ХАРАКТЕРИСТИКА ЗЛОЧИНІВ, ЩО ВЧИНЯЮТЬСЯ СПІВРОБІТНИКАМИ ОВС

Поможем в ✍️ написании учебной работы

Имя

Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

Нажимая кнопку "Продолжить", я принимаю политику конфиденциальности

Магістерська робота

БОРОТЬБА ЗІ ЗЛОЧИНАМИ, ЩО ВЧИНЯЮТЬСЯ СПІВРОБІТНИКАМИ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

ТА ЇХ ПРОФІЛАКТИКА

ЗМІСТ

ВСТУП........................................................................................................ 3

ХАРАКТЕРИСТИКА ЗЛОЧИНІВ, ЩО ВЧИНЯЮТЬСЯ СПІВРОБІТНИКАМИ ОВС..................................................................................................................... 13

ХАРАКТЕРИСТИКА ОСОБИСТОСТІ СПІВРОБІТНИКІВ ОВС, ЩО ВЧИНИЛИ ЗЛОЧИНИ....................................................................................... 51

БОРОТЬБА ЗІ ЗЛОЧИНАМИ, ЩО ВЧИНЯЮТЬСЯ СПІВРОБІТНИКАМИ ОВС ТА ЇХ ПРОФІЛАКТИКА................................................................................... 72

ВИСНОВКИ............................................................................................ 105

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ............................................... 110

ВСТУП

Проблеми зміцнення правопорядку у суспільстві, протидії та попередження злочинності були і залишаються одними з найважливіших і не випадковістю те, що за всю свою історію розвитку – людство намагалось у будь-який спосіб боротися проти проявів, що суперечили загальноприйнятим поняттям мораль, громадської безпеки та порядку.

Є проблема. Почнемо її розгляд із типового прикладу з життя. Викрадено автомобіль. Через якийсь час потерпілого викликають у суд, де він із подивом дізнається, що викрадача знайдено і він постав перед судом. Потерпілий просить суд надати йому можливість ознайомитися з кримінальною справою. У результаті їх вивчення з’ясовується, що факт викрадення його автомобіля, а також ще восьми (крім одного, під час викрадення якого підсудного й затримали) підтверджено лише одним доказом. Це — явка з повинною самого підсудного та протоколи його допитів, у яких викрадач дуже лаконічно описує обставини скоєння злочинів.

У суді дев’ять потерпілих, які мають право ставити запитання підсудному, починають з’ясовувати головне для них питання: де перебувають викрадені машини. Відповідь у підсудного одна: всі машини, покатавшись, він кидав у лісі, а де саме — не пам’ятає, оскільки був п’яний. У суді оголошується довідка, одержана з карного розшуку, що вжитими ними заходами автомобілі знайти не вдалося. У потерпілих виникають цілком природні сумніви в тому, що всі злочини скоєно саме цією особою. Підозри поглиблюються, коли підсудний не зміг відповісти на запитання про більш точні час, місце, спосіб, інші обставини злочину, описати зовнішній вигляд того чи іншого викраденого автомобіля, назвати предмети, які були в салоні, вантажі тощо.

Врешті-решт підсудний заявив, що насправді цих автомобілів він не викрадав, а всі злочини, крім того, при скоєнні якого його затримали, «узяв на себе» на прохання міліції. Щодо підсудного суд виносить обвинувальний вирок, а матеріали кримінальної справи в частині скоєння дев’яти крадіжок повертаються до слідчого. Проте скоєні злочини вже не вважатимуться нерозкритими. Отже, ні справжніх злочинців, ні самих украдених автомобілів уже ніхто не шукатиме.

Спробуємо пояснити ситуацію з погляду чинних правил кримінальної статистики, взявши за основу пояснення самих працівників правоохоронних органів, котрі схотіли, природно, залишитися невідомими. В органах дізнання постійно нагромаджується досить велика кількість так званих фактових кримінальних справ, строки давності притягнення до кримінальної відповідальності за якими ще не спливли, а провадження за ними призупинено у зв’язку з невстановленням особи, яка скоїла злочин. Певна річ, по цих справах у період, коли їх призупинено, слідчі дії не виконуються. Але час від часу органи прокуратури, що здійснюють нагляд за слідством і дізнанням, перевіряють ці справи й дають розпорядження активізувати їх розслідування. Тож дізнавачі інколи змушені відновлювати провадження у справі хоча б для того, аби дати формальні доручення оперативним підрозділам провести деякі оперативно-розшукові заходи. Зазвичай це робиться про людське око. Як правило, вказівки прокурорів дізнавачі намагаються ігнорувати через перевантаженість поточними кримінальними справами, тож за результатами прокурорської перевірки співробітник карного розшуку (інколи й сам дізнавач від його імені) пише рапорт, відповідно до якого «встановити особу, що скоїла даний злочин, неможливо». Кримінальну справу знову призупиняють і відкладають у сейф до кращих часів.

З іншого боку, нагромадження великої кількості кримінальних справ в органах дізнання знижує показники їхньої роботи, одним із яких є кількість справ, переданих слідчим. Якогось дня співробітники карного розшуку чи іншої служби затримують злочинця безпосередньо при скоєнні злочину. Це, приміром, квартирна крадіжка, або, як у нашому випадку, викрадення автомобіля. У процесі роботи з підозрюваним з’являється обґрунтована чи не дуже версія про те, що він, можливо, причетний до скоєння інших аналогічних злочинів. Але конкретних доказів цього немає. Ось тут і починається вивчення «фактових» кримінальних справ про такі злочини.

Цей процес має на меті відібрати найбільшу кількість справ про злочини за предметом, способом, часом скоєння та іншими обставинами, аналогічні тому, за який затримано цього підозрюваного. Після чого у підозрюваного беруть (про спосіб ми скажемо нижче) явку з повинною по кожному злочину, кримінальну справу про який було відібрано в процесі вивчення.

Далі особу допитують про обставини нібито скоєних нею злочинів. При цьому протокол допиту найчастіше пише дізнавач на основі протоколу огляду місця події та інших документів справи за відсутності підозрюваного, а останній потім його лише підписує. У протоколі допиту відзначається, що викрадений автомобіль було залишено, приміром, у лісі або розібрано на запчастини, які потім продано невідомим особам. Тут усе залежить від фантазії дізнавача. Просто в кабінеті пишеться протокол огляду місцевості, де було нібито кинуто автомобіль. Із понятими теж проблем немає: замість них записуються «мертві душі» з вигаданими адресами проживання (закон не вимагає, щоб дізнавач перевіряв у понятого паспорт зі штампом про місце реєстрації громадянина). У протоколі допиту може бути зазначено, що в підозрюваного є потайник, де він зберігає знаряддя скоєння злочину, приміром набір відмичок. Благо цих відмичок у міліціонерів хоч греблю гати, а для потрібної справи й пожертвувати ними не шкода. Відразу ж проводиться «обшук» і відмички вилучаються. Незначні процесуальні ускладнення виникають лише тоді, коли, приміром, при огляді місця події ще до порушення однієї зі старих справ, «інкримінованих» цій особі, вилучалися відбитки пальців. Але й це можна владнати: протокол переписується, відбитки знищуються.

Матеріали щодо невідомих осіб, котрим продано запчастини автомобіля, виділяються в окреме провадження й нібито передаються в підрозділи карного розшуку для встановлення цих осіб (зазвичай оригінали документів знищуються, а їх копії з вихідними номерами підшиваються до справи як свідчення того, що дізнавач виконав вимоги закону). Однак зустрічної перевірки ніхто не робитиме, а в крайньому разі можна послатися на те, що матеріали справи хтось із технічних працівників органу дізнання втратив при їх пересиланні (передачі).

Після цього особа, що скоїла низку раніше не розкритих злочинів, вважається встановленою, необхідні слідчі дії — проведеними, і дізнавач виносить постанову про передачу кримінальної справи для провадження досудового слідства. Далі за справу береться слідчий, робота якого полягає в «підчищуванні» та «шліфуванні» справи, усуненні помилок дізнавача та пред’явленні особі обвинувачення. Після чого складається обвинувальний висновок і справу передають у суд. Обвинувальний вирок майже гарантовано. Якщо навіть із якихось причин суд поверне справу для додаткового розслідування, суть останнього полягатиме лише в скрупульознішому «шліфуванні» справи.

Цікавий сам по собі той факт, що сьогодні знаходиться досить багато згодних визнати себе винними у злочинах, яких вони не скоювали, лише на прохання незнайомого їм раніше дізнавача або слідчого, хай навіть це прохання було досить настійливим. Але нічого надзвичайного тут немає. Головне — це правильний підхід до конкретної людини. Так, із раніше судимими особами, з наркоманами, алкоголіками працювати досить легко. Як правило, у цієї категорії людей немає захисників. Коло методів роботи дуже розмаїте, і найуніверсальніший із них — це метод батога і пряника. Приміром, наркоман за дозу може охоче покаятися в нескоєних злочинах.

Ми можемо скільки завгодно здогадуватися й навіть знати про методи роботи, які дозволяють «розкривати» безліч злочинів саме в такий спосіб, і з обуренням писати про це. Органи прокуратури можуть продемонструвати нечувану принциповість, спільно з іншими правоохоронними органами провести серію операцій, рейдів з виведення на чисту воду співробітників міліції, які скоюють цілком конкретні злочини проти правосуддя, передбачені статтями 371—374 Кримінального кодексу України. Але загалом нічого не зміниться. І не тому, що всі працівники органів дізнання та слідчі, котрі в такий спосіб «розкривають» злочини, погані люди, а тому, що погана система, яка змушує їх систематично вдаватися до фальсифікації.

Головною причиною цих негативних явищ, поруч із вочевидь недостатнім фінансовим, матеріально-технічним, методичним тощо забезпеченням правоохоронних органів, непрофесіоналізмом окремих їх співробітників та їхнім небажанням сумлінно виконувати свої обов’язки, є проблеми статистики.

Йдеться про те, що сьогодні, як і десять, і двадцять років тому, в основі оцінки діяльності підрозділів міліції, покликаних боротися зі злочинністю, лежить критерій розкриваності злочинів. Тож приймати всі заяви про скоєння злочинів, реєструвати й розслідувати їх належним чином, за наявних організаційних, технічних, фінансових тощо можливостей для їх розкриття, означає істотно, на порядок знизити відсоток розкриваності злочинів.

Певне значення має й те, що в оперативників і слідчих підрозділів органів внутрішніх справ різні показники їхньої роботи. В оперативних підрозділів карного розшуку головний показник роботи — порушення слідчим кримінальної справи, а також пред’явлення обвинувачення. При порушенні кримінальної справи слідчий виставляє статистичну картку форми №1, а при пред’явленні обвинувачення — форми №4. Єдиним показником роботи слідчого є кількість кримінальних справ, направлених ним у суд. При цьому виставляється статистична картка форми №1.1. У випадку з викраденням автомобіля оперативні підрозділи одержали дев’ять форм №4. Попри те, що кримінальні справи було об’єднано в одне провадження і, по суті, вони вже є однією справою, слідчий виставив дев’ять ф. №1.1. Після повернення справи з суду для додаткового розслідування ці показники не змінюються: лише з’являється одна справа, але після повторної передачі її в суд слідчий виставить ще дев’ять ф. №1.1. Таким чином, із десяти скоєних злочинів фактично розкрито лише один, але, за статистичною звітністю, їх може бути вже дев’ятнадцять.

Чи може слідчий, одержавши кримінальні справи з органу дізнання та з’ясувавши для себе, що вони сфабриковані, припинити їх проти особи? Юридично може, а фактично — ні. Попри те, що слідчий міліції є процесуально незалежним і самостійним при розслідуванні кримінальної справи, у відомчому плані він цілком підпорядкований начальникові органу внутрішніх справ, який і є органом дізнання. Відомче підпорядкування для слідчого важить багато, оскільки від начальника відділу (управління) міліції залежать усі питання, пов’язані з подальшим проходженням слідчим служби тощо. Припинити ці справи — це зіпсувати всі статистичні показники органу внутрішніх справ, які з такими труднощами вдалося «підтягнути». За це відповідного начальника можуть притягнути до дисциплінарної відповідальності, зокрема зняти з посади й навіть звільнити з органів внутрішніх справ.

У результаті описаних й аналогічних «статистичних» комбінацій відбувається процес знущання з правосуддя. Крім того, що результатом такої системи реєстрації, обліку й розкриття злочинів є конкретні жертви (потерпілі та обвинувачувані), негатив полягає і в тому, що суспільство не знає, скільки насправді скоєно злочинів та яких саме і скільки їх розкривають. Це, у свою чергу, перешкоджає відпрацюванню конкретних механізмів запобігання тим чи тим видам злочинів і їх припинення. Ошукано конкретних потерпілих, ошукано суспільство, ошукано державу. Виходить - сама держава і сприяє латентній злочинності.

Тема роботи витікає з державної політики, спрямованої на докорінне покращення діяльності органів внутрішніх справ і головною передумовою ефективного вирішення цієї проблеми є, звичайно, забезпечення системи МВС висококваліфікованими і надійними кадрами, здатними не лише активно й ефективно протистояти злочинності, але й виявляти законослухняність у повсякденній діяльності та особистому житті. Сучасний етап становлення і розвитку державності в Україні характеризується істотними змінами в соціальних, економічних і політичних сферах, формуванням національного законодавства. Важливим етапом для поглиблення процесів розбудови правової держави, її подальшого цивілізованого розвитку є закріплення в Конституції України пріоритету прав і свобод людини, гарантії їх реалізації, охорони та захисту. Визначивши їх як найвищу соціальну цінність [1], наша держава приєдналася до європейського і світового бачення цієї проблеми, створила відповідні передумови для її вирішення у всіх сферах взаємин особи і суспільства, громадянина і держави.

Вирішення поточних і перспективних завдань суспільства, передусім, пов’язане з роллю людського фактора, бо людина була і лишається головною і вирішальною складовою суспільного прогресу. Новітні управлінські теорії стверджують, що розвиток сучасного суспільства передбачає сталі зв’язки і взаємодію між економічними, технічними і соціальними факторами суспільної праці. При цьому останні через зростаючу роль людського фактора суттєво впливають і на процеси розвитку сучасної правоохоронної системи. Сучасні тенденції розвитку і реформування системи МВС України свідчать про безсумнівний пріоритет людського фактора і показують, що поряд з удосконаленням структури, технічної модернізації правоохоронної системи все більша увага концентрується на підвищенні якісного рівня кадрів, розвитку нових форм правоохоронної роботи і управління цим процесом, вдосконаленні системи стимулювання і оцінки діяльності співробітників, як одного з вирішальних факторів спонукання співробітника до ініціативи, самовдосконалення, професійного зростання. Тому основним напрямом діяльності в системі МВС України була і є робота з кадрами. Система заходів, що здійснюється у цьому напрямку Міністерством внутрішні справ, його територіальними та транспортними підрозділами покликана забезпечити високу відповідальність кожного співробітника системи за результати своєї праці, його достатню фахову підготовку, уміння діяти по-державному, ефективно і лише в межах закону. Вирішенню цих проблем присвячені такі важливі документи, як Укази Президента України від 16 листопада 2000 року “Про додаткові заходи щодо посилення боротьби з корупцією, іншими протиправними діями в соціально-економічній сфері та забезпечення економного витрачання державних коштів”, від 6 лютого 2003 року “Про невідкладні додаткові заходи щодо посилення боротьби з організованою злочинністю і корупцією”, Комплексна програма профілактики злочинності на 2001 – 2005 роки, Комплексна програма МВС України щодо вдосконалення кадрової політики на 2001-2005 роки, рішеннях колегії МВС України від 15 травня 2001 р. “Про покращення професійної підготовки та безпеки особового складу у світлі вимог Президента України”, наказах МВС України та багатьох інших.

У той же час, не зважаючи на значну увагу з боку МВС України, керівних кадрів усіх рівнів до питань виховання особового складу, дотримання дисципліни, порядку, законності, створення цілої низки спеціалізованих підрозділів та служб головним завданням яких є попередження та припинення в його середовищі негативних проявів, мають місце вчинення різних правопорушень, у тому числі й злочинів, співробітниками органів внутрішніх справ, недотримання окремими з них законів при виконанні службових обов’язків. Наявність цих випадків є одним із вагомих факторів, що спричиняє внутрішню деформацію системи МВС та суттєві недоліки в її функціонуванні, поширює зневіру населення у можливість цієї правоохоронної структури ефективно протидіяти злочинності. Наявні прогалини і недоліки при вирішенні таких проблем вимагають глибшого їх осмислення та подальшого вивчення.

Актуальність даної теми в тому, що професійна діяльність співробітників ОВС базується на реалізації правових і моральних вимог, а дотримання законності та недопущення ними правопорушень – головний показник зрілості і надійності органів внутрішніх справ. У зв’язку з цим особлива увага повинна приділятися питанням розробки та впровадження системи попередження правопорушень, а також рекомендацій, спрямованих на удосконалення наявної системи профілактики злочинних проявів чи антигромадської поведінки безпосередньо в системі МВС. Суттєвого значення набувають ці питання на сучасному етапі розвитку суспільства, адже в Конституції України підкреслюється, що дотримання законів – обов’язок усіх органів держави і посадових осіб, громадських організацій і громадян [1]. Концепція реформування органів внутрішніх справ України визначає одним з пріоритетних напрямів удосконалення роботи з кадрами. Особлива увага приділяється зміцненню дисципліни і законності в їх діяльності та запобіганню злочинним проявам з боку окремих співробітників, підвищенню авторитету міліції, покращенню її взаємодії з населенням. На вирішення цієї проблеми і мусять бути спрямовані зусилля вчених-юристів, особливо з числа тих, хто має достатній досвід практичної роботи в системі МВС України.

На теоретичному рівні дана проблема вивчалася В. Бахіним, А. Долговою, С. Яценко, В. Кукушиним, В. Рябцевим, К. Черновою, А. Царегородцевим, А. Дорошенком, Л. Колодкіним, Я. Василькевичем, О. Мартиненком та ін.

Мета дослідження полягає в дослідженні злочинів, вчинених співробітниками ОВС та обставин, що зумовлюють цю злочинність.

Об’єкт дослідження - явища і процеси злочинного характеру, що мають місце у сфері діяльності органів внутрішніх справ України.

Предмет дослідження - кримінологічний аналіз і характерні ознаки злочинів, вчинених співробітниками органів внутрішніх справ; причини та умови, що зумовлюють даний вид злочинів; особистість злочинця співробітника органів внутрішніх справ; віктимологічні аспекти зазначеного виду злочинів; заходи попередження злочинних проявів у системі МВС України.

Робота складається з вступу, трьох розділів, які включають в себе шість підрозділів, висновку та списку використаних джерел.

ВИСНОВКИ

Українські вчені вже давно стверджують, що не можна оцінювати діяльність органів внутрішніх справ за показником «зростання-зниження» зареєстрованих злочинів хоча б тому, що насправді зростання злочинності в місті, районі — це результат активізації боротьби з нею. Проте саме таку оцінку використовують досі. У своєму виступі на засіданні Верховної Ради України 28 листопада 2002 р. Міністр внутрішніх справ Ю.Смирнов відзначив, що наша міліція домоглася 85-відсоткового розкриття злочинів! І це на тлі того, що в Польщі, Росії, Білорусі цей показник не перевищує 50—60%, і навіть у цивілізованій Німеччині, де високооплачувана поліція має новітню техніку, він становить 52—53%. За оцінками кримінологів, насправді в Україні розкривається лише близько 18—20% скоєних злочинів.

Нічого в системі статистики злочинів не змінюється вже десятки років, і ніхто не може зруйнувати таку систему лише тому, що відсоток розкриття, який рік у рік в усіх доповідях зростає хоча б на піввідсотка (що є приводом для надання чергових звань і нагород), раптом обвалиться з 85 до 20, і народ побачить: а король же голий!

Можна стверджувати, що нічого не зміниться доти, доки на державному рівні не буде змінено систему реєстрації, обліку й розкриваності злочинів. Змінити її можуть лише дві речі — Закон «Про статистику злочинності» або наказ (усний чи викладений у відповідному указі) Президента України, який зобов’яже Міністра внутрішніх справ реєструвати всі (!) злочини, і буде обіцяно, що ні Міністру, ні його підлеглим «за це нічого не буде». При цьому єдиним статистичним показником розкриття злочину може бути лише обвинувальний вирок суду (ст. 62 Конституції України).

Для реальної оцінки стану злочинності в системі ОВС потрібно докорінно змінити практику формування статистичних даних про це явище. Зокрема, потребує удосконалення сам підхід до накопичення кількісних показників загальної злочинності чи окремих її видів, співставлення їх з певними величинами (наприклад, кількістю працюючого особового складу), що дають можливість реально оцінити ступінь розповсюдженості злочинних проявів у тому чи іншому регіоні, службі, підрозділі.

Чіткішим мусить бути і поділ вчинених злочинів. Наявна практика ділити їх на злочини у сфері службової діяльності та інші не зовсім точно характеризує обставини, за яких вони вчиняються, оскільки переважна частина кримінально караних діянь здійснюється співробітниками або в період несення служби, або через належність конкретної особи до правоохоронної системи. Тому доцільніше було б виділити ще дві підгрупи злочинів саме з такими ознаками. Крім того, статистичний перелік варто доповнити аналізом вчинення злочинів за ступенем їх тяжкості.

Вирішення цих питань дасть нові можливості для оцінки стану, поширеності і якісних характеристик злочинності в органах внутрішніх справ, що, в свою чергу, значно сприятиме налагодженню дієвої попереджувально-профілактичної роботи з урахуванням усіх факторів, які впливають на рівень криміналізації системи МВС України.

Перебуваючи у процесі становлення та реформування суспільних відносин, економіки, правової системи, наша держава особливу увагу приділяє посиленню протидії злочинності та забезпеченню громадської безпеки в країні. Вирішення цього завдання невіддільне від потреби значного покращення роботи правоохоронних органів, зокрема ОВС. Сьогодні Міністерство внутрішніх справ України та його органи вживають відповідні заходи, спрямовані на оптимізацію структури та чисельності підрозділів, поліпшення їх технічної оснащеності, що позитивно впливає на криміногенну ситуацію в державі, сприяє ефективному захисту конституційних прав і свобод громадян.

Слід не забувати, що підвищення надійності сучасної правоохоронної системи визначальна роль належить людському факторів. Йдеться передусім про формування кадрового потенціалу, здатного на високому професійному рівні, відповідально і в межах закону підтримувати порядок і спокій у державі. Саме тому одним з найпріоритетніших напрямів діяльності в органах внутрішніх справ України була і залишається робота з їх співробітниками.

Сьогодні все більше уваги концентрується на підвищенні якісного рівня співробітників ОВС, забезпеченні належного професіоналізму, дисциплінованості і високої відповідальності кожного за результати своєї праці. Але на жаль з боку окремих співробітників ОВС є випадки недотримання правових норм при здійсненні правоохоронної діяльності, вчинення правопорушень і, зокрема, злочинів. Усе це вимагає ретельної і послідовної роботи, спрямованої на протидію криміналізації системи МВС, з широким залученням усіх наявних засобів.

Зроблений аналіз кримінальних справ дає підстави для класифікації мотивів їх злочинної поведінки. До найпоширеніших мотивів вчинення так званих “професійних” злочинів варто віднести: “службістські”, корисливі та прагнення до демонстрації своєї влади над іншими людьми. Мотивами вчинення загальнокримінальних злочинів найчастіше є корисливість, прагнення до виявлення зверхності чи сили з огляду на своє службове становище, хуліганство, помста чи ревнощі та легковажність та безвідповідальність щодо своїх вчинків.

Особливе місце у розв’язанні проблеми “службової” злочинності посідає подолання кризових явищ у владі, наявність яких веде до некерованості та дезорганізації усіх соціальних інститутів та систем, у тому числі й МВС, протиріч між суспільством і державою, а також у самій державній системі, а це бюрократизація державного апарату, корумпованість чиновників, нехтування ними інтересів державної служби, недотримання принципу рівності перед законом та судом і т.п.

На закінчення окремо хотілося б сказати про покарання.

Покарання повинне приносити користь суспільству насамперед тому, що воно є методом та засобом виправлення і перевиховання (хоча і специфічним) осіб, що скоїли злочини, а також тому, що воно є одним з засобів попередження нових злочинів. Саме тому покарання не повинне бути жорстоким.

Переоцінка жорстокості по відношенню «до шкідливих» для суспільства людей є не що інше, як відображення традиційного погляду на покарання “до” і “соціалістичного періоду”.

Разом з тим варто мати на увазі, що жорстокість по відношенню до злочинця - це лише перший етап приниження моральних якостей особистості, за яким слідують зневага до інтересів інших людей, байдужність до них, егоїзм і безпринципність. Цими реальними наслідками «виховання жорстокістю» зневажати не можна.

Зазначене не суперечить ні необхідності примусової сили покарання та його строгості, ні тому, що покарання пов'язане з обмеженням в особистих благах з заподіянням моральних страждань. Ні, і не може бути покарання без примусу, без моральних переживань і навіть страждань. Однак варто розрізняти непримиренність до злочинів і жорстокість стосовно злочинців. Непримиренність до всякого роду правопорушень означає, що слідом за злочином повинно обов'язково і швидко наступати покарання; що жодна особа, яка скоїла злочин, не повинна залишатися непокараною; що за тяжким злочином повинно наставати суворе покарання, супроводжуване суспільним осудом. Але не за принципом «око за око, зуб за зуб».

Зазначимо, що емоції - поганий порадник у питаннях каральної політики і практики, у питаннях боротьби зі злочинністю. І якщо є достатні підстави вважати, що людина може бути виправлена за допомогою мір виховного характеру і суспільного впливу без ізоляції його від суспільства, ті саме ці міри і варто використовувати.

У цілому ж необхідно мати увазі, соціальний ефект, що досягається шляхом попередження злочинів, незрівнянно більше, ніж ефект від застосування покарань за кожне правопорушення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К.: Просвіта, 1996.

2. Комплексна програма кадрової політики в органах та підрозділах внутрішніх справ та забезпечення законності і дисципліни на 2001-2005 роки.

3. Кримінальний кодекс України: Офіційний текст. – К.: Право, 2001.

4. Кримінально-процесуальний кодекс України. – К.: Правник, 1998. – 158 с. – Ст. 6.

5. Інструкція про порядок обліку порушень законності (правопорушень) та надзвичайних подій за участю особового складу ОВС України // Наказ МВС України від 6 грудня 1991 р. № 552. – К., 1991. – С. 5.

6. Положення про організацію виховної роботи з особовим складом органів і підрозділів внутрішніх справ України // Наказ МВС України від 17 червня 2000 р. № 385 – К., 2000. – С. 2-6.

7. Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом ОВС України: Затв. пост. Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 р. // Збірник нормативних актів України з питань правопорядку. – К., 1993.

8. Про заходи щодо вдосконалення діяльності органів досудового слідства системи МВС України в сучасних умовах реформування чинного кримінального та кримінально-процесуального законодавства і посилення протидії злочинності: Рішення колегії МВС України від 19 липня 2002 року № 8 КМ/1.

9. Про злочини, учинені співробітниками ГУМВС України в м. Києві, та покарання винних // Наказ МВС України від 22 березня 1999 р. № 228. – К., 1999. – С. 5-7.

10. Про наслідки перевірки роботи інспекції з особового складу УРОС УМВС України у Львівській області та покарання винних // Наказ МВС України від 9 листопада 2000 p. № 772. – К., 2000. – С. 3-4.

11. Про оголошення вироків судів відносно колишніх співробітників міліції // Наказ МВС України від 13 квітня 2001 p. № 277. – К., 2001. – С. 1-2. 17. 18.

12. Про попередження насильства в сім’ї: Закон України від 15 листопада 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 10. – Ст. 70.

13. Про проведення експерименту з апробації нової системи підпорядкування слідчих підрозділів ОВС // Наказ МВС України від 26 березня 2002 р. № 295. – К., 2002. – С. 1-3.

14. Про результати перевірок міськрайорганів окремих управлінь МВС України та покарання винних // Наказ МВС України від 11 серпня 2001 р. № 679. – К., 2001. – С. 1-4.

15. Про стан виконання Комплексної програми профілактики злочинності на 2001-2005 роки: Постанова Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 р.

16. Абызов Р.М. Типология личностных деформаций несовершеннолетних преступников. – Ижевск, 1998. – С. 42.

17. Аванесов Г.А. Криминология и социальная профилактика / Акад. МВД СССР. – М., 1980. – 526 с. – С. 211.

18. Аванесов Г.А. Теория и методология криминологического прогнозирования. – М.: Юрид. лит., 1972. – 334 с. – С. 268.

19. Алексеев А.И. Российская криминологическая энциклопедия. – М., 2000. – 650 с. – С. 538.

20. Алтухов с.А. Криминологическая характеристика и профилактика преступлений, совершаемых сотрудниками милиции: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Ростов-н/Д, 2000. – 31 с. – С. 20.

21. Алтухов С.А. Преступления сотрудников милиции (понятие, виды и особенности профилактики). Науч.-практ. изд. / Ассоц. “Юрид. центр” – СПб: Пресс, 2001. – 269 с. – С. 38.

22. Антонов А.Б., Балашов В.Г. Основы обеспечения безопасности личности, общества и государства: Учебное пособие. – М., 1996. – 170 с. – С. 86-88.

23. Ануфрієв М.І. Партнерство ОВС з населенням: Стратегія, сучасний стан і досвід // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. – Донецьк, 2000. – № 2. – С. 9-10.

24. Бахин В.П., Карпов Н.С. Некоторые аспекты изучения практики борьбы с преступностью (данные исследований) – К., 2002. – С. 7-9.

25. Бахин В.П., Карпов Н.С. Преступная деятельность как объект криминалистического изучения (лекция) – К., 1999.

26. Варыгин А.Н. Мотивы преступлений сотрудников органов внутренних дел и типология личности. // Организованная преступность, миграция, политика. / Под ред. проф. А.И. Долговой. – М.: Российская криминологическая ассоциация, 2002. – С. 110-114. – С. 112.

27. Владимиров В.А., Ляпунов Ю.И. Ответственность за корыстные посягательства на социалистическую собственность. – М.: Юрид. лит., 1986. – 222 с. – С. 50.

28. Голіна В.В. Спеціально-кримінологічне попередження злочинів (теорія і практика): Автореф. дис. … д-ра юрид. наук. – Харків, 1994. – 43 с. – С. 12-25.

29. Дубовик О.Л. Принятие решения в механизме преступного поведения и индивидуальная профилактика преступлений. – М., 1997. – 27 с.

30. Закалюк А.П. Прогнозирование и предупреждение индивидуального преступного поведения. – М.: Юрид. лит., 1986. – 192 с. – С. 85-90.

31. Игошев К.Е. Типология личности преступника и мотивация преступного поведения. – Горький: Горьк. высш. школа МВД СССР, 1974. – 167 с.

32. Коган В.М. Социальные свойства преступности / Акад. МВД СССР. – М., 1977. – 91 с.

33. Кравченко Л.М. Кваліфікація злочинів // Юридична енциклопедія. – К., 2001. – Т. 3.

34. Криминология / Под ред. А.И. Долговой. – М.: Изд. группа НОРМА-ИНФРА-М, 1997. – 779 с.

35. Криминология / Под ред. В.Н. Кудрявцева, В.Е. Эминова. – М., 1995. – 512 с.

36. Криминология / Под ред. Н.Ф. Кузнецовой, Г.М. Миньковского. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1997. – 512 с. – С. 133-134.

37. Кудрявцев В.Н. Социальные деформации. – М., 1992. – 212 с. – С. 5, 22-23.

38. Кудрявцев В.Н. Генезис преступления. Опыт криминологического моделирования: Учебное пособие. – М.: ФОРУМ-ИНФРА-М, 1998. – 215 с. – С. 9.

39. Кудрявцев В.Н. Причинность в криминологии: о структуре индивидуального преступного поведения. – М.: Юрид. лит., 1968. – 175 с. – С. 133.

40. Литвак О. Про причини зростання злочинності та умови, що цьому сприяють // Віче. – 1997. – № 11. – с. 57-66.

41. Литвак О.М. Злочинність, її причини та профілактика. – К.: Вид-во Україна, 1997. – 167 с. – С. 19-21.

42. Личность преступника / Кудрявцев В.Н., Лейкина Н.С., Кондрашков Н.Н. и др.; ред. кол.: Кудрявцев В.Н. и др. – М.: Юрид. лит., 1975. – 270 с. – С. 25-26.

43. Ломов Б.Ф. Методологические и теоретические проблемы психологии. – М., 1984. – 186 с. – С. 35.

44. Лунеев В.В. Мотивация преступного поведения. – М.: Наука, 1991. – 383 с. – С. 40.

45. Лунеев В.В. Преступное поведение, мотивация, прогнозирование, профилактика. – М., 1980. – 180 с.

46. Малков В.Д., Токарев А.Ф. Организация деятельности внутренних дел по предупреждению преступлений: Учебник для слушателей Академии управления МВД России. – М., 2000. – 190 с. – С. 11-14.

47. Мартиненко О.А. Кримінологічний аналіз правопорушень серед особового складу ОВС України // Вісн. Запорізького держ. ун-ту (юридичні науки). – Запоріжжя, 2001. – № 1. – С. 151-153.

48. Мерзлов Ю.А. Криминологическая характеристика и предупреждение преступлений, совершаемых сотрудниками службы криминальной милиции: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Омск, 1998. – 23 с. – С. 15.

49. О государственной дактилоскопической регистрации в Российской Федерации: Федеральный Закон РФ от 25 июля 1998 г.

50. Отношение осужденных к наказанию и вопросы повышения эффективности их исправления и перевоспитания в местах лишения свободы / МВД СССР. Рязанская васш. шк. – Рязань, 1976. – 80 с. – С. 13.

51. Проблемы борьбы с изнасилованиями: Сб. научных трудов. – М., 1983. – С. 46.

52. Програма заходів щодо удосконалення організаційного, правового, матеріально-технічного та кадрового забезпечення слідчого апарату ОВС, зміцнення дисципліни і законності в його діяльності на 2002-2005 роки.

53. Романов Р.Р. Юридическая психология. – М., 1998. – 290 с. – С. 221.

54. Савченко А.В. Мотив і мотивація злочину. – К.: Атіка, 2002. –143 с. – С. 41-43.

55. Сахаров А.Б. Личность преступника и типология преступников // Социалистическая законность. – 1973. – № 3. – с. 19-22.

56. Сахаров А.Б. Учение и личности преступника и его значение в профилактической деятельности органов внутренних дел. – М., 1984. – 160 с. – С. 4.

57. Серебрякова В.А. О месте материального фактора в системе причин преступности // Труды Омской Высшей школы МВД. – 1976. – Вып. 21. – С. 12-13.

58. Скорилкина А., Коломенский П. Значение уголовно-правового института задержания лица, совершившего преступление в практической деятельности органов внутренних дел // Уголовное право. – М., – 2000. – № 4. – С. 34.

59. Словарь иностранных слов. – М., 1982. – С. 229.

60. Тарарухин С.А. Преступное поведение. – К., 1994. – С. 60-61.

61. Тарасов Н.В. Преступления, совершаемые сотрудниками милиции. Криминологический аспект: Автореф. дисс. … канд. юрид. наук. – М., 2000. – 37 с. – С. 15.

62. Федоров В.И. Духовно-нравственное воспитание сотрудников правоохранительных органов. – М., 2000. – С. 49-53.

63. Филимонов В.Д. Криминологические основы уголовного права. – Томск: Изд-во Томского ун-та, 1981. – 212 с. – С. 115-116.

64. Филонов В.Д. Состояние, причины преступности в Украине и ее предупреждение. – Донецк: Донеччина, 1999. – 638 с. – С. 56-58.

65. Шнайдер Г.И. Криминология. – М.: Прогресс-Универс, 1994. – 504 с.

66. Юцкова Е.М. Граждане и власть: некоторые криминологические аспекты // Преступность и власть. – М., 1996. – с. 30-31.