Ім'я Катерини Василівни Білокур, самобутньої художниці з народу, яка в своїх чудових полотнах втілила невмирущу красу живописної української природи, її неосяжні степові далі, лани, щедрі дарунки родючої землі і розмаїті квіти назавжди вписалося в історію українського мистецтва. Твори художниці близькі й зрозумілі всім, заполоняють і чарують казковістю веселкових барв.

Унікальність художниці в тому, що вона писала картини не маючи спеціальної освіти, однак її роботи вражають своєю професійністю. Визнання художниці відбулося за кілька років до смерті, однак як вважають експерти справжня слава її, ще попереду. Адже свого часу сам Пабло Пікассо високо оцінював її роботи [51, 53].

Малювала Катерина Білокур здебільшого натюрморти (рис.2.1) та пейзажі (рис.). Її робіт збереглося близько сотні. Вони розкидані по всій Україні. Однак найкращі її творіння зберігаються у столичному музеї декоративного мистецтва, у спеціальній залі.

«Світ її ловив і впіймав. Спочатку він довго ганявся за її душею бджоли, яка більш за все любила квіти, з сачком із неотесаної деревини та сірого сукна. Потім він пильнував її посеред греблі за городами, а вона «бігла он туди, в берег», щоб втопитися.

Нарешті світ застав Катерину серед злиднів, з хворими після невдалої спроби самогубства ногами. Був червень, і опадали півонії. Вони кричали своїми кривавими пелюстками слова улюбленого поета та художника Катерини Білокур Тараса Шевченка: «Єсть на свiтi доля, а хто її знає? Єсть на свiтi воля, а хто її має?»

Достовірно, "з натури" змальовуючи кожний листочок, пелюсточок. художниця ніколи не зривала квіти - вважала їх живими істотами, називала діточками. На деяких картинах є її власноручні підписи: "Малювала з натури Катря Білокур". Дійсно, то були реальні "портрети" квітів, але одухотворені, опромінені любов'ю митця, піднесені до Образу, Символу, Знаку [31, 63].

Отже, найважливішим в її творчості є квіти - "очі Землі – душа Землі", найкраще, що може зрости на рідному обійсті. Квітуча земля Богданівни, космічні вітри, з допомогою яких закликала до себе майстриня вірних друзів, буяння власної фантазії, талант, даний батьками і Богом, складали сутність цієї незвичайної жінки. Вона володіла рідкісним даром художника – абсолютним відчуттям кольору, як музикант чи співак абсолютним слухом. Її фарби співали, вона досягла неабиякого вміння писати чистими кольорами усю площину картини і навіть тіні, що вдається далеко не всім митцям. Вона геніально поєднувала окреме в загальну композицію. А це дається талантом і дивовижною фанатичною працездатністю.

Її світ – світ квітів, чудернацьких, дещо фантастичних, а водночас добре знайомих нам мальв, кручених паничів, жоржин, півників, в’юнків, настурцій, братків, чорнобривців, мальв, півоній... Які полонять зір дивовижною різнобарвною палітрою, буянням життя. Вони – як вибух квітучості – акумулюють в собі одвічне прагнення до гармонії. У кожній роботі – пошук абсолюту: абсолютної довершеності кольору, абсолюту в композиційному вирішенні, і нарешті - абсолюту краси світу. Однак передусім це був її світ. Вона віднаходила омріяний «абсолют» на дорогоцінному клаптику рідної землі, де гостроту ранніх дитячих вражень пронесла крізь усе життя.

Вона ніколи не робила попередніх ескізів, етюдів з натури, а, опрацювавши задум в уяві, швидко, немов на одному диханні, виконувала його на полотні. Саме тому її квіти зворушують своєю ліричністю й співзвучні з мелодійністю народних пісень.

Звичайно, квітковий світ намінював їй тепло дому, села, виростаючи від маленької пелюстки до масштабів космосу, вселенського з'явлення краси, яка заполонювала її ніжну натуру. В тому маєві квітів вона забувала про свою недолю і знаходила розраду, що зігрівала її чутливе серце. Через квіти пізнавала натуру, людину, всенький світ. Вона оспівувала квіти у картинах і в листах: "А квіти я буду малювати і малювати, бо я так люблю над ними працювати, що й слів не знайду, щоб висказати ті почуття до їх любові – моєї великої любові!" [28, 23].

День за днем, рік за роком тривала самовіддана праця за розкриття таємниць живопису, за осягнення художніх істин. За науку і за вчителя їй стає природа. Вона студіює її, спостерігає зміни, що відбуваються в різні пори року, досліджує будову кожної квіточки, кожної пелюсточки від бутона і до буйного квітіння, старанно аналізує різницю в кольорах кожної рослини, зміни в залежності від пори дня, сонячного освітлення. Художниця збагачується враженнями від баченого. Самотужки й послідовно вона проникає в складний творчий процес, відкриваючи для себе таємницю техніки живопису, композиції, малюнка. Так поступово формується талант селянської жінки, все більше й більше збуджується й росте творча наснага.

Художня манера Білокур сформувалася ще на початку 30-х років і майже незмінною залишалася в усі творчі роки. Пензлики - саморобні, тоненькі - сприяли делікатному письму, мазочок на картинах рівний, деталі скрупульозно виписані, живописний шар прозорий, кольори від лесування ніби світяться. Суголосся барв на палітрі нагадувало соковитий рослинний килим, на якому виділяються голівки квітів з яскравими листочками, що зросли на благодатній українській землі. У вишуканій композиції "Квіти за тином" (1935) півонії, мальви, лілії з вологими від роси пелюстками, братки, ромашки, кручені паничі та ще безліч розмаїтих квіткових образів постають перед нами в усій своїй повноясній красі, пливуть у прозорому повітрі, сповнені пахощів і сили зростання, глибини соковитого тону і напівтону. Царює в цьому едемі гармонійний лад, де є місцинка кожній квіточці, усякій травинці, найменшому зеленому листочку і де усе згадане виповнюється тремтливим буттям природи, вивершується уявленням про земну довершеність.

Оволодівши майстерністю малювання, створивши власний індивідуальний метод зображення дійсності, Білокур прагнула показати свої картини знавцям, художникам. (Уже було створено такі шедеври, як "Берізка", 1934, "Квіти за тином", 1935, рис. 2.3).

Допоміг випадок чи доля усміхнулася їй – Катерина Василівна почула по радіо пісню "Чи я в лузі не калина була?" у виконанні Оксани Петрусенко. Спрагло захотілося подякувати співачці - розповісти про себе - ще й пучечок калини намалювала і надіслала разом з листом до Київського оперного театру. Оксану Петрусенко глибоко зворушив лист і малюнок. Розповіла про незвичайну долю богданівки Василю Касіяну і Павлові Тичині, а далі, за їх порадою, звернулася до Центру народної творчості в Києві, звідти надіслали рекомендацію до Полтави [6, 82].

І розпочалася дорога до визнання Полтавські художники тепло й щиро зустріли і Білокур, і її твори. А деякі з них, як ось Матвій Донців, залишилися впродовж усього життя її добрими друзями і порадниками.

У 1940-1941 роках на виставках у Полтаві та Києві експонувалися картини Білокур. Глядачів зачарували небачені досі художньо довершені квіткові композиції, сповнені потужної поетичної сили. На жаль, документальних підтверджень, які саме картини експонувались на цих виставках не збереглося.

Білокур нагородили поїздкою до Москви, де вона мала змогу побувати у багатьох музеях, ознайомитися з шедеврами видатних художників світу. Найбільше враження справили на неї твори в Музеї образотворчих мистецтв їм. О. С. Пушкіна та Третьяковській картинній галереї. Методика ознайомлення мисткині з творами інших художників була своєрідною і нетиповою, як і її власна творчість. Вона годинами простоювала перед шедеврами, жодних замальовок не робила - все тримала в пам'яті [46, 54].

Однією з найяскравіших за своєю емоційною силою впливу і найвідоміших є картина "Цар Колос". Усе в композиції підпорядковане розкриттю тематичного вузла твору - життєдайній силі хліба, колосу. Творча думка художниці, розкута, вільна, легка, синтезувала увесь набуток знань, уявлень, сновидінь про "земний рай, достаток, прихисток". Усе тут величне, щедре, багате в цвітінні, урожайності, сприйнятті поняття "колосся" як первня хліба, людського земного щастя. Фарби на палітру лягали щедро і кольори звучали дзвінко, радісно, вшановуючи, звеличуючи скромні колосочки, основу основ людською житія. Твір розкриває і характер самої художниці - її глибоку народність, любов до рідної землі, шану до хліборобської праці.

Картина одразу стала знаменитою та, на жаль, не збереглася, не дійшла до наших днів (не повернулась з виставки в Парижі 1957 р.). Розуміючи значення цього твору, художниця зробила варіанти картини (1949-й і 1950-ті рр.) [28, 25].

П'ятдесяті роки становлять вершину творчості Білокур. Вона відходить від феєрично-квіткових композицій і створює твори філософського звучання. Це був період високого мистецького піднесення і визнання. 1951 року у Москві на Другій декаді української літератури та мистецтва експонувалися твори К.Білокур. Глядачів зачарували картини художниці, які звеличували і підносили стихію цвітіння до рангу маєстатичних вартостей, підкреслювали невичерпну силу, могуть фантазії, сповненої дивовижного чару.

У творчому доробку художниці варто виокремити її натюрморти. Найвідоміші з них - "Снідання" (1950), "Квіти, яблука і помідори" (1950). "Натюрморт з хлібом" (1956), "Натюрморт з колосками і глечиком" (1958-1959), "Натюрморт" (1960) – уславляють рідну землю, людину-трудівника і здобутки його праці [35, 352].

Найхарактернішим з точки зору професійного знання побудови натюрморту є "Снідання". Предмети зображення – прості й невибагливі об'єкти селянського побуту, виокремлені світлом із затемненого тла, видаються майже таємничими. У натюрморті панує коло пахучого житнього хліба, а на краю стола на темному тлі – згорнута в драперію скатертина. Гарячу хлібину витягли з печі, відрізали скибку, поклали поряд з мискою паруючої картоплі, редискою, огірками. Автор висловлює своє глибоке пошанування святості хліба.

Композицією "Снідання" і подібними до неї живописними творами Катерина Білокур упевнено (як художник-професіонал) входить у мистецький простір України з власним красивим селянським ладом. Вона твердо обирає свій єдиний шлях, сповнений могутньої життєстверджуючої сили – усе то від рідної землі [6, 50].

У Білокур чимало картин із зображенням яблук, помідорів, кавунів, моркви, цибулі, слив, груш, часнику, буряків. У композиціях багатьох натюрмортів відчувається замилування снігом реальним, а водночас ми бачимо красу внутрішнього ладу. Цей світ безмірно радісний. простий і величний, ніби витканий осяйними потоками любові і добра. Культ хліба панує в натюрмортах, виростає до рай символу. В цьому сенсі малярство художниці Білокур метафоричне.

У натюрмортах існує порядок, симетрія, ритми форм і об'ємів, ліній вертикальних і горизонтальних – свідчення про сувору формальну дисципліну, поєднану при цьому з ладом співзвучання барв. Твори художниці мають знаковий характер, несуть енергію високих ідей.

Особливе місце у спадщині Білокур посідає графіка. Після відвідування Київського музею Т. Г. Шевченка вона зізнавалася: "А я й не знала, що малюнки олівцем – то цінність. Їх треба берегти, не вважала їх за мистецтво. А виявляється, то й назву свою має – графіка! А й ж усі свої малюнки викидала! Нащо ж так робила?"

Графічні праці Катерини Білокур видають у ній серйозного, вдумливого дослідника натури, фіксатора суттєвих прикмет. Це сприйняття баченого уже відчутне в "Портреті Софії Журби" (1940-ві рр.). намальованому олівцем, і особливо масштабно передано в автопортретах 1950, 1955, 1957 років, які виконані в тій самій техніці.

Поясне зображення автора в три чверті передає нам образ красивої замисленої жінки з яскравими виразними сумовитими очима – образ притягальної дії, що підкуповує силою правди, мотиваціями психологічного стану (автопортрет, 1950).

Автопортрети (1955, 1957) створені в хвилину журби. В її зволожених очах читаємо великий http://bilokur.iatp.org.ua/s_graf_15.htmlсмуток, біль. Особливо сильним за силою впливу на глядача є глибоко психологічний автопортрет 1957 року, який художниця в одному і листів назвала "Автопортрет у зимовий день". Для підкреслення трагізму вона зобразила на другому плані покруч гілок дерев [37, 217]. Спокійна впевнена лінія, тіні тушування, площини ясних плям видають руку художниці, яка впевнено долає труднощі графічного мистецтва. В автопортретах Катерина Білокур постає зрілим майстром високого класу.

В останні роки життя Білокур захопилася акварельною технікою, що засвідчують численні композиції, зокрема "Багрянець осені" (1950-ті рр.)", "Гай" (1955), "Осінь" (1960), "Осінь", "Вересень" (1956), "Напровесні" (1958). Усі вони витримані в одному стильовому ключі – з налаштованістю на "реалії", передачу психології стану природи.

Художниця спізнала чари визнання, успіху, радощі від спілкування з друзями, однодумцями, котрі мешкали в Києві та інших містах, були для неї теплими промінцями серед гіркого буття. Чиста поезія і жива правда з роками поєднувалися в її картинах і листах, набували все відчутніших ознак і яскравіших характеристик.

Нині вперше за всі роки зібрано з усіх музеїв України твори мисткині і виставлено їх (більше 50 робіт) у світлих залах Будинку художника, проведено творчий вечір та надруковано цей каталог. Маючи серед світочів духу нашого такі постаті, як Катерина Білокур, спираючись на надбане, ми впевнено зможемо вибудовувати духовне життя нації.