина може бути виправлена за допомогою мір виховного характеру і суспільного впливу без ізоляції його від суспільства, ті саме ці міри і варто використовувати.
У цілому ж необхідно мати увазі, соціальний ефект, що досягається шляхом попередження злочинів, незрівнянно більше, ніж ефект від застосування покарань за кожне правопорушення.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К.: Просвіта, 1996.
2. Комплексна програма кадрової політики в органах та підрозділах внутрішніх справ та забезпечення законності і дисципліни на 2001-2005 роки.
3. Кримінальний кодекс України: Офіційний текст. – К.: Право, 2001.
4. Кримінально-процесуальний кодекс України. – К.: Правник, 1998. – 158 с. – Ст. 6.
5. Інструкція про порядок обліку порушень законності (правопорушень) та надзвичайних подій за участю особового складу ОВС України // Наказ МВС України від 6 грудня 1991 р. № 552. – К., 1991. – С. 5.
6. Положення про організацію виховної роботи з особовим складом органів і підрозділів внутрішніх справ України // Наказ МВС України від 17 червня 2000 р. № 385 – К., 2000. – С. 2-6.
7. Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом ОВС України: Затв. пост. Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 р. // Збірник нормативних актів України з питань правопорядку. – К., 1993.
8. Про заходи щодо вдосконалення діяльності органів досудового слідства системи МВС України в сучасних умовах реформування чинного кримінального та кримінально-процесуального законодавства і посилення протидії злочинності: Рішення колегії МВС України від 19 липня 2002 року № 8 КМ/1.
9. Про злочини, учинені співробітниками ГУМВС України в м. Києві, та покарання винних // Наказ МВС України від 22 березня 1999 р. № 228. – К., 1999. – С. 5-7.
10. Про наслідки перевірки роботи інспекції з особового складу УРОС УМВС України у Львівській області та покарання винних // Наказ МВС України від 9 листопада 2000 p. № 772. – К., 2000. – С. 3-4.
11. Про оголошення вироків судів відносно колишніх співробітників міліції // Наказ МВС України від 13 квітня 2001 p. № 277. – К., 2001. – С. 1-2. 17. 18.
12. Про попередження насильства в сім’ї: Закон України від 15 листопада 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 10. – Ст. 70.
13. Про проведення експерименту з апробації нової системи підпорядкування слідчих підрозділів ОВС // Наказ МВС України від 26 березня 2002 р. № 295. – К., 2002. – С. 1-3.
14. Про результати перевірок міськрайорганів окремих управлінь МВС України та покарання винних // Наказ МВС України від 11 серпня 2001 р. № 679. – К., 2001. – С. 1-4.
15. Про стан виконання Комплексної програми профілактики злочинності на 2001-2005 роки: Постанова Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 р.
16. Абызов Р.М. Типология личностных деформаций несовершеннолетних преступников. – Ижевск, 1998. – С. 42.
17. Аванесов Г.А. Криминология и социальная профилактика / Акад. МВД СССР. – М., 1980. – 526 с. – С. 211.
18. Аванесов Г.А. Теория и методология криминологического прогнозирования. – М.: Юрид. лит., 1972. – 334 с. – С. 268.
19. Алексеев А.И. Российская криминологическая энциклопедия. – М., 2000. – 650 с. – С. 538.
20. Алтухов с.А. Криминологическая характеристика и профилактика преступлений, совершаемых сотрудниками милиции: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Ростов-н/Д, 2000. – 31 с. – С. 20.
21. Алтухов С.А. Преступления сотрудников милиции (понятие, виды и особенности профилактики). Науч.-практ. изд. / Ассоц. “Юрид. центр” – СПб: Пресс, 2001. – 269 с. – С. 38.
22. Антонов А.Б., Балашов В.Г. Основы обеспечения безопасности личности, общества и государства: Учебное пособие. – М., 1996. – 170 с. – С. 86-88.
23. Ануфрієв М.І. Партнерство ОВС з населенням: Стратегія, сучасний стан і досвід // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. – Донецьк, 2000. – № 2. – С. 9-10.
24. Бахин В.П., Карпов Н.С. Некоторые аспекты изучения практики борьбы с преступностью (данные исследований) – К., 2002. – С. 7-9.
25. Бахин В.П., Карпов Н.С. Преступная деятельность как объект криминалистического изучения (лекция) – К., 1999.
26. Варыгин А.Н. Мотивы преступлений сотрудников органов внутренних дел и типология личности. // Организованная преступность, миграция, политика. / Под ред. проф. А.И. Долговой. – М.: Российская криминологическая ассоциация, 2002. – С. 110-114. – С. 112.
27. Владимиров В.А., Ляпунов Ю.И. Ответственность за корыстные посягательства на социалистическую собственность. – М.: Юрид. лит., 1986. – 222 с. – С. 50.
28. Голіна В.В. Спеціально-кримінологічне попередження злочинів (теорія і практика): Автореф. дис. … д-ра юрид. наук. – Харків, 1994. – 43 с. – С. 12-25.
29. Дубовик О.Л. Принятие решения в механизме преступного поведения и индивидуальная профилактика преступлений. – М., 1997. – 27 с.
30. Закалюк А.П. Прогнозирование и предупреждение индивидуального преступного поведения. – М.: Юрид. лит., 1986. – 192 с. – С. 85-90.
31. Игошев К.Е. Типология личности преступника и мотивация преступного поведения. – Горький: Горьк. высш. школа МВД СССР, 1974. – 167 с.
32. Коган В.М. Социальные свойства преступности / Акад. МВД СССР. – М., 1977. – 91 с.
33. Кравченко Л.М. Кваліфікація злочинів // Юридична енциклопедія. – К., 2001. – Т. 3.
34. Криминология / Под ред. А.И. Долговой. – М.: Изд. группа НОРМА-ИНФРА-М, 1997. – 779 с.
35. Криминология / Под ред. В.Н. Кудрявцева, В.Е. Эминова. – М., 1995. – 512 с.
36. Криминология / Под ред. Н.Ф. Кузнецовой, Г.М. Миньковского. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1997. – 512 с. – С. 133-134.
37. Кудрявцев В.Н. Социальные деформации. – М., 1992. – 212 с. – С. 5, 22-23.
38. Кудрявцев В.Н. Генезис преступления. Опыт криминологического моделирования: Учебное пособие. – М.: ФОРУМ-ИНФРА-М, 1998. – 215 с. – С. 9.
39. Кудрявцев В.Н. Причинность в криминологии: о структуре индивидуального преступного поведения. – М.: Юрид. лит., 1968. – 175 с. – С. 133.
40. Литвак О. Про причини зростання злочинності та умови, що цьому сприяють // Віче. – 1997. – № 11. – с. 57-66.
41. Литвак О.М. Злочинність, її причини та профілактика. – К.: Вид-во Україна, 1997. – 167 с. – С. 19-21.
42. Личность преступника / Кудрявцев В.Н., Лейкина Н.С., Кондрашков Н.Н. и др.; ред. кол.: Кудрявцев В.Н. и др. – М.: Юрид. лит., 1975. – 270 с. – С. 25-26.
43. Ломов Б.Ф. Методологические и теоретические проблемы психологии. – М., 1984. – 186 с. – С. 35.
44. Лунеев В.В. Мотивация преступного поведения. – М.: Наука, 1991. – 383 с. – С. 40.
45. Лунеев В.В. Преступное поведение, мотивация, прогнозирование, профилактика. – М., 1980. – 180 с.
46. Малков В.Д., Токарев А.Ф. Организация деятельности внутренних дел по предупреждению преступлений: Учебник для слушателей Академии управления МВД России. – М., 2000. – 190 с. – С. 11-14.
47. Мартиненко О.А. Кримінологічний аналіз правопорушень серед особового складу ОВС України // Вісн. Запорізького держ. ун-ту (юридичні науки). – Запоріжжя, 2001. – № 1. – С. 151-153.
48. Мерзлов Ю.А. Криминологическая характеристика и предупреждение преступлений, совершаемых сотрудниками службы криминальной милиции: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Омск, 1998. – 23 с. – С. 15.
49. О государственной дактилоскопической регистрации в Российской Федерации: Федеральный Закон РФ от 25 июля 1998 г.
50. Отношение осужденных к наказанию и вопросы повышения эффективности их исправления и перевоспитания в местах лишения свободы / МВД СССР. Рязанская васш. шк. – Рязань, 1976. – 80 с. – С. 13.
51. Проблемы борьбы с изнасилованиями: Сб. научных трудов. – М., 1983. – С. 46.
52. Програма заходів щодо удосконалення організаційного, правового, матеріально-технічного та кадрового забезпечення слідчого апарату ОВС, зміцнення дисципліни і законності в його діяльності на 2002-2005 роки.
53. Романов Р.Р. Юридическая психология. – М., 1998. – 290 с. – С. 221.
54. Савченко А.В. Мотив і мотивація злочину. – К.: Атіка, 2002. –143 с. – С. 41-43.
55. Сахаров А.Б. Личность преступника и типология преступников // Социалистическая законность. – 1973. – № 3. – с. 19-22.
56. Сахаров А.Б. Учение и личности преступника и его значение в профилактической деятельности органов внутренних дел. – М., 1984. – 160 с. – С. 4.
57. Серебрякова В.А. О месте материального фактора в системе причин преступности // Труды Омской Высшей школы МВД. – 1976. – Вып. 21. – С. 12-13.
58. Скорилкина А., Коломенский П. Значение уголовно-правового института задержания лица, совершившего преступление в практической деятельности органов внутренних дел // Уголовное право. – М., – 2000. – № 4. – С. 34.
59. Словарь иностранных слов. – М., 1982. – С. 229.
60. Тарарухин С.А. Преступное поведение. – К., 1994. – С. 60-61.
61. Тарасов Н.В. Преступления, совершаемые сотрудниками милиции. Криминологический аспект: Автореф. дисс. … канд. юрид. наук. – М., 2000. – 37 с. – С. 15.
62. Федоров В.И. Духовно-нравственное воспитание сотрудников правоохранительных органов. – М., 2000. – С. 49-53.
63. Филимонов В.Д. Криминологические основы уголовного права. – Томск: Изд-во Томского ун-та, 1981. – 212 с. – С. 115-116.
64. Филонов В.Д. Состояние, причины преступности в Украине и ее предупреждение. – Донецк: Донеччина, 1999. – 638 с. – С. 56-58.
65. Шнайдер Г.И. Криминология. – М.: Прогресс-Универс, 1994. – 504 с.
66. Юцкова Е.М. Граждане и власть: некоторые криминологические аспекты // Преступность и власть. – М., 1996. – с. 30-31.
Дата: 2019-05-29, просмотров: 196.