В лексичній і синтаксичній стилістиці "алогізм - це стилістичний прийом, навмисне порушення логічних зв’язків в літературному творі з метою підкреслити внутрішнє протиріччя даного положення (драматичного або комічного)" [31]. В нашій роботі ми будемо притримуватися цього визначення алогізму, оскільки воно, як нам здається, повною мірою виражає суть поняття.

В літературних творах, так само як і в реальному житті, алогізм має двосторонній характер: люди або стверджують щось несумісне з вимогами логіки, або діють неправильно [25, c. 20]. Нас цікавить перший випадок, адже саме в ньому ми стикаємося з нестандартним ходом думок, який проявляється в словах персонажів твору, і ці слова спричиняють утворення комічного ефекту [27, c.75].

Поняття "алогізму" походить від грецького "logísmós" - "розум" та додавання заперечного префіксу "а". Електронний словник логіки пропонує наступне трактування: "…хід думок, який порушує будь-які закони і правила логіки і тому завжди містить логічну помилку" [30]. Крім цього, слід відзначити, що в філософії під алогізмом розуміють не лише логічну помилку, а й заперечення логічного мислення і логіки як засобу досягнення істини. Алогізм тісно пов'язаний з абсурдом і нонсенсом.

В книзі В.Я. Проппа "Проблеми комізму і сміху" зазначається, що алогізми бувають двох видів: явні та приховані [27, c.75]. Це утруднює виділення алогізму як стилістичного прийому, оскільки він може бути прихованим під формальною правильністю. В разі, якщо ми стикаємося з явним алогізмом, він комічний сам по собі для тих, хто є свідком його прояву. В другому випадку не обійтися без викриття, і комічний ефект наступає лише в випадку переосмислення всієї ситуації. Можна дати й інше визначення алогізму: комічний алогізм розуміємо як механізм думки, який переважає над її змістом [27, c.77]. Хоча логіка вчить нас, що умовиводи, побудовані на аналогії, не мають пізнавального значення, в житті такі умовиводи зустрічаються особливо часто. Особливо це стосується комічних ситуацій, учасниками яких є діти, адже мислення дітей побудоване на аналогії.

Алогізм часто застосовують з установкою на гротеск, іронію, ірраціональне. Визначають наступні механізми утворення алогізму:

· невідповідність синтаксичної і смислової структури мови;

· порушення логічного зв’язку (логічний розрив) між мовними зворотами, фразами, репліками, окремими частинами діалогу;

· протиставлення предметів та властивостей, які не містять у собі нічого протилежного, або протиставлення предметів і властивостей, які позбавлені будь-якої схожості;

· неправильний абсурдний умовивід;

· напрям розмови за випадковими асоціаціями;

· руйнування причинних зв’язків;

· беззмістовне чи несуттєве висловлювання [34, c.245-252].

Крім того, результати дослідження дають можливість виокремити кілька підвидів алогізмів. Перший - це алогічні відповіді на питання, які утворюються внаслідок руйнування причинних зв’язків між окремими репліками, тобто в результаті порушення постулату релевантності. До другого підвиду відносимо алогічні пояснення, які, як правило, супроводжуються утворенням абсурдного умовиводу і є наслідком порушення всього спектру максим - від максими якості до максими способу.

Отже, синтаксичні чи смислові порушення в структурі мови літературного твору, протиріччя предмета і події з нашими звичними уявленнями, співставлення суперечливих понять та інші порушення логічного перебігу подій у художньому творі, ініційовані задля створення певного стилістичного та смислового ефекту, ми відносимо до алогізмів. В художньому творі алогізм буде виступати в основному як результат порушення максими релевантності, тому що наявність цього стилістичного прийому робить будь-який внесок до розмови невідповідним.

Нонсенс

Традиційно нонсенсом вважається абсурдне, нелогічне висловлювання, вираз, позбавлений змісту. З латинської мови (" non " - ні, немає, "sensus " - смисл) так дослівно і перекладається як позбавлений смислу або змісту [32]. Проте, на думку Дж. Колонезе, в літературному нонсенсі завжди є сенс, тільки він прихований і завуальований [17]. Оскільки логічно беззмістовні висловлювання (протиріччя самому собі або інша логічна помилка) спричиняють певний естетичний ефект, нонсенс активно використовується в мистецтві, однак особливий інтерес для нашого дослідження становить використання цього прийому в літературі.

У статті К.В. Вороніної "Нонсенс в аспекті адресатно-адресатної взаємодії" стверджується, що на сьогодні актуальною є тенденція до розуміння нонсенсу як феномену, позбавленого якогось одного заданого сенсу, але здатного формувати сприятливі умови для продукування нових сенсів шляхом порушення сталих уявлень реципієнтів та відмови від загально визначеного сприйняття світу (Дж. Колоннезе, О.И. Лихачев, Н. Фиртич, M. Dolitsky, G. Leech, S. Stewart) [9, c.102-107]. Так, П.Г. Грайс зокрема вважає, що унікальність нонсенсу проявляється в аспекті адресат-адресатної взаємодії. Письменник, який вводить в дискурс елементи нонсенсу, від неконвенційних поєднань фонем чи морфем до зображення несумісних з навколишньою дійсністю ситуацій (impossible happenings ) - тим самим порушує правила та закони (постулати) побудування успішної комунікації [13, c.220-223].

До нонсенсних поєднань письменники удаються цілеспрямовано заради створення комічного ефекту. Дослідник Дж. Колоннезе вважає, що особливу увагу слід звернути на використання нонсенсу як одного з засобів утворення комізму, який має давні літературні традиції [17]. За М.М. Бахтіним, гумор нонсенсних творів також базується на жартівливому перекрученні реальності, на прагненні відобразити життя як "світ навиворіт" (topsy - turvy world) [4]. Саме в творчості Л. Керролла бачимо чисельні приклади героїв, чия поведінка виходить за межі визначеної суспільством [23, c.50-54].

Репрезентація нонсенсу в мові відбувається за допомогою так званих м’яких форм (mild forms ) - стилістичних прийомів, в основі яких прихована лінгвістична двозначність (linguistic ambiguity ): наприклад, каламбур, оксюморон чи зевгма, та "крайніх" форм (абсурд), які дуже важко співставити з навколишньою дійсністю [17].

Можна виділити наступні риси, характерні для нонсенсу в літературі:

1. нонсенс у більшості випадків базується на ефекті невиправданого очікування;

2. для нонсенсу є характерною структурність [38, p.119];

3. за допомогою нонсенсу письменник намагається вийти за межі повсякденної реальності через змалювання ситуацій, в яких порушені конвенційні правила сприйняття дійсності [12, c.85-92];

4. нонсенсу притаманне "креативне використання мовних ресурсів" [11, c.5-22];

5. нонсенс утворюється в різноманітних формах, що обумовлено широким спектром авторських інтенцій, не без урахування інтересів реципієнтів [34, c.245-252].

Таким чином, нонсенс - це мовний феномен, що порушує сталі уявлення про закономірності функціонування мови та використовується в художній літературі з метою посилити естетичний вплив на читача. Варто мати на увазі, що далеко не все, що являється абсурдом, викликає сміх. В деяких проявах нонсенсу ми сміємося, тому що помічаємо, що мова відображає "недосконалість думки" мовця [27, c. 201]. В цьому випадку комізм є комічним, коли не ставиться попереднє завдання насмішити. Нонсенс в творах Л. Керролла - це гра заради гри, основне завдання якої - повеселити дітей за допомогою смішних образів світу, в якому все відбувається як завгодно, але не так, як заведено [23]. Отже, нонсенс в різних художніх творах збагачує літературу і дає можливість створити багато фантастичних образів, які розширюють свідомість і нехтують реальністю, при цьому дозволяючи читачеві краще зрозуміти деякі речі. Подібно до алогізму, створення нонсенсу теж спричинено порушенням постулату релевантності П.Г. Грайса.

Гра слів. Каламбур

Особливу глибину і емоційність комічного ефекту спостерігаємо саме

в результаті застосування письменником ефекту гри слів. Розглянемо походження даного поняття.

Мова - найважливіший інструмент культури, який, як і всі найперші види діяльності людського суспільства, переплітається з грою. Вперше термін мовна гра вжив австрійський філософ Л. Вітгенштейн. Під мовною грою він розумів "…єдине ціле: мова та дії, з якими вона переплітається" [8]. Згідно з цією теорією, елементи мови мають смисл лише як частина певної гри. Цей зміст актуалізується в конкретних ситуаціях вживання мови [10, c.34]. Автор В.З. Санніков в своєму дослідженні, присвяченому даному питанню, називає мовною грою "…кожне навмисно незвичне використання мови (наприклад, для створення художнього ефекту)" [28, c.45]. Він також визначає, що "мовна гра, як комічне в цілому, - це відступ від норми, щось незвичайне". Лінгвіст Т.О. Гридіна пропонує асоціативну концепцію мовної гри: ефект мовної гри зумовлений включенням знака до нового асоціативного контексту, який забезпечує прогноз сприйняття мовних одиниць з розрахунком на певну реакцію (реального або уявного) адресата [14, c.145].В.С. Виноградов вважає, що "мовна гра створюється завдяки вмілому використанню з метою досягнення комічного ефекту різноманітних співзвучень, певних або часткових омонімів, паронімів і таких мовних феноменів, як полісемія та зміна сталих лексичних зворотів" [7, c.98]. Серед різноманітних форм мовної гри, які дослідники виділяють на сучасному етапі, нас цікавить каламбур.

Каламбур вважається одним з багатьох стилістичних прийомів створення експресивно-оцінних мовних одиниць [16, c.53]. В підручнику І.В. Кузнєцової знаходимо наступне визначення каламбуру: "… (фр. "calembour " - гра слів) стилістична фігура, в якій два різних значення одного слова або два схожі за звучанням слова використовуються для досягнення гумористичного або пародійного ефекту" [19, c.74]. Українська дослідниця А.П. Коваль дає таке тлумачення каламбуру: "…стилістична фігура, яка виділяється специфічністю своєї мовної форми: слово вживається в такому лексичному оточенні, яке примушує сприймати його в двох планах, з двома значеннями, що надає думці несподіваного комічного напрямку. Каламбурне вживання слова надає особливої яскравості, емоційності всьому висловлюванню" [16, c.54-55]. Для порівняння наведемо визначення зі словника літературознавчих термінів: "Каламбур - стилістичний прийом, за основу якого правлять омоніми, пароніми та будь-які форми полісемантичності; часто вживається в комічному та сатиричному контекстах" [29]. Деталлю, що забезпечує каламбуру успіх, так само як в випадку з нонсенсом, є ефект несподіванки [24].

З. Фрейд у своїй роботі "Остроумие и его отношение к бессознательному" відносить каламбури до найчисельнішої групи прийомів вираження комічного, так як до техніки виразу каламбуру висувається мінімум вимог порівняно зі справжньою грою слів [35, c.39]. Надалі з’ясуємо, що ж відрізняє каламбур від власне гри слів. Так, К. Фішер чітко відмежовуючи каламбур від гри слів, стверджує, що каламбур - це невдала гра слів, тому що він грає словом не як словом, а як співзвуччям, а гра слів переходить від співзвуччя слів саме в слово, яке являє собою звукову картину з якою пов’язується той чи інший зміст [35, c.47]. Каламбур не претендує на багатозмістовне вживання одного й того ж самого мовного матеріалу, на противагу цьому каламбур швидше побудований на повторенні вже відомого, тобто на аналогії слів.

Отже, робимо висновок, що гра слів в нашій роботі тлумачитиметься як стилістичний прийом, побудований на ідентичності мовних одиниць (сюди відносимо полісемію і розкладання фразеологічних зворотів).

Підсумовуючи вище наведені визначення каламбуру і гри слів, і порівнюючи дефініції різних дослідників, ми пропонуємо в нашому дослідженні, на противагу грі слів, тлумачити каламбур як стилістичний прийом, побудований на різних формах подібності лексичних одиниць (омонімія, паронімія), використання якого передбачає порушення нормативного вживання мовних одиниць з метою досягнення певного естетичного ефекту (як правило комічного), і який за своїми функціональними характеристиками вужчий, ніж гра слів.

Прослідкувати порушення максим кооперації, які призводять до створення ефекту гри слів та каламбуру в художньому тексті досить легко, адже обидва стилістичні прийоми вже власне своїм існуванням порушують вимогу уникати двозначності (максима способу) та висловлюватися максимально ясно і зрозуміло. Каламбур завжди помітний в комунікативних ситуаціях завдяки своїй експресивності та відхиленні від формальних правил мовного співробітництва, що надає мові особливу яскравість, емоційність і підсилює її виразні якості.

Іронія

Термін іронія походить з грецького "ε ἰ ρωνεία", що буквально означає -

лукавство, удавання. В сучасній стилістиці іронія - "художній троп, який виражає глузливо-критичне ставлення митця до предмета зображення. Іронія - це насмішка, замаскована зовнішньою благопристойною формою" [19, c.77].

Іронія створює у співрозмовників враження, що предмет обговорення не такий, яким він здається. За визначенням Арістотеля, іронія - це висловлювання, яке містить насмішку над тим, хто дійсно так думає. Традиційне поняття іронії зводить її до антифразу, тобто використання слів в негативному сенсі, прямо протилежному буквальному [32, c.85]. Цей вид комічного будується на порушенні постулату істинності. Іронія - це неприйняття і протиріччя під маскою схвалення і згоди; явищу навмисно приписується та властивість, яка йому не характерна [21, c.18]. Натяк на глузування, як правило, не завжди міститься власне у висловлюванні. Трапляється так, що сама ситуація змушує тлумачити слово, або словосполучення в сенсі, прямо протилежному загальноприйнятому, тобто іронію потрібно шукати у контексті або розглядати ситуацію комунікації в цілому. Іронія часто читається між рядків, і може бути прихована в тексті досить великого розміру, тому деякі дослідники стверджують, що іронія виходить далеко за межі просто стилістичного прийому і існує на всіх мовних рівнях: лексичному, синтаксичному, стилістичному [22].

Г.П. Грайс вже в першій своїй роботі (1975) причислив іронію до одного з видів інференційних моделей: будь-чиє висловлювання, якщо воно містить даний стилістичний прийом, очевидним чином порушує максиму якості, оскільки воно виражає не істинну думку співрозмовника [18].

Необхідно згадати статті Раймонда Гіббса, автор яких стверджує, що процес генерування іронічного значення за стандартною моделлю П.Г. Грайса і Дж. Серля експериментально не підтверджується [18]. Так, якщо слідувати процедурі сприйняття висловлювання за П.Г. Грайсом, то спочатку відбувається розуміння буквального смислу, потім усвідомлення невідповідності в конкретному контексті і згодом - на основі попередніх процедур - виведення того значення, яке є оптимальним у даному випадку. Відповідно до досліджень Р. Гіббса, іронічні висловлювання розуміються напряму, без попереднього декодування буквального змісту [40, p.523-530].

Можна констатувати, що іронією вважаємо художній прийом, який базується на глузливо-критичному ставленні до предмета зображення, будується на ситуативних очікуваннях, які в свою чергу будуються на фонових знаннях і носить оцінюючий характер. Як і попередні тропи, іронія підкреслює недосконалість і відносність усіх аспектів життя.